Грішна

18

Ріццолі в’їхала в сутінкову сірість, заледве бачачи дорогу крізь туман люті. Придбані подарунки були звалені на задньому сидінні разом з обгортковим папером і стрічками, але вона більше не думала про Різдво. На думці в неї була юна дівчинка, що босоніж стояла в снігу. Дівчинка, яка шукала болю, щоби приховати свою агонію. Та ніщо не могло зрівнятися з її таємною мукою, жодні молитви чи шмагання не могли втишити крик душі.

Коли детектив нарешті проїхала між гранітними колонами до будинку батьків Камілли, була вже майже п’ята, і плечі в неї затерпли від довгої подорожі. Вона вийшла з автомобіля, вдихнула колюче солоне повітря. Піднялася сходами, натисла на кнопку дзвінка.

Їй відчинила темнокоса домоправителька, Марія.

— Вибачте, детективе, місіс Маджіннес немає. Вона на вас чекала?

— Ні. Коли вона повернеться?

— Вони з хлопцями поїхали на закупи. Мають повернутися до вечері. Гадаю, це ще година.

— Тоді я зачекаю.

— Я не певна…

— Складу компанію містерові Маджіннесу, якщо ви не проти.

Марія нерішуче впустила її в будинок. Жінка звикла слухатися інших і не стала б зачиняти двері перед правоохоронцями.

Ріццолі не потрібно було показувати дорогу: вона пройшла тією ж полірованою підлогою, що й минулого разу, повз ті ж морські пейзажі й увійшла до морської кімнати. Протока Нантакет-Саунд мала зловісний вигляд, вітер гнав хвилі з білими баранцями. Рендолл Маджіннес лежав у лікарняному ліжку на правому боці, розвернувшись обличчям до вікна, щоби бачити, як збирається шторм. Місце в першому ряду на виставу природи.

Медсестра, яка сиділа поряд із ним, помітила відвідувачку, підвелася.

— Вітаю.

— Я детектив Ріццолі, поліція Бостона. Чекаю на місіс Маджіннес, то вирішила зазирнути до містера Маджіннеса, дізнатися, як у нього справи.

— Без змін.

— Як взагалі він прогресує після удару?

— Ми вже кілька місяців займаємося фізіотерапією, але порушення дуже серйозні.

— Вони незворотні?

Медсестра глянула на пацієнта, тоді жестом показала Ріццолі, щоб вона йшла за нею.

У коридорі вона мовила:

— Не люблю говорити про нього, коли він чує. Знаю, він усе розуміє.

— Звідки ви знаєте?

— З того, як він дивиться, як реагує на різні речі. Хоча він і не говорить, мозок у нього працює. Сьогодні я ставила його улюблену оперу, «Богему», і бачила в його очах сльози.

— Може, це не від музики, а від відчаю.

— Авжеж, він має для цього привід. Минуло вісім місяців, а краще майже не стало. Прогноз дуже похмурий. Він майже точно вже не зможе ходити, буде паралізований з одного боку. І щодо мови… — Вона сумно похитала головою. — Інсульт був обширний.

Ріццолі розвернулася до морської кімнати.

— Якщо хочете піти випити кави чи просто пройтися, я радо з ним посиджу.

— Ви не проти?

— Хіба що йому потрібен особливий догляд.

— Ні, нічого такого не треба. Просто поговоріть з ним. Він буде вдячний.

— Так. Поговорю.

Детектив повернулася до морської кімнати, підсунула стілець ближче до ліжка. Сіла так, щоб бачити очі Рендолла Маджіннеса. Щоб він точно не уник її погляду.

— Привіт, Рендолле, — мовила вона. — Пам’ятаєте мене? Детектив Ріццолі. Я розслідую вбивство вашої дочки. Ви ж знаєте, що Камілла померла, правда?

Вона побачила спалах смутку в сірих очах. Визнання того, що він розуміє. Що він за нею тужить.

— Яка ж вона була красуня, ваша Камілла. Але ви й це знаєте, так? Чи ж можна інакше? Щодня ви бачили її в цьому домі. Бачили, як вона виросла, стала молодою жінкою. — Ріццолі помовчала. — І бачили, як вона зламалася.

Очі пильно дивилися на неї, всотували кожне слово.

— То коли ти почав її трахати, Рендолле?

