Грішна

8

Джейн Ріццолі прокинулася на світанку. Вулиця під вікнами її квартири була ще зовсім тиха: ранковий рух ще не почався на повну. Вона витріщилась у сутінки, думаючи: «Ну ж бо, треба це зробити. Не можна постійно ховати голову в пісок».

Увімкнула лампу й сіла на краю ліжка, живіт стискали судоми. Хоча в кімнаті було прохолодно, вона спітніла, футболка прилипла до мокрих пахв.

Час подивитися правді у вічі.

Вона босоніж пройшла до ванної кімнати. Пакунок лежав на вмивальнику, де вона поклала його звечора, щоб не забути зранку. Наче про це можна забути. Джейн розкрила пакунок, розірвала фольгу й дістала тест. Учора вона кілька разів перечитала інструкцію, мало не напам’ять вивчила. Однак зараз знову перечитала. Щоби ще трохи потягнути час.

Нарешті вона сіла на унітаз. Тримаючи паличку тесту між стегнами, помочилася на кінчик, просочила його ранковою сечею.

«Зачекайте дві хвилини» — так було написано в інструкції.

Джейн поклала тест на умивальник і пішла до кухні. Налила собі склянку помаранчевого соку. Рука, яка стискала зброю й робила влучні постріли один за одним, тепер трусилася, підносячи склянку до вуст. Вона дивилася на годинник, на те, як смикається, роблячи оберт, секундна стрілка. Відчувала, як пришвидшується пульс, доки спливали дві хвилини. Вона ніколи не була боягузкою, не ховалася від зустрічі з ворогом, але це був зовсім інший страх, дуже особистий і гнітючий. Страх прийняти неправильне рішення й страждати від цього все життя.

«Чорт забирай, Джейн. Покінчи з цим».

Раптово розлютившись на себе саму, з огидою до власного боягузтва, вона поставила сік і пішла до ванної. Не зупинилась у дверях, щоб опанувати себе, — одразу рушила до вмивальника і взяла тест.

Їй не потрібно було перечитувати інструкції, щоб зрозуміти, що значить пурпурова лінія поперек віконця тесту.

Джейн не пам’ятала, як повернулася в спальню, просто опинилася на ліжку з тестом на коліні. Їй ніколи не подобався пурпуровий колір, надто вже дівчачий і яскравий. Тепер від самого погляду на нього до горла підкочувалася нудота. Вона думала, що буде готова до результатів, та виявилася зовсім не готова. Ноги заніміли від сидіння в одній позі, але вона була неспроможна поворухнутися. Навіть мозок вимкнувся, розмиваючи думки шоком і нерішучістю. Вона ніяк не могла збагнути, що робити далі. І перший імпульс, що спав на думку, був дитячий і повністю ірраціональний.

«Хочу до мами».

Вона була незалежною тридцятичотирирічною жінкою, вона вибивала двері й переслідувала вбивць. Вона сама вбила людину. І от раптом так зголодніла за материними обіймами.

Задзвенів телефон.

Джейн спантеличено подивилася на нього, наче не розуміючи, що це таке. На четвертий дзвінок зняла слухавку.

— Привіт, ти ще вдома? — спитав Фрост. — Уся команда тут.

Вона спробувала зосередитися на його словах. Команда. Ставок. Глянувши на годинника біля ліжка, вона побачила, що вже п’ятнадцять хвилин по восьмій.

— Ріццолі? Усі готові до прочісування. Нам починати?

— Так. Я зараз приїду.

Вона повісила слухавку. Звук, з яким слухавка лягла на місце, нагадав їй, як гіпнотизери клацають пальцями. Джейн випросталася, вийшовши з трансу: робота знову вимагала від неї зосередженості.

Вона кинула тест у сміття. Тоді вдяглася й пішла на роботу.

Пані Пацюк.

«Ось до чого зводиться усе життя, — думала Мора, дивлячись на тіло на своєму столі, всі жахіття якого приховувало простирадло. — Безіменна, безлика, все твоє існування підсумовують ці два слова, що лише підкреслюють те приниження, з яким твоє життя скінчилося в ролі корму для пацюків».

Так учора охрестив жертву Даррен Кроу, поки вони стояли серед метушливих шкідників, що вовтузилися десь за межами світла їхніх ліхтариків. Недбало назвав її так, говорячи до санітарів з моргу, і коли Мора наступного ранку прийшла на роботу, її співробітники теж уже називали жертву Пані Пацюк. Вона знала, що це зручне прізвисько для жінки, яку інакше називали б просто невідомою, та не могла не кривитися, чуючи, що так говорить навіть детектив Сліпер. «Це наш спосіб упоратися з жахіттями, — подумала вона. — Так ми тримаємо жертв на відстані. Називаємо їх прізвиськами, а то й за діагнозом чи номером справи. Тоді вони не схожі на людей, так їхні долі не розбивають нам серця».

