Горіхова шкатулка

Тринадцять

За клодовим глузуванням настає мовчання, яке не можу зчитати. Можливо, він шкодує про свій сарказм або ображається, що його стягнули з вітряних верховин ентузіазму. Труді теж може ображатися або хотіти знову стати його мишкою. Поки я розмірковую над цими варіантами, він відходить від неї. Сідає на краю розпатраного ліжка, тицяє в телефоні. Вона залишається біля вікна, спиною до кімнати, обличчям до своєї частини Лондона, його поріділих вечірніх машин, розсіяного пташиного співу, пастильок літніх хмарок і хаосу дахів.

Її тон похмурий і збляклий, коли вона нарешті каже:

— Я не продаю цей будинок лише для того, щоб ти міг розбагатіти.

Його відповідь миттєва. Це той самий ущипливий глумливий голос.

— Ні, ні. Ми будемо багаті разом. Або, якщо ти так хочеш, бідні в окремих в’язницях.

Це вимовлено як тонка погроза. Чи може вона йому вірити — що він засадить їх обох? Негативний альтруїзм. Відпиляти сук, бо вона теж на ньому сидить. Як на це відповідати? Я маю час про це розмірковувати, бо вона ще мовчить. Трохи шокована цим натяковим шантажем, я думаю. Логічно було б, щоб вона натякнула так само. У теорії вони мають одне над одним однакову владу. Іди звідси. Ніколи не повертайся. Або я нацькую поліцію на нас обох. Але навіть я знаю, що любов не слухається логіки, а влада не розподілена рівномірно. Коханці приходять до перших поцілунків уже й зі шрамами, й із бажаннями. Вони не завжди шукають користі. Одні потребують прихистку, інші прагнуть лише гіперреальності екстазу, заради якої фантастично брехатимуть чи згодяться на нерозумну жертву. Але вони рідко питають себе, чого хочуть чи потребують. Пам’ять не багата на спогади про минулі невдачі. Дитинства просвічують крізь дорослу шкіру, на добре чи на зле. Як і закони спадковості, що зв’язують особистість. Закохані не знають, що свободи волі не існує. Я чув недостатньо радіовистав, щоб знати більше, хоча популярні пісні навчили мене, що у грудні відчувають не те, що відчували в травні, і що володіти маткою може бути досвідом, незбагненним для тих, хто її не має, — так само, як і навпаки.

Труді повертається обличчям до кімнати. Від її слабкого, відчуженого голосу в мене холоне кров.

— Мені страшно.

Вона вже бачить, як їхні плани пішли шкереберть, попри початкові ознаки успіху. Вона тремтить. Стверджувати свою безвинність, зрештою, не вийде. Перспектива сварки з Клодом показала, якою самотньою могла б бути її незалежність. Його смак до сарказму для неї новий, він лякає її та бентежить. Вона хоче Клода, незважаючи навіть на те, що його голос, доторк і поцілунки заплямовані їхнім учинком. Смерть мого батька не обмежиться у своєму поширенні, вона відірвалася від столу в морзі чи від нержавійної шухляди й попливла у вечірньому повітрі, над Північною кільцевою, понад цими самими лондонськими дахами.

Тепер вона в цій кімнаті, у материному волоссі, на її руках і на Клодовому обличчі — світляна маска, що безвиразно витріщається на телефон у нього в руці.

— Послухай-но, — каже він тоном, що пасував би до недільного сніданку. — З міської газети. Завтрашньої. Біля узбіччя М1 між розв’язками такою-то й такою-то знайдено тіло чоловіка. Тисяча двісті дзвінків до таких-то аварійно-рятувальних служб від проїжджих водіїв і т. д. Смерть констатовано по приїзді до лікарні, як підтверджує прес-секретарка поліції така-то. Досі не ідентифіковано... І ось воно. «На даному етапі поліція не розглядає цю смерть як кримінальне правопорушення».

— Не даному етапі, — мурмотить вона. Тоді її голос схоплюється: — Але ти не розумієш, що я намагаюся...

— І що ж?

— Він мертвий. Мертвий! Це так... І.... — тепер вона починає плакати. — І це боляче.

Клод обмежується розважливим:

— Наскільки я розумію, ти хотіла, щоб він помер, а тепер...

— Ох, Джон! — вигукує вона.

— Ну то ми засунемо відвагу до міцного місця, як там далі.[24] І братися вже за...

