Грішна

7

Вона побачила світло його фар крізь заметіль. Він їхав поволі, шукаючи її будинок, і зупинився саме навпроти. «Теж сумніваєшся, Вікторе? — подумала вона. — Питаєш себе, чи це не помилка, чи не краще буде розвернутися й повернутися до міста?»

Автомобіль під’їхав до узбіччя й припаркувався.

Мора відійшла від вікна, стала серед вітальні — серце калатало, долоні пітніли. Звук дзвінка змусив її перелякано вдихнути. Вона не була готова зустрітися з ним, але він уже був тут, і не годилося лишати його надворі в такий холод.

Знову дзвінок.

Вона відчинила двері, до передпокою ввірвалися сніжинки. Вони виблискували в нього на куртці, у волоссі, в бороді. Класичний момент, наче з фільму каналу «Голлмарк»: колишній коханець стоїть на порозі, голодним поглядом вдивляється в її обличчя, а вона не може придумати нічого, окрім:

— Заходь.

Ані поцілунку, ані обіймів, навіть руками не торкнулися.

Віктор увійшов, скинув куртку. Поки вішав її, від знайомого запаху шкіри, його запаху в горлі Мори став клубок. Вона зачинила шафу й розвернулася до нього.

— Хочеш випити?

— Може, кави?

— Справжньої?

— Минуло лише три роки, Моро. Забула?

Ні, вона не забула. Міцна чорна кава — Віктор завжди пив лише таку. Ведучи його на кухню й дістаючи з морозильника пакет зернової кави «Маунт Сатро Ростерз», вона з тривогою відчувала знайоме хвилювання. У Сан-Франциско це була їхня улюблена марка, і досі щодватижні свіжа порція приходила їй поштою. Шлюби закінчуються, але є речі, від яких неможливо відмовитися. Мора змолола каву й запустила кавоварку, усвідомлюючи, що він поволі оглядає її кухню: холодильник «Саб-Зіро» зі сталі-нержавійки, плита «Вікінг», чорні гранітні стільниці. Купивши цей будинок, вона скоро переробила кухню й зараз пишалася тим, що він перебуває на її території, що вона заробила все те, на що він дивиться, своєю працею. В цьому аспекті розлучення пройшло доволі просто: вони нічого не хотіли один від одного. Після двох років шлюбу просто забрали кожен своє майно й розійшлися різними шляхами. Це був лише її дім, і, щовечора заходячи сюди, вона знала, що все буде точно так, як коли вона звідси виходила. Кожна дрібниця — її покупка, її вибір.

— Схоже, ти нарешті маєш кухню своєї мрії, — озвався Віктор.

— Мені подобається.

— Скажи, невже їжа справді смакує краще, якщо її готувати на пафосній плиті на шість конфорок?

Саркастичний тон Морі не сподобався, тож вона обрубала:

— Насправді так. А якщо їсти з порцеляни від Річарда Джінорі, виходить ще смачніше.

— Куди поділися старі добрі «Крайт енд Беррел»?

— Вирішила потішити себе, Вікторе. Перестала відчувати провину через те, що маю гроші й витрачаю їх. Життя надто коротке, щоб провести його як хіппі.

— Та ну, Моро. Невже ти так почувалася зі мною?

— Ти змушував мене відчувати, наче трохи розкошів — це зрада ідеї.

— Якої ідеї?

— Для тебе все було ідейно. Якщо в Анголі голодують люди, то купувати гарну постільну білизну — гріх. Чи їсти стейки. Чи мати «Мерседес».

— Мені здавалося, що ти теж так думала.

— Знаєш, Вікторе, ідеалізм виснажує. Я не соромлюся того, що маю гроші, і не почуватимуся винною, витрачаючи їх.

Вона налила йому кави, думаючи, чи усвідомлює він усю іронію ситуації: він, фанат «Маунт Сатро», п’є напій із бобів, які везли сюди через усю країну (скільки пального змарновано!). Ще й на чашці був логотип фармацевтичної компанії (корпоративний хабар!). Але він мовчки прийняв від неї чашку. Дивна покора від чоловіка, який завжди був таким ідеалістом.

