Горіхова шкатулка

Чотири

Коли я чую привітне гудіння мимоїжджих автівок і легкий подув шелестить тим, що я уявляю листям дикого каштана, коли переносне радіо піді мною олив’яно скрегоче і затінене червонаво-оранжеве світіння, довгий тропічний присмерк, тьмяно освітлює моє внутрішнє море та трильйони його пливучих часточок, тоді я знаю, що мати засмагає на балконі батькової бібліотеки. Я також знаю, що закрутисте чавунне поруччя з дубового листя й жолудів тримається на попередніх шарах чорної фарби й не має слугувати опертям. Нависний виступ крихкого бетону, де сидить моя мати, визнали аварійним навіть будівельники, не зацікавлені в ремонті. Вузькість балкона дозволяє поставити шезлонг навскіс, майже паралельно до стіни будинку. Труді боса, в ліфчику від купальника й коротких джинсових шортах, що ледве вміщають мене. Сонцезахисні окуляри у формі сердечок у рожевій оправі й солом’яний капелюх на ній подібні до прикраси на тортику. Я знаю це завдяки тому, що мій дядько — мій дядько!— питав її телефоном, що вона на собі має. Вона кокетливо погодилася відповісти.

Кілька хвилин тому радіо сказало нам, що зараз четверта година. Ми спільно частувалися келихом, а може, і пляшкою білого совіньйону з новозеландського Мальборо. Не мій улюблений варіант, і за тим самим виноградом і менш трав’янистим смаком я радше звернувся би до сансеру, бажано з Шавіньйоля. Трохи кремнистої мінеральної різкості могло б пом’якшити грубу атаку прямих сонячних променів і подув пічного жару, віддзеркаленого від потрісканого фасаду нашого будинку.

Але ми в Новій Зеландії, вона — в нас, і я щасливіший, ніж будь-коли за останні два дні. Труді охолоджує наше вино пластиковими кубиками із замороженим спиртом. Я нічого не маю проти цього. Я маю своє перше знайомство з кольором і формою, бо материна діафрагма нахилена проти сонця, тож я можу розрізнити в червонавій розмитості фотолабораторії свої руки перед обличчям і пуповиння, густо закручене навколо живота й колін. Я бачу, що нігті треба б підстригти, хоча на мене чекають не раніше ніж за два тижні. Я хотів би думати, що мета її перебування тут — вироблення вітаміну D для формування моїх кісток, що вона приглушила радіо, щоб зосередженіше споглядати мою присутність, що ласка, з якою вона погладжує місце, де, як вона вважає, має бути моя голова, є виявом ніжності. Але вона може працювати над своєю засмагою і бути надто змученою від спеки, щоби слухати радіодраму про імператора Великих Моголів Ауранґзеба, і просто заспокоює пучками своїх пальців неприємне відчуття набряклості від пізньої вагітності. Коротше кажучи, я не впевнений у її любові.

Вино після трьох склянок нічого не вирішує, а біль нещодавнього одкровення триває. Але я відчуваю приязний доторк дисоціації: я вже відсторонився на кілька корисних кроків і бачу себе оприявненим якісь п’ятнадцять футів під собою, як альпініст, що впав і лежить, розпластаний навзнак на скелі. Я починаю осягати своє становище, я можу думати, а не тільки відчувати. Невибагливі білі Нового світу цим і обмежуються. Отже. Моя мати віддала перевагу братові мого батька, зрадила свого чоловіка, занапастила сина. Мій дядько вкрав дружину свого брата, ошукав батька свого племінника, тяжко образив сина своєї братової. Мій батько з натури безборонний, а я безборонний з огляду на обставини. Мій дядько — чверть мого генома, половина батькового, але подібний до батька не більше, ніж я — до Вергілія чи Монтеня. Яка підленька частина мене є Клодом, і як я її впізнаю? Я міг би бути власним братом і окрутити самого себе, як він окрутив свого. Коли я народжуся й нарешті зможу бути на самоті, чверть себе я волів би відтяти кухонним ножем. Але триматиме цей ніж також мій дядько, розквартирований, розчвертований у моєму геномі. Тоді ми побачимо, що ніж не поворухнеться. І це спостереження також почасти належить йому. І це.

