Горіхова шкатулка

Три

Хто він, цей Клод, цей крутій, що втисся між моєю родиною та моїми надіями? Я якось це почув і запам’ятав: «благуватий мугир»[7]. Мерхнуть мої широкі сподівання. Його існування заперечує моє законне право щасливо жити в турботі обох батьків. Якщо тільки я не розроблю якогось плану. Він заворожив мою мати й вигнав мого батька. Його інтереси не можуть бути моїми. Він мене розчавить. Якщо, якщо, якщо не — зникоме слово, примарний знак відверненої долі, маленький і тоненький ямб надії, що меркотить, пропливаючи моїми думками, як мутна пляма у склистому тілі ока. Лише надія.

І Клод, як мутна пляма, заледве реальний. Навіть не колоритний пройдисвіт, ні краплі усмішливого халамидника. Ні, його тупість межує з геніальністю, його несмак перевершує винахідливість, його банальність вигострена, як арабески Блакитної мечеті. Ось чоловік, що безперервно висвистує — не пісні, але телевізійні заставки, рингтони, що оживляє свій ранок нокіївським знущанням із Тарреґи. Чиї повторювані ремарки — безглуздий, безсилий слинявий струмок, чиї збіднені речення помирають, як курчата без матері, згасаючи ні за що. Хто миє своє причандалля в тій самій раковині, де мати миє обличчя. Хто думає тільки про одяг і автівки. І разів сто казав нам, що ніколи не купив би або навіть не сів би за кермо такої, або такої, або гібриду між, або... або... Що він купує костюми тільки в цьому, ні, то Мейфер-стріт, а сорочки в отому іншому, а шкарпетки у, він не може згадати... Якби ж тільки... але. Ніхто більше не закінчує речення на «але».

Цей черствий, непевний голос. Усе моє життя я терпів подвійні тортури його висвистування та його розмов. Я був позбавлений його вигляду, але й це скоро зміниться. У тьмяно освітленій кривавій пологовій кімнаті (Труді вирішила, що він, а не мій батько, має бути там присутній), коли я вийду нарешті його привітати, мої питання залишаться такі самі, хоч би якої форми він набув: що моя мати робить? Чого вона може хотіти? Чи Клод покликаний проілюструвати непоясненність еротичного потягу?

Не всім відомо, як це — мати за кілька дюймів від свого носа член, що належить суперникові вашого батька. На цій пізній стадії вони мали б утримуватися з поваги до мене. Цього вимагає як не клінічна оцінка, то ґречність. Я заплющую очі, скрегочу яснами, я беру себе в руки у маткових стінках. Ця турбуленція струсила би крила з боїнга. Мати підганяє свого коханця, підстьобує його своїми ярмарковими зойками. Смертельний атракціон! Щоразу, на кожен хід поршня, я здригаюся від страху, що він проб’ється наскрізь і натягне мій м’якокостий череп, і засіє мої думки своєю суттю, рясною піною своєї банальності. Тоді, з ушкодженим мозком, я думатиму й розмовлятиму, як він. Я буду сином Клода.

Але краще бути ув’язненим у безкрилому боїнгу, що вертикально падає посеред Атлантики, ніж запрошеним на ще один творчий вечір із його прелюдією. Ось він я, у передньому ряді партеру, незграбно посаджений догори дриґом. Це мінімалістична вистава, прохолодно-сучасна, в чотири руки. Сцена повністю освітлена, і ми бачимо Клода. Але роздягати він збирається самого себе, а не мою мати. Він акуратно складає одяг на стільці. Його нагота приголомшує так само мало, як костюм бухгалтера. Він походжає спальнею, в глибині сцени, на авансцені, голий у м’якій мжичці свого монологу. Рожеве мило на день народження його тітці, котре він матиме повернути на Керзон-стріт, сон, який він бачив, але майже повністю забув, ціна на дизель, а таке відчуття, ніби вівторок. Але ні. Кожна прекрасна нова тема зводиться зі стогоном на ноги, хитається, тоді падає на наступну. А моя мати? На ліжку, між простирадлами, частково одягнена, цілковито уважна, з угуканням і підбадьорливим киванням напоготові. Помітний тільки мені вказівний палець під покривалом згинається над скромним носиком її клітора й на солодкі півдюйма вкладається всередину. Вона ніжно його погойдує, поступаючись повністю і пропонуючи свою душу. Я гадаю, це має бути чарівно. Так, мурмотить вона крізь зітхання, вона також сумнівалася щодо мила, так, її сни також швидко втікають від неї, вона теж думає, що вівторок. Нічого про дизель — маленька ласка.

