Грішна

10

— Я не хочу до лікарні.

Мора стерла останні сліди крові й насупилася, дивлячись на дюймову рану на чолі Ріццолі.

— Я не пластичний хірург. Зашити можу, але не гарантую, що не лишиться шраму.

— Просто зашийте, гаразд? Я не хочу кілька годин просидіти в приймальні. Мене все одно відправлять до якого-небудь студента.

Мора протерла шкіру «Бетадином», тоді потяглася по «Ксилокаїн» і шприц.

— Спочатку знеболимо. Трохи кольне, але після того ви нічого не відчуєте.

Ріццолі нерухомо лежала на канапі, дивлячись у стелю. Вона й оком не кліпнула, коли голка шприца проколола їй шкіру, однак стиснула руку в кулак і тримала так, доки Мора вводила місцеву анестезію. Жодного слова скарги, жодного стогону. Вона й без того була принижена тим падінням у лабораторії. Ще більше принижена тим, що не могла йти, і Фрост відніс її, наче наречену, до Мориного кабінету. Тож тепер вона лежала, стиснувши щелепи й похмуро вирішивши не показувати більше ознак слабкості.

Поки Мора стягувала краї рани спеціальною кривою голкою, Ріццолі спокійним голосом запитала:

— Ви не поясните, що сталося з тим немовлям?

— Нічого не сталося.

— Воно не зовсім нормальне. Господи, та в нього половини голови немає.

— Воно таким народилося, — пояснила Мора, відрізаючи нитку й зав’язуючи її. Для неї це було схоже на зшивання живої тканини, а вона сама здавалася кравчинею. З’єднати деталі, зав’язати вузлик. — Це аненцефалія.

— І що це значить?

— Недорозвиненість мозку.

— Там не просто не було мозку. Здавалося, що всю верхівку голови зняли. — Ріццолі глитнула. — І обличчя…

— Це все прояви одного й того ж вродженого дефекту. Мозок розвивається з кліткової оболонки, що зветься мозковою трубкою. Якщо трубка не закриється зверху так, як повинна, дитина народиться без значної частини мозку, черепа, навіть шкіри голови. Ось що значить слово «аненцефалія» — відсутність голови.

— Ви таке вже бачили?

— Лише в музеї медицини. Але це не така вже рідкість. Трапляється раз на тисячу пологів.

— Чому?

— Ніхто не знає.

— То це може… може статися з будь-якою дитиною?

— Саме так. — Мора зав’язала останній шов і обрізала зайвину нитки. — Дитина народилася сильно деформованою. Якщо й не народилася мертвою, то, безперечно, померла дуже скоро.

— Отже, Камілла її не топила.

— Я перевірю нирки на наявність діатомових водоростей. Це покаже, чи було утоплення причиною смерті. Але навряд чи це вбивство. Гадаю, дитина померла природною смертю.

— Дякувати Богу, — тихо промовила Ріццолі. — Якби ця істота вижила…

— Вона не змогла б вижити. — Мора закінчила перев’язувати рану, зняла рукавички. — Готово, детективе. Шви треба зняти за п’ять днів. Можете заїхати до мене, я зніму. Але все одно думаю, що вам варто навідатися до лікаря.

— Ви ж і є лікарка.

— Я працюю з мертвими, пам’ятаєте?

— Зашили мене непогано.

— Йдеться не про кілька швів. Мене турбує те, що з вами відбувається.

— Про що це ви?

Мора схилилася до Ріццолі, не зводячи з неї очей.

— Ви зомліли, хіба ні?

— Не пообідала. І ця штука… це немовля — воно мене шокувало.

— Воно шокувало нас усіх. Та знепритомніли тільки ви.

— Просто ніколи нічого такого не бачила.

— Джейн, у цій лабораторії ви бачили чимало різних жахів. Ми бачили їх разом, відчували сморід. Ви завжди добре трималися. За хлопцями з поліції доводиться наглядати: вони падають, мов підкошені. А ви завжди лишалися на ногах. До сьогодні.