Саме ця пристрасть спершу й привабила Мору до нього. Вони зустрілися в Сан-Франциско, на конференції, присвяченій медицині в країнах третього світу. Мора читала доповідь про статистику аутопсій за кордоном; Віктор презентував ключове звернення про численні людські трагедії, з якими бригади медиків «Єдиної Землі» мають справу за кордоном. Стоячи перед тією ошатною аудиторією, Віктор більше скидався на втомленого й неголеного мандрівника, аніж на лікаря. Насправді, він тоді щойно зійшов з літака з Гватемали й не мав змоги навіть випрасувати сорочку. До зали увійшов із коробкою слайдів — без тексту промови, без нотаток, із самою лише дорогоцінною збіркою зображень, що з’являлися на екрані у трагічній прогресії. Юна ефіопська мати, що помирає від правця. Перуанське маля з вовчою пащею, кинуте край дороги. Казахська дівчинка, загорнута в саван, — померла від пневмонії. Усім цим смертям можна було запобігти — Віктор наполягав на цьому. Були знімки невинних жертв війни, бідності та невігластва, яких його організація, «Єдина Земля», могла б урятувати. Але грошей, волонтерів і людей ніколи не буде достатньо для порятунку людей від усіх гуманітарних криз.

Навіть зараз, повернувшись подумки до тієї темної зали, Мора була зворушена його словами, тим, як пристрасно він говорив про клініки в наметах і мандрівні їдальні, про забутих бідняків, які щодня помирають непоміченими.

Коли світло знову ввімкнули, вона більше не бачила на кафедрі скуйовдженого лікаря — там стояв чоловік, чия цілеспрямованість робила його надзвичайним. Вона завжди наполягала на розсудливості й упорядкованості у власному житті, і тепер її вабило до цього чоловіка: робота вела його до найхаотичніших місць світу, він був настільки енергійний, що це майже лякало.

А що в ній побачив Віктор? Точно не спільницю у хрестових походах. Вона принесла в його життя стабільність і спокій. Вона організовувала господарство й вела родинну бухгалтерію, вона чекала вдома, поки він літав світом від кризи до кризи, з одного континенту на інший. Його життя проходило на валізах і було повне адреналіну.

Вона питала себе: «Чи було це життя щасливішим без мене?» Зараз, сидячи за її столом і сьорбаючи каву, він не мав надто щасливого вигляду. Багато в чому це був той самий Віктор. Волосся трохи скуйовджене, сорочка невипрасувана, комір обтріпаний — сліди його презирства до поверхового. Але в чомусь він змінився. Цей Віктор був старший, виснаженіший, він здавався тихим, навіть сумним — вогонь, пригашений зрілістю.

Мора сіла за стіл зі своєю кавою, вони подивилися один на одного.

— Треба було влаштувати цю розмову три роки тому, — сказав він.

— Три роки тому ти б мене не послухав.

— А ти намагалася? Ти хоч раз підійшла до мене з тим, що тобі набридло бути дружиною активіста?

Вона опустила очі до кави. Ні, вона йому нічого не говорила. Тримала все в собі, як завжди робила з емоціями, що її проймали. Гнів, розпач, відчай — усе це змушувало її відчувати брак контролю, і вона не могла цьому підкоритися. Лише підписавши папери про розлучення, вона відчула дивне відсторонення від усього.

— Я не знав, що тобі було так важко, — сказав Віктор.

— Ти б щось змінив, якби я тобі сказала?

— Ти могла спробувати.

— І що б ти зробив? Пішов би з «Єдиної Землі»? Компроміс був неможливий. Тебе надто захоплює гра у святого Віктора. Усі ті нагороди, вихваляння. Ніхто не потрапляє на обкладинку журналу «Піпл» за те, що він хороший чоловік своїй дружині.

— Думаєш, я заради цього цим займаюся? Заради уваги й публічності? Господи, Моро, ти ж знаєш, як це важливо! Хоч віддай мені належне.

Мора зітхнула.

— Твоя правда, це нечесно. Але ми обоє знаємо, що тобі всього цього бракувало б.

— Так, — визнав він. І тихо додав: — Та я не знав, як мені бракуватиме тебе.

Вона залишила ці слова без відповіді. Дозволила тиші запанувати поміж ними. Насправді — просто не знала, що сказати, така заскочена була його зізнанням.

— Маєш чудовий вигляд, — відзначив Віктор. — І схоже, задоволена життям. Це так?

— Так.

Надто швидка відповідь, надто автоматична. Вона відчула, як запалали щоки.

— З новою роботою все добре?

— Вона постійно приносить виклики.

