Горіхова шкатулка

Дев’ять

Любий Батьку!

Перш ніж ти помреш, я хотів би тобі щось сказати. У нас небагато часу. Набагато менше, ніж ти думаєш, тож вибач, що перейду одразу до діла. Мені треба добутися у твою пам’ять. Був один ранок у твоїй бібліотеці, неділя з незвичним літнім дощем, коли повітря вряди-годи було чисте від пилу. Вікна були розчинені, ми чули дріботіння дощу на листі. Ти і моя мати були майже як щасливе подружжя. Ти тоді читав один вірш, надто добрий, щоб бути одним із твоїх, я думаю, ти перший із цим погодишся. Короткий, насичений, гіркий аж до покори, складний для розуміння. Із тих, що б’ють по тобі, вражають тебе, перш ніж встигаєш зрозуміти, що саме було сказано. Він звертався до безтурботного, байдужого читача, втраченого коханого — живої людини, я думаю. У чотирнадцяти рядках він оповідав про безнадійну прив’язаність, нещасну одержимість, бажання, незадоволене й невизнане. Він викликав в уяві образ суперника, визначного талантом чи суспільним станом, або і тим, і тим, і вклонявся в самоприниженні. Зрештою час відомстить за поета, але ніхто не помітить і навіть не згадає, якщо тільки не прочитає раптом ці рядки.

Я думаю про людину, до якої звертався цей вірш, як про світ, із яким я зустрінуся. Я вже люблю його занадто сильно. Я не знаю, що він про мене думатиме, чи турбуватиметься про мене, чи хоча би помітить. Звідси він видається недобрим, зневажливим до життя, до життів. Новини огидні, неможливі— кошмар, від якого ми не можемо прокинутися. Разом із матір’ю я слухаю захоплено й похмуро. Дівчатка-підлітки в рабстві: спочатку над ними моляться, потім ґвалтують. Бочки, котрі використовують як бомби над містами, діти, котрих використовують як бомби на ринках. Ми чули історію з Австрії про зачинену вантажівку на узбіччі та сімдесятьох мігрантів, залишених у ній панікувати, задихатися і гнити. Тільки безстрашні сягатимуть уявою до тих останніх митей. Ось такі нові часи. Можливо, вони дуже старі. Але той вірш також змушує мене думати про тебе і твою вчорашню промову, і про те, як ти не хочеш або не можеш відповісти на мою любов. Звідси ти, і моя мати, і світ — видаєтеся одним цілим. Перебільшення, я знаю. Світ також повний див, ось чому я по-ідіотськи в нього закоханий. І я люблю вас і захоплююся вами обома. Що я, власне, хочу сказати: я боюся бути неприйнятим.

Тож прочитай мені його знову, цей вірш, зі своїм останнім зітханням, і я прочитаю його тобі у відповідь. Хай він буде останнім, що ти почуєш. Тоді ти знатимеш, що я маю на увазі. Або обери ліпший шлях, живи, а не помирай, прийми свого сина, візьми мене у свої руки, заяви своє право на мене. За це я дам тобі пораду. Не спускайся сходами. Вигукни безтурботне прощання, сідай у машину та їдь. Або, якщо ти вже мусиш спуститися, відмовся від фруктового напою, залишся рівно настільки, скільки треба, щоб попрощатися. Я поясню потім. А доти залишаюся твій слухняний син...

Ми сидимо за кухонним столом, мовчки дослухаючись до уривчастого глухого звуку батькових кроків, поки він заносить коробки книжок і залишає їх у вітальні. Світська розмова видається вбивцям тяжким завданням перед їхнім ділом. Рот сухий, пульс ниткуватий, думки вирують. Навіть Клод ні в сих ні в тих. Вони з Труді випивають ще чорної кави. Після кожного ковтка вони ставлять горнятка на стіл без жодного звуку. Вони п’ють без блюдець. Годинник, якого я раніше не помічав, цокає задумливим ямбом. Із вулиці наближається й віддаляється поп-музика поштового фургона з невеличким ефектом Доплера: безрадісна група піднімає й опускає мікротон, але залишається у своїй тональності. У цьому є для мене якесь повідомлення, просто я не можу до нього досягнутися. Знеболювальні вмикаються, але користі від них — сама тільки ясність, коли нечутливість підійшла б мені набагато більше. Вони все перевірили двічі, і все під контролем. Склянки, питво, «цейво», щось із банку, капелюх і рукавички, чек, пакет. Я спантеличений. Треба було мені слухати минулої ночі. Я не знатиму, чи все йде за планом, чи він ось-ось розвалиться.

— Я міг би піти йому допомогти, — каже нарешті Клод. — Знаєш, гуртом і батька...

— Добре, добре. Чекай, — мати не готова вислухувати решту. У нас із нею багато спільного.

Ми чуємо, як зачиняються вхідні двері, і по кількох секундах ті самі черевики — старомодні шкіряні підошви — спускаються сходами з тим самим звуком, із яким учора він зійшов сюди разом зі своєю коханкою та підписав власний вирок. Він фальшиво насвистує, входячи, — більше Шенберг, ніж Шуберт, радше вдавання розслабленості, ніж власне мелодія. Значить, нервується, попри горду промову. Непроста справа — викинути свого брата й жінку, котру ти ненавидиш і котра виношує твою дитину, з будинку, який ти любиш. Зараз він ближче. Знов моє вухо прилипає до клейкої стінки. Жодної модуляції голосу, паузи або проковтнутого слова не бажаю я пропустити.

