Горіхова шкатулка

Двадцять

Нарешті момент настав. Треба вирішувати, що робити, — терміново, незворотно, самообвинувально. Але спершу Труді потрібні дві хвилини на самоті. Ми поспіхом спускаємося до підвалу, до вбиральні, яку жартівливі шотландці називають відходиком. Там, поки тиск на мій череп відпускає і мати уклякає на декілька секунд довше, ніж треба, зітхаючи сама до себе, мої думки прояснюються. Або знаходять новий напрям. Я думав, убивці мають урятуватися заради моєї свободи. Цей погляд може бути завузьким, занадто своєкорисливим. Є й інші міркування. Ненависть до дядька може пересилити любов до матері. Покарати його може бути благороднішим за те, щоб її врятувати. Але, може, є спосіб досягти і того, і того.

Ці роздуми не полишають мене, коли ми повертаємося до кухні. Виявляється, після того, як поліціянти пішли, Клод виявив, що потребує скотчу. Входячи, Труді чує, як той ллється з пляшки — спокусливий звук, —і розуміє, що їй теж треба скляночку. Велику. З водою, порівну. Мовчки дядько підкоряється. Мовчки вони стоять лицем до лиця біля раковини. Не час для тостів. Вони обдумують помилки одне одного — або навіть власні. Або вирішують, що робити. Це надзвичайна ситуація, яка їх жахала та з розрахунку на яку вони все планували. Вони відкидають обумовлені дії й без жодного слова погоджуються на інші. Наші життя ось-ось зміняться. Головна інспекторка Алісон нависає над нами — примхливий, усмішливий бог. Ми не дізнаємося, поки не буде запізно, чому вона не заарештувала їх на місці, чому дала нам спокій. Згортає справу, чекає на аналіз ДНК з капелюха, переходить до наступних кроків? Мати та дядько мають розуміти, що будь-який вибір, що його вони зроблять зараз, може бути якраз тим, на який вона розраховує — і вона чекає. Так само ймовірно й те, що цей їхній таємничий план не спаде їй на думку, і вони можуть опинитися на крок попереду. Принаймні один добрий привід діяти відважно. Натомість поки що вони обирають випити. Мабуть, хоч би що вони робили, це буде послугою для Клер Алісон — зокрема й інтерлюдія з односолодовим. Але ні, їхній єдиний шанс — зробити рішучий вибір, і зараз.

Труді піднімає руку, щоб попередити налиття третьої склянки. Клод незламніший. Він перебуває в суворій гонитві за розумовою ясністю. Ми слухаємо, як він наливає — акуратно й довго, а потім слухаємо, як із зусиллям ковтає, цей знайомий звук. Мабуть, вони питають себе, як їм уникнути сварки саме тоді, коли спільна мета так потрібна. Здалеку долинає звук сирени, усього-навсього швидкої, але він промовляє до їхніх страхів. Сітка держави лежить, невидима, на всьому місті. Вислизнути з неї непросто. Це поштовх, бо нарешті лунають слова, корисне ствердження очевидного.

— Погано, — материн голос хрипкий і низький.

— Де паспорти?

— У мене. Готівка?

— У моїй валізі.

Але вони не рухаються, й асиметричність діалогу — Трудіної ухильної відповіді — не провокує дядька. Він випив уже добряче зі своєї третьої склянки, коли до мене дістається Трудіна перша. Заледве чуттєва насолода — але вона промовляє і всотується відповідно до обставин, до відчуття завершення без жодного натяку на початок. Я уявляю стару військову дорогу через холодну долину, тонкий запах мокрого каменю й торфу, брязкіт сталі та терпляче плентання пухким камінним осипищем, і тягар гіркої несправедливості. Так далеко від обернутих до півдня схилів, де сірява поволока на набухлих пурпурних гронах обрамляє положисті пагорби з їхніми все блідішими тінями кольору індиго хлист-навхлист. Я волів би радше бути там. Але я визнаю: цей скотч, мій перший, щось вивільняє. Суворе звільнення — відкрита брама веде до боротьби та страху перед тим, що може утнути розум. Зараз це відбувається зі мною. Мене поставлено перед запитанням, я запитую сам себе, чого я зараз хочу найбільше. Будь-чого, чого забажаю. Реалізм не має бути обмежувальним чинником. Переріжте мотузки, випустіть розум на волю. Я можу відповісти без роздумів: я йду крізь відчинену браму.