За вікном над протокою носився вітер. Навіть у напівзгаслому світлі білі баранці яскраво сяяли — мазки бурі в темному морі.

Рендол Маджіннес більше не дивився на неї. Він перевів погляд униз, відчайдушно уникаючи її очей.

— Їй було всього лиш вісім, коли її мати вкоротила собі віку. І от у Камілли немає нікого, крім татка. Вона потребує тебе. Довіряє тобі. А ти? — Ріццолі з огидою похитала головою. — Ти знав, яка вона тендітна. Знав, чому вона виходила на сніг босоніж. Чому замикалася в кімнаті. Чому втекла в монастир. Вона від тебе втікала.

Детектив схилилася над чоловіком. Достатньо близько, щоби вловити слабкий запах сечі з підгузка для дорослих.

— Коли вона того єдиного разу приїхала додому, певно, думала, що ти її не торкнешся. Що хоч раз даси їй спокій: дім був повен родичів, усі з’їхалися на похорон. Але тебе це не спинило. Правда ж?

Він досі опускав очі, досі уникав її. Ріццолі присіла біля ліжка. Так близько, що, хоч куди б він дивився, вона була тут, перед ним.

— То була твоя дитина, Рендолле, — сказала вона. — Навіть твоя ДНК не потрібна, щоб це довести: надто багато схожості з материною. Усе записано там, у ДНК маляти. Дитини інцесту. Ти знав, що вона завагітніла? Знав, що загубив власну дочку?

Ріццолі сіла на стілець, трохи посиділа, не зводячи з нього очей. Було тихо, і вона чула, як пришвидшується його дихання — галасливі вдихання людини, яка відчайдушно хоче втекти, одначе не може.

— Знаєш, Рендолле, я не дуже вірю в Бога. Але починаю думати, що це моя помилка. Бо глянь, що сталося з тобою. У березні ти трахнув дочку. У квітні стався удар. Ти більше ніколи не поворухнешся. Не заговориш. Ти — просто мозок у мертвому тілі, Рендолле. Якщо це не божественне правосуддя, то я не знаю, що тоді.

Тепер він скавучав, марно намагався поворухнути кінцівками.

Детектив нахилилася до нього й прошепотіла просто на вухо:

— Відчуваєш сморід свого гниття? Як думаєш, що робить твоя дружина, Лорен, поки ти тут сциш у підгузок? Певно що добре проводить час. Може, вже знайшла собі компанію. Подумай про це. Не обов’язково помирати, щоби потрапити в пекло.

Задоволено зітхнувши, вона підвелася.

— Бувай щасливий, Рендолле, — мовила Ріццолі й вийшла з кімнати.

Прямуючи до вхідних дверей, почула голос Марії:

— Детективе Ріццолі, ви вже йдете?

— Так. Вирішила не чекати на місіс Маджіннес.

— Що їй сказати?

— Просто що я заходила. — Вона озирнулася назад, на морську кімнату. — О, і передайте їй ще дещо.

— Так?

— Здається, Рендолл скучив за Каміллою. Може, поставите її фотографію там, де він постійно її бачитиме? — Вона всміхнулася й відчинила двері. — Він буде дуже вдячний.

У вітальні мерехтіли різдвяні вогники.

Ворота гаража відчинилися, і Мора побачила, що орендоване авто Віктора стоїть з правого боку, так, наче йому тут місце. Наче це тепер і його дім. Вона припаркувалася поряд, різким, злим рухом вимкнула двигун. Трохи зачекала, доки ворота знову зачиняться: намагалася заспокоїтися перед тим, що мало статися далі.

Схопила валізку й вийшла з автомобіля.

У домі не поспішаючи повісила пальто, поставила сумочку. Зайшла на кухню, не випускаючи з рук валізи.

Віктор усміхнувся їй і кинув лід у шейкер.

— Привіт. От, саме роблю твій улюблений напій. Вечеря — в духовці. Намагаюся довести тобі, що від чоловіка теж може бути користь у господарстві.

Мора дивилася, як він розбиває лід у шейкері, наливає коктейль у склянку для мартіні. Передає їй.

— Це для працьовитої пані цього дому, — мовив він і поцілував її у вуста.

Вона стояла непорушно.

Віктор поволі відсторонився, вдивився в її обличчя.

— Що сталося?

Мора поставила склянку на стіл.

— Час бути зі мною щирим.

