Горіхова шкатулка

Десять

Колись Клодова остання репліка могла викликати в мене усмішку. Але останнім часом, не питайте чому, я не маю жодного смаку до веселощів, жодного потягу до вправ, навіть якби мав для цього простір, жодної втіхи не приносять мені вогонь чи земля, слова, що колись відкривали золотий світ величних зірок, красу поетичної уяви, безмежну радість розуму. Ці розкішні радіолекції й повідомлення, прекрасні подкасти, що мене зворушували, видаються в найліпшому разі пустими балачками, в найгіршому — повним випарів смородом. Чудова держава, до якої я маю скоро приєднатися, благородна людська громада, її звичаї, боги й ангели, її полум’яні ідеї та блискучий неспокій — більше мене не захоплюють. Важкий тягар тисне на шатро, що огортає мій маленький каркас. Мене заледве вистачить на те, щоби сформувати одну невеличку тваринку, не те що зобразити людину. Я схиляюся до мертвонародженої безплідності, а відтак до праху.

Ці похмурі високоштильні думки, які я прагну декламувати десь на самоті, повертаються мене гнітити, коли Клод зникає нагорі сходів і мої батьки сидять мовчки. Ми чуємо, як відчиняються й зачиняються вхідні двері. Я безуспішно напружуюся, щоби почути, як Клод клацає дверцятами братової автівки. Труді знову нахиляється, і Джон бере її за руку. Малесеньке підвищення нашого кров’яного тиску підказує, що його псоріазні пальці стискають її долоню. Вона тихо вимовляє його ім’я з низхідною інтонацією лагідного докору. Він не каже нічого, але найімовірніше, що він хитає головою, стуляючи губи в силувану посмішку, мовляв, ну-ну, тільки подивися, що з нас вийшло.

Вона тепло каже:

— Ти все ж таки мав рацію. Ми можемо зробити це спокійно.

— Так, це буде найкраще, — погоджується батько своїм приємним розкотистим голосом. — Але Труді. Просто за давньою звичкою. Можна, я прочитаю тобі вірша?

Вона виразно, по-дитячому мотає головою, і це м’яко поколисує мене в моєму положенні, але я знаю так само твердо, як вона це робить: для Джона Кернкроса «ні» в поезії означає «так».

— Будь ласка, Джоне, ради Бога, не треба.

Але він уже набирає повітря. Цей я вже чув, але тоді він значив менше.

— «Якщо вже так, з цілунком розійдімось...»[15]

Зовсім необов’язково, думаю я, йому вимовляти деякі фрази з таким задоволенням. «І більше не дістануся тобі», «так повно я звільняюся від тебе», давнього «кохання жодну краплю не зберігши». І наприкінці, коли Пристрасть лежить на смертному одрі та є надія, що наперекір усьому вона могла б видужати, якби тільки Труді цього забажала, батько заперечує це розумним, саркастичним тоном.

Але вона також цього не бажає й каже, не чекаючи, щоб він договорив останні кілька слів:

— Я до кінця життя не хочу чути більше жодного вірша.

— І не почуєш, — люб’язно відповідає батько. — Точно не від Клода.

У цьому розважливому діалозі між двома сторонами ніхто не турбується про мене. В іншому чоловікові могло би збурити підозри те, що його колишня дружина забуває домовитися про місячні виплати, які припадають матері його дитини. Інша жінка, якби нічого не замишляла, то точно б їх вимагала. Але я достатньо дорослий, щоб брати відповідальність за себе й намагатися бути господарем своєї долі. Як скупердяїв кіт, я зберігаю таємний шматочок собі на спожиток, мій єдиний кавалочок самостійності. Я використовував його вдосвіта, щоб спричинити безсоння й прикликати радіолекцію. Два різкі удари в стінку — з добрим інтервалом, радше п’яткою, ніж майже безкостими пальцями на нозі. Для мене це як самотній пульс туги, тільки щоб почути, як про мене згадають.

— А, — зітхає мати. — Він штовхається.

— Тоді мені треба йти, — бурмоче батько. — Ну що, два тижні, щоб ти звільнила приміщення?

Я махаю йому, так би мовити, і що я отримую? Тоді, тож, у такому разі, і ось — він іде.

— Два місяці. Але зачекай хвилину, доки повернеться Клод.

— Тільки якщо недовго.

Літак за кілька тисяч футів над нашими головами робить легке низхідне глісандо в бік Хітроу — загрозливий звук, як завжди мені здавалося. Джон Кернкрос, можливо, обдумує один останній вірш. Він міг би викотити, як раніше перед подорожами, «Прощання, що забороняє сум»[16]. Ті заспокійливі чотиристопники, той витриманий, втішний тон могли б викликати в мені ностальгію за давніми смутними днями його відвідин. Але натомість він постукує пальцями по столу, прочищує горло та просто чекає.

Труді каже:

— Ми вранці брали смузі з Джад-стріт. Але я не думаю, що для тебе щось залишилося.