Вона підвела очі від столу: в лабораторію ввійшли Кроу зі Сліпером. Останній був виснажений вчорашньою нічною роботою, різке світло залу для розтинів жорстоко підкреслювало мішки під очима та обвислі щоки. Кроу поряд з ним здавався молодим левом — засмаглий, впевнений, стрункий, не з тих, кого можна принизити: за лоском зарозумілості зазвичай ховається жорстокість. Він дивився на тіло, огидливо кривлячись. Аутопсія буде неприємна, і схоже, навіть Кроу дивився на цю перспективу з неспокоєм.

— Рентгенівські знімки вже готові, — сказала Мора. — Проглянемо їх, тоді почнемо.

Вона підійшла до стіни, клацнула вимикачем. Увімкнулося світло в негатоскопі, освітило моторошні знімки ребер, хребта, таза. У грудній клітці, по легенях та серцю галактикою зірок розсипалися яскраві металеві цятки.

— Схоже на шріт, — завважив Сліпер.

— Я теж спершу так подумала, — сказала Мора. — Але якщо подивитися сюди, бачите цю непрозору тінь біля ребра? Вона за ним майже губиться.

— Металева оболонка? — припустив Кроу.

— Схоже на це.

— Отже, стріляли не просто шротом.

— Ні. Скидається на патрон «глейзер». Судячи з кількості уламків, які видно на знімку, радше всього синій кінчик — мідна оболонка, всередині дванадцятий шріт.

Патрон типу «глейзер» має значно більш руйнівний ефект, ніж звичайний: він влучає в ціль і розпадається від удару. Мора не мала необхідності робити розтин, щоб знати, яких жахливих ушкоджень завдав цей єдиний патрон.

Вона зняла знімки грудної клітки й повісила замість них два інші. Вони були ще тривожніші, бо на них дечого бракувало. Присутні дивилися на праву й ліву руки. Променева й ліктьова кістки зазвичай ідуть від ліктя до зап’ястка, де з’єднуються з кистьовими кістками, подібними до щільної гальки. Але на цих знімках вони різко обривалися.

— Ліву кисть відрубали по суглобу між шилоподібним відростком променевої та човноподібною кісткою, — пояснила Мора. — Разом із кистю вбивця відділив і всі кистьові кістки. На інших знімках навіть видно зарубки там, де він зачепив шилоподібний відросток. Тобто кисть відрубана чітко в місці, де кістки руки з’єднуються з кістками зап’ястка.

Вона показала на інший знімок.

— Подивіться тепер на праву руку. Тут він діяв не так охайно, відділяв не чітко по суглобу й, коли від’єднував руку, залишив гачкоподібну кістку. Тут видно, як робився розріз. Схоже, наче він не міг намацати суглоб і зрештою просто пиляв усліпу, поки не знайшов його.

— Тобто кисті їй не просто, скажімо, відрубали сокирою, — сказав Сліпер.

— Ні, це було зроблено ножем. Він відрізав їх так, як розбирають курку. Якщо зігнути кінцівку, відкрити суглоб і прорізати сполучні тканини, не доведеться пиляти саму кістку.

Сліпер скривився.

— Здається, курку я сьогодні не їстиму.

— Яким ножем він користувався? — запитав Кроу.

— Це міг бути різницький ніж, а може, й скальпель. Кукса сильно погризена пацюками, тож неможливо судити за раною. Доведеться очистити кістки від м’яких тканин кип’ятінням і роздивитися місця розрізу під мікроскопом.

— І без супу сьогодні обійдуся, — сказав Сліпер.

Кроу зиркнув на кругле черево напарника.

— Може, тобі частіше бувати в морзі — позбудешся цього рятувального круга.

— Це замість того, щоб марнувати життя у спортзалі? — обрубав старший детектив.

Мора подивилася на нього, здивована цим докором. Навіть завжди м’який Сліпер іноді не міг стерпіти свого напарника.

Однак Кроу лише засміявся, байдужий до того, як дратував інших.

— Слухай, як будеш готовий підкачатися — вище талії, — можеш приєднатися до мене.

— Треба переглянути ще знімки, — втрутилася Мора, по-діловому знімаючи плівку з негатоскопа.

Йошима передав їй наступні, вона закріпила їх на склі. Проти світла постали зображення голови й шиї Пані Пацюк. Коли Мора вчора дивилася на її обличчя, то бачила лише м’ясо, обгризене пацюками. Але під цією понівеченою плоттю були на диво неторкані кістки — хіба що кінчика носа бракувало, він зник, коли вбивця знімав з обличчя свій трофей.

— Бракує передніх зубів, — завважив Сліпер. — Думаєте, він їх теж забрав?

— Ні. Це схоже на атрофічні зміни. І це мене дивує.