Мій роман із Труді не ладиться. Я думав, що можу вважати її любов самоочевидною. Але я чув на світанку, як сперечалися біологи. Вагітні матері мусять боротися з мешканцями своїх утроб. Природа, теж мати, наказує змагатися за ресурси, котрі можуть знадобитися, щоб викохувати наступних дітей, моїх майбутніх суперників. Моє здоров’я береться від Труді, але вона має захищати себе від мене. Тож чому б вона стала хвилюватися про мої почуття? Якщо вона та якийсь незачатий дріб’язок зацікавлені в тому, щоб я був зголодженим, то чого б їй непокоїтися, коли прийдешнє побачення з дядьком мене засмучує? Біологи також припускають, що наймудрішим для мого батька є так обставити справу, щоб інший чоловік був змушений виховувати його дитину, поки він — мій батько! — розповсюджує свою подобу серед інших жінок. Так безрадісно й безлюбно. У такому разі ми самотні, ми всі, навіть я, простуючи кожне безлюдним шляхом, несучи на плечі клуночок зі схемками й діаграмами для несвідомого руху вперед.

Надто тяжко, щоб це стерпіти, надто похмуро, щоб бути правдою. Навіщо світові облаштовувати себе так жорстоко? До всього іншого, люди товариські й добрі. Власне дозрівання — це ще не все. Моя мати — не тільки моя квартирна хазяйка. Мій батько прагне не якнайширше розповсюдити свою особу, а бути разом зі своєю дружиною і, звісно, зі своїм єдиним сином. Я не вірю любомудрам від природничих наук. Він має мене любити, хоче повернутися додому, піклуватися про мене — якщо матиме змогу. А вона жодного разу не змусила мене пропустити їжу й до сьогодні добропристойно відмовлялася заради мене від третього келиха. Не її любов слабне. А моя. Між нами западає моя образа. Я відмовляюся сказати, що ненавиджу її. Але покинути поета, будь-якого поета, заради Клода!

Це тяжко, і ще тяжко те, що поет такий м’який. Джон Кернкрос вигнаний із власної родинної оселі, придбаної ще за його діда, заради філософії «особистісного зростання» — фрази так само парадоксальної, як і «легке слухання». Бути нарізно, щоби змогти бути разом, відвернутися одне від одного, щоб могти обійнятися, припинити любити, щоби могти закохатися. І він повірив! Оце тюхтій! Між його слабкістю та її хитрощами утворилася смородлива тріщина, де спонтанно самозародився дядькочерв. І я сиджу тут навкарачки, замурований у своєму особистому житті, в довгому, млосному присмерку, марячи в нетерпінні.

Зате що я міг би зробити, якби був у розповні літ! Скажімо, за двадцять вісім років. Джинси злинялі й тісні, м’язи живота тверді й карбовані, рухи плавні, як у пантери, і я тимчасово безсмертний. Привожу свого древнього батька з Шордіча на таксі, щоби повернути його, не слухаючи протестів статечної Труді, до його бібліотеки, до його ліжка. Ухоплюю старого Дядька Червака за шию й закидаю його до засипаної листям канави на Гамільтон-терас. Заспокоюю матір безтурботним поцілунком у потилицю.

Але ось та з правд життя, котра обмежує найбільше: це завжди зараз, завжди тут, ніколи там і тоді. І зараз ми смажимося в лондонській спеці, тут, на хибкому балконі. Я слухаю, як вона доливає келих, бульк пластикових кубиків, її м’яке зітхання, радше тривожне, ніж задоволене. Отож, четвертий келих. Певно, вона вважає, що я вже достатньо дорослий, щоб його випити. І так і є. Ми напиваємося, тому що вже зараз її коханець провадить перемови зі своїм братом у безвіконному офісі «Видавничого дому Кернкроса».

Щоби розважитися, я посилаю свої думки підглядати за ними. Сама тільки вправа для уяви. Тут ніщо не є так, як насправді.

На заваленому столі розкладено кредит на пільгових умовах.

— Джоне, вона справді тебе любить, але вона попросила мене як близького члена родини попросити тебе не приходити ще хоч трохи довше. Найкращий шанс для вашого шлюбу. Гм. У самому кінці так і виявиться. Я мав здогадатися, що в тебе заборгованість за квартиру. Але. Будь ласка, погодься, візьми гроші, дай їй перепочити.

Ось вони лежать на столі між ними, п’ять тисяч фунтів брудними п’ятдесятками, п’ять пахущих купок із червоними літерами. Обабіч недбало звалені поетичні збірки й машинописи, заточені олівці та дві скляні попільнички, повні по вінця, пляшка скотчу, м’якого «Томінтаулу», якого лишився ще дюйм, кришталева склянка з мертвою мухою горічерева всередині, кілька пігулок аспірину на невикористаній паперовій серветці. Убогі знаки чесної й тяжкої праці.