Моя невимушена родина обходиться без привітань.

— Я сподівався побачити твою валізу біля дверей,— каже він весело і, як завжди, не звертає уваги на брата.

— Дарма, — каже мати спокійно. — Сідай і випий кави.

Він сідає. Плюскіт рідини, дзвякає чайна ложечка.

Потім батько:

— Підрядчик прийде прибрати той жахливий бруд у передпокої.

— Це не бруд. Це заява.

— Заява про що?

— Про протест.

— Он як?

— Проти того, як ти нами знехтував.

— Xa!

— Мною. І твоєю дитиною.

Це могло би бути в ім’я благородної мети реалізму та правдоподібності. Єлейне вітання могло б викликати в нього підозри. І закликати до його батьківського обов’язку — браво!

— Вони будуть тут о дванадцятій. І дезінсектори теж. Будуть тут усе оббризкувати.

— Поки ми тут — не будуть.

— Це ваші проблеми. Вони починають опівдні.

— Їм доведеться почекати місяць-другий.

— Я заплатив їм удвічі більше, щоби вони не звертали на тебе уваги. І в них є свій ключ.

— Ой, — каже Труді з виразом щирого жалю, — шкода, що ти витратив стільки грошей. Поетових грошей до того ж.

Клод встряє, надто скоро для Труді:

— Я зробив цей смачнючий...

— Коханий, нам усім треба більше кави.

Людина, що знищує мою мати в ліжку, підкоряється, як собака. Секс, як я починаю розуміти, — окреме гірське королівство, заховане й недоторканне. У долині внизу до нас доходять тільки чутки про нього.

Поки Клод нахиляється над кавоваркою в дальньому кінці кімнати, мати приязно звертається до чоловіка:

— Якщо вже про це зайшлося, я чула, твій брат був до тебе дуже люб’язний. П’ять тисяч фунтів! Щасливчик. Ти ж йому подякував?

— Він отримає їх назад, якщо ти про це питаєш.

— Як і всі попередні.

— І їх також.

— Страшно подумати, що ти витрачаєш це все на оббризкувачів.

Батько сміється із щирим захватом.

— Труді! Я майже можу згадати, чому я тебе кохав. До речі, маєш прекрасний вигляд.

— Трошки нечупарний, — каже вона. — Але дякую.

Мати театрально стишує голос, немовби щоб виключити з розмови Клода:

— Ми святкували, коли ти пішов. Цілу ніч.

— Відзначали ваше виселення.

— Можна й так сказати.

Ми нахиляємося, вона і я, моїми ногами вперед, і по-моєму, вона кладе свою руку поверх його. Тепер він ближче до прекрасного безладу її кіс, до глибокого зеленого погляду, бездоганно-рожевої шкіри, надушеної парфумом, який він купив їй багато років тому у дьюті-фрі в Дубровнику. Як вона продумує все наперед.

— Ми випили двійко келихів і поговорили. Ми вирішили. Твоя правда. Час розійтися кожне у свій бік. Клод має симпатичну квартиру, і Сент-Джонз-Вуд — така діра порівняно з Прімроуз-гіл. І я така рада щодо твоєї нової подружки. Тренодії.

— Елодії. Вона чудова. Ми жахливо посварилися вчора, коли прийшли додому.

— Але ви такі щасливі разом, — я помічаю підйом у материній інтонації.

— Вона вирішила, що я досі тебе кохаю.

Це також справляє на Труді враження.

— Але ти сам це сказав. Ми ненавидимо одне одного.

— Саме так. Вона думає, я надто сильно це підкреслюю.

— Джоне! Мені їй зателефонувати? Розказати, наскільки я терпіти тебе не можу?

Його сміх звучить невпевнено.

— Ось вона, стежка до загибелі!

Мене призиває моє покликання: священний, уявний обов’язок дитини, коли батьки розійшлися, — їх об’єднати. Загибель. Поетове слово. Загублений і проклятий. Я дурень, що дозволяю своїм надіям вирости на градус чи два, як біржовому ринку після одного рауту й перед наступним. Мої батьки лише граються, лоскочуть одне одного за всякі місця. Елодія помиляється. Між подружжям залишається не більше, ніж захисна іронія.

Ось і Клод із тацею, щось важке чи понуре в його пропозиції:

— Ще кави?

— Господи, ні, — каже батько тим простим, зневажливим тоном, яким він розмовляє тільки зі своїм братом.

— У нас також є трохи файного...

— Любий, я буду ще чашечку. Побільше.

— Твій братило, — звертається мати до мого дядька, — в немилості у Тренодії.

— Тренодія, — пояснює їй батько підкреслено старанно,— це пісня за померлим.

— Як «Свічка на вітрі»[14], — каже Клод, оживаючи.

— Та Бога ради.

— Менше з тим, — каже Труді, відступаючи на кілька кроків назад у їхньому діалозі. — Це подружня оселя. Я виїду, коли буду готова, і це буде не цього тижня.

— Припини. Ти знаєш, що оббризкувачем я тебе просто дражнив. Але ти не можеш це заперечувати. Тут повне ґедзло.

— Будеш мене занадто підганяти — я можу вирішити залишитися. Побачимося в суді.

— Прийнято. Але ти не будеш проти, якщо ми приберемо срач у передпокої?

— Я трошечки проти, — тоді, після хвилинного розмірковування, вона киває, погоджуючись.

Я чую, як Клод бере поліетиленовий пакет. Його веселість не переконала би найтупіше дитя.

— Якщо дозволите. Багато справ. Вовка ноги годують!