Із цими словами все нарешті починається.

Невиразний голос, що долунає мовби з-за лаштунків у театрі, у приреченій виставі за кошмарною п’єсою, каже згори сходів:

— Ні, я для нього відставив пластянку. Це він нам розпозів про те місце. Пам’ятаєш?

Він спускається, вимовляючи це. Важко повірити, що цей надто вчасний вхід, ці кострубаті, неправдоподібні слова серед ночі відрепетирували двоє п’яних.

Пінопластовий стаканчик із пластиковою накривкою та соломинкою стоїть у холодильнику, який тепер відкривають і закривають. Клод ставить її перед моїм батьком із материнським придихом:

— Ось.

— Дякую. Але я не впевнений, що готовий до цього.

Завчасна помилка. Чому це зневажений брат, а не похітлива дружина, приносить чоловікові його напій? Їм треба буде затримати його за розмовами, і тоді сподіваймося, що він передумає. Сподіваймося? Ось так воно й буває, так працюють оповідання, де ми знаємо про вбивство від самого початку. Ми не можемо втриматися, щоб не стати на бік нападників із їхніми планами, ми махаємо з пристані услід їхньому кораблику поганих намірів. У щасливу путь! Це не так просто, це досягнення — вбити когось і не попастися. Точка відліку —«довершене вбивство». А довершеність людям переважно не властива. Щось на борту піде не так, хтось перечепиться через розмотану мотузку, судно відхилиться задалеко на захід від півдня. Тяжка праця, і все це без твердого ґрунту під ногами.

Клод сідає до столу, напружено вдихає, дістає з рукава свою найліпшу карту. Світська розмова. Або те, як він її уявляє.

— Ці мігранти, га? От так-так. І як вони заздрять нам із Кале! «Джунглі»![17] Дякувати Богові за Англійський канал[18].

Батько не може втриматися:

— Коштовний камінь це в оправі моря, яке віки надійним служить муром, чи пак для дому ровом захисним від заздрощів нещасніших країн.[19]

Від цих слів його настрій поліпшується. Здається, я чую, як він присуває до себе стаканчик. Тоді він каже:

— Але я так думаю, запросити їх усіх сюди. Уперед! Афганський ресторан у Сент-Джонз-Вуд.

— І мечеть, — каже Клод. — Або три. І видимо-невидимо тих, що б’ють дружин і ґвалтують дівчаток.

— Я тобі розповідав про мечеть Ґогаршад в Ірані? Я якось бачив її на світанку. Стояв там вражений. У сльозах. Ти не уявляєш ці кольори, Клоде. Кобальт, бірюза, темний пурпур, шафран, блідісінький зелений, кришталевий білий і все, що посередині.

Я ніколи не чув, щоб він звертався до брата на ім’я. Мого батька охопив дивний ентузіазм. Похизуватися перед матір’ю, показати їй на контрасті, без чого вона залишається.

Або позбутися глизявих розмислів його брата, котрий зараз промовляє тоном обачливого компромісу:

— Ніколи не цікавився Іраном. Але Шарм-ель-Шейх, готель «Плаза». Чудово. Усі ці прикраси. Майже занадто спекотно для пляжу.

— Я погоджуюся з Джоном, — говорить мати. — Сирійці, еритрейці, іракці. Навіть македонці. Нам потрібна їхня молодь. І, любий, ти не міг би набрати мені склянку води?

Клод миттю опиняється біля раковини. Звідти він каже:

— Потрібна? Мені не потрібно, щоб мене порубали на шмаття на вулиці. Як у якомусь Вуліджі[20].

Він повертається до столу з двома склянками. Одна — для нього. Здається, я розумію, до чого все це йде.

Каже далі:

— Не спускався до метро з сімдесят сьомого.

Голосом, який він використовує, щоб говорити повз Клода, батько каже:

— Я якось бачив, як це розраховували. Якщо секс між расами й далі траплятиметься, як зараз, — за п’ять тисяч років усі на землі будуть однакового блідо-кавового кольору.

— Я вип’ю за це, — говорить мати.

— Я насправді не проти, — каже Клод. — Тож будьмо.

— За кінець раси, — приязно пропонує батько.

Але я не думаю, що він здійняв свій стаканчик. Натомість він повертається до поточних справ.

— Якщо ви не проти, ми з Елодією заглянемо у п’ятницю. Вона хоче взяти мірку для фіранок.

Я уявляю сінник, із якого звалюється на долівку комори стокілограмовий лантух зерна. За ним другий, потім третій. Так гупає материне серце.

— Без проблем, звісно, — каже вона розсудливо. — Ми могли б нагодувати вас обідом.

— Дякую, але в нас заповнений день. І зараз я вже маю йти. Не потрапити б у затор.

Рип стільця —і як гучно, попри жирні кахлі, він звучить тут унизу, ніби собачий гавк. Джон Кернкрос встає. Він знову повертається до приятельського тону:

— Труді, це було...