— Це цікавіше, ніж тероризувати студентів-медиків у Каліфорнійському?

Мора засміялася.

— Я не тероризувала студентів.

— Вони можуть бути іншої думки.

— У мене просто висока планка, от і все. І вони до неї майже завжди дотягувалися.

— Ти була хорошою викладачкою, Моро. Певен, університет був би радий повернути тебе.

— Що ж, ми всі рухаємося далі, чи не так?

Вона відчувала його погляд і навмисно підтримувала непроникний вираз обличчя.

— Бачив тебе вчора по телебаченню, — сказав Віктор. — У новинах, про напад на тих черниць.

— Я сподівалася, що камери мене оминуть.

— Я тебе одразу впізнав. Ти на відео виходила з воріт.

— Один з мінусів роботи. Завжди на видноті.

— Уявляю собі, особливо з такими справами. Показували по всіх каналах.

— І що говорили?

— Що поліція не має підозрюваних. Що мотив досі невідомий. — Він похитав головою. — Напад на черниць — це щось зовсім ірраціональне. Якщо без сексуального насильства.

— Невже з ним раціональніше?

— Ти знаєш, про що я.

Так, Мора знала, і знала Віктора достатньо добре, щоб не образитися на такий коментар. Між холодним розрахунком сексуального хижака і психопатом без зв’язку з реальністю насправді є різниця.

— Сьогодні зранку робила розтин, — сказала вона. — Численні тріщини черепа. Розрив середньої менінгеальної артерії. Він бив її знову й знову, ймовірно молотком. Не знаю, чи можна назвати цей напад раціональним.

Віктор похитав головою.

— Як ти це витримуєш, Моро? Від аутопсії спокійних, охайних лікарняних смертей перейшла до чогось такого…

— Смерті в лікарні не зовсім спокійні й охайні.

— Але розтин жертви вбивства? І вона ж була молода, так?

— Усього лиш двадцять років.

Мора зупинилася на межі того, щоб розповісти йому про свої знахідки під час розтину. Коли вони були одружені, то завжди ділилися медичними чутками, довіряли одне одному конфіденційну інформацію. Але зараз тема була надто похмура, і Морі не хотілося залучати смерть далі до розмови.

Вона підвелася, налити ще кави. Повернувшись до столу з кавником, сказала:

— Розкажи тепер про себе. Як ведеться святому Віктору?

— Будь ласка, не зви мене так.

— Раніше ти вважав це смішним.

— А тепер думаю, що це зловісно. Коли преса починає називати тебе святим, розумієш, що вони чекають можливості збити тебе з п’єдесталу.

— Я помітила, що ви з «Єдиною Землею» часто з’являєтеся в новинах.

Віктор зітхнув.

— На жаль.

— Чому на жаль?

— Рік був поганий для міжнародної благодійності. Стільки нових конфліктів, стільки біженців. Це єдина причина, через яку ми світимося в новинах. Бо тільки ми щось робимо. Нам пощастило, що цього року ми отримали великий грант.

— Унаслідок усіх цих схвальних статей?

Він знизав плечима.

— Час від часу у великих корпорацій прокидається совість, тож вони вирішують виписати нам чек.

— Певна, податкові вирахування їм теж не шкодять.

— Але ці гроші так швидко зникають. Якийсь новий маніяк починає війну, і нам раптом доводиться мати справу ще з мільйоном біженців. Ще сто тисяч дітей помирають від тифу чи холери. Я через це не сплю ночами, Моро. Думаю про тих дітей.

Віктор сьорбнув кави, а тоді поставив чашку на стіл, наче смак напою став йому неприємний.

Мора дивилася на нього, такого тихого, й помічала нові сиві пасма в рудуватому волоссі. «Він старішає, — подумала вона, — але ідеалізму не втратив». Саме того ідеалізму, який уперше привабив її до нього, а тоді зрештою розвів їх. Вона не могла конкурувати зі світом, який потребував уваги Віктора, і навіть намагатися було не варто. Його роман із французькою медсестрою несподіванкою не став. Це був прояв непокори, його спосіб утвердити свою незалежність від неї.

Вони сиділи мовчки, не дивлячись один на одного, — двоє людей, які колись були закохані, а нині не мали чого сказати один одному. Мора почула, як Віктор підвівся, і дивилася на нього, поки він мив свою чашку.

— Як справи в Домінік? — запитала вона.