Кроки на сходах. Труді та Клод заціпеніло дивляться вгору. Чи інспекторка пробралася назад до будинку? Чи грабіжник обрав цю найгіршу з ночей? Це повільне, важке сходження. Вони бачать чорні шкіряні черевики, потім перехоплену ременем талію, сорочку, заплямовану блювотою, потім жахливий вираз на обличчі, одночасно відсутній і сповнений значення. На батькові той одяг, у якому він помер. Обличчя — як біль біле, уже підгнилі губи зеленувато-чорні, очі — крихітні та пронизливі. Тепер він стоїть біля підніжжя сходів, вищий, ніж ми його пам’ятали. Він прийшов із моргу, щоби знайти нас, і точно знає, чого хоче. Я тремчу, бо тремтить моя мати. Нема ніякого мерехтіння, нічого примарного. Це не галюцинація. Це мій батько з плоті і крові, Джон Кернкрос, зовсім як є. Материн зляканий стогін спрацьовує як заохочення, бо він прямує до нас.

— Джоне, — каже Клод обережно, на висхідній ноті, так ніби він міг би пробудити цю постать до належного небуття. — Джоне, це ми.

Здається, це добре утямлено. Він стоїть перед нами, дихаючи солодкими міазмами гліколю та гостинної до хробаччя плоті. Він дивиться на матір маленькими, твердими чорними очима з непохитного каменю. Його огидні губи ворушаться, але він не видає ні звуку. Язик чорніший за губи. Ні на мить не зводячи з неї погляду, він протягує руку. Безтілесна рука хапає дядька за горло. Мати не може навіть закричати. Але безрідинні очі так і тримають її. Це для неї — його подарунок. Безжалісна однорука хватка стискається. Клод падає на коліна, очі в нього випинаються, руки безпомічно б’ють і смикають братову руку. Тільки далекий писк, жалібний голос миші, повідомляє, що він ще живий. А потім вже ні. Батько, так на нього й не глянувши, відпускає його впасти і тепер притягує до себе дружину, обіймаючи її руками, тонкими й міцними, мовби сталеві прути. Він пригортає її обличчя до свого й цілує її довгим і важким поцілунком крижаних гнилих губ. Жах і відраза, і сором переповнюють її. Ця мить мучитиме її до смерті. Байдужий, він відпускає її та йде так само, як прийшов. Ще піднімаючись сходами, він починає щезати.

Що ж, мене було поставлено перед запитанням. Я спитав самого себе. І ось чого я хотів. Дитячої геловінської казочки. Як іще замовити в духів помсту у цю секулярну добу? Готику розсудливо вигнано, відьми покинули вересову пустку, і матеріалізм, такий тривожний для душі, — усе, що мені залишається. Голос на радіо якось казав мені, що коли ми вповні зрозуміємо, що таке матерія, то почуватимемося краще. Я сумніваюся. Я ніколи не отримаю, чого прагну.

Я виринаю з фантазій, щоб знайти нас у спальні. Я не пам’ятаю, як ми сюди піднялися. Порожній звук шафових дверцят, дзеньк вішалок, валіза, піднята на ліжко, потім інша, потім жваве клацання відімкнених замків. Треба було їм спакуватися заздалегідь. Інспекторка може прийти навіть сьогодні ввечері. І це вони називають планом? Я чую лайку та буркотіння.

