Горіхова шкатулка

Сім

Деякі митці пера чи пензля, як ненароджені немовлята, розквітають у замкненому просторі, їхні вузькі теми можуть декого спантеличити або розчарувати. Залицяння серед шляхти вісімнадцятого століття, життя під парусом, говорющі кролики, скульптурні зайці, гладкі люди (олією), портрети собак, портрети коней, портрети аристократів, оголена натура в розслаблених позах, мільйони сцен Різдва, Розп’яття, Успіння, вази фруктів, вази квітів. І голландські й хліб і твердий сир із ножем збоку чи без ножа. Дехто цілком присвячує себе тому, щоб описати у прозі самих себе. Так само в науці: одні віддають своє життя албанському равликові, інші — вірусові. Дарвін вісім років віддав вусоногим ракам. А на мудрому схилі віку — дощовим черв’якам. Бозон Гіґза, манюсінька штучка, либонь, навіть не штучка, — був ділом життя для тисяч людей. Бути ув’язненим у горіховій шкаралупці, бачити світ у двох дюймах слонової кістки, в піщинці. Чому б і ні, коли вся література, все мистецтво, всі людські поривання — усього тільки цяточка у всесвіті можливого. І навіть цей всесвіт може бути цяточкою у множинності реальних і потенційних всесвітів.

Чому б у такому разі не бути поетом сов?

Я впізнаю їх за ходою. Спочатку східцями до кухні спускається Клод, тоді мій батько, за ним — його щойно вконтрактована подруга на високих підборах. Мабуть, це черевики — не найліпший варіант, щоб никати лісистою місцевістю. Підкоряючись нічним асоціаціям, я одягаю її в обтислу чорну шкірянку й чорні джинси: хай вона буде молодою, блідою, гарною, незалежною жінкою. Моя плацента, мов розложиста, тонко налагоджена радіоантена, отримує сигнали, що мати цю жінку одразу ненавидить. Нерозсудливі думки збивають ритм її пульсу, новий зловісний барабанний бій, мовби з далекого селища в джунглях, оповідає про владу, гнів, ревнощі. Попереду можуть чекати неприємності.

Заради батька я почуваюся зобов’язаним стати на захист нашої гості: її тема не така вже й обмежена, коли брати до уваги, що сови більші за бозони та вусоногих раків, налічують дві сотні видів і відіграють важливу функцію у фольклорі. Переважно функцію провісників недоброго. На відміну від Труді з її інстинктивною впевненістю, я трепечу від сумнівів. Або батько, не дурень і не святий, прийшов представити свою коханку, вказати матері на її місце (у його минулому) та продемонструвати, наскільки байдуже йому до братової ницості. Або він, геть дурень і не в міру святий, зайшов, цнотливо використовуючи одну зі своїх авторок як форму соціального захисту, сподіваючись пробути разом із Труді настільки довго, наскільки вона стерпить. Або це щось по той бік обох із цих варіантів, надто непроникне, щоб розібрати. Простіше, принаймні поки що, взяти приклад із матері та вважати, що ця подруга — його коханка.

Жодній дитині, не кажучи вже про ембріона, ще не вдалося оволодіти мистецтвом світської розмови, і ніколи й не кортіло. Це дорослий прийом, угода з нудьгою й обманом. У нашій ситуації — здебільшого з обманом. Після попереднього совання стільців, пропозиції випити й витягнутого корка Клодова ремарка щодо спеки змушує мого батька невизначено гмикнути, погоджуючись. Із уривчастого діалогу між братами ми дізнаємося побрехеньку, що наші гості якраз проходили тут неподалік. Труді мовчить, навіть коли поетку представляють як Елодію. Ніхто ніяк не коментує елегантну соціальну геометрію: подружжя з коханцями сидять за одним столом, піднімають келихи — жива картина крихкого сучасного життя.

Батько, здається, не здивований тим, що брат на його кухні: відкорковує вино, грає господаря. Тож Джон Кернкрос ніколи не був йолопом, нетямущим рогоносцем. Мій недооцінений батько люб’язно надпиває й питає Труді, як вона почувається. Він сподівається, вона не надто втомлена. Що може бути, а може й не бути легкою шпилькою, еротичним натяком. Та його жалібна інтонація повністю зникла. Її заступила холодність або іронія. Тільки задоволене бажання могло звільнити його. Труді та Клод, певно, дивуються, чому їхній майбутній убитий тут, чого він хоче, але спитати було б неправильно.