Ось що я думаю. Батько ніколи не розумів свого молодшого брата. Ніколи не вважав це вартим зусиль. Але Джон не любить конфронтацій. Він намагається не дивитися на гроші на столі. Йому не спадає на думку пояснити, що повернутися додому й бути разом зі своїми дружиною й дитиною — це все, чого він бажає.

Натомість він каже:

— Ось це прийшло вчора. Прочитати тобі вірша про сову?

Якраз одна з таких неважливих химород, які Клод ненавидів дитиною. Він крутить головою, ні-будь-ласка-змилуйся, але надто пізно.

Батько тримає машинописний аркуш у лускуватій руці.

— «Кервавая провісниця нещастя», — починає він. Йому подобається п’ятистопний ямб.

— Значить, ти не хочеш, — похмуро перериває його брат. — Ну і добре.

Банкірськими хробаковими пальцями він акуратно допасовує купки разом, зрівнює краї, постукуючи ними об поверхню стола, з нізвідки дістає гумку, і ось за дві секунди він уже повернув готівку до внутрішньої кишені свого осрібноґудзеного піджака і стоїть, роздратований і хворий на вигляд.

Батько незворушно зачитує наступний рядок.

— Бентежить дивовижно лють крикуча, — тоді зупиняється й м’яко питає: — Тобі вже треба йти?

Найпильніший спостерігач не розшифрував би братню стенографію, спресований у часі смуток цього діалогу. Ставки та правила було визначено надто давно, щоб їх змінювати. Порівняне багатство Клода має й далі бути непоміченим. Він залишається молодшим братом, неповноцінним, задавленим, розлюченим. Мого батька найближчий із його живих родичів збиває з пантелику, але тільки злегка. Він не зсунеться зі своїх позицій і звідти звучить глузливо. Але це не так. Це гірше за глузування: йому байдуже, і він заледве це усвідомлює. До квартирної платні, грошей або Клодової пропозиції. Але, як уважна до інших людина, він ввічливо встає, щоби провести гостя, і потому, знову сидячи за своїм столом, забуває і про готівку, що там лежала, і про Клода. Олівець знову в його руці, в іншій — цигарка. Він і далі сидітиме над єдиною роботою, що важить, вичитуючи вірші для друкарень, і не підведе голови, доки не стане шоста і час для віскі з водою. Найперше він витрусить муху зі склянки.

Ніби з довгої подорожі, я повертаюся до утроби. Нічого не змінилося на балконі, крім того, що я виявляюся трошки п’янішим. Ніби вітаючи моє повернення, Труді виливає залишки з пляшки до склянки. Кубики втратили холод, вино майже тепле, але вона має рацію: краще допити його зараз. Воно зіпсується. Подув вітру досі хвилює каштани, пришвидшується надвечірній дорожній рух. Спускаючись, сонце стає теплішим. Але я не проти спеки. Коли надходять останні краплі білого совіньйону, я вирішую переглянути свою позицію. Я був відсутній, я тікав через дріт без драбини й мотузки, вільний, як птах, покидаючи своє «зараз» і своє «тут». Моя обмежена правда була хибною: я можу зникнути будь-коли, щойно захочу, викинути Клода з будинку, відвідувати батька в його кабінеті, бути лагідним, невидимим підглядачем. Чи може з цим зрівнятися кіно? Я дізнаюся. Можна було б заробляти на життя, продумуючи такі вилазки. Але справжня, обмежена дійсність також засмоктує, і я не можу дочекатися, щоби Клод повернувся й розповів нам, що сталося насправді. Моя версія точно виявиться помилковою.

Матері теж уже нема терпцю чекати. Якби вона не пила за двох, якби я не ділив із нею навантаження, вона б уже була на підлозі. Двадцять хвилин потому ми йдемо всередину, пробираємося крізь бібліотеку, тоді нагору, до спальні. Ходити босоніж по цьому будинку треба обережно. Мати скрикує, коли щось хрускає під ногами, ми хилимося набік і різко змінюємо курс, вона кидається до поруччя. Тоді ми знову стоїмо твердо, поки вона зупиняється й оглядає свою підошву. Чути її спокійне лайливе буркотіння, значить, є кров, але не так багато. Вона шкутильгає крізь спальню, певно, лишаючи слід на тому, що, наскільки я знаю, має бути не надто білим брудним килимом, заваленим скинутим одягом, взуттям і валізами, напіврозібраними після подорожей ще до мене.