Але вона також встає і швидко думає. Я відчуваю це в її жилах, у тому, як жорсткішають завіски її сальника. Вона має одну останню спробу, і все залежить від невимушеності її поведінки. Мати обриває його натиском щирості:

— Джоне, перш ніж ти підеш, я хочу щось тобі сказати. Я знаю, зі мною буває складно, іноді я навіть можу бути повною сукою. Більш ніж половина провини за це все — на мені. Я це знаю. І вибач, що будинок — як сміттєзвалище. Але те, що ти казав учора ввечері. Про Дубровник.

— А, — підхоплює батько. — Дубровник.

Але він віддалився вже на кілька футів.

— Те, що ти сказав, ти сказав правильно. Ти нагадав мені про це все, і мені від цього так заболіло. Це був шедевр, Джоне, те, що ми створили. І що потім сталося — його не применшує. Так мудро було сказати це з твого боку. Це було дуже красиво. Ніщо в майбутньому не зможе це стерти. І хоча у мене в склянці просто вода, я хочу підняти її на твою честь, на нашу честь, і подякувати, що ти мені нагадав. Неважливо, чи кохання триває. Важливо, що воно існує. Тож. За кохання. Наше кохання. Яким воно було. І за Елодію.

Труді підносить склянку до губ. Здіймання й падіння її надгортанника та зміяста перистальтика на мить мене оглушують. За весь час, що я її знаю, я ніколи не чув, щоб моя мати виголошувала промову. Не її стиль. Але це цікавим чином наштовхує на асоціації. Із чим? Зі схвильованою школяркою, новою старостою, котра із зухвалим тремтінням та емоційними загальниками намагається справити враження на директорку, вчительок і цілу школу.

Тост за любов і, отже, за смерть, за Ерос і Танатос. Це видається визнаним фактом інтелектуального життя, що коли два поняття достатньо віддалені або протиставлені, то кажуть, що вони глибоко пов’язані між собою. Оскільки смерть протистоїть усьому в житті, пропонують різноманітні пари. Мистецтво і смерть. Природа і смерть. Тривожно — народження і смерть. І радісно повторюване знову і знову — любов і смерть. Щодо цього останнього і виходячи з мого становища — жодні два поняття не могли б бути більш взаємно недотичними. Мертві не люблять нікого, нічого. Щойно я звідси вигарбаюся, то, може, поспитаю свою силу на монографії. Світ конче потребує нового покоління емпіриків.

Коли батько говорить, звук чути ближче. Він повертається до столу.

— Ну, — каже він найдобродушнішим тоном, — оце настрій.

Я можу поклястися, що смертельний любовний напій — у нього в руці.

Ізнову обома п’ятками я відштурхую і відштурхую його долю.

— О, о, маленький шпіон, — вигукує вона лагідним, материнським голосом. — Він прокидається.

— Ти забула згадати мого брата, — каже Джон Кернкрос. Це в його мужній поетовій вдачі — підсилити чужий тост. — За наші майбутні кохання, Клода та Елодію.

— Отож, за нас усіх, — говорить Клод.

Тиша. Материна склянка вже порожня.

Тоді чути задоволений і довгий батьків віддих. До певної міри перебільшений, із самої тільки ґречності.

— Солодше, ніж зазвичай. Але геть непогано.

Стаканчик, котрий він ставить на стіл, видає порожній звук.

Я згадую, яскраво, ніби вмикається карикатурна лампочка. Програма про догляд за тваринами описувала небезпеки, поки Труді чистила зуби одного дощовитого ранку після сніданку: нещасний той пес, що злиже солодку зелену рідину з долівки в гаражі. Мертвий за кілька годин. Як Клод і казав. Хімія без жалю, мети чи шкодування. Материна електрощітка заглушила решту. Ми зв’язані тими самими законами, що полюють на наших тварин. Великий ланцюг небуття обвитий і навколо наших ший теж.

— Ну, — каже батько, маючи на увазі більше, ніж сам усвідомлює, — час мені йти.

Клод і Труді встають. Це відчайдушний захват отруйницького мистецтва. Рідину проковтнуто, але справа ще не завершена. На дві милі кругом є багато лікарень, багато шлункових зондів. Але межу злочину вже перейдено. Зроблене вже не відкликати. Вони можуть лише відступити й чекати на антитезу, на антифриз, що залишить його закляклим.

Клод питає:

— Це твій капелюх?

— О, так! Заберу-но я його.

Чи це останній раз, коли я чую батьків голос?

Ми рухаємося до сходів, потім ними вгору, поет — попереду. Я маю легені, але мені бракує повітря, щоб викрикнути застереження чи заридати від сорому над своїм безсиллям. Я досі морська істота, не людина, як інші. Тепер ми проходимо крізь руїну передпокою. Вхідні двері відчиняються. Батько обертається, щоби цмокнути мати в щоку та лагідно стусонути брата у плече. Може бути, вперше в житті.

Виходячи, він кидає через плече:

— Сподіваймося, ця бісова машина заведеться.