— Звідки мені знати?

— Вона ще працює на «Єдину Землю»?

— Ні. Звільнилася. Нам обом було незручно, після…

Він знизав плечима.

— Не підтримуєте зв’язок?

— Вона не мала для мене значення, Моро, ти це знаєш.

— Цікаво. Для мене вона стала дуже важлива.

Віктор розвернувся до неї.

— Як думаєш, ти колись перестанеш злитися через неї?

— Три роки минуло. Було б непогано.

— Це не відповідь.

Мора опустила очі.

— У тебе був роман. Я мусила розлютитися. То був єдиний спосіб.

— Єдиний спосіб?

— Піти від тебе. Покінчити з тобою.

Віктор підійшов до неї. Поклав руки їй на плечі теплим, інтимним доторком.

— Я не хочу, щоб ти зі мною покінчила, — мовив він. — Навіть якщо це значитиме, що ти мене ненавидиш. Принаймні відчуватимеш хоч щось. Ось що мене найбільше турбувало — те, що ти змогла просто взяти й піти. Що здавалася такою холодною.

«Я не знаю іншого способу впоратися з усім цим», — подумала Мора, коли його руки оповили її, його дихання теплом торкнулося її волосся. Вона давно навчилася замикати в собі всі ці хаотичні емоції. Вони так погано підходили один одному. Сяйливий Віктор, одружений із Королевою Покійників. Звідки вони взяли, що з цього щось може бути?

«Бо я хотіла його жару, його пристрасті. Хотіла того, чого сама ніколи не матиму».

Телефонний дзвінок змусив Віктора завмерти, не відпускаючи її плечей. Він ступив крок назад, лишивши її прагнути його тепла. Мора підвелася й підійшла до телефона на кухні. Один погляд на номер, і стало зрозуміло, що цей дзвінок знову відправить її в ніч, у сніг. Говорячи з детективом і занотовуючи вказівки, вона побачила, як Віктор упокорено хитає головою. Сьогодні її покликав обов’язок, а він лишився сам.

Мора повісила слухавку.

— Вибач, я мушу їхати.

— Похмурий Жнець кличе?

— У Роксбері знайшли тіло. На мене чекають.

Віктор провів її до дверей.

— Мені поїхати з тобою?

— Навіщо?

— Скласти компанію.

— Повір, на місці злочину компанії не бракує.

Він визирнув із вікна вітальні на густий сніг.

— Не та ніч, щоб сідати за кермо.

— Нам обом. — Мора нахилилася, взула чоботи. І раділа тому, що він не бачить її обличчя, коли промовила: — Ти не мусиш повертатися до готелю. Може, залишишся тут?

— Маєш на увазі, на ніч?

— Тобі так буде зручніше. Влаштуєшся в кімнаті для гостей. Мене кілька годин не буде.

Його мовчання змусило її почервоніти. Досі не дивлячись на нього, Мора застебнула пальто. Охоплена бажанням утекти, вона відчинила двері.

І почула за спиною:

— Я на тебе зачекаю.

Сині вогні блимали крізь завісу снігу. Мора зупинилася за одним із патрульних авто, патрульний підійшов до неї, наполовину сховавшись за піднятим коміром, наче черепаха в панцирі. Вона опустила скло, примружилася від світла ліхтарика. Усередину залітав сніг, осідав на панель приладів.

— Докторка Айлс, бюро судово-медичної експертизи, — відрекомендувалася жінка.

— Добре, мем, можете лишити авто тут.

— Де тіло?

— Усередині. — Він махнув ліхтариком на будівлю з того боку вулиці. — Головний вхід на замку, треба обійти з провулка. Електрика вимкнена, йдіть обережно. Вам знадобиться ліхтарик, у провулку повно коробок і всякого лайна.

Мора вийшла з автомобіля під біле мереживо снігу. Сьогодні вона була повністю готова до погоди й тішилася з того, як тепло та сухо ногам в утеплених чоботах. На дорозі лежав шестидюймовий шар снігу, але він був м’який і пухнастий, і пробиратися крізь замети було просто.

Біля входу до провулка вона ввімкнула ліхтарика й побачила обвислу поліційну стрічку, жовте майже зовсім сховалося під білим. Вона переступила її, збивши сніг. Провулок був захаращений безформними купами мотлоху, вкритими снігом. Мора врізалася ногою в щось тверде, почулося дзеленчання пляшок. Це місце вочевидь було смітником, і їй стало цікаво, що за гидоту приховує ця біла ковдра.

