Горіхова шкатулка

Дванадцять

Ми рухаємося до сонного Клода — цього горбу, гаусової кривої звуку, приглушеного ковдрою. На видих — довгий, утруднений стогін зі скорим завершенням, гофрованим електричними свистячими. Потім тривала пауза, котра, якщо ви його любите, могла б вас стривожити. Чи не було це його останнє зітхання? Якщо не любите — то це надія, що так, було. Але нарешті — коротше, жадібне втягнення повітря, порубцьоване тріском підсушеного слизу та, на просторій вершині, тріумфальне воркотіння м’якого піднебіння. Вища гучність повідомляє, що ми дуже близько. Труді вимовляє його ім’я. Я відчуваю, як її рука простягається до нього, поки він поринає углиб крізь свистячі. Вона нетерпляча, вона має поділитися з ним їхнім успіхом, і її доторк до його плеча не дуже лагідний. Він прокашлюється до напівжиття, як братова автівка, і кілька секунд шукає слова для свого запитання.

— Якого біса?

— Він мертвий.

— Хто?

— Господи! Прокидайся.

Витягнутий із найглибшої фази сну, він має сісти на краю ліжка, як кажуть мені матрацові скарги, і чекати, поки нервове ланцюжіння поверне йому історію його життя. Я достатньо юний, щоб не сприймати цю електропровідню як належне. Тож де це він? А, так, посеред спроби вбити свого брата. Справді мертвий? Нарешті він знову Клод.

— Ох ти ж йо!

Тепер він не проти встати. Уже шоста вечора, відзначає він. Оживілий, він підіймається, атлетично розтягує руки зі скрипом кісток і хрящів, потім проходжується між спальнею та ванною, весело висвистуючи, із насиченим вібрато. Я чув достатньо легкої музики і знаю, що це музична тема з «Виходу»[21]. Велична у своєму перекрученому романтичному стилі для мого щойно сформованого вуха, визвольна оркестрова поезія — для Клодового. Він щасливий. Тимчасом Труді сидить на ліжку мовчки. Воно наростає. Нарешті глухим монотонним голосом вона переповідає йому про відвідини та доброту поліціянтів, про знайдене тіло, про перше припущення щодо причини смерті. На все це, подане як погані новини, Клод одноманітно човпе:

— Чудово.

Зі стогоном він нахиляється зав’язати шнурки.

Труді питає:

— Що ти зробив із капелюхом?

Вона має на увазі батьків фетровий капелюх із широкими крисами.

— Ти хіба не бачила? Дав йому.

— Що він із ним зробив?

— Він був у нього в руці, коли він ішов. Не хвилюйся. Ти хвилюєшся.

Вона зітхає, думає деякий час.

— Поліціянти були такі приязні.

— Убита горем вдова, усе таке.

— Я їм не вірю.

— Просто потерпи.

— Вони прийдуть знову.

— Потерпи.

Він вимовляє це слово з наголосом і зловісними паузами всередині. Зловісними — або роздратованими.

Тепер він знов у ванній, розчісується, вже не насвистує. Атмосфера змінюється.

Труді каже:

— Вони хочуть з тобою поговорити.

— Звісно. З його братом.

— Я сказала їм про нас.

Мовчання перед тим, як він відповідає:

— Трошки по-тупому.

Труді відкашлюється. Її язик сухий.

— Ні, не по-тупому.

— Хай би вони самі це з’ясували. А то вони будуть думати, що ти щось приховуєш і намагаєшся їх випередити.

— Я сказала їм, що Джон був у депресії через це. Іще один привід для його...

— Окей, окей. Непогано. Могло б навіть так і бути. Але, — він сходить нанівець, не впевнений, що саме, на його думку, їй треба знати.

У тому, що Джон Кернкрос міг убити себе через кохання до неї, якби вона не вбила його першою, — у цій рекурсивній ідеї є і пафос, і провина. Я думаю, їй не подобається Клодів буденний, навіть зневажливий тон. Так мені здається. Хоч як близько ви сходитеся з іншими, ніколи не вийде залізти їм у голову, навіть якщо ви вже в них усередині. Я думаю, вона почувається ображеною. Але вона поки нічого не каже. Ми обоє знаємо, що це настане скоро.