Натомість Клод питає Елодію, чи вона живе десь неподалік. Ні, не неподалік. Вона живе в Девоні, у квартирі-студії, на фермі, біля ріки — цим вона, можливо, дає Труді зрозуміти, що тут, у Лондоні, вона ночуватиме на Джонових простирадлах у Шордічі. Вона заявляє своє право на нього. Мені подобається звук її голосу — він наближається до людської версії, я би сказав, гобоя, трошки надтріснутий, із крякучими голосними. І ближче до кінця фрази вона промовляє крізь рипливий, воркітливий звук, що його американські лінгвісти назвали «смаженим голосом». Він шириться західними країнами, гаряче обговорюваний на радіо, невідомого походження, позначає, як прийнято вважати, вишуканість і трапляється переважно серед молодих освічених жінок. Приємна загадка. Із таким голосом вона може не розгубитися перед моєю матір’ю.

Ніщо в батьковому поводженні не виказує, що саме сьогодні брат пропонував йому п’ять тисяч фунтів готівкою. Ні тіні вдячності, та сама стара братня зневага. Це має розбурхувати Клодову давню ненависть. А в мені — щось гіпотетичніше: потенційну образу. Навіть бачачи батька в ролі безнадійно закоханого дурня, я завжди уявляв, що коли Клод стане нестерпним і об’єднати батьків мені не вдасться, то я зможу жити з батьком, принаймні якийсь час. Поки не стану на ноги. Але я не думаю, що ця поетка прийме мене до себе: вузькі чорні джинси та шкіряна куртка — не материнське вбрання. Це частина її привабливості. На мій обмежений погляд, батькові було б краще самому. Бліда краса та голос самовпевненої качки — мені не союзники. Але, можливо, між ними нічого немає, а вона мені подобається.

Клод щойно сказав:

— Студія? На фермі? Розкішно.

Елодія зі своїм міським гарчанням описує двосхилий будиночок на березі темної та стрімкої ріки, що шумує коло гранітних кругляків, із хистким містком на другий бік, буковим-березовим гайочком і світлою прогалиною, всіяною анемонами й чистотілом, пролісками й молочаєм.

— Ідеально для співця природи, — каже Клод.

Це так правдиво й так заяложено, що Елодія запинається. Він тисне далі:

— Як далеко це все від Лондона?

Під «усім» він має на увазі безглузді річку й каміння, дерева і квіти. Знітившись, вона ледве досмажує свої слова:

— Десь двісті миль.

Вона вгадала, що він спитає її, яка найближча залізнична станція та скільки займає дорога — речі, що їх він скоро забуде. Але він питає, вона відповідає, і ми слухаємо втрьох, не заціпенівши й навіть ні краплі не знудившись. Кожен зі свого погляду, ми захоплені непромовленим. Коханці, якщо Елодія — коханка, дві сторони, зовнішні щодо шлюбу,— це подвійний заряд, що рознесе цю родину на шматки. І закине мене вгору, до пекла, на мій тринадцятий поверх.

Із м’якою рятувальною інтонацією в голосі Джон Кернкрос зазначає, що йому подобається вино — нагадування Клодові долити келихи. Поки він їм прислужує, серед нас западає тиша. Я уявляю нап’яту струну піаніно, що чекає на свій раптовий повстяний молоточок. Труді зараз заговорить. Я розумію це з синкопованого спотикання її серця, якраз перед її першим словом.

— Оці сови. Вони реальні чи типу щось уособлюють?

— Ні-ні, — відповідає Елодія поспіхом. — Вони справжні. Я пишу з життя. Але читач додає, ну, символи, асоціації. Я не можу цьому завадити. Так працює поезія.

— Я завжди уявляю сов, — каже Клод, — мудрими.

Поетка робить паузу, намагаючись вловити в повітрі сарказм. Вона розуміє, чого вартий Клод, і рівно промовляє:

— Ну, така ваша доля. Я тут нічим не можу допомогти.

— Сови злобні, — каже Труді.

Елодія:

— Як і вільшанки. Як і вся природа.

Труді:

— Неїстівні, очевидно.

Елодія:

— А коли сова висиджує яйця, то нею можна отруїтися.

