Грішна

6

Грейс Отіс сиділа за обіднім столом, хитаючи головою.

— Їй всього лиш сім. Не можна вірити тому, що вона каже. Мені от весь час бреше.

— Ми все одно хотіли б з нею поговорити, — мовила Ріццолі. — Авжеж, з вашого дозволу.

— Про що поговорити?

— Про те, що вона робила на горищі.

— Щось зламала, так? — Грейс знервовано глянула на абатису Мері Климент, яка, власне, й покликала її з кухні. — Її буде покарано, матінко настоятелько. Я намагалася за нею встежити, але ж вона така тиха, коли робить шкоду. Ніколи не знаєш, куди повіялася…

Матінка Мері Климент поклала зморшкувату руку на плече Грейс.

— Будь ласка, дозвольте поліції з нею поговорити.

Грейс трохи непевно помовчала. На її фартуху після прибирання лишилися плями жиру й томатного соусу, пасма тьмяного темно-русявого волосся вибилися з зачіски й мляво звисали на спітніле обличчя. Це було грубувате виснажене лице, яке, певно, ніколи не було красиве й далі тільки вкривалося зморшками гіркоти й розчарування. Тепер всі чекали на її рішення, вона контролювала ситуацію, вона мала владу і, схоже, насолоджувалася цим. Відтягувала рішення як могла, поки Ріццолі з Морою мусили чекати.

— Чого ви боїтеся, місіс Отіс? — тихо запитала Мора.

Це запитання Грейс сприйняла вороже.

— Я нічого не боюся.

— Тоді чому не хочете, щоб ми поговорили з вашою дочкою?

— Бо вона ненадійна.

— Так, ми розуміємо, що їй всього лиш сім…

— Вона брехлива. — Слова пролунали мов удар батога. Обличчя Грейс, і без того непривабливе, стало ще неприємнішим. — Вона про все бреше. Про всяку дурню. Не можна вірити жодному її слову.

Мора глянула на абатису, та зачудовано похитала головою.

— Дівчинка зазвичай тиха, ненав’язлива, — сказала вона. — Саме тому ми й дозволили Грейс приходити з нею на роботу.

— Я не можу дозволити собі найняти няньку, — втрутилася Грейс. — Узагалі нічого не можу собі дозволити. Тільки так і можу працювати — якщо після школи вона буде тут.

— То вона просто на вас чекає? — запитала Мора. — Поки ви закінчите справи?

— А що мені з нею робити? Знаєте, я повинна працювати. Мого чоловіка там безкоштовно не триматимуть. Зараз і померти не можна, як грошей не маєш.

— Перепрошую?

— Мій чоловік. Він пацієнт госпісу Святої Катерини. Бозна-скільки ще йому там бути. — Грейс глянула на абатису гостро, мов вистрелила. — Ми домовилися, що я відпрацьовуватиму тут.

«Не надто приємна домовленість», — подумала Мора. Грейс не могло бути більше сорока років, але їй, певно, здавалося, що життя вже скінчилося. Вона була в полоні зобов’язань — перед дочкою, яку явно не дуже любила, перед чоловіком, який занадто довго помирав. Для Грейс Отіс абатство Грейстоунз було не святим місцем, а в’язницею.

— Чому ваш чоловік лежить у госпісі? — м’яко запитала Мора.

— Я вже сказала — він помирає.

— Від чого?

— Від хвороби Лу Геріга. БАС.

Грейс сказала це беземоційно, та Мора знала, яка страшна реальність ховається за цією назвою. Ще за студентства вона оглядала пацієнта з бічним аміотрофічним склерозом. Він був при тямі, свідомий, здатний відчувати біль, та не міг навіть поворушитися, бо його м’язи зсохлися, перетворили його на мозок, полонений в ні до чого не здатному тілі. Вислуховуючи його серце й легені, пальпуючи живіт, вона відчувала на собі його погляд і не хотіла зустрічатися з ним очима, бо знала, який відчай побачить. Нарешті вийшовши з його палати, вона відчула й полегшення, й докір провини — але слабкий докір. Його трагедія її не стосувалася. Вона була лише студенткою, яка коротко промайнула крізь його життя, без жодного обов’язку ділити з ним тягар нещастя. Вона була вільна піти геть — і пішла.

