Грішна

13

Назва хвороби звучить безневинно, якщо не знати її справжнього значення. Однак є й інша назва, в якій відлунює одвічний жах, — проказа. Це слово навіює середньовічні образи недоторканних у робах, що приховують обличчя, тих, кого жаліють і цураються, хто змушений жебрати. Образи дзвіночків прокажених, що мають попередити необачних про наближення чудовиськ.

Чудовиська ці всього лиш стали жертвами мікроскопічного загарбника — Mycobacterium leprae, бацили, що повільно росте, множиться і знеформлює носія, вкриваючи шкіру огидними вузликами. Вона вбиває нерви у ступнях і кистях, і жертва більше не відчуває болю, не відсахується від його джерела, стає вразлива до опіків, травм та інфекцій. Минають роки, спотворення триває, ґулі стають товщі, перенісся провалюється. Починають відпадати пальці рук і ніг, уже не раз пошкоджені. А коли стражденний нарешті помирає, його ховають не біля церкви, а далеко за її стінами.

Прокажених цураються навіть у смерті.

— Це майже нечувано для США — побачити пацієнта на такій стадії хвороби, — сказала докторка Коулі. — Сучасна медицина зупинила би проказу задовго до такої деформації. Трипрепаратна терапія може вилікувати навіть найгірші випадки лепроматозної прокази.

— Припускаю, якісь ліки ця жінка вживала, — зауважила Мора. — Я не бачила активних бацил на зрізах біопсії шкіри.

— Так, але вочевидь було надто пізно. Погляньте на ці ураження: зубів немає, кістки обличчя провалені. Вона довго, можливо десятиліттями, носила в собі інфекцію, перш ніж її почали лікувати.

— У нашій країні навіть найбідніший пацієнт дістав би лікування.

— Хочеться вірити, бо хвороба Гансена — питання національної охорони здоров’я.

— Тоді ймовірно, що жінка була іммігранткою.

Коулі кивнула.

— Проказу досі можна побачити де-не-де в сільських регіонах світу. Більшість випадків зосереджені в усього лише п’яти країнах.

— В яких саме?

— У Бразилії та Бангладеш, Індонезії та М’янмі. І, звичайно ж, в Індії.

Вона повернула череп на полицю, зібрала фотографії зі столу, склала стосом. Але Мора майже не усвідомлювала дій другої жінки. Вона дивилася на рентгенівський знімок Пані Пацюк і думала про іншу жертву, інше місце злочину. Про кров, пролиту в тіні розп’яття.

«Індія, — думала вона. — Сестра Урсула працювала в Індії».

Коли Мора того ж дня по обіді ввійшла у ворота абатства Грейстоунз, воно здавалося як ніколи холодним і занедбаним. Старезна сестра Ізабелла провела її через двір — з-під чорної ряси недоречно визирали зимові чоботи «Л.Л. Бін». Коли зима кусається, навіть черниці покладаються на рятівний гортекс.

Сестра Ізабелла відправила Мору до порожнього кабінету абатиси, а сама зникла в темному коридорі, де ще певний час відлунювало тупотіння чобіт.

Мора доторкнулася до радіатора: холодний. Тож пальта вона не знімала.

Минуло стільки часу, що їй спало на думку, що про неї забули: чи не почовгала сестра Ізабелла далі коридором, з кожним кроком забуваючи про те, що Мора тут? Дослухаючись до рипіння дощок, до поривів вітру, що стукав у вікно, Мора уявляла, як це — все життя провести під цим дахом. Довгі роки в тиші й молитвах, незмінні ритуали. Їй подумалося, що в цьому мала бути втіха. Щоразу на світанку знати, як мине твій день. Жодних несподіванок, жодного хаосу. Встаєш з ліжка, береш один і той самий одяг, стаєш на коліна з тими ж молитвами, тими ж тьмяними коридорами йдеш на сніданок. За цими стінами жіночі спідниці стають то коротші, то довші, автомобілі набувають нових форм і кольорів, на екранах з’являється і зникає ціла галактика кінозірок. Але тут ритуали не змінюються, навіть якщо твоє тіло стає дедалі немічнішим, руки — кволішими, світ — тихішим у міру того, як псується слух.

Вона не почула, як підходила матінка Мері Климент, і тому була заскочена, побачивши, що абатиса стоїть у дверях і спостерігає за нею.

