Грішна

15

«Я можу з цим упоратися. Можу впоратися з ним».

Ріццолі їхала до Джамайка-Плейн, не зводячи очей з дороги, та всі її думки займав Гебріел Дін. Він без попередження повернувся в її життя, і вона досі була надто ошелешена, аби розібратися, що саме відчуває щодо цього. Шлунок скрутило, руки затерпли. Ще день тому їй здавалося, що найгірше вже минуло: трохи часу й чимало способів відвернути увагу, і вона залишить цей роман позаду. Геть з очей — геть із серця.

А тепер він знову перед очима, і в серці теж.

До абатства Грейстоунз вона приїхала перша. Зачекала на нього в автомобілі — кожен нерв гудів, тривога перетворювалася на нудоту.

«Зберися, чорт забирай. Зосередься на роботі».

Вона побачила, як за нею припаркувалося його орендоване авто.

Вийшла зі свого й радо привітала жорсткий удар вітру. Що холодніше, то краще: це допоможе їй отямитися. Джейн дивилася, як він з’явився з автомобіля, й сухо кивнула йому — привітання від колеги.

Тоді розвернулася й ударила в дзвін. Жодної паузи для розмов, щоб не добирати слів. Одразу до діла, бо тільки так вона могла впоратися з цим возз’єднанням. На щастя, скоро з будинку вийшла черниця, почовгала снігом до воріт.

— Це сестра Ізабелла, — сказала Ріццолі. — Можеш не повірити, але вона одна з наймолодших.

Ізабелла примружилася, дивлячись на супутника Ріццолі з-за ґрат.

— Це агент Дін із ФБР, — відрекомендувала його Джейн. — Я просто покажу йому каплицю, ми вас не потурбуємо.

Черниця відчинила ворота, пропускаючи гостей. Ґрати безжально грюкнули в них за спинами — холодний звук неминучості. Ув’язнення. Сестра Ізабелла одразу ж повернулася до будівлі, залишила відвідувачів у дворі. Наодинці.

Ріццолі одразу ж опанувала тишу й заходилася переказувати справу.

— Ми досі не знаємо, як він увійшов, — сказала вона. — Снігопад приховав усі можливі сліди, і ми не знайшли поламаного плюща, що вказував би на те, що через стіну хтось переліз. Головні ворота весь час замкнені, тож якщо нападник увійшов звідси, хтось з абатства мав його впустити. Це порушення правил монастиря, тож мало статися вночі, коли ніхто не бачить.

— Свідків не маєте?

— Жодного. Спочатку думали, що ворота могла відчинити наймолодша з черниць, Камілла.

— Чому Камілла?

— Через те, що ми знайшли на аутопсії. — Ріццолі віддвернулася до стіни, уникаючи його погляду, й сказала: — Незадовго до того вона народила. Ми знайшли немовля в ставку за абатством.

— А батько?

— Вочевидь головний підозрюваний, хоч ким би він був. Особу ще не встановлено, аналізи ДНК не готові. Але тепер, після того, що ти розповів, здається, ми цілком можемо копати не туди.

Джейн пильно вдивлялась у стіни, що оточували їх, у ворота, що відгороджували абатство від світу, і раптом перед очима в неї почали розгортатися події, зовсім не ті, які вона уявляла, вперше потрапивши на місце злочину.

«Якщо ворота відчинила не Камілла…»

— Хто тоді впустив убивцю до абатства? — запитав Дін, наче моторошно читав її думки.

Ріццолі насупилася, дивлячись на ґрати, думаючи про сніг, який намітало на бруківку.

— Урсула була в пальті й чоботах… — промовила вона.

Розвернулася, подивилася на споруду монастиря. Уявила собі чорні досвітанкові години: вікна темні, черниці сплять у своїх келіях. У дворі тихо, чути тільки вітер.

— Коли вона вийшла на вулицю, вже йшов сніг, — сказала Ріццолі. — Вона була вбрана саме на ту погоду. Пройшла через двір до воріт, де хтось на неї чекав.

— Хтось, про чию появу вона знала, — підхопив Дін. — Хтось очікуваний.

Ріццолі кивнула. Розвернулася до каплиці й пішла, лишаючи сліди чобіт на снігу. Дін ішов одразу ж за нею, але вона більше не зосереджувалася на ньому — йшла слідами приреченої жінки.