Постає те саме старе питання. Наскільки Клод насправді тупий? Від дзеркала у ванній він стежить за її думками. Він знає, що протиставити сентиментальним спогадам про Джона Кернкроса. Вигукує:

— Вони захочуть поговорити з тією поеткою.

Згадка про неї — як бальзам. Кожна клітина Трудіного тіла погоджується зі смертю, яку заслужив її чоловік. Вона ненавидить Елодію більше, ніж любить Джона. Елодія страждатиме. Кров, насичена щастям, захлюпує мене, і я миттю п’янію, підкинутий уперед досконалим серферським прибоєм пробачення та любові. Висока, спадиста, гладенько-трубчаста хвиля, що могла б винести мене туди, де я, либонь, почну ставитися до Клода з ніжністю. Але я їй опираюся. Як це принизливо — приймати з другої руки кожне материне поривання почуття та бути ще міцніше прив’язаним до її злочину. Але важко відокремитися від неї, коли я її потребую. І з таким збовтуванням емоцій потреба перетворюється на любов, як молоко — на масло.

Вона каже солодким задумливим голосом:

— О, так, їм треба буде поговорити з Елодією.

Тоді додає:

— Клоде, ти знаєш, що я тебе кохаю.

Але він цьому не вірить. Він занадто часто це чув. Натомість він каже:

— Я не проти побути, як то кажуть, таємним спостерігачем.

О, як то кажуть, спостерігач, о, таємний, коли він навчиться розмовляти, не катуючи мене? Мовлення — лише різновид мислення, і він, напевно, такий тупий, яким і здається.

Виринаючи з відлуння ванної з новою темою, він безтурботно говорить:

— Я, мабуть, знайшов нам покупця. Ну, не факт. Але розповім тобі потім. Поліціянти не залишили візитівки? Я хотів би подивитися на їхні імена.

Ні вона, ні я не можемо згадати. Її настрій знову змінюється. Я думаю, вона пильно дивиться на нього, коли просто каже:

— Він мертвий.

Це дійсно приголомшливий факт, заледве правдоподібний, серйозний, ніби щойно оголошена світова війна, коли прем’єр-міністр промовляє до народу, родини збиваються до купки, і лампочки тьмяніють із причин, які влада не оприлюднює.

Клод стоїть близько до неї, рука на її стегні, і притуляє до себе. Вони цілуються довго, глибоко, з язиками та переплетеним диханням.

— Мертвий-мертвісінький, — мурмотить він їй до рота. Його ерекція упирається мені у спину. Потім пошепки: — Ми це зробили. Разом. Разом ми геніальні.

— Так, — відповідає вона між поцілунками. Це важко розібрати за шурхотінням одягу. Її ентузіазм може бути меншим за його.

— Я люблю тебе, Труді.

— І я тебе люблю.

Щось невпевнене в цьому «і». Коли вона наступала, він відступив, тепер навпаки. Це їхній танець.

— Доторкнися до мене.

Не зовсім наказ, бо його прохальний голос слабкий. Вона смикає застібку. Злочин і секс, секс і провина. Більше дуалізмів. Звивчастий рух її пальців розбуркує насолоду. Але недостатньо. Він тисне на її плечі, вона опускається навколішки, принижуючись, беручи «його», як, я чув, вони кажуть, до рота. Я не можу уявити, як міг би хотіти того самого для себе. Але це як камінь з серця — коли Клода задовольняють за багато ласкавих дюймів від мене. Я непокоюся, що те, що вона проковтне, потрапить до мене у вигляді поживної речовини та зробить мене трішечки таким, як він. Чому ж іще канібали намагаються не їсти ідіотів?