— Ми... зробили... жахливу річ, — каже вона, не помічаючи, як пориває з невинністю.

— Звичайні люди не наважилися б зробити те, що зробили ми. Так що, ось іще одна. «Лутон Геральд енд пост». «Учора зранку...»

— Припини! Будь ласка, припини.

— Добре, добре. Однаково все те саме.

Тепер вона обурена.

— Вони пишуть «мертвий чоловік», і для них це нічого не значить. Просто слова. Друк. Вони не усвідомлюють, що це означає.

— Але вони мають рацію. Так вийшло, що я це знаю. Щохвилини у світі помирає сто п’ять осіб. Це майже двоє за секунду. Просто для порівняння.

Двосекунда пауза, поки вона це засвоює. Тоді вона починає сміятися — недоречним, безрадісним сміхом, що переходить у схлип, крізь який їй нарешті вдається вимовити:

— Я тебе ненавиджу.

Він підійшов близько до нас, його долоня на її руці, він бурмотить їй до вуха:

— Ненавидиш? Не заводь мене тут знову.

Але вона вже. Крізь його поцілунки та свої сльози вона каже:

— Будь ласка. Ні. Клоде.

Вона не відвертається та не відштовхує його. Його пальці повільно рухаються під моєю головою.

— Ох, ні, — шепоче вона, тісніше притуляючись до нього. — Ох, ні.

Горе і секс? Я можу тільки теоретизувати. Оборона слабка, м’які тканини стають ще м’якшими, емоційна стійкість відступає перед дитинною вірою в солоне забуття. Сподіваюсь, я ніколи не дізнаюся, як це насправді.

Він притягнув її до ліжка, зняв її сандалі та її літню бавовняну сукню і знову назвав її своєю мишкою, хоча тільки раз. Він штовхає її на спину. Згода окреслена нечітко. Чи дає її згорьована жінка, коли підіймає сідниці, щоб можна було стягнути трусики? Я сказав би, що ні. Вона перекотилася на бік — це єдиний вияв її ініціативи. Тим часом я працюю над планом, над жестом останнього виходу. Моїм останнім пострілом.

Він уклякає біля неї, напевно, голий. Що могло би бути гірше в такий час? Він хутко пропонує відповідь: високий медичний ризик місіонерської позиції на цьому терміні вагітності. Із пробуркнутим наказом — який він галантний — він перевертає її на спину, розсуває її ноги байдужим порухом долоні й готується, як каже мені матрац, опустити свою тушу на мою тушку.

Мій план? Клод пробивається до мене, і я мушу поспішати. Ми колихаємося, скрипимо під величезним тиском. У моїх вухах волає пронизливий електронний звук, очі випинаються й печуть. Мені потрібна допомога моїх рук, долонь, але тут так мало місця. Скажу це швидко: я себе вб’ю. Смерть немовляти, фактично вбивство, внаслідок безвідповідального нападу мого дядька на вагітну жінку на пізньому третьому триместрі. Його арештовують, судять, засуджують, ув’язнюють. Смерть мого батька наполовину відомщено. Наполовину, бо в лагідній Британії вбивць не вішають. Я дам Клодові добру науку з мистецтва негативного альтруїзму. Щоби вкоротити собі віку, мені потрібна буде пуповина, три оберти навколо шиї цього вантажу земної суєти[25]. Здалеку я чую материні зітхання. Видумка про батькове самогубство надихне мене на власну спробу. Життя наслідує мистецтво. Бути мертвонародженим — спокійний термін, очищений від трагедії, — має просту принаду. Тепер мені гупають по черепу. Клод набирає швидкість, зараз він галопує, хрипко дихаючи. Мій світ труситься, але зашморг на місці, обидві руки стискають його, я сильно тягну донизу, з вигнутою спиною, з ревністю дзвонаря. Як просто. Слизьке стискання сонної артерії, життєвого каналу, милого серцю горлорізів. У мене вийде! Сильніше! Запаморочне відчуття, що я перекидаюся, звук стає смаком, доторк — звуком. Здіймається темрява, чорніша за всі, що я бачив, і мати бурмотить свої прощальні слова.

Але звісно, убити мозок означає вбити бажання вбити мозок. Щойно я починаю розпливатися, мої кулаки м’якнуть і життя повертається. Одразу ж стає чути ознаки дужого життя —інтимні звуки, ніби за стіною дешевого готелю. Тоді гучніше, гучніше. Це мати. Знов вона береться до свого, закинута на один зі своїх чергових ризикових дрожів.