— Матінко настоятелько.

— Я так розумію, ви ще маєте запитання?

— Про сестру Урсулу.

Матінка Мері Климент прослизнула в кімнату, всілася за столом. Навіть вона не мала імунітету до холоду цієї зими: під серпанком виднівся сірий вовняний светр із вишитими білими котами. Абатиса склала руки на столі й зміряла Мору важким поглядом — то було зовсім не те привітне обличчя, яке вона бачила першого ранку.

— Ви зробили все можливе, щоби втрутитися в наше життя. Спаплюжити нашу пам’ять про сестру Каміллу. А тепер хочете те ж саме зробити з сестрою Урсулою?

— Вона хотіла б, щоб ми знайшли нападника.

— І які ж жахливі таємниці, на вашу думку, вона мала? За якими гріхами ви тепер полюєте, докторко Айлс?

— Ідеться не обов’язково про гріхи.

— Кілька днів тому вас цікавила лише Камілла.

— І це відвернуло нас від дослідження життя сестри Урсули.

— Там ви не знайдете скандалів.

— Я шукаю не скандали, а мотив для нападу.

— Для вбивства шістдесятивосьмирічної черниці? — Матінка Мері Климент похитала головою. — Не уявляю, який раціональний мотив тут може бути.

— Ви казали, що сестра Урсула працювала в закордонній місії, в Індії.

Різка зміна теми, схоже, спантеличила черницю. Вона відкинулася на спинку крісла.

— Як це може стосуватися справи?

— Розкажіть про її життя в Індії.

— Не зовсім розумію, що саме ви хочете знати.

— Вона була медсестрою за освітою?

— Так. Працювала в маленькому селищі за Гайдарабадом. Провела там років зо п’ять.

— І повернулася до Грейстоунз рік тому?

— В січні.

— Вона розповідала про свою тамтешню роботу?

— Ні.

— Прослужила там п’ять років і ніколи про це не говорила?

— Ми тут цінуємо тишу, а не марні балачки.

— Навряд чи розмови про закордонну місію — це марні балачки.

— Ви колись жили за кордоном, докторко Айлс? Мені йдеться не про гарний туристичний готель, де покоївки щодня змінюють постільну білизну. Я про селища, де вулицями течуть стічні води, а діти помирають від холери. Її досвід у місії був не надто приємною темою для розмови.

— Ви казали, що в Індії відбулося щось страшне: на селище, де вона працювала, напали.

Погляд абатиси впав на її червоні й зморшкуваті руки, складені на столі.

— Матінко настоятелько? — мовила Мора.

— Я не знаю всієї історії, вона ніколи не розповідала. Те, що мені відомо, я почула від отця Дуліна.

— Хто це?

— Він служить у єпархії Гайдарабада. Зателефонував з Індії одразу ж після того випадку, щоб повідомити, що сестра Урсула повертається у Грейстоунз. Що вона хоче повернутися до монастирського життя. Авжеж, ми радо її прийняли, це її дім. Тож цілком природно, що коли вона потребувала розради після…

— Після чого, матінко настоятелько?

— Після різанини в селищі Бара.

Раптово під поривом вітру грюкнуло вікно. День за склом був повністю позбавлений кольорів. Сіра стіна підпирала сіре небо.

— Це там вона працювала? — запитала Мора.

Черниця кивнула.

— Селище було таке бідне, що там не було ні телефону, ні електрики. Майже сотня мешканців, а втім, мало хто наважувався їх відвідати. Таке життя обрала наша сестра — служіння найнещаснішим людям на світі.

Мора подумала про аутопсію Пані Пацюк. Про її спотворений хворобою череп. М’яко сказала:

— То було селище прокажених.

Настоятелька кивнула.

— В Індії вони вважаються найбільш нечистими. Їх бояться і зневажають, власні родини виганяють їх геть. Вони живуть в окремих селищах, де можуть сховатися від суспільства, де не мусять закривати своїх облич. Де всі інші так само спотворені. — Вона подивилася на Мору. — Та навіть це не вберегло їх від нападу. Селища Бара більше не існує.

— Ви сказали, там була різанина.

— Так це назвав отець Дулін. Масове вбивство.

— Хто це зробив?