— Може, я не така сильна, як ви думаєте.

— Ні, я думаю, що щось сталося. Чи не так?

— Наприклад?

— Кілька днів тому у вас паморочилося в голові.

Ріццолі знизала плечима.

— Довелося почати снідати.

— А чому до того не снідали? Нудило? Ще я помітила, що ви бігаєте до вбиральні чи не щодесять хвилин. Лише поки я розкладала інструменти, ви були там двічі.

— Що це, в біса, таке? Допит?

— Вам потрібно сходити до лікаря. Потрібен повний огляд, аналіз крові для виключення анемії — це щонайменше.

— Мені просто треба подихати свіжим повітрям. — Ріццолі сіла, тоді різко опустила голову на руки. — Боже, як голова болить.

— Ви досить сильно вдарилися об підлогу.

— Мене і до того били по голові.

— Але мене більше тривожить те, чому ви зомліли. Чому ви постійно втомлена.

Ріццолі підвела голову, подивилась на неї. У цю ж мить Мора все зрозуміла. Вона вже підозрювала, а тепер побачила підтвердження в очах цієї жінки.

— Я так облажалася, — прошепотіла Ріццолі.

Її сльози налякали Мору. Вона ніколи не бачила, як Джейн плаче, — вважала цю жінку надто сильною й надто впертою для того, щоб зірватися, але зараз щоками в неї текли сльози, і Мора була така здивована цим, що тільки мовчки дивилася.

Стукіт у двері сполохав їх обох.

До кабінету зазирнув Фрост.

— Як тут справи… — Побачивши мокре обличчя напарниці, він спантеличено замовк. — Гей, у тебе все гаразд?

Ріццолі розлючено витерла сльози.

— Усе добре.

— Що відбувається?

— Я кажу — все добре!

— Детективе Фрост, — утрутилася Мора. — Нам потрібно поговорити наодинці. Залиште нас, будь ласка.

Фрост зашарівся.

— Перепрошую, — пробуркотів він і тихо зачинив за собою двері.

— Дарма я на нього нагримала, — сказала Ріццолі. — Але іноді до нього так складно доходить.

— Він переживає за вас.

— Та знаю. Знаю. Принаймні він із хороших хлопців.

Її голос зірвався. Намагаючись не розплакатися, вона стиснула кулаки, але сльози все одно текли, вона схлипувала. Здавлені, присоромлені схлипування, яких вона не могла стримати. Було тривожно бачити, як зірвалася жінка, яка завжди вражала своєю силою. Якщо Джейн Ріццолі могла розклеїтися, то й будь-хто інший міг.

Раптом Ріццолі вгатила кулаками по колінах і глибоко вдихнула. Коли нарешті підвела голову, в очах досі стояли сльози, але гордість жорсткою маскою скувала обличчя.

— То все бісові гормони. Задурили мені голову.

— Ви давно знаєте?

— Не знаю. Досить давно. Сьогодні зранку нарешті зробила тест. Але й до того кілька тижнів знала — відчувала різницю. І місячного не було.

— Яка затримка?

Вона знизала плечима.

— Принаймні місяць.

Мора відкинулася на спинку стільця. Ріццолі опанувала емоції, тож тепер можна було повернутися до ролі клініциста. Холоднокровного лікаря з практичною порадою напоготові.

— Маєте ще чимало часу для прийняття рішення.

Ріццолі пирхнула, витерла обличчя рукою.

— Нема чого вирішувати.

— Що будете робити?

— Я не можу його народити. Ви знаєте, що не можу.

— Чому?

Ріццолі кинула на неї погляд, призначений для імбецилів.

— Що я робитиму з дитиною?

— Те ж, що й усі інші.

— Ви уявляєте мене матір’ю? — Вона засміялася. — Я не впораюся. Дитина зі мною й місяця не проживе.

— Діти напрочуд витривалі.

— Що ж, я не вмію з ними поводитися.

— З тією дівчинкою, Ноні, ви чудово впоралися.

— Авжеж.