— Де воно? Ось щойно було. У мене в руці!

Вони перетинають спальню вздовж і впоперек, заходять до ванної та виходять. Труді випускає склянку, що розлітається на підлозі. Вона ледве звертає увагу. Радіо чомусь увімкнено. Клод сидить зі своїм ноутбуком і бубонить:

— Поїзд о дев’ятій. Таксі вже їде.

Я б радше обрав Париж, а не Брюссель. Більше варіантів пересадки. Труді, досі у ванній, бурмотить сама собі:

— Долари... євро.

Усе, що вони кажуть, навіть звуки, що вони видають, мають у собі щось прощальне, мовби смутне розв’язування акорду, проспіване «прощавай». Це кінець, ми не повернемося. Будинок, дім мого діда, де я мав зростати, скоро розтане. Я його не пам’ятатиму. Я хотів би згадати список країн без домовленостей про екстрадицію. Більшість із них незручні, некеровані, спекотні. Я чув, що Пекін — непогана місцинка для втікачів. Квітуче селище англомовних злочинців, заховане глибоко в залюдненому обширі світового міста. Прекрасний пункт призначення.

— Снодійне, знеболювальне, — вигукує Клод.

Його голос, інтонація мене підштовхують. Час вирішувати. Він замикає валізи, затягає шкіряні ремені. Так швидко. Вони, певно, були вже частково спаковані. Це старомодні вироби на двох, не чотирьох, колісцях. Клод опускає їх на долівку.

Труді питає:

— Котрий?

Я думаю, вона тримає два шалики. Клод прокрехкує свій вибір. Це тільки вдавана нормальність. Коли вони сядуть у поїзд, коли перетнуть кордон, їхня провина себе оприявнить. У них є тільки година, і треба поспішати. Труді каже, що хоче взяти пальто, яке не може знайти. Клод наполягає, що воно їй не знадобиться.

— Воно легеньке, — каже вона. — Біле.

— Ти вирізнятимешся в натовпі. На камерах відеоспостереження.

Але вона однаково його знаходить, якраз коли Біг-Бен пробиває вісім і починаються новини. Вони не зупиняються, щоби прислухатися. Є ще кілька останніх речей, які треба зібрати. У Нігерії хранителі вогню спалили дітей заживо на очах у батьків. У Північній Кореї запущено ракету. По всьому світі рівень моря піднімається швидше, ніж прогнозовано. Але ніщо з цього не звучить першим. Це місце зайнято для нової катастрофи. Поєднання бідності та війни, із кліматичними змінами про запас гонять мільйони з їхніх домівок — античний епос у новій формі, величезні переміщення людей, ніби роздуті весняні ріки, Дунай, Рейн і Рона знедолених чи багатонадійних людей, затиснуті на кордонах, притиснуті до воріт із колючого дроту, тонуть тисячами, аби тільки долучитися до багатств Заходу. Якщо, згідно з новим кліше, це й біблійна історія, то моря не розступаються перед ними, ні Егейське, ні Ла-Манш. Стара Європа борсається уві сні, отаборюється між жалем і страхом, між допомогою та відпиханням. Її серце, емоційне й добре цього тижня, наступного — вкрите риб’ячою лускою, і вона така розсудлива і хоче допомогти, але не хоче ділитися чи втрачати те, що вже має.

І завжди є проблеми ближче до тіла. Як бубонять усюди радіо та телевізори, люди так само займаються своїми справами. Пара закінчила збиратися в подорож. Валізи замкнено, але молода жінка хоче взяти з собою портрет матері. Важка різьблена рама завелика для багажу. Без потрібного інструмента фотографію не вийняти, а інструмент, спеціальний ключ, — у підвалі, глибоко в шухляді. Таксі чекає на вулиці. Поїзд відходить за п’ятдесят п’ять хвилин, вокзал неблизько, можуть бути черги на перевірці перед посадкою, на паспортному контролі. Чоловік виносить валізу на сходовий майданчик і повертається трошки засапаним. Треба було скористатися колісцями.