— А ти думаєш, що це не так?

— Не знаю.

— Якщо йдеться про те, що пішло не так три роки тому… Про мої помилки…

— Мова не про те, що було тоді, а про тепер. Чи ти зараз відвертий зі мною.

Чоловік спантеличено засміявся.

— Що я тепер не так зробив? За що маю вибачатися? Бо якщо ти цього хочеш, я радо вибачуся. Чорт, я ладен вибачитися навіть за те, чого не робив.

— Я не прошу вибачень, Вікторе. — Мора дістала з валізи документи, отримані від Гебріела Діна, й передала йому. — Просто розкажи мені про це.

— Що це?

— Справа поліції, отримана через Інтерпол. Стосується минулорічного масового вбивства в Індії. У маленькому селищі за Гайдарабадом.

Віктор розгорнув теку на першому знімку, скривився. Мовчки перегорнув далі й далі.

— Вікторе?

Він закрив папку, подивився на неї.

— І що ти хочеш від мене почути?

— Ти знав про різанину, так?

— Авжеж знав. Це був напад на клініку «Єдиної Землі». Ми втратили двох волонтерок, двох медсестер. Моя робота — знати про таке.

— Ти мені не розповідав.

— Це було рік тому. Навіщо?

— Бо це стосується нашого розслідування. Одна з черниць, на яких напали в абатстві Грейстоунз, працювала в цій самій клініці «Єдиної Землі». Ти й це знав, правда ж?

— Як ти думаєш, скільки в «Єдиної Землі» волонтерів? У нас тисячі медичного персоналу в більше ніж вісімдесяти країнах.

— Просто скажи мені, Вікторе. Ти знав, що сестра Урсула працювала на «Єдину Землю»?

Він відвернувся, пішов до раковини. Зупинився там, дивлячись у вікно, хоча надворі нічого не було видно — сама темрява.

— Так цікаво, — сказала Мора. — Після розлучення від тебе нічого не було чути. Ані слова.

— Треба зазначити, що ти теж не виходила на зв’язок.

— Ані листа, ані телефонного дзвінка. Якщо я хотіла дізнатися останні новини твого життя, мусила читати журнал «Піпл». Віктор Бенкс, святий гуманітарної сфери.

— Я не самопомазаний, Моро. Не повертай це проти мене.

— А тут раптом ти з’являєшся в Бостоні й дуже хочеш мене бачити. Саме коли я починаю працювати над цим убивством.

Він розвернувся до неї.

— Тобі не спадає на думку, що я справді хотів тебе бачити?

— Три роки чекав.

— Так. На три роки довше, ніж варто було.

— То чому саме зараз?

Віктор пильно вдивлявся в її обличчя, наче сподівався побачити там розуміння.

— Я скучив за тобою, Моро. Це правда.

— Але ж це не головна причина твого візиту, чи не так?

Довга пауза.

— Ні. Від початку — ні.

Відчувши раптове виснаження, Мора опустилася на стілець біля кухонного столу, подивилася на теку з клятими фотографіями.

— То навіщо тоді?

— Я був у готельному номері, вдягався. Працював телевізор. Я почув новину про напад на монастир і побачив тебе. На місці злочину.

— Тоді ти залишив перше повідомлення моїй секретарці. Того ж дня.

Він кивнув.

— Боже, яка ж ти була збіса сліпуча на екрані в тому чорному пальто! Я й забув, яка ти красуня.

— Але ж потелефонував не тому, правда? Тебе зацікавило вбивство. Ти потелефонував, бо я судмедексперт у цій справі.

Віктор промовчав.

— Ти знав, що одна з жертв працювала на «Єдину Землю». Хотів дізнатися, що відомо поліції. Що відомо мені.

Та ж сама мовчанка.

— Чому ти просто не спитав? Що ти приховуєш?

Чоловік виструнчився, глянув на неї з несподіваним викликом.

— Ти хоч знаєш, скільки життів ми рятуємо щороку?

— Це не відповідь.

— Скількох дітей ми вакцинуємо? Скільки вагітних одержують допологове лікування лише в наших клініках? Вони залежать від нас, бо не мають альтернативи. І «Єдина Земля» виживає лише завдяки добрій волі спонсорів. Наша репутація мусить бути бездоганна. Одна погана стаття, і гранти пересохнуть от так.

Він клацнув пальцями.