— Справді, Джейн. Вона потяглася до вас. Мене ігнорувала, від власної матері зіщулювалася. А от з вами негайно потоваришувала.

— Це не значить, що з мене вийде матуся. Маленькі діти мене лякають. Я не знаю, що з ними робити, крім як швидко комусь віддати. — Вона різко видихнула, наче на цьому було все. Питання вирішено. — Я не можу. Просто не можу.

Вона підвелася й рушила до дверей.

— Ви сказали агентові Діну?

Ріццолі завмерла, взявшись за ручку дверей.

— Джейн?

— Ні, я йому не говорила.

— Чому?

— Важко вести такі розмови, якщо ми заледве бачимося.

— Вашингтон не на краю землі. Навіть часовий пояс той самий. Можна й зателефонувати. Він хотів би знати.

— А може, й не хотів би. Може, це просто одна з тих проблем, про які він не хотів би чути.

Мора зітхнула.

— Гаразд, визнаю, я не дуже добре його знаю. Але протягом нашої короткої співпраці він видався мені людиною, яка серйозно ставиться до відповідальності.

— Відповідальності? — Ріццолі нарешті розвернулася до неї. — О, так. Ось що я таке. Що таке ця дитина. І він саме з тих бойскаутів, що виконують свій обов’язок.

— Я не це мала на увазі.

— Але ви цілковито праві. Гебріел виконає обов’язок. То й до біса все це. Я не хочу бути для чоловіка проблемою, відповідальністю. Бо вирішувати не йому, а мені. Це мені довелося б ростити цю дитину.

— Ви навіть не дали йому шансу.

— Шансу на що? Стати на коліно й освідчитися? — Ріццолі засміялася.

— Чому ви вважаєте це таким неймовірним? Я бачила вас разом, бачила, як він дивиться на вас. Це не просто роман на одну ніч.

— Не на одну ніч. На два тижні.

— Невже це для вас усе?

— А що ще? Він у Вашингтоні, я тут. — Вона здивовано похитала головою. — Господи, не віриться, що я так піймалася. Це ж має траплятися лише з дурепами.

Вона замовкла. Засміялася.

— Звісно. І хто я після цього?

— Точно не дурепа.

— Тоді невдаха. І надто, чорт забирай, плодюча.

— Коли ви востаннє з ним говорили?

— Минулого тижня. Він потелефонував.

— І ви й не подумали йому розповісти?

— Я тоді не була впевнена.

— Але ж зараз ви впевнені.

— І все одно йому не скажу. Я вирішую, що для мене правильно, не хтось інший.

— Що ви боїтеся від нього почути?

— Що він вмовлятиме мене зіпсувати своє життя. Що скаже, щоб я залишила дитину.

— Ви справді цього боїтеся? Чи радше того, що він її не захоче? Що покине вас, перш ніж ви матимете змогу покинути його?

Ріццолі подивилася на Мору.

— Знаєте що, док?

— Що?

— Іноді ви просто не розумієте, про що говорите.

«А іноді, — подумала Мора, дивлячись, як детектив виходить з її кабінету, — я влучаю просто в яблучко».

Ріццолі з Фростом сиділи в автомобілі. Вентиляція переганяла холодне повітря, на лобове скло падав сніг. Сіре небо цілком відповідало її настрою. Вона тремтіла в похмурній тісноті салону, і кожна нова сніжинка на склі дедалі більше закривала їй огляд. Замикала всередині, немов справляла похорон.

— Тобі вже краще? — запитав Фрост.

— Голова болить. От і все.

— Точно не хочеш, щоб я відвіз тебе в лікарню?

— Мені просто треба купити «Тайленол».

— Ну добре. — Він завів автівку, тоді передумав і вимкнув двигуна. Подивився на неї. — Ріццолі?

— Що?

— Якщо захочеш поговорити про що завгодно, я готовий вислухати.

Вона не відповіла, тільки відвернулася до вікна. До сніжинок, що вкривали скло білою філігранню.