А от Грейс Отіс не могла так зробити. Наслідки цього закарбувалися зболеними зморшками в неї на обличчі й ранніми пасмами сивини у волоссі. Вона сказала:

— Принаймні я вас попередила. Її словам не можна вірити. Вона придумує різні історії, іноді просто сміховинні.

— Ми розуміємо, — відповіла Мора. — Усі діти так роблять.

— Як будете з нею говорити, я маю бути в кімнаті. Переконатися, що вона добре поводитиметься.

— Авжеж, це ваше право як матері.

Нарешті Грейс підвелася.

— Ноні ховається в кухні. Я її приведу.

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона знову з’явилася, тягнучи темноволосу дівчинку за руку. Було помітно, що Ноні не хотіла виходити, і всю дорогу вона опиралася, кожною клітинкою маленького тіла протистояла материній силі. Зрештою Грейс просто взяла її під пахви і всадовила на стілець — без ніжності, зі втомленою огидою жінки, яка дійшла до краю. Дівчинка завмерла, ошелешена такою швидкою поразкою. Вона була маленька, кучерява, з квадратною щелепою й темними очима, що швидко оглянули кімнату. Вона ледве глянула на настоятельку, трохи довше затримала погляд на Морі, перш ніж остаточно зупинити його на Ріццолі, наче та була єдиною, на кому варто було зосередитися. Мов пес, що чіпляється до єдиного в кімнаті астматика, Ноні зосередила свою увагу на тій людині, яка найменше любила дітей.

Грейс смикнула дочку.

— Мусиш із ними поговорити.

Личко Ноні скривилося в протесті. Вона вичавила з себе два слова, хрипкі, мов жаб’яче кумкання:

— Не хочу.

— Мені байдуже, хочеш ти чи ні. Це поліція.

Ноні не зводила очей з Ріццолі.

— Вони не схожі на поліцію.

— Але вони поліція, — обрубала Грейс. — І якщо ти не скажеш їм правду, вони посадять тебе за ґрати.

Усі копи ненавидять, коли батьки говорять таке дітям, змушуючи їх боятися саме тих людей, яким вони мають довіряти.

Ріццолі подала Грейс знак мовчати. Присіла перед стільцем Ноні так, що її очі опинилися навпроти очей дівчинки. Схожість була разюча: обидві кучеряві й темнокосі, з проникливими очима, наче Ріццолі сиділа проти свого маленького клона. Якщо Ноні була така само уперта, то далі мали бути справжні феєрверки.

— Розберемося з цим, гаразд? — мовила Ріццолі до дівчинки безцеремонно, буденно, наче говорила не з дитиною, а з мініатюрним дорослим. — Я не кину тебе до в’язниці. Я взагалі не кидаю туди дітей.

Дівчинка подивилася на неї з недовірою.

— Навіть поганих? — із викликом спитала вона.

— Навіть поганих.

— Навіть дуже-дуже поганих?

Ріццолі завагалася, в очах спалахнула іскра роздратування. Ноні не збиралася знімати її з гачка.

— Гаразд, — погодилася детектив. — Дуже-дуже поганих я відправляю до колонії для неповнолітніх.

— Це в’язниця для дітей.

— Точно.

— Отже, ти кидаєш дітей до в’язниці.

Ріццолі глянула на Мору. «Ні, ну як це вам?»

— Добре, — зітхнула вона. — Тут ти мене підловила. Але тебе я за ґрати не кину. Просто хочу поговорити.

— А чому ти без форми?

— Бо я детектив. Ми не носимо форму. Але я справді поліцейський.

— Але ж ти жінка.