Усе закінчується швидко, з ледь чутним ахом. Він відступає й застібає блискавку. Мати ковтає двічі. Він нічого не пропонує у відповідь, і, я думаю, вона нічого й не хоче. Вона ступає повз нього, перетинає спальню, підходить до вікна і стоїть там спиною до ліжка. Я уявляю, як вона дивиться на багатоквартирні будинки. Моя нещаслива мрія про майбутнє тепер ближча. Труді тихенько повторює, радше до самої себе, бо він знову плюскочеться у ванній:

— Він мертвий... мертвий.

Вона не видається впевненою. І за кілька секунд, півголосом:

— О Боже.

У неї трусяться ноги. Вона зараз заплаче, але ні, це занадто серйозно для сліз. Вона ще має усвідомити цю новину. Ці здвоєні факти величезні, і вона стоїть заблизько, щоби повністю побачити подвійний жах: його смерть та її роль у цьому.

Я ненавиджу її та її сумління. Як дійшла вона від Джона до Клода, від поезії до слинявого загальника? Скотилася до бридкого свинарника, щоб качатися у бруді зі своїм коханцем-ідіотом, лежати в лайні та екстазі, планувати крадіжку будинку, заподіяти страшенний біль і принизливу смерть лагідному чоловікові. І тепер ахати й труситися від того, що вона зробила, наче вбивцею був хтось інший — якась смутна сестра, котра втекла із замкненої палати з отрутою на думці, неконтрольована, потворна, завжди з цигаркою в роті, з жахливими нав’язливими станами — давній родинний сором, про який зітхають з «о Боже» і шанобливо прошептаним батьковим ім’ям. Так вона переходить, плавно й без паузи, того самого дня та навіть не зашарівшись, від душогубства до жалю до себе.

Клод опиняється позаду неї. Руки знову на її плечах — руки чоловіка, щойно звільненого оргазмом, чоловіка, жадібного до практичних речей і життьових роздумів, несумісних із затьмареним від ерекції мозком.

— Знаєш що? Я читав тут днями. І я оце зрозумів. Ось що нам треба було використати. Дифенгідрамін. Різновид антигістаміну. Кажуть, росіяни застосували його із тим шпіоном, якого знайшли у спортивній сумці. Залили йому до вуха. Увімкнули батареї перед тим, як піти, так що ця речовина розчинилась у тканинах без жодного сліду. Кинули сумку у ванну: не хотіли, щоб усякі рідини крапали на сусідів знизу...

— Досить, — вона каже це не різко. Радше з покорою.

— Абсолютно згодний. Досить. Ми й так свого добулися.— Він муркоче уривок: —«Але за даними, несли удари ми... І все по-на-а-ашому-у-у-у»[22]. Мостини долівки прогинаються під материними ногами. Він танцює маленький танець.

Вона не обертається, але стоїть дуже рівно. Вона ненавидить його так само сильно, як я щойно ненавидів її. Тепер він поруч, дивиться в той самий бік, намагається знайти її долоню.

— Ось що головне, — каже він важно. — Вони будуть допитувати нас окремо. Треба узгодити наші історії. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений.

— Я сказала, ми посварилися.

— Окей. Коли?

— Якраз коли він ішов.

— Через що?

— Він хотів, щоб я виїхала.

— Добре. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений і...

Вона зітхає, як зітхнув би я.

— Дивись. Кажи все, як було, мінус смузі, плюс сварка. Це не треба репетирувати.

— Окей. Сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері я розберуся з чашками, з усім. У трьох різних місцях. Інша річ. Він весь час був у рукавичках.

— Я знаю.

— І коли прибиратимеш у кухні, щоб жодного атома смузі...

— Я знаю.

Він відходить від неї, щоби пройтися, прочовгати кімнатою. Він відчуває успіх, він невгомонний, збуджений, йому свербить. Те, що вона цього не розділяє, підсилює його нетерплячку. Треба багато чого робити, а як ні, то багато чого планувати. Він хоче бути в центрі подій. Але де? Він напівмугикає-напівнаспівує щось нове. «Мої блакитні небеса».[23] «...нас троє з малим». Це мене не заспокоює. Він знову біля нас, і вона нерухома біля вікна, але він не відчуває небезпеки.

— Щодо продажу, — каже він, обриваючи пісню.— У глибині душі я завжди думав, що нам, можливо, доведеться взяти менше за ринкову ціну, просто про всяк випадок, якщо треба буде швидко...