«Ніч вирує першим зимовим снігом. Каміння під ногами слизьке. Рухаєшся тихо, не хочеш, щоб інші сестри знали, що ти з кимось зустрічаєшся. Що ладна порушити правила заради цього.

Але тут темно, біля воріт немає світла. Тож ти не бачиш його обличчя. Не можеш бути певна того, що це саме той гість, на якого ти сьогодні чекала…»

Біля фонтана Джейн різко зупинилася, підвела очі до ряду вікон над двором.

— Що таке? — запитав Дін.

— Кімната Камілли, — показала вона. — Ось там.

Він подивився вгору. Обличчя розчервонілося від колючого вітру, волосся скуйовдилося. Не треба було дивитися на нього: Джейн раптом відчула такий голод за його дотиком, що мусила відвернутися, притиснути кулак до живота, щоб угамувати цю порожнечу.

— Вона, певно, побачила щось із кімнати, — сказав Гебріел.

— Світло в каплиці. Коли знайшли тіла, воно було ввімкнене.

Ріццолі знову глянула на вікно Камілли й пригадала скривавлені простирадла.

«Вона прокидається від того, що прокладка протекла. Вилізає з ліжка, йде в туалет, міняє її на чисту. А повернувшись до своєї кімнати, завважує світло у вітражних вікнах. Світло, якого там не мало бути».

Детектив розвернулася до каплиці, приваблена примарним образом юної Камілли, яка вийшла з головної будівлі монастиря. Вона тремтіла, йдучи галереєю, — можливо, шкодувала, що не накинула пальта для цієї коротенької подорожі між будівлями.

Ріццолі пішла слідом за привидом до каплиці.

Стала там, у мороці. Світло не горіло, і лави здавалися не більше ніж горизонтальними шматками тіні. Дін поряд з нею мовчав, сам схожий на привида, а Джейн дивилася, як розгортається фінальна сцена.

Камілла заходить до каплиці, тоненька й бліда.

«З жахом дивиться вниз. Біля її ніг лежить сестра Урсула, і кам’яна підлога залита кров’ю».

Можливо, Камілла не одразу збагнула, що сталося, спочатку подумала, що Урсула просто послизнулася й розбила голову. А може, вона з першого ж погляду на кров зрозуміла, що в ці стіни пробралося зло. Що тепер воно стоїть за нею, біля дверей. Спостерігає.

Рухається до неї.

«Від першого удару вона заточується. Хоч і оглушена, намагається втекти. Біжить у єдиному доступному для неї напрямку — між лавами, до вівтаря. Там спотикається. Падає на коліна, в очікуванні останнього удару.

Коли все скінчено і юна Камілла лежить мертва, вбивця розвертається до першої жертви. До Урсули.

Але не закінчує свою справу. Залишає її живою. Чому?»

Джейн подивилася на підлогу там, де впала Урсула. Уявила нападника, який тягнеться до жертви.

І завмерла, раптом пригадавши, що розповіла докторка Айлс.

— Убивця не намацав пульсу, — сказала вона.

— Що?

— У сестри Урсули немає пульсу з правого боку шиї. — Вона подивилася на Діна. — Він вирішив, що вона мертва.

Вони пройшли повз ряди лав останньою дорогою Камілли. Підійшли до місця біля вівтаря, на якому вона впала. Стояли мовчки, дивлячись на підлогу. Хоча в напівтемряві цього не було видно, у тріщинах між камінням мали лишитися сліди крові.

Ріццолі здригнулася, підвела очі й побачила, що Дін дивиться на неї.

— Це все, що я можу показати, — сказала вона. — Хіба що хочеш поговорити з сестрами.

— Я хочу поговорити з тобою.

— Я тут.

— Ні. Тут детектив Ріццолі. А мені потрібна Джейн.

Вона засміялася. Богохульний звук у цій каплиці.

— У тебе це звучить так, наче я маю роздвоєння особистості.

— Це не надто далеко від правди. Ти так стараєшся, граючи копа, що ховаєш жінку. Ту жінку, до якої я приїхав.

— Довго ж ти чекав.

— Чому ти на мене зла?

— Я не зла.

— Дивний у тебе спосіб вітати мене в Бостоні.

