Горіхова шкатулка

Шістнадцять

Елодія від мене вислизає, як напівзгадана пісня,— справді, як незавершена мелодія. Коли вона просковзнула повз нас до передпокою, коли вона сиділа спокійно — батькова дівчина, як ми тоді думали — я прислухався до звабливого скрипу шкіри. Але ні, сьогодні вона вдягнена у м’якшому стилі, яскравіше, я думаю. Вона справила б враження на сьогоднішньому поетичному заході. Коли вона квилила з горя, її голос був чистим. Але оповідь про те, як вона йшла до моргу, стискаючи зап’ястя нареченого, була нагадуванням, із завмиранням кожного воркітливого речення, про вишуканий гортанний звук, її смачну засмажку. Тепер, поки мати простягає над кухонним столом руку, щоб обгорнути долоню гості своєю, я чую в голосних відновлене качине кахкання. Елодія розслабляється в довірі до моєї матері, вихваляючи як поетка батькові вірші. Найбільше вона любить сонети.

— Він писав їх у розмовному стилі, але насичені смислом і такі музичні.

Її використання дієслівного часу правильне, але образливе. Вона говорить так, ніби смерть Джона Кернкроса була вже повністю підтверджена, всотана, публічно визнана, історично недосяжна для смутку, як розграбування Риму. Труді це зачепить більше, ніж мене. Я був вихований у переконанні, що батькова поезія невдала. Сьогодні все підлягає переоцінці.

Голосом, низьким від нещирості, Труді каже:

— Ми ще не скоро зможемо по заслузі оцінити його як поета.

— О так, о так! Але ми вже щось знаємо. Більший за Г’юза. На одному рівні з Фентоном, Тіні та Плат.[30]

— Великі імена, — каже Клод.

Це те, що я в Елодії не розумію. Що вона тут робить? Вона танцює, ніби дикий корибант[31]: то у фокусі, то ні. Перехвалювати батька може бути способом утішати мою матір. Якщо так, це не дуже продумано. Або горе впливає на її розсудливість. Це можна вибачити. Або її відчуття власної важливості пов’язане з важливістю її покровителя. Це не можна. Або вона прийшла з’ясувати, хто вбив її коханця. Це цікаво.

Довіряти мені їй чи ні?

Мати любить її, не відпускає її руку.

— Ти знаєш це краще за мене. За талант такого масштабу доводиться платити. Не тільки йому самому. Добрий до всіх, хто не надто близько. До геть чужих також. І люди кажуть: «Добрий, майже як Гіні». Не те щоб я його колись знала або читала. Але за цим тонким фасадом Джон так страждав...

— Не може бути!

— Невпевненість у собі. Постійний душевний біль. Визвірювався на близьких. Але найжорстокіше — на себе самого. Тоді нарешті виходить вірш...

— І визирає сонце, — Клод зрозумів, до чого хилить його невістка.

Вона каже голосніше, поверх його слів:

— Той розмовний стиль? Щоразу довга кривава борня, щоб викрутити його з власної душі...

— Ох!

— Особисте життя зруйноване. І тепер...

Вона захлинається коротеньким словом, де вміщено фатальне теперішнє. У такий день переоцінок я можу помилятися. Але я завжди вважав, що батько писав швидко, з огудною легкістю. Йому ставили це за вину в одній рецензії, котру він якось зачитав уголос, щоб довести свою байдужість. Я чув, як одного зі своїх сумних візитів він казав матері: якщо воно не приходить одразу, то і не має приходити. Легкість має особливу елегантність. Усе мистецтво прагне бути таким, як Моцартове. Тоді він розсміявся з власного високодумства. Труді не згадає. І ніколи не здогадається, що якраз коли вона брехала про батькове психічне здоров’я, його поезія вплинула на стиль її мовлення. Визвірювався? Викрутити? Душа? Чужа одежа!

Але вони справили враження. Сувора мати, вона знає, до чого веде.

Елодія шепоче:

— Я й уявлення не мала.

Тоді чергова мовчанка. Труді напружено чекає, мов рибалка, що вже закинув смачного живця. Клод відкриває рота для слова — саменької голосної, обірваної, я підозрюю, її поглядом.