Його коліна придавлюють невірний матрац, який ще нещодавно тримав мого батька. Вправними великими пальцями вона підчіпає й скидає трусики. Входить Клод. Іноді він називає її своєю мишкою, що їй, здається, подобається, але жодного поцілунку, ні доторків ні до чого, ні пестощів, ні муркотіння, ні обіцянок, ні любовних облизувань, ні грайливих фантазій. Тільки пришвидшений скрип ліжка, доки нарешті мати не займає своє місце на смертельному атракціоні й не починає кричати. Можливо, ви знаєте цю старомодну ярмаркову розвагу. Атракціон розкручується та пришвидшується, і центробіжна сила пришпилює вас до стіни, поки підлога запаморочно падає донизу. Труді крутиться швидше, її обличчя розмивається на полунично-вершкову пляму із зеленим мазком дягелю[8] там, де колись були очі. Вона кричить гучніше, тоді, після її фінального висхідно-спадного крику-й-здригання я чую його різкий, здушений крехкіт. Найкоротша пауза. Клод виходить. Матрац присідає ще раз, і Клодів голос поновлюється, тепер із ванної: повторне виконання фрагменту про Керзон-стріт або день тижня та кілька бадьорих етюдів на тему нокіївської мелодії. Один акт, щонайбільше три хвилини, жодного повторення. Вона часто приєднується до нього у ванній, де, не торкаючись, за допомогою всепрощальної гарячої води вони видаляють одне одного зі своїх тіл. Нічого ніжного, ніякої дрімоти закоханих сплетених тіл у любовних обіймах. Протягом цього жвавого миття, із мізками, вичищеними оргазмом, вони часто повертаються до змови, але в кахляному відлунні ванної з увімкненими кранами їхні слова губляться з мого слуху.

Тому я так мало знаю про їхній план. Тільки що він їх захоплює, стишує їхні голоси, навіть коли вони думають, що самі. Не знаю я і Клодового прізвища. Підрядник-будівельник за фахом, хоч і не такий успішний, як більшість із них. Короткочасне й прибуткове володіння багатоквартирним будинком у Кардіфі було єдиною вершиною його досягнень. Багатий? Успадкував семизначну суму, нині, здається, живе зі своєї останньої чверті мільйона. Він покидає наш дім близько десятої, повертається після шостої. Є дві протилежні версії: перша з них — що під панциром безлицості заховалася жорсткіша особистість. Бути настільки нудним — заледве правдоподібно. Там ховається хтось розумний, похмурий і лукавий. Як людина він такий собі витвір, саморобний апарат, інструмент для глибокого обману, котрий підкопується під Труді, навіть копаючи разом із нею. Друга версія — що він такий, яким здається, у цій мушлі нікого немає, він такий самий чесний інтриган, як і Труді, тільки тупіший. А що ж до неї, то вона воліє не сумніватися в чоловікові, котрий менш ніж за три хвилини перекидає її через ворота раю. Але я відкритий до нового.

Я сподіваюся дізнатися більше, якщо прочекаю всю ніч і спіймаю їх на ще одній розгальмованій ранковій пісні. Клодове нетипове «можемо» спершу змусило мене сумніватися в його недоумстві. Відтоді минуло п’ять днів —і нічого. Я буджу матір штурханами, але вона не турбує свого коханця. Натомість вона засовує у вуха подкастову лекцію й поринає в дива інтернету. Вона слухає все підряд. Я чув усе. Вирощування гробачків у Юті. Піший перехід через ірландський Буррен. Відчайдушний останній наступ Гітлера в Арденнах. Сексуальний етикет у племені Яномама. Як Поджо Браччоліні врятував Лукреція від забуття. Фізика тенісу.