— Як це стосується розслідування?

— Останні двадцять років я з нічого вибудовував «Єдину Землю», але йдеться тут не про мене. Ішлося завжди про них, про людей, які нікому більше не потрібні. Лише вони мають значення. Тому я не можу ризикувати нашим фінансуванням.

«Гроші, — подумала Мора. — Завжди гроші».

Вона подивилася на нього.

— Ваш корпоративний спонсор.

— Що?

— Ти розповідав, що минулого року ви отримали великий грант від корпоративного спонсора.

— Ми отримуємо гранти з різних джерел…

— То був «Октагон Кемікалз»?

Шок на обличчі Віктора відповів на її запитання. Він різко вдихнув, наче готувався це заперечити, а тоді видихнув, не сказавши ні слова, занімівши від марноти своїх аргументів.

— Це неважко підтвердити, — сказала Мора. — Чому ти просто не скажеш мені правду?

Він опустив очі. Утомлено кивнув.

— «Октагон» — один із найбільших наших спонсорів.

— І чого вони від вас хочуть? Що має зробити «Єдина Земля» за ці гроші?

— Чому ти вважаєш, що ми маємо щось робити? Наша діяльність говорить сама за себе. Як ти вважаєш, чому нам радіють у багатьох країнах? Бо люди нам довіряють. Ми не вербуємо, не пхаємось у місцеву політику. Ми просто допомагаємо їм. Зрештою, саме це має значення, хіба ні? Рятувати людям життя?

— А життя сестри Урсули? Воно для тебе нічого не варте?

— Авжеж варте!

— Вона зараз на апараті штучного дихання. Ще одна енцефалограма, і її певно що від’єднають. Хто хоче її смерті, Вікторе?

— Звідки мені знати?

— Схоже, ти знаєш чимало такого, про що й не потурбувався мені сказати. Ти знав, що одна з жертв працювала на вас.

— Я не подумав, що це важливо.

— Це мала б вирішувати я.

— Ти казала, що ви зосереджені на іншій черниці, на молодій. Це про неї ти говорила. Я припустив, що напад ніяк не пов’язаний з Урсулою.

— Ти приховав від мене інформацію.

— Тепер ти говориш наче клятий коп. Що далі — дістанеш жетон і наручники?

— Я намагаюся не залучати поліцію. Намагаюся дати тобі можливість пояснити.

— Для чого ці клопоти? Ти вже все вирішила.

— А ти вже поводишся як винуватий.

Віктор не ворушився, відвів очі, стиснув однією рукою гранітну стільницю. Секунди минали в мовчанні. А Мора раптом подивилася на дерев’яну підставку з ножами близько від його руки. Вісім ножів «Вустгоф», які вона завжди тримала наточеними, готовими до використання. Вона ще ніколи не відчувала страху з Віктором. Але зараз біля цих ножів стояв чоловік, якого вона не знала й не впізнавала.

Тихо мовила:

— Тобі краще піти.

Він розвернувся до неї.

— Що ти робитимеш?

— Вікторе, йди.

Він не зрушив з місця. Мора пильно дивилася на нього, серце калатало, м’язи напружилися. Спостерігала за руками, чекала його наступного кроку, тільки й думаючи: «Ні, він мене не скривдить. Не вірю, що він може мене скривдити».

І водночас була болісно свідома того, які в нього сильні руки. Цікаво, чи ці руки колись тягнулися по молоток, розбивали жіночий череп?

— Я кохаю тебе, Моро, — сказав Віктор. — Але є речі важливіші за нас обох. Перш ніж щось зробити, подумай про те, що можеш зруйнувати цим. Скільком людям — невинним людям — ти можеш завдати шкоди.

Він рушив до неї, Мора зіщулилася. Утім, Віктор не зупинився — пройшов повз неї. Вона чула його кроки в коридорі, а тоді гупання вхідних дверей.

Вона одразу підвелася, вийшла у вітальню. Побачила у вікно, як від’їжджає автомобіль. Тоді пішла до дверей, замкнула на замок. Так само замкнула двері до гаража. Відгородилася від Віктора.

На кухні так само вчинила з задніми дверима, тремтливою рукою накинула ланцюжок. Розвернулася, подивилася на кімнату, яка тепер здавалася чужою, і в повітрі досі бриніло відлуння загрози. Коктейль, який зробив для неї Віктор, так і стояв на столі, вже не холодний. Мора вилила його в раковину, наче щось заразне.