Вона постукала в двері, гукнула:

— Є хто? Це судмедекспертка.

Двері відчинилися, її засліпило світло ліхтаря. Вона не бачила, хто його тримає, але впізнала голос детектива Даррена Кроу.

— Привіт, док. Вітаємо в царстві тарганів.

— Можете світити деінде?

Промінь перемістився, і Мора побачила його дещо загрозливий силует із широкими плечима. Він був одним із молодих детективів відділу розслідування вбивств, і щоразу, працюючи з ним, вона почувалася наче на знімальному майданчику телесеріалу — такий схожий був Кроу на копа з фільму, з ретельно укладеним волоссям і нахабною, самовпевненою поведінкою. У жінках він поважав лише холодний професіоналізм, і саме його вона йому демонструвала. Там, де чоловік-судмедексперт міг би потеревенити з детективом, Мора мусила підтримувати кордони й проводити межу, інакше він знайшов би спосіб розхитати її авторитет.

Вона наділа рукавички й бахіли і зайшла в будинок. Освітивши ліхтариком кімнату, побачила металеві поверхні, що відбивали світло: велетенський холодильник і металеві столи, промислову плиту й духовки.

— Тут раніше був італійський ресторан «Мама Кортіна», — пояснив Кроу. — Аж поки Мама не збанкрутувала й не покинула бізнес. Будівлю призначили до знесення два роки тому, обидва входи замкнули на замки. Схоже, що двері у провулку нещодавно зламали. Кухонне обладнання виставили на аукціон, але не знаю, кому воно потрібне — бруднюще.

Він посвітив на конфорки, де жир за роки взявся чорною кіркою. Таргани чкурнули геть від світла.

— Тут їх повно. Стільки смачного жиру на поживу.

— Хто знайшов тіло?

— Один з наших хлопців з відділу боротьби з наркотиками. Вони влаштували облаву за квартал звідси. Підозрюваний утік, вони вирішили, що побіг сюди. Побачили, що двері навстіж, увійшли, шукаючи свого типа, а тут сюрприз. — Він указав ліхтариком на підлогу, тоді махнув на інший край кухні. — Серед пилу є сліди. Наче жертву тягнули через кімнату. Тіло там. Треба пройти через залу.

— Уже все зафільмували?

— Так. Дві пачки батарейок взяли, щоб світла вистачило, — усі вже сіли. Тож там буде темнувато.

Мора пішла за Кроу до дверей, тримаючи руки близько до тіла, нагадуючи собі ні до чого не торкатися — наче їй взагалі того хотілося. Навколо неї в тінях постійно шурхотіло, вона подумала про тисячі тарганів, що носяться стінами, чіпляються за стелю в неї над головою. Страшні криваві видовища вона терпіла з гідністю, а от мерзенні комахи викликали в неї щиру огиду.

Ступивши до зали, вона відчула поєднання старих запахів, характерне для провулків за ресторанами: сміття й прокисле пиво. Але тут було ще дещо, зловісний і знайомий сморід, від якого серце забилося швидше. Це була мета її візиту, що будила в ній одночасно цікавість і страх.

— Схоже, тут ночували безхатьки, — завважив Кроу, посвітивши на підлогу, де лежала ковдра та оберемок старих газет. — А там ще й свічки є. Пощастило, що весь ресторан з його мотлохом не спалили.

Він повів променем по горі обгорток від їжі та порожніх бляшанок. З вершини гори на них дивилися жовті очі — пацюк, не зляканий, навіть нахабний, наче закликав підійти.

«Пацюки й таргани. Що ж вони залишили від тіла?» — подумала Мора.

— Це тут, за рогом. — Детектив упевнено торував шлях повз столи й складені стільці. — Тримайтеся з цього боку. Ми хочемо зберегти сліди: хтось уступив у кров і розніс її далі від тіла. Вони закінчуються десь тут.

Він провів її до короткого коридору. З дверей у кінці лилося слабке світло. З чоловічої вбиральні.

— Док прийшла! — гукнув Кроу.