— Так. Гаразд. Поліцейська. То ти мені скажеш, що робила на горищі?

Ноні зіщулилася на стільці й витріщилася на допитувачку, наче ґаргулья. Хвилину вони дивилися одна на одну, чекаючи, хто ж першим порушить тишу.

Зрештою Грейс урвався терпець, і вона торсонула дівчинку за плече.

— Ну! Кажи!

— Місіс Отіс, будь ласка, — втрутилася Ріццолі. — Не треба так.

— Бачите, яка вона? З нею не буває легко. Самі проблеми.

— Заспокоймося, добре? Я зачекаю.

«Я чекатиму стільки ж, скільки й ти, мала» — ось що погляд Ріццолі сказав Ноні.

— Ну ж бо, Ноні. Скажи, де ти взяла тих ляльок, з якими грала нагорі?

— Я їх не крала.

— Я цього й не кажу.

— Я їх знайшла. Цілу коробку.

— Де?

— На горищі. Там є ще й інші коробки.

Грейс мовила:

— Тебе не мало там бути. Ти повинна сидіти тут, біля кухні, і нікому не заважати.

— Я нікому не заважала. Навіть якби хотіла, тут просто нема кому заважати.

— То ти знайшла ляльок на горищі, — повторила Ріццолі, повертаючи розмову до нагальнішої теми.

— Цілу коробку.

Детектив озирнулася на матінку Мері Климент, та відповіла:

— То частина благочинного проекту, який у нас був кілька років тому. Ми шили одяг для ляльок для сиротинця в Мехіко.

— Отже, ти знайшла ті ляльки, — сказала Джейн до Ноні, — і бавилася з ними нагорі?

— Вони нікому не були потрібні.

— А звідки ти знала, як потрапити на горище?

— Бачила, як туди ліз чоловік.

«Чоловік?» Ріццолі глянула на Мору й нахилилася до Ноні.

— Який чоловік?

— У нього на поясі були штуки.

— Штуки?

— Молоток і ще всяке. — Дівчинка показала на абатису. — Вона його теж бачила. Ще й говорила з ним.

Матінка Мері Климент перелякано засміялася.

— О, я знаю, про що вона. У нас в останні місяці чимало чого ремонтували. Чоловіки встановлювали на горищі утеплення.

— Коли це було? — запитала Ріццолі.

— У жовтні.

— Маєте імена цих людей?

— Можу перевірити в бухгалтерії. Ми ведемо облік платежів підрядникам.

Тож це було не таке вже й разюче відкриття. Дівчинка бачила робітників, які піднялися в місце, про яке вона не знала. Загадкове місце, куди можна було потрапити лише через таємні двері. Жодна дитина не була здатна опиратися спокусі зазирнути всередину — а надто така допитлива.

— Там темно, тобі не було страшно? — запитала Ріццолі.

— У мене ж є ліхтарик.

У голосі Ноні вчувалося: «Що за дурне запитання».

— І ти не боялася бути там сама?

— А чому?

«І справді — чому?» — подумала Мора. Дівчинка була безстрашна, її не лякали ані темрява, ані поліція. Вона дивилася відкритим поглядом так, наче сама вела розмову, а не Ріццолі. Одначе, хай би якою вона була впевненою, це була дитина, і доволі обшарпана. Кучері заплуталися, були вкриті пилом з горища. Рожева кофта була дуже поношена й стара, на кілька розмірів завелика і з брудними закасаними рукавами. Тільки взуття здавалося новим — новенькі кеди на липучках. Ноги дівчинки не діставали до підлоги, тож вона вимахувала ними вперед-назад із монотонною ритмічністю. Метроном надмірної енергії.

