Горіхова шкатулка

Шість

Ми з Труді знову напиваємося й почуваємося краще, поки Клод, стартувавши пізніше та з більшою вагою тіла, ще нас наздоганяє. Ми з нею розділяємо два келихи сансеру, він випиває решту, тоді повертається до свого пакета за бургундським. Сіра пластикова пляшка гліколю стоїть поруч із порожньою, мов вартовий на нашому бенкеті. Або як нагадування про смерть. Піно нуар після пронизливого білого — як лагідна материнська рука. О, бути живим одночасно з таким виноградом! Розквіт, букет миру та розуму. Здається, ніхто не збирається зачитувати напис на етикетці, тож я змушений вгадувати й наважуюся поставити на ешезо гран крю. Якби мені приставили до скроні Клодів член або, що не так страшно, пістолет і наказали назвати виноградник, я бовкнув би Романе-Конті, через саму тільки ноту смородини й пізньої черемхи. Легкий присмак фіалок і витончених танінів наштовхує на те ліниве, м’яке літо 2005-го, не зіпсуте важкою спекою, хоча дражливий, мовби з сусідньої кімнати, запах мокко, як і трохи ближчий — почорнілого банана, викликають згадку про виноградник Жана Гріво в 2009-му. Але я так і не дізнаюся. Поки до мене, крізь мене, пробирається задумливий букет присмаків, складений на вершині цивілізації, я виявляю себе, посеред усього цього жаху, у настрої для розмислів.

Я починаю підозрювати, що моя безрадність не тимчасова. Дайте мені всю енергію, на яку тільки вистачить людських сил, дістаньте молодий пантеровидний варіант мене, зі скульптурними м’язами й довгим холодним поглядом, скеруйте його до останнього заходу: убити дядька, щоби врятувати батька. Покладіть до його руки зброю, монтувалку, заморожену баранячу ногу, поставте його за дядьковим кріслом, де він бачитиме антифриз, яким буде запалений і зворохоблений. Спитайте себе, чи міг би він — чи міг би я — це зробити, розтрощити цю волохату кістяну шишку й розбризкати її сірий вміст по брудному столі? Потім убити свою мати як єдиного свідка і збутися двох тіл у підвальній кухні — завдання, здійсненне тільки у мріях? А тоді прибрати в цій кухні — ще одне неможливе завдання? І перспектива потрапити до в’язниці, божевільної нудьги й пекла інших людей, і не найліпших людей. Ваш співкамерник, іще дужчий за вас, хоче безперервно дивитися денне телебачення всі свої тридцять років. Бажаєте йому завадити? Тоді дивіться, як він наповнює камінням пожовклу наволоку й повільно переводить свій погляд на вас, у напрямку вже вашої кістяної шишки.

Або припустімо найгірше, справу зроблено: останні ниркові клітини мого батька розсічені кристалами отрути. Він вихаркав свої легені й серце собі на коліна. Агонія, тоді кома, тоді смерть. Як щодо помсти? Мій аватар знизує плечима й тягнеться за пальтом, і, прямуючи до виходу, бурмоче, що вбивствам честі не місце в модерному полісі. Хай він говорить за себе:

— Брати закон у свої руки — вчорашній день, що годиться лише для підстаркуватих розсварених албанців і певних племінних різновидів ісламу. Помста мертва. Гоббс мав рацію, мій юний друже. Держава має володіти монополією на насильство, на загальну владу, яка нас усіх тримала б у страху.[12]

— У такому разі, любий аватаре, зателефонуй Левіафанові негайно, викличи поліцію, хай розслідують.

— Що конкретно? Чорний гумор Клода і Труді?

Констебль:

— А цей гліколь на столі, мадам?

— Його порадив сантехнік, офіцере, щоб наші древні батареї не замерзали взимку.

— Тоді, дорогий майбутній найкращий я, їдь до Шордіча, попередь батька, розкажи йому все, що знаєш.

— Що жінка, котру він кохає й на котру молиться, збирається його вбити? І як я про це дізнався? Брав участь у розмові в ліжку, ховався під ним?

Ось і вся ідеальна постать могутньої, досвідченої істоти. Які тоді шанси в мене, сліпого, німого й перевернутого, майже-дитини, що досі живе з мамою, прив’язана хвартуховими зав’язками артеріальної та венозної крові до майбутньої душогубниці?

Але тс-с-с! Змовники щось кажуть.

— Нічого страшного, — каже Клод, — що йому так кортить сюди повернутися. Пообурюйся для годиться, а потім хай приходить.

— Ага, — каже вона, холодна й насмішкувата. — І зроби йому привітальний смузі.

— Я цього не казав. Але.

Але, думаю я, майже сказав.

Вони мовчать, розмірковуючи. Мати протягує руку за своїм келихом. Її надгорлянник липко здіймається й падає, коли вона п’є, і рідина ллється вниз її природними протоками, проминаючи — як і багато інших речей — мої підошви, загортаючись усередину, прямуючи до мене. Як я можу її не любити?

Мати ставить келих на стіл і каже:

— Не можна, щоб він помирав тут.