— Поліція так і не з’ясувала. Це могло бути кастове вбивство або ж справа рук індуїстських фундаменталістів, обурених тим, що серед них живе католицька черниця. Або ж таміли чи будь-яка з півдюжини груп сепаратистів, що ведуть там війну. Вони всіх убили, докторко Айлс. Жінок, дітей. Двох медсестер клініки.

— Але Урсула вижила.

— Тієї ночі її не було в Барі. Напередодні вона поїхала в Гайдарабад по медикаменти. Коли повернулася на ранок, побачила попіл замість селища. Там уже були робітники з сусіднього заводу, вони шукали тих, хто міг вижити, та не знайшли нікого. Навіть тварин вирізали — курей, кіз, а тіла спалили. Сестра Урсула зомліла, побачивши тіла, лікар з заводу мусив тримати її в себе в клініці до прибуття отця Дуліна. З Бари вижила лише вона, докторко Айлс. Їй одній пощастило.

«Пощастило, — подумала Мора. — Вона уникла різанини лише для того, щоб повернутися до абатства Грейстоунз і виявити, що смерть про неї не забула. Що навіть тут вона не владна втекти від її руки».

Їхні з абатисою погляди перетнулися.

— Ви не знайдете в її минулому жодного приводу для сорому. Тільки життя у служінні Господу. Облиште пам’ять про нашу сестру, докторко Айлс. Дайте їй спокій.

Мора та Ріццолі стояли на тротуарі там, де колись був ресторан «Мама Кортіна», і вітер крижаним лезом краяв їхні пальта. Мора вперше була тут вдень, вперше бачила вулицю, повну закинутих будинків і вікон, що порожніми очницями дивилися вниз.

— До цікавого ж району ви мене привели, — мовила Ріццолі. Звела очі на вицвілу вивіску. — Це тут знайшли вашу невідому?

— У чоловічому туалеті. Коли я її оглядала, вона близько тридцяти шести годин була мертва.

— І підказок щодо її особистості немає?

Мора похитала головою.

— Зважаючи на те, в якій стадії була хвороба Гансена, вірогідно, що вона нещодавно сюди приїхала. Ймовірно без документів.

Ріццолі тісніше закуталася в пальто.

— «Бен Гур», — пробуркотіла вона. — Ось що спадає на думку. Долина прокажених.

— «Бен Гур» — це просто кіно.

— Але хвороба ж реальна. Те, що вона робить з обличчям, з руками…

— Вона може сильно понівечити. Саме це жахало наших предків, саме тому від самого погляду на прокаженого люди верещали зі страху.

— Господи. Подумати тільки, що ми маємо це тут, у Бостоні. — Ріццолі здригнулася. — Страшенно холодно. Зайдімо всередину.

Вони ступили до провулка, з хрускотом зминаючи крижану кірку на слідах численних правоохоронців. Тут вітер їх не діставав, однак здавалося, що в цьому похмурому колодязі між будинками було значно холодніше. Повітря було зловісно нерухоме. На порозі ресторану лежала поліцейська стрічка.

Мора дістала ключа, вставила у висячий замок, та він не розкрився. Вона зігнулася над замерзлою замковою щілиною й почала копирсатися в ній ключем.

— Чому в них відпадають пальці? — запитала Ріццолі.

— Що?

— Чому втрачаєш пальці, якщо підчепив проказу? Це бактерії, що роз’їдають шкіру?

— Ні, проказа шкодить по-іншому. Бацили атакують периферійну нервову систему, пальці на руках і ногах втрачають чутливість. Перестаєш відчувати біль. Біль — це наша сигналізація, частина захисного механізму. Без нього можна випадково сунути пальця в окріп і навіть не відчути, як горить шкіра. Або ж не відчути, як на нозі формується мозоль. Можна знову й знову зазнавати травм, це призводить до вторинних інфекцій. До гангрени.

Мора замовкла, збентежена впертим замком.

— Дайте мені спробувати.

Вона відійшла і вдячно сунула руки в кишені, поки Ріццолі вовтузилася з ключем.

— У бідних країнах найбільше нівечать руки й ноги пацюки, — продовжила пояснювати Мора.

Ріццолі підвела до неї насуплене обличчя.

— Пацюки?

— Уночі залізають у ліжко й гризуть пальці рук і ніг, доки людина спить.

— Серйозно?

— І людина нічого не відчуває, бо проказа позбавила шкіру чутливості. Прокидається вранці, а кінчиків пальців немає. Самі лиш криваві кукси.