Грейс мовила:

— Повірте, я не знала, що вона там. Я ж не можу постійно за нею бігати. Мушу поставити їжу на стіл, а тоді ще й прибрати. Ми вибираємося звідси хіба що о дев’ятій, а тоді до десятої її до ліжка не заженеш. — Вона глянула на Ноні. — Знаєте, частково в цьому проблема. Вона постійно втомлена й роздратована, тому з нею все перетворюється на сварку. Минулого року в мене була виразка. Стільки стресу, що шлунок перетравлював сам себе. Я навпіл згиналася від болю, а їй було байдуже. Вона досі психувала через укладання або ванну. До всіх інших їй байдуже. Такі вже вони, діти, — повні егоїсти. Увесь світ обертається навколо неї.

Поки Грейс випускала пару, Мора спостерігала за реакцією Ноні. Дівчинка завмерла, вона більше не ворушила ногами, стиснула щелепи у впертий квадрат. А в темних очах на мить блимнули сльози. І зникли так само швидко, крадькома витерті брудним рукавом. «Вона не глуха й не тупа», — подумала Мора. Вона чує гнів у материному голосі. Щодня Грейс десятком різних способів виражає огиду до своєї дитини. А дитина це розуміє. Не дивно, що з Ноні складно, не дивно, що вона злить Грейс. Це єдина емоція, яку вона спроможна витягнути зі своєї матері, єдиний доказ того, що між ними є хоч якісь почуття. Їй всього лиш сім, а вона вже знає, що її марна ставка на любов програла. Вона знає більше, ніж усвідомлюють дорослі, і те, що вона бачить і чує, їй безперечно болить.

Ріццолі надто довго сиділа навпочіпки на рівні дитини. Вона підвелася, випростала ноги. Була вже восьма година, вечерю вони пропустили, і здавалося, що енергія Ріццолі виснажується. Вона стояла й дивилася на дівчинку — обидві однаково скуйовджені, з однаково рішучими обличчями.

Із виснаженим терпінням вона запитала:

— Ноні, ти часто буваєш на горищі?

Припилена копиця волосся сколихнулася: дівчинка кивнула.

— Що ти там робиш?

— Нічого.

— Ти ж казала, що бавишся з ляльками.

— Це я тобі вже говорила.

— А що ще робиш?

Ноні знизала плечима.

Ріццолі натиснула:

— Ну ж бо, там має бути нудно. Не уявляю, для чого тобі там сидіти, якщо не видно нічого цікавого.

Дівчинка опустила очі.

— Ти спостерігаєш за сестрами? Ну, дивишся на те, що вони роблять?

— Я весь час їх бачу.

— А коли вони в себе в кімнатах?

— Мені не можна туди ходити.

— А ти коли-небудь дивилася за ними, коли вони відверталися? Коли не знали про те?

Ноні не піднімала голови. Промовила, кудись у свою кофту:

— Це підглядання.

— І ти знаєш, що так не можна, — відгукнулася Грейс. — Це втручання в особисте життя, я тобі казала.

Дівчинка схрестила руки й гучно проголосила:

— Тручання в особисте життя.

Це скидалося на глузування з матері. Грейс розчервонілася й потяглася до дочки, наче хотіла дати їй ляпаса.

Ріццолі швидко зупинила її.

— Місіс Отіс, чи не могли б ви з матінкою Мері Климент на хвилинку вийти з кімнати?

— Ви сказали, що мені можна лишитися, — завважила Грейс.

— Гадаю, Ноні потребує додаткового поліційного переконання. Це краще спрацює, якщо вас у кімнаті не буде.

— О, — кивнула Грейс, і очі її неприємно заблищали. — Авжеж.

Ріццолі правильно прочитала її: жінку не цікавив захист дочки, вона хотіла, щоб Ноні піддали муштрі. Залякали. Вона зиркнула на дочку з виразом «Ну от, зараз дістанеш» і вийшла з кімнати разом з абатисою.

Усі трохи помовчали. Ноні сиділа, схиливши голову, склавши руки на колінах, — втілення слухняності. Оце так вистава.

Ріццолі взяла собі стільця, сіла навпроти дівчинки. Зачекала, не говорячи ані слова. Дозволяючи мовчанню зіграти свою роль.