— Клоде.

Вона буркає його ім’я на двох нотах, друга нижче за першу. Це попередження.

Але він тисне далі. Я ніколи не бачив його щасливішим або менш приємним.

— Цей чувак будівельник, забудовник. Йому не треба навіть дивитися. Квадратні фути —і все. Квартири, розумієш. І на готівку це....

Вона обертається.

— Ти хоч взагалі усвідомлюєш?

— Що?

— Ти справді так нереально тупий?

Те саме питання. Але в Клода також змінився настрій. Він може звучати загрозливо.

— Ну, кажи.

— Ти не звернув уваги.

— Очевидно.

— Сьогодні, щойно кілька годин тому.

— Так?

— Я втратила чоловіка.

— Не може бути!

— Чоловіка, якого я колись кохала, який кохав мене і який сформував моє життя, дав йому сенс... — стискання жил у горлі не дає їй сказати більше.

Але Клод запустився.

— Моя мила маленька мишко, як це жахливо. Втратила, кажеш. Де ти могла його залишити? Де ти його востаннє бачила? Ти, напевно, його десь загубила.

— Припини!

— Втратила! Дай-но подумати. Знаю! Я щойно згадав. Ти залишила його на М1, скраю дороги, лежати на траві з повними кишками отрути. Як ми могли забути.

Він міг би розводитись і далі, але Труді розмахується рукою назад і лупить його по лицю. Це не дамський ляпас, але удар стиснутим кулаком, що висуває мою голову з її кріплення.

— Ти такий злобний, — каже вона навдивовижу спокійно.— Бо ти завжди ревнував.

— Ну-ну, — відповідає Клод лише трошки захриплим голосом. — Гола правда.

— Ти ненавидів свого брата, бо ніколи не міг бути таким чоловіком, як він.

— Зате ти любила його до кінця, — Клод повернувся до вдаваного здивування. — А що то була за розумнюща річ, що хтось мені казав, коли це, минулої ночі чи позаминулої? «Він має померти, і це має бути завтра». То ж не могла бути вірна дружина мого брата, що сформував її життя.

— Ти мене напоїв. Ти тільки це і робиш.

— А хто це був наступного ранку, хто це пропонував тост за любов і добивався, щоб чоловік, який сформував її життя, випив стаканчик отрути? Точно не вірна дружина мого брата. Ні-ні, не моя мила маленька мишка.

Я розумію матір, я знаю її серце. Вона взаємодіє з фактами залежно від того, як вона їх бачить. Злочин, що колись був послідовністю планів та їхнього втілення, тепер у її пам’яті нагадує об’єкт, нерухомий, обвинувальний, холодну кам’яну статую на галявині в лісі. Жорстока північ посеред зими, щербатий місяць, і Труді поспішно тікає морозною лісовою стежкою. Вона обертається, щоб подивитися на далеку фігуру, частково затулену голими гілками й пасмами туману, і бачить, що злочин, предмет її думок — насправді зовсім не злочин. Це помилка. Це завжди була помилка. Труді давно це підозрювала. Що далі вона відходить, то ясніше це стає. Вона просто схибила, вона не погана, і вона не злочинниця. Злочин має бути десь там, у лісі, й належати комусь іншому. Неможливо заперечувати ці факти, що означають засадничість Клодової провини. Цей глузливий тон його не захистить. Він його засуджує.

І все ж таки. І все ж таки. І все ж таки вона шалено його хоче. Щоразу, як він називає її своєю мишкою, закруток дрожу, холодне стискання оселяється в її проміжжі, крижаний гачок, що тягне її донизу, на вузький уступ, і нагадує їй про прірви, де вона вже непритомніла, смертельні атракціони, які вона переживала надто часто. Його мишка! Яке приниження. У нього в руках. Тваринка. Безсила. Полохлива. Знехтувана. Замінна. О, бути його мишкою! Коли вона знає, що це божевілля. Так важко противитися. Чи може вона опиратися?

Жінка вона чи миша?