Але мій тюремний смертельний атракціон зависокий. Я падаю назад, на стройовий плац тупого існування.

Нарешті Клод прибирає свою відразливу вагу — я вітаю його грубу лаконічність —і мій простір відновлено, хоча ноги в мене стерпли й поколюють. Тепер я опам’ятовуюся, поки Труді відкидається, розм’якла від виснаження та всіх своїх звичних жалів.

Найбільше я боюся не парків атракціонів Раю та Пекла — небесних каруселей, сатанинських натовпів, і я міг би пережити знущання вічного забуття. Я навіть не проти не знати, що саме це буде. Я боюся щось проґавити. Здорове це бажання чи сама тільки жадібність, але я хочу спершу своє життя, свою частку, свій зникомо малий кусничок безкінечного часу та один надійний шанс на свідомість. Мені належиться жменька десятиліть, щоби попробувати щастя на цій оберткій планеті. Ось карусель для мене — життєвий атракціон. Я хочу свою спробу. Я хочу стати. Інакше кажучи, я хочу прочитати книжку, ще не опубліковану, ще не написану, хоча вже почату. Я хочу дочитати до кінця «Мою історію XXI століття». Я хочу бути там, на останній сторінці, у свої вісімдесят із чимось, слабенький, але жвавий — танцювати джигу ввечері 31 грудня 2099 року.

Ця книжка може закінчитися раніше, тому це в певному сенсі трилер — жорстокий, сенсаційний, дуже комерційний. Компендій мрій з елементами жаху. Але це обов’язково буде й любовна історія, і героїчна оповідь про геніальний винахід. Щоб скласти уявлення, подивіться на передісторію, сто років до цього. Похмуре читання, принаймні перша половина, але захопливе. Кілька спокутувальних розділів про, скажімо, Ейнштейна та Стравінського. У новій книжці одна з багатьох нерозв’язаних сюжетних ліній така: чи вдасться дев’яти мільярдам її героїв дотягнути до того, уникнувши ядерного перестрілу? Уявляйте це як контактний вид спорту. Вишикуйте команди. Індія проти Пакистану, Іран проти Саудівської Аравії, Ізраїль проти Ірану, США проти Китаю, Росія проти США і НАТО, Північна Корея проти всіх. Щоби збільшити шанси, що рахунок буде відкрито, додайте ще команд: виходять позадержавні гравці.

Наскільки готові наші герої перегріти своє домашнє вогнище? Затишні 1.6 градуса, прогноз чи надія небагатьох скептиків, відкриють тундру для гір пшениці, балтійських пляжних ресторанчиків, вогняно-жовтих метеликів на канадських Північно-Західних територіях. На темному кінці песимізму роздмухані вітром чотири градуси приносять лиха з повінню та посухою, та всією чорною політичною погодою розрухів. Ще більше наративної напруги в побічних сюжетних лініях місцевого значення: чи залишиться Близький Схід у нестямі, чи переллється він у Європу та змінить її раз і назавжди? Чи може іслам остудити гарячкову надмірність у прохолодному ставку реформації? Чи може Ізраїль поступитися дюймом-двома пустелі тим, кого він витіснив? Європейські секулярні мрії про єдність можуть розпастися перед старими ненавистями, дрібними націоналізмами, фінансовою катастрофою, незгодою. Або, можливо, Європа втримається на своєму курсі. Я маю дізнатися. Чи США тихенько підупадуть? Навряд чи. Чи відросте сумління в Китаю або в Росії? А у світових фінансових установ і корпорацій? Тоді давайте спокусливі людські константи: весь секс і все мистецтво, вино й науку, собори, ландшафти, прагнення вищого смислу. Нарешті, особистий океан бажань: мої — сидіти босим на пляжі біля багаття, із запеченою рибою, лимонним соком, музикою, в гурті друзів, де хтось, не Труді, мене кохає. Моє вроджене право — у книжці.

Тож мені соромно за свою спробу і радісно, що вона провалилася. До Клода (котрий тепер голосно мугикає в лункій ванній) треба дістатися іншими засобами.

