Горіхова шкатулка

Два

Тепер стосовно мого батька, Джона Кернкроса, великого мужчини, другої половини мого генома, що його спірально закручена доля дуже мене непокоїть. У мені одному назавжди змішуються мої батьки, солодко й гірко, уздовж роз’єднаних хребтів цукрово-фосфатного кістяка, рецепту моєї фундаментальної самості. Я також змішую Джона і Труді у своїх снах — як кожна дитина, в котрої роз’їхалися батьки, я жадаю наново одружити їх, цю комплементарну пару нуклеотидів, і цим узгодити власні життєві обставини зі своїм геномом.

Батько коли-не-коли приходить до нашого дому, і я нетямлюся з радості. Часом він приносить матері смузі зі свого улюбленого кафе на Джад-стріт. Він має слабість до цих липких солодощів, що нібито мають подовжувати його життя. Я не знаю, чому він нас відвідує, бо йде він завжди затуманений смутком. Уже багато моїх різноманітних здогадів виявилися помилковими, але я слухав уважно й цього разу припускаю ось що: він нічого не знає про Клода, залишається паморочливо закоханим у мою мати, сподівається невдовзі знову бути з нею й досі вірить в історію, яку вона йому розповіла, що життя нарізно має дати їм обом «час і простір для зростання» й відновити їхній зв’язок. Також я знаю, що він поет, котрий не має визнання, але не здається. Що він володіє та керує збіднілим видавництвом і випустив у світ перші збірки успішних поетів, знаменитостей і навіть одного Нобелівського лауреата. Коли їхні репутації роздуваються, вони, як вирослі діти, переходять до більших видавництв. Що він приймає невірність поетів як сувору реальність життя і, наче святий, радіє похвалам «Видавничому дому Кернкроса». Що власна поетична невдача радше засмучує, ніж розлючує його. Якось він читав нам із Труді вголос зневажливу рецензію на свої вірші. Там було написано, що його тексти застарілі, скостеніло формалістичні, надто «красиві». Але він живе поезією, досі читає її моїй матері, викладає її, рецензує, таємно сприяє успіху молодших поетів, сидить у журі конкурсів, просуває поезію у школах, пише про неї есеї для дрібних журналів, якось розповідав про неї на радіо. Труді і я чули його одного разу перед світанком. Він має менше грошей, ніж Труді, і набагато менше, ніж Клод. Він знає напам’ять тисячу віршів.

Ось моя колекція фактів і постулатів. Згорблений над ними, як терплячий філателіст, я додав до свого зібрання кілька нещодавніх пунктів. Він страждає на шкірне захворювання, псоріаз, котре зробило його руки лускуватими, грубими й червоними. Труді ненавидить їх на вигляд і на дотик і каже йому носити рукавички. Він відмовляється. Він має орендний контракт на півроку на три вбогі кімнатки в Шордічі[2], сидить у боргах, має зайву вагу й мав би частіше робити фізичні вправи. Щойно вчора я здобув — продовжуючи метафору з марками —«Чорний пенні» 1840 року: будинок, де живе моя мати, де я живу в ній, куди Клод щоночі навідується з візитом, — георгіанське громаддя на хвастовитій Гамільтон-терас, дім, де минуло батькове дитинство. Йому ще не було тридцяти — батько тоді якраз ростив свою першу бороду й не так давно одружився з моєю матір’ю,— коли він успадкував родинну садибу. Його дорога мати померла давно перед тим. Усі джерела погоджуються, що будинок брудний. Це можна передати тільки штампами: він розсідається, розвалюється, мало від вітру не валиться. Іноді від морозу взимку фіранки беруться льодом і тверднуть; під час злив риштаки, як надійні банки, повертають внески з відсотками; влітку, як ненадійні банки, вони смердять. Але дивіться, ось у моїх щипчиках найрідкісніший екземпляр у світі, «Британська Гвіана»: навіть у такому гнилому стані ці шість тисяч зболених квадратних футів здобудуть вам сім мільйонів фунтів.

Більшість чоловіків, більшість людей ніколи не дозволили б своїй дружині виселити їх із їхніх пенатів. Але Джон Кернкрос не такий. Ось мої раціональні міркування. Народжений під послужливою зіркою, спраглий догодити, надто добрий, надто щирий, він не має ні краплі тихої жадоби честолюбного поета. Батько справді вірить, що якщо він напише віршовану похвалу моїй матері (її очам, волоссю, вустам) і зайде зачитати її вголос, то вона полагіднішає і йому знову будуть раді у власному домі. Але вона знає, що її очі не мають нічого спільного з «голвейським дерном», чим батько хотів сказати: «дуже зелені», і оскільки ірландської крові в неї нема, рядок виходить геть хирлявий. Щоразу, як ми з нею слухаємо, я відчуваю, як її вповільнене серце береться, мов око, скориною, котра затуляє від неї весь пафос сцени: великий чоловік із великим серцем без жодної надії звертається до неї з благанням у немодній формі сонета.