— Може, це тому, що ти не потурбувався попередити про свій приїзд.

Гебріел зітхнув, пара привидом злетіла вгору.

— Ми можемо просто сісти й поговорити?

Джейн підійшла до передньої лави, опустилася на дерев’яне сидіння. Гебріел сів поряд з нею, і вона дивилася чітко перед себою, боячись глянути на нього. Налякана емоціями, які він у ній збурив. Навіть просто вдихати його запах було боляче: це знову пробуджувало бажання. Цей чоловік ділив з нею ліжко, його дотик, смак і сміх досі переслідували її уві сні. Усередині неї тепер ріс наслідок їхнього союзу, і вона притиснула руку до живота, щоб угамувати прихований біль, який раптово відчула.

— Як твої справи, Джейн?

— Добре. Я зайнята.

— А ця пов’язка на голові? Що сталося?

— А, це. — Вона торкнулася чола й знизала плечима. — Маленький інцидент у морзі. Послизнулась і впала.

— Маєш втомлений вигляд.

— А ти не обтяжуєшся компліментами, так?

— Це просто спостереження.

— Ну так, я втомлена. Авжеж. Такий уже тиждень. Ще й Різдво скоро, а я навіть не купила рідним подарунки.

Дін подивився на неї, і вона відвернулася, не бажаючи зустрічатися з ним поглядами.

— Ти не рада, що ми знову працюємо разом, правда ж?

Джейн нічого не відповіла. Не заперечувала.

— Чому ти просто не можеш сказати мені, що, в біса, сталося? — зрештою зірвався він.

Гнів у його голосі заскочив Ріццолі зненацька. Дін був не з тих, хто часто показує свої емоції. Колись її це розлючувало, бо змушувало відчувати себе неконтрольованою, наче постійно здатною скипіти. Роман почався тому, що вона зробила перший крок, не він. Вона взяла на себе ризик, поставила свою гордість під загрозу, і до чого це привело? Закохалася в чоловіка, який досі був для неї загадкою. У чоловіка, єдиною зовнішньою емоцією якого був цей гнів, який вона чула зараз у його голосі.

Тепер вона теж була зла.

— Немає сенсу це переглядати, — відрубала вона. — Ми мусимо працювати разом. Не маємо вибору. Але зараз я просто не можу розбиратися з усім іншим.

— З чим саме? З тим, що ми спали?

— Так.

— Тоді ти начебто не була проти.

— Це сталося, от і все. Певна, для тебе це було не важливіше, ніж для мене.

Він мовчав. «Ображений? — думала вона. — Скривджений?» Джейн не знала, чи можна скривдити чоловіка, який не має емоцій.

Його раптовий сміх її заскочив.

— Скільки ж у тобі маячні, Джейн, — мовив Гебріел.

Вона розвернулася, подивилася на нього — по-справжньому подивилася, — і їй перехопило дух від того ж, що так приваблювало раніше. Міцне підборіддя, синювато-сірі очі. Відчуття владності. Вона могла ображати його скільки завгодно і все одно відчувала, що він головний.

— Чого ти боїшся? — запитав він.

— Не розумію, про що ти.

— Думаєш, я тебе скривджу? Піду перший?

— Почнімо з того, що тебе взагалі не було поряд.

— Так, правда. Я не міг. Не з нашими роботами.

— До цього все й зводиться, чи не так? — Джейн підвелася з лави, до занімілих стоп кинулася кров. — Ти у Вашингтоні, я — тут. У тебе є робота, від якої ти не відмовишся. У мене є моя. Компроміс неможливий.

— Ти говориш так, наче оголошуєш війну.

— Ні, це проста логіка. Намагаюся бути практичною.

Вона розвернулася, рушила до дверей.

— І намагаєшся себе захистити.

— Хіба не варто? — Ріццолі озирнулася на нього.

— Світ не збирається тебе кривдити, Джейн.

— Бо я йому не дозволю.

Вони вийшли з каплиці. Пройшли двором, ступили за ворота. Ті лунко дзвякнули, зачиняючись.

— Що ж, не бачу сенсу намагатися пробити твою броню, — мовив Дін. — Я готовий подолати далекий шлях до тебе. Але ти мусиш пройти свою половину. Мусиш теж щось давати.

Він розвернувся й пішов до свого авто.