— Ми разом уже скільки, два роки? Ти не розповідаєш про своє життя, — сказав він. — Я, здається, тобі всю голову протуркав балачками про свої стосунки з Еліс. Ти чула про всі наші сварки, хотілося тобі того чи ні. Але знаєш, я дещо збагнув. Ти багато слухаєш, а от сама майже не говориш.

— Нема про що говорити.

Фрост трохи поміркував над почутим. А тоді сказав, майже присоромлено:

— Я ніколи не бачив, як ти плачеш.

Джейн знизала плечима.

— Ну от тепер бачив.

— Слухай, ми наче не надто добре з тобою зійшлися…

— Ти так вважаєш?

Він зашарівся, як завжди в незручних ситуаціях. Його обличчя, мов світлофор, ставало червоне з першим же натяком на зніяковілість.

— Я про те, що ми з тобою наче не приятелі.

— А ти хочеш, щоб ми були приятелями?

— Я не проти.

— Гаразд, ми приятелі, — різко сказала вона. — Усе, поїхали.

— Ріццолі?

— Що?

— Я поруч. Хочу, щоб ти це знала.

Джейн кліпнула й відвернулася до бокового вікна, щоб він не бачив, який вплив справили його слова. Удруге за годину вона відчула, як підступають сльози. Бісові гормони. Вона не знала, чому від сказаного Фростом їй захотілося плакати. Може, від самого факту того, що він був такий добрий до неї. Насправді він завжди був добрий, але тільки зараз вона стала до цього чутлива, і тепер якась її частинка прагнула, щоби Фрост був товстошкірий і нічого не знав про безлад у її житті. Від цих слів вона почувалася вразливою й відкритою й не хотіла, щоб її такою бачили. Так не заробити поваги напарника.

Вона глибоко вдихнула, підвела голову. Промайнула мить, сльози зникли. Вона могла дивитися на нього, зберігаючи хоча б подобу звичного для себе настрою.

— Слухай, мені потрібен «Тайленол» — мовила вона. — Сидітимемо тут цілий день?

Він кивнув, завів двигун. Двірники змахнули сніг зі скла, відкрили небо й білі вулиці. Протягом усього спекотного літа вона чекала на зиму, на сніжну чистоту. А тепер, дивлячись на цей похмурий пейзаж, подумала, що ніколи більше не проклинатиме серпневу спеку.

У п’ятницю ввечері в барі Джей Пі Дойла й розвернутися не можна було, не зачепивши копа. Саме тут вони збиралися після зміни, потеревенити й випити пива — бар стояв трохи далі вулицею від відділку Джамайка-Плейн і лише за десять хвилин пішки від штаб-квартири поліції у «Шредер Плаза». Тож коли Ріццолі того вечора пішла туди вечеряти, вона цілком очікувала побачити чимало знайомих облич.

От чому вона здивувалася, то це тому, що біля стійки посьорбував свій ель Вінс Корсак. До пенсії він був детективом у поліції Ньютона, і бар Дойла був за межами звичної для нього території.

Він помітив її, щойно вона увійшла, помахав рукою.

— Привіт, Ріццолі! Давно не бачилися. — Показав на пов’язку в неї на чолі. — Що сталося?

— О, та нічого. Послизнулася в морзі, наклали кілька швів. А ти що робиш у наших краях?

— Я переїжджаю.

— Що?

— От підписав договір оренди на квартиру тут, неподалік.

— А твій дім у Ньютоні?

— Довго розповідати. Хочеш повечеряти? Я всім поділюся. — Він узяв свого кухля. — Ходімо сядемо в іншому залі. Ці кляті курці засмічують мені легені.

— Раніше це тебе не обходило.

— Ну так, тільки це коли я сам був одним із тих гівнюків.

«Навряд чи є щось, здатне перетворити курця на фаната здорового способу життя краще за інфаркт», — подумала Ріццолі, йдучи за кремезним Корсаком. Хоча він і скинув вагу після серцевого нападу, її все одно вистачило б і на півзахисника в американському футболі — ось кого він нагадав їй, пробираючись крізь п’ятничний натовп.