Так легко говорить вона про його смерть.

— Ти маєш рацію. Шордіч — краще. Ти могла б до нього завітати.

— І захопити з собою пляшечку витриманого антифризу з давньої приязні!

— Ти береш із собою гостинці. Копченого лосося, капустяний салат, шоколадні палички. І... це діло.

— Хха! — важко передати звук материного вибухового скепсису. — Я його кидаю, викидаю з його власного дому, беру собі коханчика. А потім приходжу з гостинцями!

Навіть я розумію, наскільки образливе для дядька це «беру собі коханчика» — ніби він один із безіменних багатьох, багатьох майбутніх. І це «беру», це «коханчика». Бідося. А він просто хоче допомогти. Він сидить навпроти прекрасної молодої жінки із золотими косами, у верху від купальника й коротких шортах, на млосній кухні, і вона — набухлий, розкішний фрукт, нагорода, яку він не може собі дозволити втратити.

— Ні, — каже він дуже обережно. Образа, завдана його самоповазі, підвищила його голос. — Це примирення. Ти загладжуєш провину. Запрошуєш його назад. Повертаєшся до нього. Це типу задобрювання таке, привід посвяткувати, розкинути скатертину. Порадіти!

Її мовчання слугує йому нагородою. Вона розмірковує. Як і я. Те саме одвічне питання. Наскільки Клод насправді тупий?

Підбадьорений, він додає:

— Фруктовий салат теж можна.

У його нудотності є своя поезія, певна форма нігілізму, що пожвавлює банальність. Або навпаки, посередність, котра обеззброює наймерзотніший намір. Тільки він міг би перевершити самого себе, що він і робить після п’яти розважливих секунд:

— Бо морозиво — точно не варіант.

Логічно. Це треба було озвучити. Хто взявся б чи зміг би зробити морозиво з антифризу?

Труді зітхає. Пошепки вона каже:

— Знаєш, Клоде, колись я його кохала.

Чи він бачить її так, як я її уявляю? Зелений погляд гасне, і вкотре передчасна сльоза легко перетинає вилицю. Її шкіра волого-рожева, ясні волоски повибивалися з кіс, і світло з плафона за ними робить їх схожими на сяйні вольфрамові волосинки.

— Ми були занадто молоді, коли зустрілися. Тобто ми зустрілися надто рано. На біговій доріжці. Він метав списа у своєму клубі й побив якийсь місцевий рекорд. У мене мліли коліна, коли я дивилася, як він біг із тим списом. Як грецький бог. Наступного тижня він повіз мене до Дубровника. У нас навіть балкона не було. А кажуть, гарне місто.

Я чую збентежений скрип кухонного стільця. Клод бачить готельні таці, нагромаджені перед дверима, нудку спальню з безладними простирадлами, дев’ятнадцятирічну дівчину, майже голу, за туалетним столиком із фарбованої фанери, її досконалу спину, стончений від прання готельний рушник на її колінах — прощальний кивок пристойності. Джон Кернкрос ревниво виключений з поля зору й манірно поміщений за кадром — величезний і також голий.

Не зважаючи на мовчання її коханця, Труді поспішає вимовити на висхідній ноті, поки її горло не стислося й не змусило її замовкнути:

— Усі ці роки намагалися завести дитину. І тоді щойно, щойно...

Щойно! Нікчемна прислівникова брязкітка! Коли її втомили мій батько та його поезія, я влаштувався надто надійно, щоб бути виселеним. Зараз вона оплакує Джона, як оплакувала кота Гектора. Може, материного характеру й не вистачить на друге вбивство.

— Ну, — каже нарешті Клод, пропонуючи свою дрібку підтримки. — Було та загуло, збігло, як молоко, і все таке.

Молоко — як огидно для вигодуваних кров’ю ненароджених, особливо після вина, та воно однаково чекає на мене попереду.

Він терпляче жде, щоби представити свою ідею з гостинцями. Слухати, як ридають за його суперником, не дуже допомагає. Або, може, це сприяє зосередженості розуму. Він легко постукує пальцями по столу — одна з його звичок. Стоячи, він побрязкує домашніми ключами в кишені штанів або знічев’я прочищує горло. Ці порожні жести, позбавлені самосвідомості, якісь зловісні. Від Клода повіває сіркою. Але на якусь мить ми з ним — одне ціле, бо я теж, стривожений хворобливою цікавістю, чекаю, щоби почути решту його плану, як чекають на закінчення п’єси. Він навряд чи може провадити далі, поки вона ридає.

За хвилину вона висякується та хрипло каже:

— Менше з тим, тепер я його ненавиджу.

— Він зробив тебе дуже нещасною.

Вона киває та знову висякується. Тепер ми слухаємо, як він презентує свою усну брошуру. Так міг би промовляти євангеліст, що подзвонив у її двері, щоб допомогти їй знайти шлях до ліпшого життя. Дуже важливо, каже він нам, щоб ми з матір’ю завітали до Шордіча принаймні один раз перед останнім, смертельним візитом. Немає надії приховати від криміналістів, що вона там взагалі була. Корисно буде вказати, що вони з Джоном — знову друзі.