— Ми маємо йти, без варіантів.

— Мені треба мати цю фотографію.

— Понеси під пахвою.

Але вона має штовхати валізу й нести сумочку, своє біле пальто та мене.

Зі стогоном Клод підіймає другу валізу на винос. Цим непотрібним зусиллям він натякає на терміновість.

— Це займе в тебе менше хвилини. Він у передньому кутку лівої шухляди.

Клод повертається.

— Труді. Ми виходимо. Зараз.

Діалог перетворився зі стриманого на розлючений.

— Ти понеси за мене.

— Без варіантів.

— Клоде. Це моя мати.

— Мені байдуже. Виходимо.

Але ні. Після всіх моїх обертів і передумувань, неправильних здогадок, прогріхів осяянь, спроб самознищення, після журби в бездіяльності я нарешті вирішив. Досить. Мій амніотичний мішок — просвітчастий шовковий гаманчик, що вміщує мене, тонкий та міцний. Він також вміщує рідину, котра захищає мене від світу та його лихих снів. І більше не захищатиме. Час до них приєднатися. Закінчити з завершеннями. Час починати. Нелегко вивільнити мою праву руку, міцно притиснуту до грудей, або почати рухати зап’ястям. Але тепер у мене вийшло. Вказівний палець — мій спеціальний інструмент для виймання матері з рами. На два тижні раніше терміну, а нігті такі довгі. Я роблю першу спробу надрізу. Мої нігті м’які та, хоч які гострі, тканина жорстка. Еволюція знає свою справу. Я прощупую виїмку, котру залишив своїм пальцем. Там складка, чітко окреслена, і тут я пробую знову і знову, до п’ятої спроби, коли я відчуваю легенький рух, і шостої, коли з’являється дрібнесенька дірочка. У цей розрив мені вдається проштовхнути кінчик нігтя, палець, згодом два пальці, три, чотири, і нарешті мій згорнутий кулак пробиває його наскрізь, і потому чути великий вилив, водоспад при початку життя. Мій водяний захист зникає.

Тепер я ніколи не дізнаюся, як закінчилася б уся справа з фотографією чи поїздом о дев’ятій. Клод за дверима кімнати, нагорі сходів. У руках у нього має бути по валізі, він готовий до спуску.

Мати озивається криком, що звучить як розчарований стогін.

— Ох, Клоде.

— Що тепер?

— Мої води. Відходять!

— Потім розберемося. На поїзд.

Він, певно, думає, що це хитрощі, продовження суперечки, огидна форма жіночого нездоров’я, — він занадто розлютований, щоб звертати на це увагу.

Я струшую з себе водну оболонку — мій перший досвід роздягання. Я незграбний. У трьох вимірах усі три видаються зайвими. Я передчуваю, що матеріальний світ буде непростим викликом. Мій скинутий саван обкручується мені навколо колін. Не важливо. Під моєю головою щось нове. Я не знаю, звідки знаю, що робити. Це загадка. Деякі знання — від самого початку з нами. У цьому разі — ось це та поверхневе уявлення про метрику в поезії. Усе-таки не чистий аркуш. Я підношу ту саму долоню до щоки та прослизаю далі уздовж м’язистої стінки матки, щоб дотягнутись донизу та знайти її шийку. Вона міцно стискає мою потилицю. Ось вона, при отворі у світ, який я акуратно промацую манюсінькими пучками, —і миттю, мовби промовили якесь заклинання, прокидається величезна сила моєї матері, стінки навколо мене беруться брижами від дрожу та стискаються. Це землетрус, це велетка ворушиться у своїй печері. Як підмайстерко чаклуна, я нажаханий, а потім розчавлений вивільненою міццю. Треба було мені чекати своєї черги. Тільки дурний жартуватиме з такою силою. Дуже здалеку я чую, як мати кричить. Це може бути крик по допомогу або зойк тріумфу чи болю. І тоді я відчуваю її, мою корону, у себе на маківці — на один сантиметр розширену! Відступати нікуди.