Заледве п’ятнадцять хвилин минуло відтоді, як він роздягнув мою мати. Я відчуваю, що ми на порозі нової частини вечора. Крізь звук відкритих кранів він вигукує, що голодний. Із принизливим епізодом позаду, поки її пульс поступово заспокоюється, я думаю, мати повернеться до своєї теми невинності. Клодова згадка про вечерю здаватиметься їй недоречною. Навіть бездушною. Вона сідає, натягає сукню, знаходить свої трусики між простирадлами, засовує ноги до сандаль і йде до свого трюмо. Починає заплітати волосся, що, непричесане, висить білявими кучерями, які її чоловік колись оспівував у вірші. Це дає їй час отямитися й подумати. Вона скористається ванною, коли Клод звідти піде. Ідея бути поруч нього зараз її відштовхує.

Відраза повертає їй відчуття чистоти й мети. Кілька годин тому вона була головною. Вона могла б і знову, якщо тільки втримається від іще одного нудотного, покірливого зомління. Поки що вона мається гаразд: відсвіжена, вдоволена, невразлива, але воно чигає на неї, маленьке звіреня, що знову може розростися до чудовиська, перекрутити її думки, підтоптати під себе —і вона буде Клодова. З іншого боку, бути головною... Я уявляю, як вона замислюється, нахиляючи своє чудове лице перед дзеркалом, щоб закрутити ще одне пасмо. Віддавати накази, як сьогодні вранці на кухні, обмислювати наступний крок — означає визнати власний злочин. Якби ж то вона могла зануритися в безвинну скорботу згорьованої вдови.

Тепер практичні питання. Усього забрудненого знадіб’я, пластикових скляночок, навіть блендера треба позбутися десь далеко від дому. Кухню треба відчистити від усіх слідів. Тільки горнятка мають залишитися на місці, на столі, немитими. Ця монотонна робота триматиме жах на відстані ще годину. Можливо, тому вона кладе заспокійливу руку на горбок, що вміщує мене, біля мого попереку. Жест лагідної надії на наше майбутнє. Як могла вона думати про те, щоб мене віддати? Вона мене потребуватиме. Я підсвічу напівтінь невинності та пафосу, якої вона бажатиме навколо себе. Мати й дитина — велика релігія склала свої найліпші історії навколо цього потужного символу. Сидячи в неї на коліні, вказуючи до неба, я зроблю її недоступною для звинувачень. З іншого боку — як я ненавиджу цю фразу — жодних приготувань не було зроблено для моєї появи: ні одягу, ні меблів, ніякого нав’язливого облаштування кубельця. Ніколи на моїй пам’яті ми не ходили з матір’ю до крамниці. Лагідне майбутнє — це ілюзія.

Клод виринає з ванної та йде до телефона. Його голова зайнята їжею, замовленням доставки з індійського ресторанчика, згідно з його бурмотінням. Вона ступає повз нього й береться до свого обмивання. Коли ми виходимо, він досі розмовляє телефоном. Він відмовився від ідеї з індійською кухнею заради данської: канапки, маринований оселедець, запечене м’ясо. Замовляє забагато — природний потяг після вбивства. Коли він закінчує, Труді готова, заплетена, вимита, в чистій білизні, новій сукні, туфлях замість сандаль, із легким доторком парфуму. Вона бере керування у свої руки.

— Там у коморі, під сходами — стара полотняна торба.

— Спочатку їжа. Помираю з голоду.

— Іди зараз. Вони можуть повернутися будь-коли.

— Я буду робити, як схочу.

— Ти будеш робити, як тобі...

Чи вона справді збиралася вимовити «скажуть»? Який шлях вона пройшла — обходиться з ним, як з дитиною, коли щойно зараз сама була його кімнатною тваринкою? Він міг би не звернути на неї уваги. Могла би зчинитися сварка. Але зараз він підіймає слухавку. Це не підтвердження його замовлення з данського місця, це навіть не той самий телефон. Мати пішла та стала за ним, щоб дивитися. Це не стаціонарний телефон, але відеодомофон. Здивовані, вони витріщаються на екран. Долинає голос, викривлений, позбавлений нижніх нот, у тонкому, пронизливому благанні:

— Будь ласка. Мені треба з вами зараз поговорити!

— О Боже, — каже мати з неприхованою відразою.— Не зараз.

Але Клод, досі роздратований від того, що йому наказують, має привід ствердити свою незалежність. Він натискає кнопку, повертає слухавку на місце, і настає коротка мовчанка. Їм нічого сказати одне одному. Або забагато.

Потому ми всі спускаємося, щоби привітати поетку сов.