У дверях з’явилося світло ще одного ліхтарика. З убиральні вийшов напарник Кроу, Ед Сліпер, і втомлено махнув Морі забраною в рукавичку рукою. Сліпер був найстаршим у відділі вбивств, і щоразу, побачивши його, Мора відзначала, що його плечі стали трохи понуріші. Їй стало цікаво, наскільки ця пригніченість пов’язана з Кроу. Ані мудрість, ані досвід не подолають молодої агресії, тож Сліпер давно віддав контроль своєму владному напарнику.

— Видовище не з приємних, — мовив він. — Радійте, що зараз не липень. І думати не хочу, як би тут смерділо, якби не було так в біса холодно.

Кроу розреготався.

— Схоже, хтось готовий до Флориди.

— Я вже вибрав собі гарний будиночок у комплексі за квартал від пляжу. Носитиму самі плавки цілий день. Хай усе висить.

«Теплі пляжі, — подумала Мора. — Дрібний пісок». Хіба ж не всі вони воліли б опинитися там замість цього темного коридору, освітленого лише трійцею їхніх ліхтариків?

— Тіло ваше, док, — сказав Сліпер.

Вона пройшла у двері. Промінь ліхтарика впав на брудні кахлі підлоги — чорно-білі, викладені в шаховому порядку. Вони були вкриті слідами й засохлою кров’ю.

— Тримайтеся біля стіни, — нагадав Кроу.

Мора ввійшла до вбиральні й одразу відсахнулася, налякана стрімким рухом біля ніг.

— Господи, — видихнула й здавлено засміялася.

— Так, пацюки тут здоровенні, — погодився Кроу. — Мали чим бенкетувати.

Вона побачила, як за двері кабінки прослизнув хвіст, і пригадала старі міські легенди про пацюків, які плавають каналізацією й вистрибують з унітазів.

Поволі провела променем повз два вмивальники без кранів, повз пісуар, забитий недопалками й сміттям. Опустила світло на оголене тіло, що лежало на боку за пісуаром. Крізь заплутане чорне волосся було видно відкриті лицьові кістки. Трупожери вже наїлися свіжого м’яса: тіло було поцятковане численними слідами пацючих зубів. Але найбільше її налякало не те, як гострі зуби спотворили тіло, а його мініатюрність.

«Невже дитина?»

Мора присіла біля тіла, яке лежало правою щокою на підлозі. Зігнувшись нижче, вона побачила розвинені груди — точно не дитина, зріла жінка, просто дрібної статури, зі стертими рисами обличчя. Трупожери жадібно обгризли відкриту ліву половину обличчя, зжерли шкіру, навіть носовий хрящ. Шкіра, що лишилася на тілі, була доволі темна. «Латиноамериканка?» — подумала Мора, ведучи промінь ліхтарика через сухорляві плечі вузлуватим хребтом. Оголене тіло було вкрите темними, мало не фіолетовими вузликами. Вона посвітила на ліве стегно й сідницю, й побачила там нові ушкодження. Рвані рани спускалися вниз стегном і литкою до…

Промінь завмер на щиколотку.

— Господи, — вимовила Мора.

Лівої ступні не було. Щиколоток закінчувався куксою, почорнілою від гниття.

Вона перевела світло на другу ногу й побачила ще одну куксу. Правої ступні теж не було.

— Подивіться на руки, — запропонував Кроу, який саме підійшов ближче. Він додав свій ліхтарик до її променя, у світлі стало видно руки, що ховалися в тіні тіла.

Замість долонь Мора побачила ще дві кукси з нерівними від пацючих зубів краями.

Вона ошелешено відсахнулася.

— Я так думаю, не пацюки ж їх від’їли, — припустив детектив.

Мора глитнула.

— Ні. Ні, це була ампутація.

— Гадаєте, вона тоді була ще жива?

Мора подивилася на брудні кахлі й побачила лише невеличкі темні калюжі біля кукс, без плям від фонтану крові.

— Коли їх відрізали, артеріального тиску вже не було. Це було зроблено посмертно. — Вона подивилася на Кроу. — Кінцівки знайшли?

— Ні. Він їх забрав, чортзна-чому.

— Є логічна причина для такого вчинку, — завважив Сліпер. — Ми тепер не маємо відбитків пальців, тож не можемо встановити особистість.

Мора почала:

— Якщо він намагався позбавити її особистості… — Зупинилася, подивилася на обличчя, на проблиск кістки, і від значення цього її охопила хвиля жаху. — Її треба перевернути.

Вона взяла одноразове простирадло зі свого набору, розклала поряд із жертвою. Сліпер і Кроу разом перекотили на нього тіло.