Ріццолі витріщилася на неї, тоді різко повернула ключа.

Замок піддався. Двері розчахнулися, відкриваючи сірі силуети меблів, що зливалися з чорнотою.

— Ласкаво прошу до «Мами Кортіни», — мовила Мора.

Детектив зупинилася на порозі, поводила «маґлайтом» по кімнаті.

— Там щось ворушиться, — пробуркотіла вона.

— Пацюки.

— Не будемо більше про пацюків.

Мора ввімкнула свій ліхтарик і пішла слідом за Ріццолі в темряву, що смерділа згірклим жиром.

— Він провів її тут, через залу, — сказала вона, ведучи промінь по підлозі. — У пилюці знайшли сліди, ймовірно, від п’ят її взуття. Він, певно, вхопив її попід пахвами й тягнув спиною вперед.

— Йому мало б бути гидко навіть торкатися її.

— Припускаю, що він був у рукавичках, бо відбитків пальців не лишилося.

— І все одно, він терся об її одяг. Піддавався інфекції.

— Ви бачите це так само, як люди в давнину, — наче один доторк прокаженого перетворить вас на чудовисько. Проказа передається не так легко, як можна подумати.

— Але ж її можна підчепити. Можна заразитися.

— Так.

— А тоді незчуєшся, як відваляться ніс і пальці.

— Це виліковна хвороба. Є антибіотики.

— Байдуже, чи виліковна, — сказала Ріццолі, повільно перетинаючи кухню. — Ми говоримо про проказу. Просто з Біблії.

Вони пройшли крізь обертові двері до залу. «Маґлайт» Ріццолі описав коло, на периферії блимнули складені стосами стільці. Вони не бачили тарганів і пацюків, однак чули слабкий шурхіт. Темрява була жива.

— Куди тепер? — майже пошепки спитала детектив, наче вони вторглися на ворожу територію.

— Ідіть далі. Праворуч буде коридор, з того краю кімнати.

Вогні їхніх ліхтариків танцювали на підлозі. Останні сліди жертви були знищені правоохоронцями, які проходили цим шляхом. Коли Мора вперше приїхала на місце злочину, поруч були детективи Кроу та Сліпер, вона знала, що вже стоїть ціла армія криміналістів, тримаючи напоготові камери, прилади та порошок для зняття відбитків пальців. Того вечора їй не було страшно.

А тепер вона важко дихала. Збагнула, що тримається поближче до Ріццолі, гостро усвідомлюючи те, що ніхто не прикриває її ззаду. Вона відчула, як піднімаються волосинки на шиї, надзвичайно чутливо дослухалася до звуків і будь-яких натяків на рух у себе за спиною.

Ріццолі зупинилася, світло метнулося праворуч.

— Цей коридор?

— Убиральня в кінці.

Детектив рушила вперед, водячи ліхтариком від стіни до стіни. Біля останніх дверей спинилася, наче заздалегідь знаючи, що за ними побачить дещо неприємне. Вона посвітила в кімнату й пильно вдивилась у мазки крові на кахлях підлоги. Коротко повела по стінах, повз кабінку, порцелянові пісуари й умивальники з плямами іржі. Тоді знову перевела промінь на підлогу, наче його магнітом вабило туди, де лежало тіло.

Місце смерті має свою особливу силу. Таке місце зберігає пам’ять про те, що сталося, ще довго після того, як тіло виносять, а кров змивають. Воно затримує відгомін криків, береже запах страху. І, наче чорна діра, засмоктує у свій вир увагу живих, які не можуть відвернутися, не можуть опиратися погляду в пекло.

Ріццолі присіла над закривавленими кахлями.

— Постріл був чистий, у серце, — сказала Мора, присідаючи поряд з нею. — Тампонада перикарда призвела до раптової зупинки серця. Саме тому на підлозі так мало крові. Серце не билося, кровообіг зупинився. Коли він ампутував їй кінцівки, то рубав уже мертве тіло.

Вони замовкли, не зводячи очей з брунатних плям. У вбиральні вікон не було, світла з вулиці не побачиш. Той, хто підняв на жінку ножа, міг не поспішати, міг безперешкодно займатися своєю різаниною. Не треба було глушити крики, не було жодної загрози. Він міг у зручному темпі розтинати шкіру й суглоби, збираючи свої тілесні скарби.