Це, каже він, має скидатися на суїцид, ніби Кернкрос зробив коктейль для себе, щоби підсолодити смак отрути. Отже після своїх останніх відвідин вона залишить оригінальні порожні пляшечки від гліколю й магазинного смузі. На цих посудинах не має бути жодного сліду її відбитків. Їй треба буде обробити свої пучки воском. У нього якраз є ця штука. Дуже кльова, до речі. Перш ніж піти з Джонової квартири, вона покладе рештки гостинців до холодильника. Усі коробки й обгортки теж мають бути без її відбитків. Має виглядати так, ніби він їв сам. Як бенефіціарку за його заповітом її будуть допитувати за підозрою у змові. Тож будь-які сліди Клода, особливо у спальні та ванній, має бути знищено, вичищено дощенту, до останньої волосинки й лусочки шкіри. І, відчуваю я її думки, до останнього хвостика, що вже не битиметься більше, до останньої завмерлої голівки останнього сперматозоїда. Це може зайняти деякий час.

Клод промовляє далі. Її телефонні дзвінки до нього приховати не вийде. Телефонна компанія матиме про них дані.

— Але пам’ятай. Я просто друг.

Йому дорого обходиться вимовити ці останні слова, особливо коли мати повторює їх, як катехізис. Слова можуть — що я починаю дуже цінувати — робити речі реальними.

— Ти просто мій друг.

— Так. Заходив час від часу. Побалакати. Дівер. Трошки допомагав. Таке.

Він виголосив свою промову нейтральним тоном — так, ніби він щодня вбиває братів і чоловіків і живе з цього, чесний успішний різник за фахом, чий закривавлений хвартух губиться в родинному пранні серед простирадл і рушників.

Труді починає:

— Але слухай... — коли Клод обриває раптом пригаданою думкою:

— Ти бачила? Дім на нашій вулиці, той самий бік, такий самий розмір і стан? Продається за вісім мільйонів!

Мати поглинає це мовчки. Вона засвоює «нашу».

Ось так. Ми заробили зайвий мільйон, не вбивши батька раніше. Як це точно: ми ковалі свого щастя. Але. (Як сказав би Клод.) Я досі небагато знаю про вбивство. Але однаково його план радше пекарський, аніж різницький. Недопечений. Брак відбитків на пляшці від гліколю викличе підозри. Коли батькові стане недобре, що йому завадить викликати швидку? Йому промиють шлунок. Усе буде добре. Що тоді?

— Мені байдуже на ринок нерухомості, — каже Труді.— Це на потім. Важливіше питання ось яке. Чим ти ризикуєш, як ти тут підставляєшся, якщо хочеш собі частину грошей? Якщо щось піде не так і я сяду, де ти будеш, коли я вже вишкребла тебе зі своєї спальні?

Я здивований її різкістю. Відтак відчуваю не зовсім радість, але її очікування, прохолодне розмотування у кишках. Злочинці сваряться, вже-даремну змову зірвано, батька врятовано.

— Труді, я буду з тобою на кожному етапі.

— Ти будеш удома, в безпеці. Алібі на місці. Ідеальна можливість усе заперечити.

Вона довго про це думала. Думала, а я не знав. Тигриця.

Клод каже:

— Річ у тому...

— Що я хочу, — каже мати з завзяттям, від якого тверднуть стінки навколо мене, — це щоб ти був у цьому замішаний, тобто повністю. Якщо я в дупі, ти в дупі. Якщо я...

Дзвоник дзеленчить раз, другий, третій, і ми завмираємо. Ніхто на моїй пам’яті ніколи не приходив до парадних дверей так пізно. Клодів план настільки безнадійний, що вже провалився, бо ось вона, поліція. Більше ніхто не дзвонить із такою впертою наполегливістю. Кухню вже давно прослуховували, вони все чули. Труді допнеться свого: ми всі сядемо разом. «Малюки за ґратами» були надто довгою документалкою на радіо, котру я слухав якось пополудні. Засудженим убивцям у Штатах, матерям із грудними дітьми, дозволили виховувати немовлят у своїх камерах. Це було представлено як прогресивне новозаведення. Але я пам’ятаю, як думав: ці малюки нічим не завинили. Випустіть їх! Аякже. Тільки в Америці.

— Я піду.

Він встає і йде до відеодомофона на іншому кінці кімнати, на стіні біля кухонних дверей. Вдивляється в екран.

— Це твій чоловік, — каже він тупо.

— Господи, — мати замовкає, щоб зібрати докупи думки. — Немає сенсу вдавати, що мене нема. Ти краще сховайся десь. У пральні. Він ніколи...

— З ним іще хтось. Жінка. Молода жінка. Досить симпатична, я би сказав.

Ізнову мовчанка. Дзвоник тенькає ще раз. Довше.

Материн голос рівний, хоч і напружений:

— У такому разі піди та впусти їх. Але, Клоде, любий. Будь ласка, прибери ту пляшку з гліколем.