Сліпер зойкнув і відсахнувся: стало видно правий бік обличчя, що лежав на підлозі. А ще — отвір від кулі з лівого боку грудей.

Та старого детектива шокувала не вогнепальна рана, а обличчя жертви, позбавлені повік очі, що дивилися на них. Цей бік обличчя, притиснутий до кахлів убиральні, мав би бути недоступний для зубів гризунів, однак шкіри все одно не було. Відкриті м’язи зсохлися, мов шкіряні ремінці, і крізь них перлинно проглядала вилицева кістка.

— Це теж зробили не пацюки, — мовив Сліпер.

— Так, — погодилася Мора. — Це робота не трупожерів.

— Господи, він просто здер її? Наче знімав…

«Маску». Тільки-от ця маска не з гуми й не з пластику, а з людської шкіри.

— Він зрізав її обличчя. Відрізав руки. Не лишив нам можливості її впізнати, — сказав Сліпер.

— Але для чого забирати ступні? — спитав Кроу. — У цьому немає сенсу, особистість не встановлюють за пальцями ніг. До того ж вона не схожа на жертву, яку аж надто шукатимуть. Вона наче чорна? Чи латиноска?

— Як раса пов’язана з тим, шукатимуть її чи ні? — запитала Мора.

— Просто кажу, що це не якась домогосподарка з передмістя. Чого б вона опинилася в такому районі?

Мора підвелася. Зневага до Кроу раптом стала така сильна, що їй важко було стояти поряд з ним. Вона обвела ліхтариком приміщення, промінь висвітив умивальники й пісуари.

— Там на стіні кров.

— Я б сказав, що там він її й пришив, — припустив Кроу. — Затягнув сюди, притиснув до стіни й спустив курок. Тоді ампутував усе, що треба, там, де вона впала.

Мора вдивилася в кров на кахлях. Лише кілька плям, бо жертва тоді була вже мертва. ЇЇ серце зупинилося, припинило качати кров. Вона нічого не відчувала, коли вбивця присів поряд з нею й занурив лезо глибоко в її зап’ясток, розриваючи суглоби. Коли він різав її плоть, знімав шкіру, наче білував ведмедя. А забравши свої призи, він лишив її тут, викинув, наче непотрібну тушу для трупожерів, які заповнили цю покинуту будівлю.

Без одягу, що став би на заваді гострим зубам: за кілька днів пацюки мали дістатися до м’язів.

За місяць — до кісток.

Вона подивилася на Кроу:

— Де її вбрання?

— Ми знайшли лише один черевик. Тенісна туфля четвертого розміру. Гадаю, він її впустив, як вибирався звідси. Лежала в кухні.

— На ній була кров?

— Так. Плями зверху.

Мора опустила очі на куксу на місці правої ступні.

— Отже, він роздягнув її тут, у цій кімнаті.

— Посмертне зґвалтування? — припустив Сліпер.

Кроу пирхнув.

— Хто захоче трахнути жінку з цією мерзотою по всьому тілу? І що це взагалі за висипка? Не заразна ж, ні? Типу віспа чи щось таке?

— Ні, схоже на щось хронічне, не в гострій формі. Бачите, кілька вузликів взялися кіркою.

— Ну, я не знаю, як хтось міг би захотіти її торкнутися, не те щоб трахнути.

— Завжди є така можливість, — не погодився Сліпер.

— Або ж він міг її роздягнути лише для того, щоб відкрити тіло, — сказала Мора. — Щоб прискорити його знищення трупожерами.

— Навіщо тоді перейматися й забирати одяг із собою?

— Можливо, ще один спосіб приховати її особистість.

— Гадаю, він просто хотів його забрати, — сказав Кроу.

Мора глянула на нього.

— Чому?

— З тієї ж причини, з якої він забрав ступні, руки та обличчя. Йому хотілося мати сувеніри. — Детектив подивився на Мору. Серед похилих тіней він здавався ще вищим. Небезпечнішим. — Гадаю, наш хлопчина — колекціонер.

На ґанку горіло світло, вона бачила жовтувате сяйво крізь мереживо снігопаду. О цій порі лише її будинок був освітлений. Стільки ночей вона поверталася до будинку, лампи в якому вмикалися не людською рукою, а електричними таймерами. «Сьогодні, — подумала вона, — хтось насправді на мене чекає».