Наша гостя драматично починає:

— Усі Джонові вказівки були викарбувані мені на серці. Коли обривати рядок. «Ніколи випадково. Стійте при стерні. Створюйте смисл, одиницю смислу. Вирішуйте, вирішуйте, вирішуйте». І знайте свій метр, щоби могти «порушувати ритм зі знанням справи». Потім: «Форма — не клітка. Це старий друг, якого ви тільки вдавано можете покинути». І почуття. Він казав: «Не розкривайте своє серце. Одна деталь каже всю правду». І також: «Пишіть для голосу, не для сторінки, пишіть для безладного вечора для громади парафіяльної церкви». Він змусив нас прочитати, що Джеймс Фентон написав про геній хорея. Потім на наступний тиждень задав нам написати вірш на чотири строфи чотиристопним хореєм із каталектичною стопою. Ми розсміялися з цієї абракадабри. Він змусив нас проспівати приклад, дитячий віршик: «Вийдіть, дітки, погулять». Тоді прочитав по пам’яті «Осінню пісню» Одена. «Швидко падають листки. / В’януть няньки й квіточки». Чому цей відсутній склад наприкінці рядка так діє? Ми не могли відповісти. А як тоді щодо вірша, де цей ненаголошений склад повернуто на місце? «Венді квапить роздягання, / В простирадлах милування». Він пам’ятав Бетжеменові «Домашні ігри біля Ньюбері» повністю та змусив нас хихотіти. Тож на це завдання я написала перший зі своїх совиних віршів — у тому самому метрі «Осінньої пісні». Він змушував нас вивчати наші найсильніші вірші напам’ять. Щоб ми були впевнені на нашому першому читанні, стояли на сцені без роздруківок. Це мене так налякало, ледь від страху не зомліла. Дивіться, ось я і зісковзую на хорей!

Розмова про метрику цікавить тільки мене. Я відчуваю материне нетерпіння. Це все триває вже занадто довго. Якби я міг затамувати дух, то зробив би це зараз.

— Він пригощав нас у пабах, позичав гроші, які ми ніколи не віддавали, вислухував про наші проблеми з хлопцями та дівчатами, сварки з батьками, так звані творчі кризи. Він вніс заставу за одного п’яного поетика з нашої групи. Писав листи, щоб вибити нам гранти або скромні посади на літературних розділах у газетах. Ми любили поетів, яких він любив, його погляди ставали нашими власними. Ми слухали його виступи на радіо, ходили на читання, на які він нас посилав. І на його власні. Ми знали його вірші, його анекдоти, його фірмові фразочки. Думали, ми його знаємо. Нам ніколи не спадало на думку, що у Джона, дорослого, верховного жерця, також були проблеми. Або що він сумнівався щодо своїх віршів так само, як ми — щодо наших. Ми переймалися здебільшого через секс і гроші. Ніщо порівняно з його стражданням. Якби ми тільки знали.

Живця проковтнуто, волосіння натягнулось і скорочується, тремтячи, і ось здобич уже в рибнику. Відчутно, як розслабляється мати.

Ця таємнича частинка, мій батько, набирає ваги, стає все серйознішою та ціліснішою. Я розриваюся між гордістю та почуттям провини.

Відважним, добрим тоном Труді каже:

— Це нічого б не змінило. Не звинувачуй себе. Ми все знали, Клод і я. Ми все перепробували.

Клод, потривожений звуком власного імені, відкашлюється.

— Жодної надії. Сам собі найгірший ворог.

— Перш ніж ти підеш, — каже Труді, — я хотіла би подарувати тобі одну штучку.

Ми підіймаємося сходами до передпокою й потім до першого поверху, ми з матір’ю — траурною ходою, Елодія на крок позаду. Метою цього неодмінно має бути дозволити Клодові зібрати все, що він має знищити. Тепер ми стоїмо в бібліотеці. Я чую поетчин вдих, коли вона обводить поглядом три стіни поезії.

— Вибач, тут так затхло пахне.

Уже. Книжки, саме бібліотечне повітря в жалобі.

— Я хочу, щоб ти взяла будь-яку з них.

— Ох, ні, ви що. Хіба вам не краще їх зберегти всі разом?

— Я так хочу. І він хотів би.

Тож ми чекаємо, поки вона обирає.

Елодія соромиться, тому це триває недовго. Вона повертається показати, на чому зупинилася.

— Джон надписав тут своє ім’я. Пітер Портер. «Ціна серйозності». Там є «Похоронна процесія». Теж чотиристопники. Найкрасивіші.

— А, так. Він якось приходив до нас на вечерю. Здається.