— Гебріел? — гукнула Джейн.

Він зупинився, глянув на неї.

— Як ти думав, що цього разу між нами буде?

— Не знаю. Думав, ти принаймні будеш мені рада.

— А ще?

— Що ми знову трахатимемося, мов кролики.

Вона засміялася, похитала головою. «Не спокушай мене. Не нагадуй про те, чого мені так бракувало».

Дін подивився на неї понад дахом автомобіля.

— Мене цілком влаштувало б і перше, Джейн, — мовив він. Тоді сів усередину й захряснув двері.

Ріццолі дивилася, як він їде геть, і думала: «Трахалися, мов кролики, і тому я в це втрапила».

Вона затремтіла й подивилася на небо. Була лише четверта година, а здавалося, що ніч уже наповзає, забирає останнє сіре світло дня. Рукавиць вона не взяла, тож поки діставала ключі й відчиняла двері автомобіля, вітер боляче кусав пальці. Уже всередині спробувала вставити ключа в замок запалювання, але руки не слухалися й пальці майже не відчувалися.

Вставивши ключа, Ріццолі завмерла.

Раптом подумала про руки прокажених, про стерті на кукси пальці.

І неясно пригадала якесь запитання про руки жінки. Щось згадане мимохідь, проігнороване.

«Вона сказала, що я нечемна, бо спитала, чому в тієї пані пальців не було».

Джейн вийшла з автомобіля й повернулася до воріт. Подзвонила у дзвін, ще раз і ще.

Нарешті з’явилася сестра Ізабелла. Старе обличчя невдоволено дивилося на неї крізь залізні ґрати.

— Я мушу поговорити з дівчинкою, — сказала Ріццолі. — З дочкою місіс Отіс.

Вона знайшла Ноні саму-самісіньку в старій класній кімнаті в кінці коридору: вона вимахувала під стільцем міцними ніжками, на учительському столі перед нею були розсипані кольорові олівці. На кухні абатства, де місіс Отіс зараз готувала вечерю для сестер, було тепліше, і аромат свіжоспеченого печива з шоколадними крихтами долітав навіть до цього похмурого краю крила, утім Ноні вирішила сховатись у цій холодній кімнаті, подалі від гострого язика й несхвального погляду матері. Дівча наче й не помічало холоду. Воно стискало в ручці лаймово-зелений олівець і, зосереджено висунувши кінчик язика, захоплено малювало іскри, що вилітали з голови чоловіка.

— Зараз буде вибух, — пояснила малеча. — Смертельні промені підсмажують йому мозок, і він вибухне. Коли готуєш щось у мікрохвильовці, воно, буває, вибухає. От і тут так.

— Смертельні промені зелені? — запитала Ріццолі.

Ноні підвела до неї очі.

— А вони мають бути іншого кольору?

— Не знаю. Завжди думала, що смертельні промені, ну, срібні.

— У мене немає срібного олівця. Конрад у школі забрав мій і не повернув.

— Гадаю, зелені теж спрацюють.

Переконана, дівчинка повернулася до малювання. Взяла блакитного олівця, додала до променів шипи, і вони стали схожі на стріли, що дощем лилися на нещасну жертву. Узагалі на столі було чимало нещасних жертв. Галерея малюнків показувала космічні кораблі, що стріляли вниз, і синіх чужинців, які відрубували голови: то були недружні прибульці. Дівчинка, яка їх намалювала, сама здавалася Ріццолі чужинкою, маленьким гремліном із циганськими очима, який ховався там, де його ніхто не потривожить.

Вона обрала собі гнітючий прихисток. Класною кімнатою, схоже, давно не користалися, голі стіни були пошрамовані численними слідами від кнопок і пожовклої липкої стрічки. У дальньому кутку складені старі учнівські парти. Дерев’яна підлога далеко не першої молодості. Єдине світло, що падало з вікон, фарбувало все похмурими відтінками сірого.

Ноні почала наступний малюнок із серії звірств прибульців. Жертва зелених смертельних променів дістала зяючу діру в голові, з якої вилітали пурпурові краплі. Над нею виникла кулька з передсмертним криком:

«АААААААА!»

— Ноні, пам’ятаєш, як ми з тобою говорили?

Темні кучері підстрибнули в кивку.

— Ти більше не приходила до мене в гості.