Труді заповзла на ліжко. Клод десь біля дверей. Вона задихається, збуджена й дуже налякана.

— Воно почалося. Так скоро! Викликай швидку.

Якусь мить він нічого не каже, тоді просто питає:

— Де мій паспорт?

Це мій недогляд. Я його недооцінив. Увесь сенс раннього народження був у тому, щоб зруйнувати Клода. Я знав, що він — суцільні неприємності. Але я вважав, що він кохає мою матір і залишиться з нею. Я починаю усвідомлювати силу її духу. Поверх веселого деренчливого стуку монет об косметичку — Клод риється в її сумочці — вона каже:

— Я його сховала. Унизу. Якраз на випадок, якщо це станеться.

Він усе зважує. Він працював із нерухомістю, володів хмарочосом у Кардіфі та знає, що таке угода.

— Скажи мені, де він, і я викличу тобі швидку. А потім піду.

Її голос обережний. Вона уважно спостерігає за своїм станом, чекає на нову хвилю, бажаючи її та боячись.

— Ні. Якщо я сяду, то ти теж.

— Добре. Швидкої не буде.

— Я подзвоню сама. Щойно тільки...

Щойно тільки друга перейма, сильніша за першу, мине. Знову її мимовільний крик, і все тіло стискається, поки Клод перетинає кімнату, підходить до ліжка, до тумбочки збоку, щоб від’єднати телефон, поки мене жорстоко здавлює та підіймає, й засмоктує вниз і назад на дюйм чи два з мого лежбища. Залізний обруч стискається довкола голови. Три наші долі спресовано в одній утробі.

Коли хвиля відступає, Клод, ніби офіцер на кордоні, безвиразно каже:

— Паспорт?

Вона хитає головою, чекає, щоб віддихнутися. Вони утримують одне одного у певній рівновазі.

Вона відсапується і каже рівним голосом:

— Тоді тобі доведеться бути акушеркою.

— Не моя дитина.

— Це ніколи не дитина акушерки.

Вона налякана, але може настрахати його своїми інструкціями.

— Коли воно вийде, то буде обличчям донизу. Ти його візьмеш, обома руками, дуже обережно, підтримуючи голівку, і покладеш на мене. Так само обличчям донизу, між моїми грудьми. Біля серця. Не хвилюйся про пуповину. Вона сама перестане битися, і воно почне дихати. Ти покладеш на нього двійко рушників, щоб йому було тепло. Потім чекаємо.

— Чекаємо? Господи. На що?

— Щоб вийшла плацента.

Кривився він чи блював, я не знаю. Він міг ще сподіватися, що зможе з цим розібратися та впіймати пізніший поїзд. Пірнути під рушник. Дихати. Не казати ні слова. Але «воно»! Звісно, рожеве чи блакитне!

Я уважно слухаю, зосереджено запам’ятовуючи, що робити.

— Так, іди і принеси багато рушників. Буде брудно. Пошкреби руки щіточкою для нігтів, і побільше мила.

Такий геть не готовий до цього всього, так геть далеко від дружнього берега, чоловік без документів, котрий мав би тікати. Він повертається, щоб іти й робити, що наказали.

І так воно триває, хвиля за хвилею, крики та зойки, і благання, щоби мука припинилася. Нещадний рух, невідступне виштовхування. Я повільно рухаюся вперед, і пуповиння розмотується за мною. Уперед і назовні. Безжальні сили природи заміряються мене розплющити. Я мандрую тою ділянкою, де, як мені відомо, частина мого дядька нерідко проходила з іншого боку. Це мене не бентежить. Що було за його часів піхвою, стало тепер гордим родовим каналом, моєю Панамою, і я величніший, ніж був він, — поставний корабель генів, сповнений гідності неспішного просування, набитий моїм вантажем прадавньої інформації. Жодний посередній член із цим не зрівняється. На одному відтинку я глохну, сліпну й німію, усе болить. Але моя мати кричить від іще більшого болю, правлячи жертву, що її приносять усі матері заради своїх головатих, горлатих немовлят.