Нарешті Ноні кинула на Ріццолі хитрий погляд з-за неслухняних кучерів.

— Чого ти чекаєш? — запитала вона.

— Чекаю, поки ти розповіси, що побачила в кімнаті Камілли. Бо я знаю, що ти туди зазирала. Я малою робила так само — шпигувала за дорослими. Дивилася, які дивні речі вони роблять.

— Це тручання у приватне життя.

— Так, але ж цікаве, правда?

Ноні підвела голову, зосередила на Джейн напружений темний погляд.

— Це пастка.

— Я не люблю пастки, ясно? Ти маєш мені допомогти. Я гадаю, що ти розумниця. Б’юся об заклад, ти бачила таке, чого дорослі й не помічають. Що скажеш?

Дівчинка насуплено знизала плечима.

— Можливо.

— То розкажи, що роблять черниці?

— З дивних речей?

— Так.

Ноні схилилася до Ріццолі й тихо сказала:

— Сестра Абігейл носить підгузок. Вона пісяється у штани, бо дуже-дуже стара.

— Як думаєш, скільки їй?

— Років п’ятдесят.

— Ого. Справді стара.

— Сестра Корнелія колупається в носі.

— Фу.

— А коли думає, що ніхто не бачить, кидає наколупане на підлогу.

— Ще більше фу.

— А ще каже мені мити руки, бо я брудне дівчисько. Але ж вона сама руки не миє, а в неї на руках шмарклі.

— Мала, ти мені апетит зіпсуєш.

— Я спитала, чому вона шмарклі не змиває, а вона на мене розлютилася. Сказала, що я забагато балакаю. Сестра Урсула теж так казала, бо я спитала її, чому в тої пані пальців не було, а вона сказала мені мовчати. І матуся постійно змушує мене вибачатися. Каже, я її соромлю. Це тому, що я постійно бігаю там, де не треба.

— Добре, добре, — зупинила дівчинку Ріццолі, удавши, що в неї болить голова. — Це все дуже цікаво. Але знаєш, що я хочу почути?

— Що?

— Що ти бачила в кімнаті Камілли? Крізь ту дірку. Ти ж туди дивилася, так?

Ноні опустила очі.

— Можливо.

— Дивилася ж?

Цього разу вона покірно кивнула.

— Хотіла побачити…

— Що саме?

— Що вони під одягом носять.

Мора ледь стрималася, щоб не розреготатися. Згадала свої роки у школі черниць, коли їй самій було вкрай цікаво, що ж у сестер під чернечим убранням. Вони здавалися такими загадковими: тіла заховані, безформні чорні ряси закривають їх від цікавих поглядів. А що ж Христові наречені носять просто на шкірі? Вона уявляла собі огидні білі панталони до пупка й бавовняні ліфи, призначені для того, щоб ховати й применшувати, і ще товсті панчохи на ногах із набряклими синіми венами, схожі на кишки для ковбас. Уявляла тіла в полоні багатьох шарів бляклої бавовни. А тоді одного разу побачила, як сестра Лоренсія, яка вічно ходила стиснувши вуста, підбирала спідницю, піднімаючись сходами, і вгледіла проблиск чогось полум’яного під піднятим подолом. То були не просто червоні трусики, а червоні атласні трусики. Більше ніколи Мора не дивилася на сестру Лоренсію чи будь-яку іншу черницю так, як раніше.

— Знаєш, — мовила Ріццолі, схиляючись до дівчинки. — Мені теж завжди було цікаво, що ж вони носять під рясами. Ти побачила?

Ноні серйозно похитала головою.

— Вона ніколи не знімала одягу.

— Навіть коли лягала спати?

— Мені треба йти додому ще до того, як вони вкладаються. То я й не бачила.

— А що ти бачила? Що Камілла робила в себе в кімнаті, коли була сама?

Ноні закотила очі, наче сама відповідь була страшенно нудною.

— Вона прибирала. Увесь час. Така була чистьоха.