Тисяча — це, напевно, перебільшення. Багато віршів, котрі знає мій батько, довгі, як ці уславлені творіння банківських службовців, «Кремація Сема Маꥳ» та «Безплідна земля»[3]. Труді й надалі терпить ці спорадичні читання. Монолог влаштовує її більше за обмін репліками, більше за черговий поворот до непрополотого саду їхнього шлюбу. Можливо, вона потурає батькові з почуття провини, скільки його там залишилося. Його спосіб розмовляти з нею за допомогою поезії був колись, очевидно, їхнім любовним ритуалом. Дивно, що вона боїться сказати йому те, що він і так має підозрювати, те, що вона рано чи пізно муситиме відкрити. Що вона більше його не кохає. Що вона має коханця.

Сьогодні на радіо жінка розповідала, як уночі на порожній дорозі збила машиною собаку, золотистого ретривера. Вона присіла поруч із ним у світлі фар, тримаючи його лапу, поки вмируща тварина билася в корчах страшного болю. Великі карі вибачливі очі весь той час дивились їй у вічі. Жінка взяла вільною рукою камінь і кілька разів ударила ним по черепу бідного пса. Щоб розправитися з Джоном Кернкросом, вистачило б одного удару, одного милосердного удару Натомість щойно він починає читати вголос, на обличчі Труді з’являється чемний уважний вираз. Я ж слухаю пильно.

Зазвичай ми йдемо до його поетичної бібліотеки на другому поверсі. Чути тільки годинник із шумким маховиком на камінній поличці, поки батько сідає на свій звичний стілець. Тут, перед поетом, я дозволяю своїй уяві розквітнути. Якщо батько подивиться на стелю, щоб зібрати думки, він побачить, як розкладаються неокласичні малюнки в Адамівському стилі[4]. Розпадання припорошило спинки славетних книжок пилом, мов цукровою пудрою. Мати обтрушує свій стілець рукою, перш ніж сісти. Без жодних ефектних жестів батько набирає повітря й починає. Він читає плавно, до душі. Більшість сучасних віршів залишають мене байдужим. Забагато про себе, надто прохолодно про інших, забагато скарг на один короткий рядок. Але теплі, як братські обійми, Джон Кітс і Вілфред Оуен. Я відчуваю їхній подих на своїх губах. Їхній цілунок. Хто не хотів би написати: «Чорнослив, в цукрі яблука, айва» або «Дівоча блідість буде саван їм»?[5]

Я уявляю, якою бачать її з іншого кінця кімнати його перейняті захватом очі. Вона сидить у великому шкіряному фотелі із Фройдового Відня. Гнучкі босі ноги красиво злегка підгорнуті під себе. Одна рука, зігнута в лікті на підлокітнику, не дає її голові впасти, пальці іншої легко туркотять по кісточці на нозі. Спекотне надвечір’я, вікна розчинені, приємно гудуть машини в Сент-Джонз-Вуд[6]. Материне лице задумливе, нижня губа важка. Вона змочує її бездоганним язиком. Кілька білявих кучериків волого припали до шиї. Бавовняна сукня — вільного крою, щоби вмістити мене,— блідо-зелена, блідіша за її очі. Розмірена робота вагітності триває, і мати приємно стомлена. Джон Кернкрос бачить літню червінь на її щоках, чудову лінію шиї, й плеча, й набряклих грудей, багатонадійний пагорок, що є мною, безсонячну блідоту її гомілок, незім’яту підошву однієї заголеної ноги, рядок невинних пальчиків на ній, що вмаляються, як діти на родинній фотографії. Усе в ній, думає він, доведене ваготою до досконалості.

Він не бачить, що вона чекає, аби він пішов. Що є щось неправильне в її наполегливому бажанні, щоб він жив деінде в цей час, у наш третій триместр. Чи може він справді бути настільки покірним співучасником власного винищення? Такий великий дядько, я чув, метр дев’яносто, велетень із буйним чорним волоссям на дужих руках, здоровенний дурень, який вірить, що розумно давати дружині «простір», котрого вона, за її словами, потребує. Простір! Хай загляне сюди, де я останнім часом ледве можу зігнути палець. У материному мововжитку «простір» та її потреба в ньому є неподобною метафорою, якщо не синонімом. До егоїзму, хитрості, жорстокості. Але чекайте, я люблю її, вона моє божество, я її потребую. Я передумав! Я казав зопалу, мені було дуже погано. Я помиляюся так само, як мій батько. І це правда. Її краса, й далекість, і твердість — нероздільні.

Над нею, як я це бачу, стеля, розпадаючись, випускає раптову хмару закружілих часточок, що мерехтять, пропливаючи в сонячному стовпі. І як вона мерехтить проти розтрісканої брунатної шкіри крісла, де Гітлер або Троцький, або Сталін розвалювались у свої віденські дні, коли були лише ембріонами майбутніх себе. Я визнаю поразку. Я належу їй. Якби вона наказала, я теж поїхав би до Шордіча й няньчив себе у вигнанні. Пуповина тут не потрібна. Ми з батьком з’єднані нашою безнадійною любов’ю.