А тоді побачила, що автомобіля Віктора навпроти її будинку більше немає. «Поїхав, — подумала Мора. — Як завжди, я повертаюся до порожнього дому». Сяйливе світло ґанку, яке здавалося таким привітним, тепер вразило її своїм бездушним холодом.

Поки вона під’їжджала до будинку, у грудях розлилася порожнеча розчарування. Понад усе вона переживала не через те, що він поїхав, а через власну реакцію на це. «Лише один вечір разом, — подумалося їй, — і я повертаюся туди, де була три роки тому, мою рішучість розбито, мою незалежність зруйновано».

Вона натиснула на кнопку пульта. Двері гаража відчинилися, і Мора здавлено засміялася, побачивши синю «Тойоту» біля лівої стіни.

Віктор просто поставив своє авто в гараж.

Мора завела своє до «Тойоти» і трохи посиділа, поки двері гаража зачинялися за її спиною. Вона гостро відчувала, як пришвидшується її пульс, як по крові наркотиком розливається очікування. Від розпачу до радості лише за десять секунд. Довелося нагадати собі, що між ними ніщо не змінилося. Що між ними ніщо не могло змінитися.

Вона вийшла з автомобіля, глибоко вдихнула і ввійшла в будинок.

— Вікторе?

Відповіді не було.

Мора зазирнула до вітальні, тоді пройшла на кухню. Чашки з-під кави були вимиті й прибрані, всі докази його перебування тут стерті. Вона перевірила спальні, свій кабінет — жодного сліду Віктора.

Лише повернувшись до вітальні, вона помітила скраю однієї з канап його ступню в яскравій білій шкарпетці. Підійшла й дивилася, як він спить: рука звісилася до підлоги, обличчя спокійне й мирне. Це був не той Віктор, якого вона пам’ятала, не той чоловік, чиї вулканічні пристрасті від початку привабили її, а тоді відштовхнули.

З їхнього шлюбу вона пам’ятала суперечки, глибокі рани, яких може завдати лише кохана людина. Розлучення спотворило її спогади про нього, зробило його темнішим, злішим. Вона плекала ці спогади, живилася ними так довго, що зараз, побачивши його таким беззахисним, відчула бентежне впізнавання.

«Я раніше дивилася, як ти спиш. Я раніше тебе кохала».

Мора взяла ковдру з шафи, вкрила його. Хотіла торкнутися його волосся, тоді зупинилася з простягнутою рукою.

Він розплющив очі й дивився на неї.

— Ти не спиш, — сказала вона.

— Я не збирався спати. Котра година?

— Пів на третю.

Віктор застогнав.

— Я збирався поїхати…

— Можеш лишитися. Там страшенно сніжить.

— Я поставив своє авто в гараж, сподіваюся, ти не проти. Приїхала техніка прибирати сніг…

— Його забрали б, якби ти його не перегнав. Усе гаразд. — Вона всміхнулася, м’яко промовила: — Спи далі.

Вони подивилися один на одного. Спіймана на півдорозі між бажанням і сумнівом, вона мовчала, добре знаючи, які наслідки може мати неправильний вибір. Вони обидва думали про одне й те саме: її спальня трохи далі коридором. Кілька кроків, обійми, і вона знову повернеться туди, звідки так прагнула втекти.

Мора підвелася. Це далося їй важко, наче вона виборсувалася з хитких пісків.

— Побачимося зранку.

«Це розчарування промайнуло в нього в очах?» — спитала вона себе. І не могла не відчути укол щастя від того, що це було цілком імовірно.

Уже в ліжку вона ніяк не могла заснути, усвідомлюючи, що вони під одним дахом. Під її дахом, на її території. У Сан-Франциско вони жили в будинку, який він купив ще до їхнього одруження, і вона ніколи не вважала його своїм. Сьогодні все змінилося, і саме вона контролювала ситуацію. Їй обирати, що буде далі.

І ця можливість вибору катувала її.

Лише різко прокинувшись, Мора усвідомила, що спала. У вікно вже лилося денне світло. Вона трохи полежала, думаючи над тим, що ж її розбудило. Питаючи себе, що вона може йому сказати. А тоді почула гуркіт дверей гаража й гарчання двигуна автомобіля, що виїздив з нього.

Вона вибралася з ліжка й визирнула у вікно, саме вчасно, щоб побачити, як авто Віктора зникає за рогом.