Ми добираємося до лункої ванної — величезної та брудної руїни, судячи з того, що я чув. Мати висуває шухляду, нетерпляче переворушує її деренчливий, шарудливий вміст, пробує іншу та в третій знаходить пластир для свого порізу. Вона сидить на краєчку ванни й умощує свою бідну стопу на коліні. З легеньких покрехтувань і того, як роздратовано вона втягує повітря, я розумію, що її поріз — у місці, до якого складно дотягнутися. Якби ж то я міг стати перед нею навколішки й допомогти. Хоча вона молода і струнка, однак із завадливим обсягом мене нагинатися вперед нелегко. Тож ліпше, вирішує вона, зручніше розчистити місце й сісти на твердій кахляній долівці. Але це також непросто. І все через мене.

Ось де ми й що ми робимо, коли чуємо Клодів голос, крик із першого поверху:

— Труді! Боже. Труді!

Глухий бух швидких кроків, і він знову вигукує її ім’я. Потім чути його важке дихання у ванній.

— Я порізала ногу цим ідіотським шматком скла.

— Уся спальня в крові. Я подумав... — він не каже нам, що сподівався на мою загибель. Натомість пропонує: — Дай я зроблю. А не треба спочатку промити?

— Ліпи давай.

— Не смикайся, — тепер його черга крехтіти й охкати. Потім: — Ти що, пила?

— Від’їбися. Ліпи.

Нарешті готово, і він допомагає їй підвестися. Ми разом хитаємося.

— Ніфіга собі, скільки ж ти випила?

— Один келишок.

Вона знову присідає на бортик ванної.

Він відходить до спальні й повертається за хвилину.

— Ми ніколи не виведемо з килима всю цю кровищу.

— Спробуй потерти чимось.

— Я тобі кажу, воно не береться. Дивись. Ось пляма. Спробуй сама.

Я рідко чув, щоб Клод розмовляв так просто. Востаннє це було на «можемо».

Мати також помічає різницю й питає:

— Що сталося?

Тепер у його голосі з’являється жалібне попхикування.

— Гроші він узяв і не подякував. І уяви. Він уже попередив власників тієї своєї квартири в Шордічі. Він переїжджає назад сюди. Каже, ти його потребуєш, хоч би як ти це заперечувала.

Відлуння у ванній стихають. Поки Труді та Клод роздумують, чути тільки їхнє дихання. Я ставлю на те, що вони дивляться одне на одного, одне в одного, довгим, промовистим поглядом.

— Ось так, — каже він нарешті у своєму звичному порожньому стилі. Чекає, тоді додає: — Ну?

У відповідь на це материне серце починає поступово пришвидшуватися. І б’ється не просто частіше, але голосніше, ніби хтось стукає по несправних голосних трубах. У її кишковику також щось відбувається. Її кишки розслабляються з розтягнутим рипом, і вище, десь над моїми стопами, звивчасті трубки женуть соки у незвіданих напрямках. Її діафрагма здіймається. Я притискаю вухо тісніше до стінки. За цим крещендо легко пропустити найважливіший факт.

Тіло не вміє брехати, але розум — це зовсім інша територія, бо, коли мати нарешті промовляє, її голос рівний та ідеально її слухається:

— Я згодна.

Клод підходить ближче й каже м’яко, майже пошепки:

— Але. Як ти думаєш?

Вони цілуються, й вона починає тремтіти. Я відчуваю, як його руки обвивають її талію. Вони знову цілуються нечутними язиками.

— Страшнувато, — каже вона.

І, відповідаючи на якийсь їхній внутрішній жарт, він відповідає:

— Волохато.

Але засміятися в них не виходить. Я відчуваю, як Клод пхає свій пах у її. Бути збудженими в такий момент! Як мало я знаю. Вона знаходить його застібку, смикає донизу, пестить, поки його вказівний палець вповзає під її обрізані шорти. Я відчуваю повторюваний тиск на своєму лобі. Чи не піти нам нагору? Але ні, слава Богу, він наполягає на своєму питанні.

— Вирішуй.

— Я боюся.

— Але не забувай. За шість місяців. У мене вдома, сім мільйонів у банку. А малого ми кудись прилаштуємо. Але. Що це. Гм. Буде?

Власне практичне запитання заспокоює його й дозволяє йому прибрати палець. Але її пульс, що вже ніби почав вгамовуватися, стрибає у відповідь. Не секс, а небезпека. Її кров пульсує крізь мене важкими ударами, як далекий артилерійський обстріл, і я відчуваю, як вона мучиться над вибором. Я орган у її тілі, не відділений від її думок. Я співучасник у тому, що вона збирається зробити. Коли воно нарешті приходить — її рішення, її шепітний наказ, її єдине зрадливе слово, то здається, ніби воно злітає з моїх власних недосвідчених вуст. У черговому поцілунку вона вимовляє його в губи своєму коханцеві. Перше слово дитини.

— Отрута.