Вона сама почувалася зараженою його дотиком, коханням з ним.

Пішла у ванну, зняла одяг, стала під душ, під гарячу воду, намагаючись змити всі його сліди зі своєї шкіри, одначе нездатна знищити спогади. Заплющила очі, та перед ними все одно стояло його обличчя, все одно пригадувався його дотик.

У спальні Мора стягнула з ліжка простирадла, від них повіяло його запахом. Ще одне болісне нагадування. Вона застелила свіжу білизну, від якої не пахло їхнім коханням. Замінила рушники, ті, якими він користався. Повернулася на кухню й позбулася замовленої ним їжі, що грілася в духовці, — то була запіканка з баклажанами й пармезаном.

Вона не вечеряла — налила собі склянку зинфанделю, запалила у вітальні газовий камін і сіла, дивлячись на різдвяну ялинку.

«Веселих свят, — думала вона. — Я можу розкрити грудну клітку, відкрити її вміст. Можу зрізати шматочки легень і побачити під мікроскопом рак, або туберкульоз, або емфізему. Але секрет того, що є в людському серці, недосяжний для мого скальпеля».

Вино було анестетиком, воно глушило біль. Мора допила й пішла спати.

Серед ночі раптом спохопилася й почула, як рипить від вітру будинок. Вона важко дихала, серце калатало — то були останні дрібки нічного кошмару. Обгорілі тіла, складені чорними гілками на багатті. Полум’я, що кидає відблиски на коло фігур. І вона намагається триматися в тіні, сховатися від світла вогню. «Навіть уві сні, — подумала вона, — я не можу позбутися цих зображень. Живу з власним пеклом Данте в голові».

Вона торкнулася холодного простирадла поряд із собою, там, де раніше спав Віктор, і зрозуміла, що скучила за ним. Його відсутність раптом стала така болісна, що вона притисла руки до живота, намагаючись вгамувати порожнечу всередині.

А що, як це помилка? А що, як він казав їй правду?

На світанку Мора нарешті виповзла з ліжка, невиспана й наче сп’яніла. Приготувала каву й сіла на кухні за стіл, відсьорбуючи з горнятка в похмурому ранковому світлі. Погляд упав на теку зі знімками, що досі лежала на столі.

Вона розгорнула її й побачила те, що надихнуло нічні кошмари. Обгорілі тіла, обвуглені рештки хатин. «Стільки людей померло, — подумала, — стількох було вбито в нічному пароксизмі насильства. Що за страшна лють мусила штовхнути нападників убивати навіть тварин?» Вона подивилася на мертвих кіз і людей, що змішалися в єдиному хаосі тіл.

Кози. Чому кози?

Вона обдумувала, намагалася зрозуміти, що могло вести до такого безглуздого винищення.

Мертві тварини.

Мора перейшла до наступного знімка. На ньому була клініка «Єдиної Землі» — шлакоблоки, обпалені вогнем, перед дверима лежить купа обгорілих тіл. Але вона зосередилася не на тілах, а на вцілілому даху клініки, зробленому з гофрованої бляхи. До цього уваги на дах вона не звертала, а тепер роздивлялася щось, схоже на опале листя. По металу були розкидані темні плями, надто маленькі, щоб розібрати деталі.

Вона віднесла знімок у свій кабінет, увімкнула світло, знайшла в шухляді столу лупу. Під яскравим світлом вона роздивлялася зображення, зосередившись на бляшаному даху — було видно всі деталі, і темні плями раптом набули нової, жахливої форми. Спина похолола. Мора впустила лупу й сиділа ошелешена.

Пташки. То були мертві пташки.

Вона пішла на кухню, взяла телефон і набрала номер пейджера Ріццолі. Коли за кілька хвилин пролунав дзвінок, вона мало не підскочила.

— Мушу вам дещо сказати, — мовила Мора.

— О пів на сьому ранку?

— Треба було ще вчора сказати агентові Діну, коли він ще був тут. Але я вирішила промовчати. Поки не поговорю з Віктором.

— Віктор? Це ваш колишній чоловік?

— Так.

— А він тут до чого?

— Гадаю, він знає, що сталося в Індії. У тому селищі.

— Це він сказав?

— Не зовсім. Саме тому вам треба викликати його на допит.