— Так, я бігала у справах.

— Тобі варто перестати бігати. Треба навчитися сидіти спокійно.

У цьому вчувався відгомін дорослого голосу. «Перестань бігати, Ноні!»

— І не треба так сумувати, — додала дівчинка, обираючи новий олівець.

Ріццолі мовчки дивилася, як вона малює яскраво-червоні бризки з вибуху в голові. «Господи, — подумала. — Дівчинка помітила. Цей маленький безстрашний гремлін бачить більше за інших».

— У тебе дуже гострий зір, — сказала вона. — Ти багато чого бачиш, так?

— Якось бачила, як картоплина вибухнула. У мікрохвильовці.

— Ти минулого разу розповідала нам про сестру Урсулу. Сказала, що вона на тебе сварилася.

— Правда.

— Вона казала, що ти нечемна, бо питала про руки пані. Пам’ятаєш?

Ноні глянула на неї, темне око визирнуло з-під кучерів.

— Я думала, ти хочеш знати тільки про сестру Каміллу.

— І про Урсулу теж хочу. І про ту жінку, в якої щось не так було з руками. Що ти мала на увазі?

— У неї не було пальців.

Ноні взяла чорний олівець і намалювала над жертвою вибуху пташку. Хижу пташку з величезними чорними крильми.

— Грифи, — повідомила вона. — Вони їдять тебе, коли ти мертвий.

«Ну от, — подумала Ріццолі. — Мушу покладатися на слова дівчинки, яка малює прибульців і смертельні промені».

Вона нахилилася до неї. Тихо запитала:

— Де ти бачила цю жінку, Ноні?

Ноні поклала олівця і втомлено зітхнула.

— Ну добре. Якщо вже тобі так треба знати.

Вона скочила зі стільця.

— Ти куди?

— Покажу тобі, де та пані була.

Куртка Ноні була для неї завелика настільки, що вона скидалася на маленького чоловічка з реклами шин «Мішлен». Ріццолі йшла слідами її гумових чобітків і почувалася сумирним рядовим, що маршує за цілеспрямованим генералом. Ноні провела її через двір абатства, повз фонтан, на якому лежав сніг, мов шари на весільному торті. Вона спинилася біля воріт і показала пальцем.

— Вона була там.

— За ворітьми?

— Ага. На обличчі був великий шарф. Наче вона збиралася грабувати банк.

— То обличчя ти не бачила?

Дівчинка похитала головою, кучері розлетілися.

— Ця пані до тебе говорила?

— Ні, чоловік говорив.

Ріццолі витріщилася на неї.

— З нею був чоловік?

— Він просив їх впустити, бо їм треба було поговорити з сестрою Урсулою. Але це проти правил, я їм так і сказала. Якщо сестра порушить правило, її викинуть звідси. Мама каже, що сестрам немає куди піти, тож вони ніколи не порушують правила, бо бояться опинитися за ворітьми. — Ноні замовкла. Підвела на неї очі та з гордістю сказала: — А от я постійно ходжу за ворота.

«Це тому, що ти нічого не боїшся. Ти безстрашна».

Дівчинка почала витоптувати лінію в снігу, маленькі рожеві чобітки маршували з солдатською ритмічністю. Вона протоптала одну стежину, тоді розвернулася й рушила назад паралельною лінією. «Вона вважає себе непереможною, — подумала Ріццолі. — Але насправді вона така маленька і вразлива. Маленька дівчинка у величезній куртці».

— А що було далі, Ноні?

Дівчинка закінчила тупцяти снігом й різко спинилася, зосередившись на своїх укритих сніжною кіркою чобітках.

— Пані просунула у ворота листа. — Ноні нахилилася вперед і прошепотіла: — І я побачила, що в неї немає пальців.

— Ти передала листа сестрі Урсулі?

Дівчинка кивнула, кучері знову застрибали, мов пружинки.

— І вона вийшла. Одразу ж.

— Вона говорила з тими людьми?

Дівча похитало головою.

— Чому ні?

— Бо коли вона вийшла, вони вже пішли.

Ріццолі озирнулася на тротуар, де стояли двоє гостей і просили вперту дитину впустити їх за ворота.

Волосинки на шиї раптом заворушилися.

«Пані Пацюк. Вона тут була».