Вони ввійшли до залу для некурців, де повітря було трохи свіжіше. Корсак обрав столик під ірландським прапором. На стіні висіли взяті в рамки пожовклі вирізки з «Бостон Глоуб» — статті про давно безробітних мерів, давно мертвих політиків. Брати Кеннеді, Тіп О’Ніл та інші сини Ейре, чимало з яких служили в поліції Бостона.

Корсак сів на дерев’яну лавку, пропхав чимале черево за стіл. І все одно зараз він був стрункіший, ніж тоді, в серпні, коли вони разом розслідували серію вбивств. Джейн не могла дивитися на нього, не пригадуючи того літа. Гудіння мух поміж дерев, жахливі знахідки серед листя, які ліси залишали для них. Її досі переслідували видіння про той місяць, коли двоє вбивць об’єдналися заради втілення своїх жахливих фантазій на заможних парах. Корсак був одним із небагатьох людей, які знали, як ця справа вплинула на неї. Вони разом протистояли чудовиськам і вижили, тому між ними існував зв’язок, зміцнілий у розпалі розслідування.

Хай там як, але чимало рис Корсака викликали в ній огиду.

Джейн дивилася, як він ковтнув велику порцію елю та облизав пінні вуса. Її знову вразила його схожість із великою мавпою. Важкі брови, широкий ніс, жорстке чорне волосся на руках. І те, як він ходив — товсті руки хитаються, плечі схилені вперед, як у горили. Вона знала, що в нього проблемний шлюб, а тепер, після виходу на пенсію, — ще й забагато вільного часу. Дивлячись на нього тепер, Ріццолі відчула докір сумління, бо він залишив кілька повідомлень у неї на телефоні, пропонуючи пообідати разом, а вона була надто зайнята, щоб перетелефонувати.

Підійшла офіціантка, впізнала Ріццолі:

— Вам «Сем Адамс», як завжди, детективе?

Джейн подивилася на пиво Корсака. Він пролив трохи на сорочку, залишивши мокрі плями.

— Ні, просто колу.

— Готові зробити замовлення?

Вона розгорнула меню. Пива їй сьогодні не хотілося, але вона помирала з голоду.

— Мені салат від шефа з додатковим соусом «Тисяча островів». Рибу з картоплею. І порцію цибульних кілець. Можете все принести одразу? О, і додаткове масло до булочок можна?

Корсак розреготався.

— Не лусни, Ріццолі.

— Я голодна.

— Знаєш, що вся ця смаженина робить з артеріями?

— Добре, цибульними кільцями ділитися не буду.

Офіціантка подивилася на нього.

— Що для вас, сер?

— Запеченого лосося, без масла. І салат з оцтовою заправкою.

Коли офіціантка пішла, Ріццолі з недовірою глянула на Корсака.

— Відколи це ти почав їсти печену рибу?

— Після того, як тип нагорі тріснув мене по голові своїм застереженням.

— Ти справді так харчуєшся? Це не напоказ?

— Уже десять фунтів скинув. І це ж навіть без сигарет, розумієш, справді схуднув. Не просто воду зігнав. — Він відкинувся на спинку, надто вдоволений собою. — Навіть на біговій доріжці тепер займаюся.

— Жартуєш.

— Пішов у спортзал, на кардіотренування. Ну, знаєш — де постійно перевіряєш пульс. Почуваюся на десять років молодшим.

Певно, хотів почути від неї «виглядаєш на десять років молодшим», але вона цього не сказала, бо це було б неправдою.

— Десять фунтів. Молодець.

— Тепер треба втримати.

— То чому пиво п’єш?

— Алкоголь можна, чи ти не чула? Останні новини від «Медичного журналу Нової Англії». Склянка червоного вина корисна для мотора. — Він кивнув на колу, яку поставила перед Ріццолі офіціантка. — А це що? Ти ж зазвичай ель замовляєш.

Джейн знизала плечима.

— Не сьогодні.

— Нормально почуваєшся?