А закінчивши, покинув тіло в царстві паразитів, на бенкет пацюкам і тарганам, які мали знищити ту плоть, що ще лишилася.

Мора підвелася, важко дихаючи. Хоча в будівлі було дуже холодно, руки в рукавицях пітніли, серце калатало.

— Можемо йти? — запитала вона.

— Зачекайте. Я ще роздивлюся.

— Тут більше немає на що дивитися.

— Ми ж щойно прийшли, док.

Мора глянула в темний коридор і здригнулася. Відчула дивний порух повітря, мов холодне дихання, від якого піднялися волосинки на шиї. «Двері, — раптом подумала вона. — Ми лишили двері до провулка незамкненими».

Ріццолі досі сиділа над плямами, повільно прочісуючи «маґлайтом» кахлі, зосереджена тільки на крові. «Вона не боїться, — подумала Мора. — То чого мені боятися? Спокійно, спокійно».

Вона побокувала до коридору. Тримаючи ліхтарик мов шаблю, швидко рубонула променем темряву.

Нічого не побачила.

Волосинки на шиї стояли дибки.

— Ріццолі, — прошепотіла вона. — Можемо піти, негайно?

Тільки тоді детектив почула напруження в Мориному голосі. Запитала, так само тихо:

— Що таке?

— Я хочу піти.

— Чому?

Мора вдивлялась у темряву коридору.

— Щось тут не так.

— Ви щось чули?

— Просто ходімо звідси, гаразд?

Ріццолі підвелася. М’яко погодилася:

— Гаразд.

Вона пройшла повз Мору до коридору. Зупинилася, наче винюхуючи можливу загрозу в повітрі. «Безстрашна Ріццолі, завжди попереду», — подумала Мора, йдучи слідом за детективом через залу ресторану. Вони увійшли в кухню, блимаючи ліхтариками. «Ідеальні цілі, — усвідомила вона. — Ідемо, рипимо підлогою, і наші ліхтарики все одно що мішені».

Мора відчула подих холодного повітря й витріщилася на силует чоловіка, що стояв у проході. Коли між тіней раптово загриміли голоси, ошелешено завмерла.

Ріццолі, вже у бойовій позиції, закричала:

— Аніруш!

— Кидай зброю!

— Я сказала, аніруш, мудило! — звеліла детектив.

— Поліція Бостона! Я з поліції Бостона!

— Якого біса…

Промінь ліхтарика Ріццолі раптом освітив обличчя чоловіка. Він підняв руки, мружачись від яскравого світла. Запала довга тиша.

Ріццолі з огидою пирхнула:

— От лайно.

— Так, я теж радий тебе бачити, — сказав детектив Кроу. — Я так розумію, тут відбувається все найцікавіше.

— Я б тобі голову, до дідька, могла знести, — мовила Ріццолі. — Хоч попередив би, що будеш тут…

Вона замовкла й завмерла, коли з’явився другий силует. Високий чоловік із котячою грацією проминув Кроу і ступив до кола світла від ліхтарика Ріццолі. Світло раптом здригнулося — рука затремтіла, не втримала.

— Привіт, Джейн, — промовив Гебріел Дін.

Довга тиша в темряві здавалася електрично зарядженою.

Коли Ріццолі нарешті спромоглася відповісти, її голос був на диво рівним. Діловим.

— Я не знала, що ти в місті.

— Зранку прилетів.

Вона повернула зброю в кобуру, випросталася.

— Що ти тут робиш?

— Те ж саме, що й ти. Детектив Кроу показує мені місце злочину.

— Ця справа зацікавила ФБР? Чому?

Дін роззирнувся.

— Краще обговорити це деінде. Принаймні там, де тепло. Я хотів би почути, як твоя справа пов’язана з цією, Джейн.

— Якщо буде розмова, то це буде обмін інформацією, — сказала Ріццолі.

— Авжеж.

— Усі карти на стіл.

Дін кивнув.

— Знатимеш усе, що знаю я.

— Слухайте, — втрутився Кроу. — Дозвольте мені вже показати агентові Діну тут усе. Зустрінемось у конференц-залі. Принаймні світла буде достатньо, щоб ми бачили один одного. І не стовбичитимемо, відморожуючи зади.

Ріццолі кивнула.

— Конференц-зала, друга година. Побачимося там.