Труді:

— Авжеж, та, що висиджує яйця, може і вбити.

Елодія:

— Я так не думаю. Від неї просто хочеться блювати.

Труді:

— Я маю на увазі, якщо вона застромить кігті тобі в обличчя.

Елодія:

— Так не буває. Вона надто ляклива.

Труді:

— Поки її не спровокувати.

Розмова невимушена, інтонація — малозначна. Світська бесіда чи обмін погрозами та образами — мені не вистачає соціальної досвідченості, щоб це визначити. Якщо я п’яний, то Труді, напевно, теж, але ніщо в її поведінці цього не виказує. Відраза до Елодії, в якій вона тепер бачить свою суперницю, можливо, працює як протверезливий еліксир. Джон Кернкрос, здається, не проти віддати свою дружину Клодові Кернкросу. Це глибоко ранить мою мати, яка вважає, що це їй вирішувати, кого викидати та віддавати. Вона може відмовити батькові в праві на Елодію. Вона може відмовити йому в праві на саме життя. Але, можливо, я помиляюся. Батько читав у бібліотеці, здавалося, хапався за кожну секунду в присутності матері, дозволив їй виштовхати його на вулицю («Йди вже!»). Я не можу довіряти своїм судженням. Ніщо не сходиться.

Але тепер ніколи розмірковувати. Він стоїть, височіючи над нами, з келихом у руці, ледве-ледве погойдуючись, готовий виголосити промову. Мовчіть усі.

— Труді, Клоде, Елодіє, можливо, в мене вийде сказати коротко, можливо, ні. Яка різниця? Я хочу сказати ось що. Коли кохання помирає і шлюб лежить у руїнах, першою жертвою стає правдива пам’ять, порядні, чесні спогади про минуле. Воно надто незручне, воно надто різко обвинувачує теперішнє. Це привид колишнього щастя на бенкеті краху й відчаю. Тож проти зустрічного вітру забуття я хочу поставити мою маленьку свічечку правди й подивитися, наскільки далеко сягає її світло. Майже десять років тому на далматинському березі, в дешевому готелі без вікон на Адріатичне море, у кімнатці, у вісім разів меншій за цю, на ліжку заледве три фути завширшки, ми з Труді поринули в кохання, у захват і довіру, радість і мир — без меж, поза часом, більші за будь-які слова. Ми відвернулися від світу, щоб винайти й побудувати наш власний. Ми збуджували одне одного вдаваним насильством, але ми також голубили й пестували одне одного, як дітей, давали одне одному лагідні імена, мали свою таємну мову. Ми були по той бік сорому. Ми отримували й давали, і дозволяли одне одному все. Ми були героїчні. Ми вірили, що стоїмо на вершині, яку ще ніхто ніколи не підпорював, ані в житті, ані в усій на світі поезії. Наше кохання було настільки величним, що здавалося нам світовим законом. Воно було етичною системою, способом спілкуватися з іншими, настільки засадничим, що світ його якось прогледів. Коли ми лежали на вузькому ліжку лицем до лиця, дивилися глибоко в очі одне одному й розмовляли, ми створювали самих себе. Вона брала мої руки й цілувала їх, і вперше в житті я їх не соромився. У наших родинах, що їх ми докладно описували одне одному, нам нарешті вдавалося побачити якийсь сенс. Ми відчайдушно любили їх, попри всі минулі негаразди. Так само і з нашими найкращими, найважливішими друзями. Ми могли виправдати всіх, кого знали. Наше кохання було за благо світові. Ми з Труді ніколи не говорили й не слухали так уважно. Коли ми кохалися, це було продовженням наших розмов, а розмови — продовженням нашого кохання.

Коли той тиждень закінчився і ми повернулися й облаштувалися разом тут, у моєму домі, кохання тривало — місяці, а за ними роки. Здавалося, ніщо не зможе йому завадити. Тож перш ніж говорити далі, я підношу тост за це кохання. Хай ніхто його не заперечить, не забуде, не викривить і не відкине як ілюзію. За наше кохання. Воно сталося. Воно було справжнім.

Я чую човгання й бурчання неохочої згоди та, ближче, я чую, як мати важко глитає, перш ніж удати, що п’є. Я думаю, вона лютиться на слова «мій дім».