«Ні, не нормально. Я залетіла й тепер навіть від пива блювати хочеться».

— Справ багато, — сказала вона.

— Так, я чув. Що там із черницями?

— Поки не знаємо.

— Чув, одна з них ще й матусею була.

— Де ти це почув?

— Ну знаєш, балакають.

— Що ще ти чув?

— Що ви дістали немовля зі ставка.

Чуток неможливо було уникнути. Копи розмовляють один з одним, зі своїми дружинами. Джейн подумала про всіх учасників пошуків, які зібралися навколо ставка, про санітарів моргу, про криміналістів. Кілька балакунів — і скоро вже навіть ньютонівський коп у відставці знає подробиці. Їй стало страшно, що ж буде в ранкових газетах. Убивства самі собою зачаровували читачів. А в цьому тепер був ще й заборонений секс — потужний наркотик, що виводив цю справу до центру уваги.

Офіціантка принесла їжу. Замовлення Ріццолі зайняло більшу частину столу, нагадуючи про родинне свято. Вона накинулася на їжу, вгризлася в картоплю, таку гарячу, що обпекла язика, і довелося залити пожежу колою.

Попри праведні заяви про смажену їжу, Корсак жадібно дивився на цибульні кільця. Тоді перевів погляд на свою рибу, зітхнув і взявся за виделку.

— Будеш кільця? — запитала Джейн.

— Ні, кажу ж тобі — я змінив своє життя. Той інфаркт був чи не найкращою подією мого життя.

— Серйозно?

— Так. Я худну. Кинув курити. Слухай, наче навіть волосся потрошку відростає.

Він нахилив голову, показуючи їй лисину.

«Якщо щось і відростає, — подумала вона, — то в голові, а не на ній».

— Так, я багато чого змінюю, — повторив Корсак.

Він замовк і зосередився на своєму лососі, однак, здається, без задоволення. Ріццолі мало не підсунула йому цибулю з жалості.

Але коли він підвів голову знову, то дивився вже на неї, а не на її їжу.

— Удома теж усе змінюється.

Щось у тому, як Корсак це сказав, збентежило її. Те, як він дивився на неї, наче збираючись відкрити душу. Джейн страхалася брудних деталей, але бачила, що йому конче треба поговорити.

— Як там справи? — запитала вона. Уже здогадуючись, що буде далі.

— Ми з Діаною… ти знаєш, що там відбувається. Ти її бачила.

Ріццолі познайомилася з його дружиною в лікарні, де Корсак одужував від серцевого нападу. Вона під час першої ж зустрічі завважила невиразну мову Діани, її скляні очі. Жінка була ходячою аптечкою: на «Валіумі», на кодеїні — що вдасться випросити в лікарів. Корсак розповів, що цій проблемі вже багато років, але він лишився з дружиною, бо саме так мають чинити чоловіки.

— Як у неї зараз справи?

— Так само. Досі обдовбана по самі вуха.

— Ти ж казав, що все змінюється.

— Так. Я від неї пішов.

Джейн розуміла, що він чекає на її реакцію. Пильно подивилася на нього, не певна, радіти чи переживати. Не певна того, чого він від неї хоче.

— Боже, Корсак, — нарешті вимовила вона. — Ти впевнений?

— Я в усьому своєму клятому житті не був упевненіший. Виїжджаю наступного тижня. Знайшов собі парубоцьке лігво тут, у Джамайка-Плейн. Улаштую все саме так, як сам хочу. Знаєш — широкоекранний телевізор, велетенські бісові колонки, щоб аж барабанні перетинки вибивало.

«Йому п’ятдесят чотири, у нього був серцевий напад, і він збирається пуститися берега, — подумала вона. — Наче підліток, який ніяк не дочекається переїзду до своєї першої квартири».

— Вона й не помітить, що мене немає. Буде щаслива, поки я оплачуватиму її аптечні рахунки. Боже, не знаю, чому я так довго цього не робив. Півжиття змарнував, але кажу тобі: годі. Відтепер важлива кожна хвилина.