Слизька мить податливої, рипливої появи, і ось мене роздягненого висаджено на берег королівства[33]. Як сміливий Кортес (я пам’ятаю вірш, який батько колись читав)[34], я вражений. Я дивлюся вниз, із якимось задивуванням і підозріливістю, на ворсяну поверхню блакитного купального рушника. Блакитного. Я завжди знав, принаймні на словах, я завжди якось висновував, що блакитне: море, небо, лазурит, горечавка — голі абстракції. Тепер воно нарешті моє, я ним володію, і воно володіє мною. Прекрасніше, ніж я наважувався вірити. Це тільки початок, на індиговому кінці спектру.

Моє вірне пуповиння, мій рятувальний трос, що не зміг мене вбити, несподівано помирає своєю призначеною смертю. Я дихаю. Божественно. Моя порада новонародженим: не плачте, роздивіться навколо, скуштуйте повітря. Я в Лондоні. Повітря добре. Звуки хрусткі, блискучі від підкручених верхніх частот. Пломенистий рушник, випромінюючи свій колір, нагадує про іранську мечеть Ґогаршад, котра якось змусила батька плакати на світанку. Мати ворушиться, і від цього моя голова повертається. На мить я бачу Клода. Менший, ніж я уявляв, із вужчими плечима та лисячим лицем. Вираз огиди ні з чим не переплутаєш. Вечірнє сонце крізь гілки платана кидає на стелю схвильований візерунок. Ах, радість розпростування ніг, радість розуміння, завдяки будильнику на нічному столику, що вони ніколи не встигнуть на потяг. Але я не маю багато часу, щоб насолоджуватися цим моментом. Мої м’які ребра стиснуті гидливими руками одного вбивці, і мене покладено на привітний сніжно-білий живіт другої.

Її серцебиття далеке, зглушене, але знайоме, як знайомий приспів, котрого не чув півжиття. Це музика з позначкою «анданте», м’які кроки, що ведуть мене до справжньої відчиненої брами. Я не можу заперечувати свого жаху. Але я змучений, як моряк із розбитого корабля на щасливому березі. Я провалююся, поки океан облизує мені щиколотки.

Ми з Труді, певно, задрімали. Я не знаю, скільки хвилин минуло, поки ми не почули дзвоник. Як виразно він звучить. Клод досі тут, досі сподівається знайти свій паспорт. Либонь, спускався його шукати. Тепер він іде до домофона. Кидає погляд на екран і відвертається. Ніякої несподіванки.

— Четверо, — каже він, радше сам до себе.

Ми споглядаємо. Це кінець. Усе закінчується погано. Інакше й не могло.

Мати пересовує мене, так що ми можемо обмінятися довгим поглядом. Мить, на яку я так чекав. Батько мав рацію, це чудове обличчя. Волосся темніше, ніж я думав, очі блідішого зеленого, щоки досі рум’яні від нещодавніх зусиль, ніс справді манесенький. Здається, я бачу цілий світ у цьому лиці. Прекрасному. Лагідному. Убивчому. Я чую, як Клод перетинає кімнату покірним кроком, щоби спуститися донизу. Не має готової фрази. Навіть у цю мить відпочинку, протягом цього довгого, жадібного погляду в материні очі, я думаю про таксі, що чекає на вулиці. Дарма. Час його відпустити. І думаю про нашу камеру — сподіваюся, не замаленьку —і, за її важкими дверми, виходжені сходинки нагору: спершу смуток, за ним правосуддя, за ним — сенс. А далі — хаос.