Попри всі знаки — її скупі відповіді, позіхання, загальну неуважність — він засиджується до раннього вечора, мабуть, сподіваючись на вечерю. Але мати чекає на Клода. Нарешті вона випроваджує чоловіка, заявивши, що потребує відпочинку. Вона проводить його до дверей. Хто не помітив би журби в голосі, яким він, вагаючись, із нею прощається. Мені боляче думати, що він воліє витримати будь-яке приниження, аби на кілька хвилин довше пробути при ній. Ніщо, окрім хіба його натури, не заважає йому зробити те, що зробили б інші,— піти, відсунувши її, до хазяйської спальні, кімнати, де були початі він і я, простягтися на ліжку чи у ванні, серед грубих клубів пару, тоді запросити своїх друзів, налити вина, бути господарем у своєму домі. Натомість він сподівається домогтися свого добрістю й самовідданою чулістю до її потреб. Я хотів би помилитися, але гадаю, що він зазнає поразки двічі, бо вона й далі зневажатиме його за слабкість, і він страждатиме навіть більше, ніж мав би. Його відвідини не завершуються, вони поступово сходять нанівець. Він залишає по собі в бібліотеці поле з відгомонів свого смутку, уявний обрис, розчаровану голограму, що досі займає його стілець.

Тепер ми підходимо до парадних дверей, де вона його випроваджує. Усі ці різноманітні знаки спустошення було вже багато разів обговорено. Я знаю, що одна завіса дверей відійшла від лиштви. Цвіль перетворила архітрав на спресований пил. Деяких плиток із підлоги бракує, інші полупалися — георгіанські, у колись яскравому ромбічному візерунку, де їх нічим тепер замінити. Приховують ці тріщини й дірки поліетиленові пакети з порожніми пляшками та гнилою їжею. Розсипаючись під ногами, вони слугують емблемою домашнього запустіння: уламки попільничок, картонні тарілки з огидними кетчуповими ранами, гойдання чайних пакетиків, ніби манюніх мішечків зерна, яке могли б запасати миші чи ельфи. Прибиральниця пішла в печалі задовго до моєї появи. Труді знає, що це не для ваговитої жінки — закидати сміття до високолядних баків на колісцях. Вона легко могла б попросити батька прибрати в передпокої, але не просить. Хатні обов’язки можуть надавати хатні права. І вона, певно, працює над розумною історією про те, як він її покинув. Клод залишається в цьому плані гостем, стороннім, але я чув, як він казав, що прибирання в одному кутку одразу підкреслило б хаос у решті будинку. Попри спеку, я добре захищений від смороду. Мати зазвичай жаліється, але мляво. Це тільки один вияв домашнього занепаду.

Можливо, вона думає, що кулька сиру на його черевику або вигляд помаранчі біля плінтуса, оброслої кобальтовим хутром, скоротить батькове прощання. Вона помиляється. Двері відчинені, він стоїть, переступивши через поріг, а ми з нею — просто в передпокої. Клод має прийти за п’ятнадцять хвилин. Іноді він приходить раніше. Тому Труді стривожена, але намірилася мати сонний вигляд. Вона стоїть на яєчній шкаралущі. Квадрат масного паперу, що колись огортав кусень вершкового масла, зачепився за її сандалю й засмальцював їй пальці. Скоро вона в жартівливій формі переповість це Клодові.

Батько каже:

— Слухай, нам справді треба поговорити.

— Так, але не зараз.

— Ми весь час відкладаємо.

— Я не можу тобі передати, яка я втомлена. Ти не уявляєш. Мені просто треба лягти.

— Звісно. Тому я й думав переїхати назад, щоб я міг...

— Джоне, будь ласка, не зараз. Ми це вже проходили. Мені треба більше часу. Спробуй поставитися з розумінням. Я виношую твою дитину, ти не забув? Зараз не час думати про себе.

— Я не хочу, щоб ти була тут сама, коли я міг би...

— Джоне!

Я чую, як він зітхає, обіймаючи її настільки міцно, наскільки вона дозволяє. Тоді я відчуваю, як її рука висовується, щоби взяти його за зап’ястя, як я розумію, обережно уникаючи його вражених долонь, розвернути його та м’яко підштовхнути до вулиці.

— Милий, будь ласка, йди вже.

Пізніше, коли мати лягає, сердита й виснажена, я заглиблююся в головне питання. Що це за буття? Чи великий Джон Кернкрос — наш посланець до майбутнього, різновид чоловіка, що покладе край війнам, грабунку й рабству і стане рівний і турботливий до жінок світу? Чи всяке бидло втопче його в забуття? Побачимо.