— А ваша дочка? Що вона каже?

Корсак пирхнув.

— Наче їй не начхати. Вона тільки грошей у мене просить. «Татку, мені потрібне нове авто. Татку, я хочу поїхати в Канкун». Думаєш, я колись був у тому Канкуні?

Джейн відкинулася на спинку лави й подивилася на нього понад охололими цибульними кільцями.

— Ти розумієш, що робиш?

— Так. Починаю контролювати своє життя. — Він замовк, тоді сказав з обуренням: — Я думав, ти будеш за мене рада.

— Я рада. Гадаю.

— Що то за погляд?

— Який погляд?

— Наче я крила відростив.

— Мушу звикнути до нового Корсака. Наче я зовсім тебе не знаю.

— А це погано?

— Ні. Принаймні ти більше не димиш мені в обличчя.

Вони обидва засміялися. Новий Корсак, на відміну від старого, не просмердить її авто сигаретами.

Він начепив на виделку листок салату і з’їв його мовчки, насупившись, наче для того, щоб його прожувати, потрібна була вся його увага. Або ж для того, щоб порушити наступну тему.

— То як справи у вас із Діном? Досі зустрічаєтеся?

Це запитання, поставлене таким буденним тоном, заскочило Джейн зненацька. То була остання тема, яку вона хотіла б обговорити, і останнє запитання, якого вона від нього чекала. Він не робив таємниці з того, що Гебріел Дін йому не подобався. Джейн він теж не сподобався, коли вперше приєднався до їхнього розслідування тоді, в серпні, махнув значком ФБР і перебрав увесь контроль на себе.

За кілька тижнів між ними все змінилося.

Вона опустила погляд на недоїдену страву, апетит раптово зник. Корсак пильно дивився на неї, вона відчувала. Що довше чекатиме, то менш правдоподібною буде відповідь.

— Усе гаразд, — мовила Джейн. — Хочеш ще пива? Я б не відмовилася від другої склянки коли.

— Він до тебе приїздив?

— Де ж та офіціантка?..

— Коли це було? Кілька тижнів, місяць тому?

— Не знаю…

Вона махнула до офіціантки, яка цього не помітила й повернулася на кухню.

— То ти навіть не стежиш за цим?

— Знаєш, у мене чимало інших справ, — обрубала вона. Тон голосу її видав. Корсак подивився на неї пильним оком поліцейського — оком, що надто багато бачило.

— Такий красунчик, певно, вважає, що на нього будь-яка жінка поведеться.

— Що ти хочеш сказати?

— Я не такий дурний, як може здатися. Бачу, що щось не так, чую в твоєму голосі. І це мене турбує, бо ти заслуговуєш кращого. Значно кращого.

— Я справді не хочу про це говорити.

— Я йому ніколи не довіряв. Казав тобі ще тоді, в серпні. Здається, ти йому тоді теж не довіряла.

Джейн знову махнула офіціантці. Та знову проігнорувала її.

— Є в ефбеерівцях щось підле. У всіх, яких я зустрічав. Вони наче такі улесливі, але ніколи не говорять прямо. Ведуть свої ігри. Вважають себе кращими за копів. Федеральне лайно.

— Гебріел не такий.

— Ні?

— Ні.

— Ти так кажеш, бо запала на нього.

— Чому ми взагалі про це говоримо?

— Бо я за тебе переживаю. Ти як зі скелі падаєш, а на допомогу не кличеш. Навряд чи маєш з ким про це поговорити.

— От із тобою говорю.

— Так, але ж нічого мені не розповідаєш.

— А що ти хочеш від мене почути?

— Він давно до тебе не навідувався, правда?

Джейн не відповіла, навіть не подивилася на нього. Зосередилася на розписі на стіні за його спиною.

— Ми обидва зайняті.

Корсак зітхнув і похитав головою — сповнений жалю жест.

— Не те щоб я була в нього закохана. — Зібравши всю свою гордість, вона нарешті зустріла його погляд. — Що, думаєш, я розвалюся, бо якийсь хлопець мене покинув?