На цьому останньому слові заходиться дзвоник. Голосніше, довше, ніж зазвичай. Мати напружується, її серце починає калатати! Чого вона так боїться?

— Я розумію, у вас буде багато відвідувачів. Дуже вам...

— Тс-с-с!

Ми тихо спускаємося до сходового майданчика. Труді обачно перехиляється через поруччя. Тепер обережно. Здалеку ми чуємо, як Клод говорить крізь домофон, потім — як його кроки наближаються з кухні.

— От чорт, — шепоче мати.

— Із вами все гаразд? Може, вам краще сісти?

— Так, я думаю, так.

Ми відступаємо, ховаючись іще ліпше з поля видимості, що відкривається від дверей. Елодія допомагає матері дійти до фотеля з розтрісканої шкіри, де вона колись марила, поки чоловік читав їй вірші.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері, бурмотять голоси, двері зачиняються. Тоді кроки тільки однієї пари ніг повертаються крізь передпокій. Звісно, данська вечеря з доставкою, канапки, моя мрія про оселедець на порозі часткового сповнення.

Труді також це все розуміє.

— Я тебе проведу.

Унизу, біля дверей, уже йдучи, Елодія повертається до Труді й каже:

— Я маю йти до поліції завтра вранці, о дев’ятій.

— Я так тобі співчуваю. Це буде так для тебе важко. Просто розкажи їм усе, що знаєш.

— Так, розкажу. Дякую вам. Дякую за цю книжку.

Вони обіймаються й цілуються, і вона йде. Гадаю, вона отримала те, за чим прийшла.

Ми повертаємося до кухні. Я почуваюся дивно. Зголоднілий. Виснажений. Безпорадний. Я непокоюся, що Труді скаже Клодові, що не може думати про їжу. Особливо після того дзвоника. Страх працює як блювотне. Я помру ненародженим, худою смертю. Але вона, я і голод — єдина система, і, звісно, коробки з фольги скоро розідрано на шматки. Вони з Клодом їдять швидко, стоячи біля кухонного столу, де, може, досі лишаються вчорашні горнятка з-під кави.

Він промовляє крізь набитий рот:

— Усе зібрали, все готово?

Маринований оселедець, корнішон, лимонна скибочка на чорному хлібі. Їм не треба багато часу, щоб до мене дістатися. Скоро мене вибиває назад у бадьорість різка речовина, солоніша за кров, гострий запах бризок з морського роздолля, відкрита океанська дорога, де самотні оселедцеві табунці несуться на північ крізь чисту крижану чорну воду. Він напливає й напливає, студений арктичний бриз, переливається моїм обличчям, немовби я відважно стою на носі безстрашного корабля, що править назустріч льодистій свободі. Це Труді їсть канапку за канапкою, ще і ще, поки не надкусує останню і не кидає її на стіл. Вона хитається, їй треба стільця.

Стогне:

— Оце було добре! Дивися, сльози. Я плачу від задоволення.

— Ну, я пішов, — каже Клод. — А ти можеш тут сама поплакати.

Я довго був майже завеликий для цього місця. Тепер я точно завеликий. Мої кінцівки тісно пригорнуті до грудей, голову заклинено в моєму єдиному виході. Матір надягнуто на мене, як обтислу шапочку. Спина болить, я не в формі, і нігті треба підстригти, я розбитий, загаяний у цьому присмерку, де заціпеніння не нищить думку, а вивільняє її. Голод, тепер сон. Одну потребу задоволено, її заступає інша. До безкінечності, поки потреби не перетворяться на забаганки, на розкоші. Щось у цьому прозирає в саме серце нашого становища. Але хай інші цим опікуються. Я замаринований, оселедці несуть мене геть, на плечах велетенського табуна, правлячи на північ, і коли я там опинюся, то почую музику — не тюленів і ревучої криги, але музику того, як щезають докази, ллється вода з-під кранів, лопаються пінні бульбашки, я почую опівнічний передзвін каструль і як ставлять перевернуті стільці на кухонний стіл, щоб відкрити долівку, обтяжену розсіяними по ній крихтами від їжі, мишачим лайном, людським волоссям. І коли він знову спокушав її до ліжка, називав її своєю мишкою, різко щипав її пипки, наповнював її щоки своїм облудним диханням і роздутим від загальників язиком, так, там я також був.

І нічого не зробив.