— Тепер, — веде далі мій батько, стишуючи голос так, ніби зайшов до кімнати з небіжчиком, — те кохання віджило свій вік. Воно так і не перетворилося на голу рутину або на загорожу від старості. Воно загинуло швидко, трагічно, як і має гинути кохання такого величного масштабу. Завіса впала. Воно закінчилося, і я радий. Труді рада. Усі, хто нас знає, раді зітхнути з полегшенням. Ми довіряли одне одному, а тепер ні. Ми кохали одне одного, а тепер я ненавиджу її не менше, ніж вона ненавидить мене. Труді, моя мила, я бачити тебе не можу. Бувало, я міг би тебе задушити. Я бачив у снах, щасливих снах, як мої пальці стискаються навколо твоїх сонних артерій. Я знаю, що ти відчуваєш те саме щодо мене. Але це не привід жалкувати. Краще радіймо. Це просто темні почуття, потрібні нам, щоб ми могли звільнитися й народитися наново для нового життя та нового кохання. Елодія і я знайшли це кохання і зв’язані ним до кінця життя.

— Чекай, — каже Елодія. Думаю, вона побоюється батькового смаку до відвертості.

Але він не дозволяє себе перебити.

— Труді та Клоде, я радий за вас. Ви зійшлися разом в ідеальний момент. Ніхто не зможе заперечити, що ви дійсно варті одне одного.

Це прокляття, хоча батько видається непробивно щирим. Бути прив’язаною до чоловіка, настільки прісного й сексуально невтомного, як Клод, — непроста доля. Але тихо. Батько досі говорить.

— Треба буде багато про що домовитися. Попереду будуть сварки та стрес. Але загальний план простий, і з цим нам дуже пощастило. Клоде, ти маєш свою файну велику квартиру у Прімроуз-гіл[13], і ти, Труді, можеш переїхати туди. Завтра я завезу сюди деякі речі. Щойно ти з’їдеш і ремонтники все закінчать, Елодія переїде сюди до мене. Я пропоную не бачитися десь рік, а тоді можна буде подумати. Розлучення має бути простим. Найважливіше, що треба весь час пам’ятати, — це залишатися розсудливими та коректними і пам’ятати, як пощастило нам знову знайти кохання. Добре? Добре. Ні-ні, не вставайте. Нас можна не проводжати. Труді, якщо ти тут, я побачу тебе завтра близько десятої. Я заїду ненадовго — потім мені відразу треба до Сент-Олбанс. А, і до речі, я знайшов свого ключа.

Чути звук відсунутого стільця: Елодія встає.

— Чекай, тобто... Я можу зараз щось сказати?

Батько добродушний і непохитний:

— Геть неприпустимо.

— Але...

— Давай. Пора йти. Дякуємо за вино.

Якусь мить чути покашлювання, а тоді їхні кроки віддаляються в інший бік кухні та сходами нагору.

Мати та її коханець сидять мовчки, поки ми слухаємо, як виходять батько й Елодія. Ми чуємо, як парадні двері нагорі зачиняються із завершальним, відокремлювальним звуком. Крапка. Труді та Клод ошелешені. Я збентежений. Де був я в батьковому заздоровному слові? Мертвий. Головою в могильному насипу, в кишках у його осоружної колишньої дружини. Жодної згадки, навіть побіжної, навіть як про неважливу дрібничку. Має минути «десь рік», поки мій спаситель мене побачить. Він віддав належне правдивій пам’яті та забув про мене. Поспішаючи назустріч власному другому народженню, він відкинув моє. Батьки та діти. Я чув це колись і вже не забуду. Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої хіті.

Як вам таке? Він з’їхав до Шордіча, щоб спробувати зустрічатися з Елодією. Він звільнив будинок на Гамільтон-терас, щоби Клод міг туди в’їхати й дати Джонові зручний привід викинути звідти Труді. Тривожні відвідини, щира поезія, навіть загублений ключ були хитрощами, щоби вселити в неї почуття безпеки й тісніше зблизити їх із Клодом.

Клод наливає ще вина. У цих обставинах розрадою здається те, з якою тупою непохибністю він пропонує свою найбеззмістовнішу думку:

— Отакої.

Якісь півхвилини Труді не каже нічого. Коли вона відкриває рота, слова нечіткі, але її рішучість ясна.

— Він має померти. І це має бути завтра.