— Ну, я не знаю.

Вона засміялася, але сміх вийшов натужний, навіть для її власного слуху.

— Це всього лиш секс, Корсаку. Спочатку маєш інтрижку, тоді живеш далі. Чоловіки постійно так роблять.

— Хочеш сказати, що не відрізняєшся від чоловіків?

— Не втягуй мене в це лайно про подвійні стандарти.

— Та ну. Хочеш сказати, він не розбив тобі серце? Просто пішов і тебе це влаштовує?

Джейн зміряла його суворим поглядом.

— Я переживу.

— Що ж, це добре. Бо він того не вартий, Ріццолі. Не вартий і однієї хвилини твого суму. І я йому про це скажу, коли побачу.

— Навіщо ти це робиш?

— Що саме?

— Допитуєш. Погрожуєш. Мені це не потрібно. І без того проблем достатньо.

— Я знаю.

— І просто робиш ще гірше.

Він пильно подивився на неї. Тоді опустив очі.

— Вибач, — сказав тихо. — Ти ж знаєш, я просто намагаюся бути тобі другом.

З усього того, що Корсак міг їй сказати, ніщо не могло вразити її більше. Джейн збагнула, що намагається стримати сльози, дивлячись на пляму лисини на його схиленій голові. Бували часи, коли вона відчувала до нього відразу, коли він її бісив.

А іноді вона бачила проблиски того, яким він був усередині, — шляхетної людини зі щедрим серцем, і тоді їй ставало соромно за свою роздратованість.

Вони мовчки вдягнули пальта, вийшли з хмари сигаретного диму в ніч, що блищала свіжим снігом. Попереду від відділку Джамайка-Плейн від’їхало патрульне авто, сині вогні виблискували з-за серпанку сніжинок. Вони провели патруль поглядами, і Ріццолі стало цікаво, що за біда чекає на нього. Десь завжди стається біда. Кричать і б’ються пари. Губляться діти. Ошелешені водії скручуються біля своїх розбитих автівок. Стільки життів перетинаються найдивнішим чином. Більшість людей сидять по своїх куточках світу. А коп бачить усе.

— Що робитимеш на Різдво? — запитав Корсак.

— Поїду до батьків. На свята приїде Френкі, мій брат.

— Це той, що морпіх, так?

— Так. Коли він з’являється, усі родичі мають стати навколішки й прославляти його.

— Ай. Трохи родинного суперництва?

— Ні, це змагання я давно програла. Френкі — король гори. А ти що робитимеш?

Він знизав плечима.

— Не знаю.

У цій відповіді безпомилково вгадувалося прохання про запрошення. Врятуй мене від Різдва на самоті. Врятуй від мого спаскудженого життя. Але Джейн не могла його врятувати. Не могла зарадити навіть собі.

— Маю кілька варіантів, — швидко додав Корсак, надто гордий для того, щоб затягувати тишу. — Може, вирушу до Флориди, побачуся з сестрою.

— Звучить добре. — Вона зітхнула, видихнула хмаринку пари. — Що ж, мені треба додому, трохи поспати.

— Як захочеш знову побачитися, то маєш номер мого мобільного, так?

— Так, маю. Хорошого тобі Різдва.

Вона пішла до свого авто.

— Ем, Ріццолі?

— Так?

— Знаю, ти досі небайдужа до Діна. Вибач, що говорив так про нього. Просто думаю, що ти заслуговуєш на краще.

Джейн засміялася.

— Можна подумати, до мене вишикувалася черга чоловіків.

— Ну, — мовив Корсак, дивлячись на вулицю, раптово уникаючи її погляду. — Один чоловік є.

Вона завмерла, думаючи: «Будь ласка, не роби цього. Будь ласка, не змушуй завдавати тобі болю».

Перш ніж відповіла, Корсак різко розвернувся до свого авто. Недбало помахав їй, обходячи до своїх дверей і пірнаючи всередину. Ріццолі дивилася, як він їде геть, здіймаючи колесами мерехтливу снігову хмару.