Я пильную, слухаю, вчуся. Сьогодні рано-вранці, менш ніж за годину до світанку, була суворіша тема, ніж зазвичай. Крізь материні кістки я зіткнувся з лихим сном, замаскованим під формальну лекцію. Ситуація у світі. Експертка з міжнародних відносин, розсудлива жінка з густим глибоким голосом, повідомила мені, що зі світом не все добре. Вона розглядала два поширені емоційні стани: жалощі до себе й агресію. Кожен із них — поганий вибір для індивіда. А в поєднанні, для груп чи націй, — це згубне вариво, що останнім часом отруїло росіян в Україні, як колись раніше — їхніх друзів сербів у їхній частині світу. «Ми були принижені, тепер ми всім покажемо». Тепер, коли російська держава стала політичною рукою організованої злочинності, чергова війна в Європі вже не така немислима. На південному кордоні Литви струшено пил із танкових дивізій для Північно-Німецької низовини. Той самий дурман розпалює варварські групки на краях ісламу. Чару вихилено, здіймається той самий лемент: нас було принижено, але ми помстимося.

Лекторка додержувалася песимістичного погляду на наш вид, частину якого стабільно становлять психопати, ця людська константа. Їх вабить озброєна боротьба, байдуже, справедлива чи ні. Вони допомагають обертати місцеві суперечки на більші конфлікти. Європа, на думку лекторки, перебуває в екзистенційній кризі, дратівлива та слабка, поки розмаїття самозакоханих націоналізмів прикладається до того самого солодкого питва. Плутанина щодо цінностей, інкубована бацила антисемітизму, популяції іммігрантів, що марніють, гнівні та знуджені. Подекуди, повсюди — незнана нерівність багатства, що перетворює надбагатіїв на окрему панівну расу. Винахідливість, із якою держави здобувають нові форми розкішного озброєння, світові корпорації — способи уникати податків, а доброчесні банки — набивати себе різдвяними мільйонами. Китай, забагатий, щоби потребувати друзів чи порад, цинічно зондує кордони своїх сусідів, будує острови з тропічного піску, готується до війни, в настанні якої не сумнівається. Країни з переважним мусульманським населенням заражені релігійним пуританізмом, хворобливою сексуальністю, придушеними інноваціями. Близький Схід — атомний реактор для можливої світової війни. І зручний ворог, Сполучені Штати — навряд чи надія для світу, винні в тортурах, безпорадні перед власним священним писанням, складеним у добу напудрованих перук, — конституцією, непорушною, як Коран. Їхнє нервове населення — опасисте, перелякане, змучене невиразним гнівом, зневажливе до уряду, вбиває сон кожним новим вогнепалом. Африка, котра ще має навчитися (без)коронному номеру демократії — мирному переданню влади. Її діти, що помирають по тисячі щотижня через брак простих речей: чистої води, москітних сіток, дешевих ліків. І те, що об’єднує й вирівнює все людство, — нудні старі факти: кліматичні зміни, щезання лісів, тварин і полярної криги. Прибуткове й отруйне сільське господарство винищує природну красу. Океани перетворюються на слабку кислоту. Високо над видноколом — швидке уринозне цунамі старості, яка, хвора на рак і деменцію, розростається і вимагає турботи. І скоро, із демографічним зсувом — протилежне: катастрофічний занепад людності. Свобода слова більше не вільна, ліберальна демократія — більше не очевидний порт призначення, роботи крадуть роботу, свобода змагається у близькому бої з безпекою, соціалізм — у неласці, капіталізм — прогнилий, руйнівний і також у неласці, в полі зору — жодної альтернативи.

Підсумовуючи, лекторка сказала, що ці лиха є наслідком нашої подвійної природи. Розумної й інфантильної. Ми побудували світ, занадто складний і небезпечний, щоб наша незгідлива натура могла з ним упоратися. У цій безнадії на загальних виборах переможе надприродне. Над другою Добою раціоналізму запав присмерк. Ми були чудові, але тепер ми приречені. Двадцять хвилин. Клац.