Мора пригадала підлогу, покриття на якій змилося аж до самого дерева.

— Що ще вона робила? — запитала Ріццолі.

— Читала свою книжку.

— А ще?

Ноні трохи подумала.

— Вона багато плакала.

— Не знаєш, чому вона плакала?

Дівчинка задумливо закусила нижню губу. А тоді аж засяяла, збагнувши правильну відповідь.

— Їй було шкода Ісуса.

— Чому ти так думаєш?

Вона нетерпляче зітхнула:

— А ти не знаєш? Він помер на хресті.

— Може, вона через щось інше плакала.

— Але ж дивилася постійно на нього. Він у неї на стіні висить.

Мора згадала розп’яття навпроти ліжка Камілли. І уявила собі молоду послушницю долу перед хрестом у молитві за… за що? Прощення гріхів? Позбавлення наслідків? Та щомісяця дитина всередині неї росла, Камілла відчувала, як вона рухається. Штурхається. Жодні молитви чи фанатичне прибирання не могли змити цієї провини.

— Це все? — запитала Ноні.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця й зітхнула.

— Так, мала. Це все. Можеш іти до мами.

Дівчинка скочила зі стільця, плюхнулася так, що кучері застрибали.

— Ще вона сумувала за качками.

— Непогана ідея для вечері, — завважила Ріццолі. — Смажена качка.

— Раніше вона їх годувала, а тоді вони полетіли на південь на зиму. Мама каже, що деякі не повернуться, бо їх там на півдні з’їдять.

— Ну, таке життя. — Ріццолі махнула їй. — Ходи, мама чекає.

Дівчинка вже була біля дверей, коли Мора гукнула:

— Ноні? А де Камілла годувала качок?

— На ставку.

— На якому ставку?

— Ну, знаєте, на задньому дворі. Навіть коли вони вже полетіли, вона виходила до них, але мама казала, що то вона просто час марнує, бо качки вже десь у Флориді. Це там, де Діснейленд, — додала дівчинка й вислизнула за двері.

Обидві жінки мовчали. Ріццолі повільно озирнулася на Мору.

— Ви чули те ж саме, що й я?

— Так.

— То як думаєте…

Мора кивнула.

— Треба обшукати ставок.

Була вже майже десята, коли Мора під’їхала до свого будинку. У вітальні горіло світло, створюючи ілюзію того, що вдома хтось чекає на неї, та вона знала, що там порожньо. Її завжди зустрічав порожній дім, світло вмикала не людська рука, а трійця автоматичних таймерів по 5,99 долара, придбаних у місцевому «Вол-Марті». У короткі зимові дні вона ставила їх на п’яту годину, щоб не повертатися до темного дому. Вона обрала Бруклайн, це західне передмістя Бостона, за відчуття безпеки, яке давали їй тихі, обсаджені деревами вулиці. Більшість її сусідів працювали в місті й щовечора тікали назад, у цю тиху приміську гавань, так само як і Мора. З одного боку жив містер Телушкін, інженер-робототехнік з Ізраїлю. З другого — Лілі та Сьюзен, захисниці прав громадян. Улітку всі тримали свої садки й автівки доглянутими — оновлена версія американської мрії, де лесбіянки та іммігранти-фахівці радісно махали один одному через підстрижені живоплоти. Це був найбезпечніший район, який можна знайти на такій відстані від міста, та Мора знала, яка це насправді ілюзорна безпека. Дорогами передмість так само ходили й жертви, й хижаки. Її стіл для розтинів був демократичним і не дискримінував домогосподарок із передмість.

Хоча лампи вітали її теплим світлом, у будинку було прохолодно. Чи, може, вона просто принесла з собою зиму — наче героїня мультфільму, над якою завжди висить хмара. Вона увімкнула термостат і газовий камін. Колись цей прилад вразив її жахливою нещирістю, але відтоді вона стала його цінувати. Вогонь є вогонь, байдуже, чи він загоряється від вимикача, чи від метушні з дровами й розпалюванням. Сьогодні вона прагнула цього тепла, його радісного сяйва й була рада, що має змогу так швидко вдовольнити своє бажання.