Стривожений, я перебираю своє пуповиння. Воно слугує замість заспокійливих чоток. Чекайте, подумав я. Хоч я ще маю її перед собою в майбутньому — що не так з інфантильністю? Я чув достатньо таких розмов, щоб навчитися знаходити контраргументи. Песимізм надто легкий, навіть ласий, емблема й відзнака інтелектуалів по всьому світі. Він знімає з інтелігенції відповідальність за пошук виходу. Ми підцьковуємо самі себе темними думками з п’єс, віршів, романів і фільмів. А тепер і з коментарів. Але чому ми маємо довіряти цьому поглядові, коли людство ще ніколи не було таким багатим, таким здоровим, таким довголітнім? Коли від війн і пологів гине менше людей, ніж будь-коли раніше, —і коли ми всі маємо доступ до такого обсягу знання, до такого обсягу правди у формі науки, якого ніколи не мали? Коли делікатна чулість — до дітей, тварин, чужих релігій, невідомих, далеких іноземців — росте з дня на день? Коли сотні мільйонів піднялися над убогим животінням? Коли на Заході навіть порівняно бідні напівлежать у кріслах, зачаровані музикою, кермуючи по гладеньких магістралях на швидкості, у чотири рази вищій за швидкість кінського чвалу? Коли віспа, поліомієліт, холера, кір, висока дитяча смертність, неписьменність, публічні страти й рутинні схвалені державою тортури вигнано зі стількох країн? Ще не так давно всі ці злигодні були всюди. Коли сонячні батареї, й вітряні електростанції, й атомна енергія, й незнані винаходи вибавлять нас від стокових відходів двоокису вуглецю, й генно-модифіковані злаки врятують нас від спустошення хімічного землеробства, а найбідніших — від голодної смерті? Коли світова міграція до міст поверне величезні ділянки землі до первісного стану, знизить народжуваність і захистить жінок від темних сільських патріархів? А як щодо буденних див, що змусили б Октавіана Августа заздрити некваліфікованому працівникові: знеболеної стоматології, електричного освітлення, миттєвого зв’язку з близькими, з найкращою музикою, яку тільки знав світ, із кухнею дюжини різних культур? Ми розжиріли на привілеях і насолодах, та й на бідканні, а ті, хто ще не розжиріли, скоро до нас приєднаються. Що ж до росіян, то те саме казали й про католицьку Іспанію. Ми чекали на її війська на своїх берегах. Як і більшість речей, це також не справдилося. Справу владнали кілька брандерів і зручний шторм, котрий відкинув їхній флот за верхівку Шотландії. Ми завжди будемо занепокоєні станом речей — так уже працює свідомість, цей тяжкий дар.

Лише один гімн золотому світові, який скоро стане моїм. У своєму ув’язненні я став знавцем колективних марень. Хто знає, що правда, а що ні? Мені й самому ледве вдається зібрати дані. Кожне твердження підважує або заперечує інше. Як і решта, я зупиняюся на тому, що мені подобається, що мене влаштовує.

Але ці роздуми відволікли мене, і я пропустив перші слова діалогу, заради якого не спав. Ранкова пісня. Будильник мав задзвонити за лічені хвилини, Клод щось пробубонів, мати відповіла, тоді він заговорив знову. Я опам’ятовуюся, притискаю вухо до стінки. Я відчуваю збурення в матраці. Ніч була теплою. Клод, певно, сідає, стягаючи з себе футболку, котру одягає на ніч. Чую, як він каже, що зустрінеться зі своїм братом пополудні. Він уже згадував раніше цього брата. Я мав слухати уважніше. Але мені набрид загальний контекст: гроші, рахунки, податки, борги.

Клод каже:

— У нього вся надія — на цю поетку, з якою він зараз підписує контракт.

Поетку? Дуже небагато людей на світі підписують контракти з поетами. Я знаю тільки одного. Його брат?

Мати відзивається:

— А, так, ця жіночка. Забула, як її звати. Пише про сов.

— Про сов! Сови — це актуально! Але мені треба сьогодні його побачити.

— Я не думаю, що це хороша ідея. Не зараз, — каже вона повільно.

— Інакше він знову прийде сюди. Я не хочу, щоб він тебе задовбував. Але.

— Я теж не хочу, — говорить мати. — Але це треба зробити, як я кажу. Повільно.

Западає мовчанка. Клод бере з тумбочки телефон і завчасу вимикає будильник.

Нарешті він каже:

— Якщо я позичу братові гроші, це буде добре для відвернення уваги.

— Але не дуже багато. Ми все-таки не отримаємо їх назад.

Сміються. Тоді Клод і його насвистування вирушають до ванної, мати перекочується на бік і лягає спати далі, а я залишаюся в темряві: усвідомлювати цю неподобну новину й думати про свою дурість.