Мора налила собі шеррі та всілася в крісло біля каміна. У вікно вона бачила різдвяні вогники на будинку через дорогу — кольорові бурульки, що звисали з даху, докучливо нагадуючи їй про те, що в неї самої зовсім немає святкового настрою. Вона досі не купила ялинки, не ходила за подарунками, навіть листівок не придбала: вже другий рік поспіль удавала з себе місіс Грінч. Минулого року саме перед Різдвом переїхала до Бостона, розбирання речей і влаштування на роботі саме були в розпалі, тож Мора заледве помітила, як свято промайнуло. «А цього року які в тебе вибачення?» — подумала вона. Лишився тиждень на те, щоб роздобути ялинку, розвісити вогники, готувати ег-ног. Принаймні хоч кілька колядок зіграти на піаніно, як у дитинстві. Книжка зі святковими піснями має лежати в шухляді під стільцем для піаніно, ще відтоді, як…

«Відтоді, як ми з Віктором зустрічали наше останнє Різдво».

Вона подивилася на телефон. Вплив шеррі вже відчувався, і вона знала, що зараз будь-яке її рішення буде заплямоване алкоголем. Необачністю.

І все одно взяла телефон. Адміністратор готелю з’єднував її з номером, а вона дивилася на вогонь у каміні й думала: «Це помилка. Це лише розіб’є мені серце».

Він відповів:

— Мора?

Вона ще не сказала ані слова, а він уже знав, хто телефонує.

— Знаю, вже пізно, — мовила вона.

— Лише пів на одинадцяту.

— І все одно не варто було телефонувати.

— То чому ти потелефонувала? — тихо спитав він.

Мора помовчала, заплющила очі. Навіть так досі бачила полум’я. «Навіть якщо не дивитися на нього, якщо прикидатися, що його немає, полум’я все одно палає. Бачиш ти його чи ні — воно горить».

— Подумала, що час припинити тебе уникати, — мовила вона. — Інакше я не поверну собі свого життя.

— Що ж, радий чути таку причину.

Вона зітхнула.

— Щось усе йде не так.

— Навряд чи є спосіб сказати те, що ти хочеш, так, щоб мені було приємно. І найменше, що ти можеш зробити, — сказати це мені в очі. Не телефоном.

— Хіба ж так буде приємніше?

— Принаймні набагато сміливіше.

Виклик. Випробовує її мужність.

Мора сіла рівно, не зводячи очей з вогню.

— Що це для тебе змінить?

— Будьмо відверті, нам обом треба жити далі. Ми застрягли на місці, бо жоден з нас не розуміє, що ж насправді пішло не так. Я тебе кохав, гадаю, ти теж мене кохала, але поглянь, де ми опинилися. Навіть друзями бути не можемо. То скажи мені — чому? Чому двоє людей, які були у шлюбі, не можуть просто цивілізовано спілкуватися? Як із будь-ким іншим?

— Бо ти не будь-хто.

«Бо я тебе кохала».

— Це ж можливо, правда? Просто поговорити, віч-на-віч. Поховати своїх привидів. Я в місті не надовго, тому зараз або ніколи. Або ми й далі ховатимемося один від одного, або відверто поговоримо про те, що сталося. Якщо хочеш, можеш звинувачувати мене. Визнаю, я заслужив на це. Але перестаньмо прикидатися, що іншого не існує.

Вона подивилася на порожню склянку з-під шеррі.

— Коли хочеш зустрітися?

— Можу зараз приїхати.

У вікно було видно, як вогники на тому боці вулиці раптом згасли, мерехтливі бурульки розчинилися в сніжній темряві. Тиждень до Різдва, і ще ніколи в житті вона не почувалася такою самотньою.

— Я живу в Бруклайні, — мовила вона.