— Чому?

— Такі зміни зазвичай пов’язані з похилим віком і поганим лікуванням. Але це не годиться для жінки, яка здається доволі молодою.

— Звідки ви це знаєте, без обличчя?

— На рентгені хребта немає свідчень дегенеративних змін, які зазвичай настають з віком. Ані на голові, ані на лобку немає сивини. І очі ясні.

— Як думаєте, скільки їй?

— Я б сказала, що не більше сорока. — Мора подивилася на знімок на негатоскопі. — Однак на знімках є характерні для літніх жінок ознаки. Я ще не бачила такої сильної кісткової резорбції, тим більше в молодих. Вона не змогла б поставити зубні протези, навіть якби могла їх собі дозволити. Вочевидь, ця жінка не мала навіть базового стоматологічного догляду.

— Отже, знімків зубів для порівняння в нас теж не буде.

— Сумніваюся, що ця жінка була в дантиста останні кілька десятків років.

Сліпер зітхнув.

— Відбитків пальців немає. Обличчя немає. Зубної формули немає. Ми ніколи не встановимо її особистості. Можливо, саме в цьому сенс.

— Але відрубування ступнів це не пояснює, — сказала Мора, не зводячи очей з черепа невідомої, що сяяв на негатоскопі. — Гадаю, він мав інші причини. Можливо, йому йшлося про владу. Про лють. Коли знімаєш з жінки обличчя, то забираєш не просто сувенір. Ти крадеш сутність того, ким вона є. Забираєш у неї душу.

— Що ж, тут він дещо перебрав, — мовив Кроу. — Кому потрібна жінка без зубів, із виразками по всьому тілу? Якщо він хоче колекціонувати обличчя, то міг би взяти те, що краще виглядатиме над каміном.

— Може, він лише почав, — тихо сказав Сліпер. — Може, це його перше вбивство.

Мора розвернулася до столу.

— Почнімо.

Сліпер і Кроу зав’язали свої маски, вона зняла з тіла простирадло. У ніс ударив різкий сморід гниття. Вона вчора взяла пробу скловидного тіла, і за результатами виходило, що жертва загинула приблизно за тридцять шість годин до того, як її знайшли. Тіло досі було заклякле, кінцівки було важко рухати. Попри те, що на місці злочину було не тепліше, ніж у морозильнику, воно почало розкладатися. За роботу взялися бактерії, руйнуючи білки, роздуваючи міжклітинний простір. Холод уповільнив ці процеси, але не зупинив.

Хоча Мора вже бачила це понівечене обличчя, його вигляд заново шокував її. Так само як і численні пошкодження шкіри, що під яскравим світлом виділялися темними, гнітючими виразками з проколами від зубів пацюків. На цьому спустошеному тлі вогнепальна рана була зовсім невиразною — маленький отвір з лівого боку грудної клітки. Кулі «глейзер» були розроблені з метою мінімізувати ризик рикошету, водночас завдаючи максимальної шкоди в самому тілі. Слідом за акуратним влучанням ішов вибух свинцевого шроту, що містився в мідній оболонці. Маленька рана не давала найменшого уявлення про те, що лишилося після неї всередині грудини.

— То що за гидота в неї на шкірі? — запитав Кроу.

Мора зосередилася на зонах, не пошкоджених щурячими зубами. Фіолетові виразки були розсипані по торсу й кінцівках, деякі з них взялися кіркою.

— Не знаю, що це, — визнала вона. — Схоже, щось системне, можливо, реакція на ліки. Може, прояви раку… — Помовчала трохи. — Або ж щось бактеріального походження.

— Тобто заразне? — перепитав Сліпер, ступаючи крок назад від столу.

— Тому я й запропонувала вдягнути маски.

Вона провела кінчиком пальця по ранці, вкритій кіркою, — з неї відпало кілька білих лусочок.

— Це трохи нагадує псоріаз. Але поширення неправильне. Псоріаз зазвичай вражає лікті й коліна.

— Хіба ж це не лікується? — спитав Кроу. — Я бачив рекламу по телебаченню. Псоріаз переможено.

— Це запалення, тож стероїдні креми мають допомагати. Обробка ультрафіолетом теж. Але гляньте на її зуби. Ця жінка не мала грошей на дорогі креми чи рахунки від лікарів. Якщо це псоріаз, вона, певно, роками зовсім не лікувалася.

«Що за жорстока хвороба, — подумала Мора, — особливо влітку». Навіть у найспечніші дні жінці, певно, доводилося носити довгі штани й рукави, щоб приховати ранки.

— Тобто наш злочинець не просто обирає жертву без зубів, — сказав Кроу. — Він ще й зрізає обличчя з такою шкірою.

— Псоріаз зазвичай не проявляється на обличчі.

— Думаєте, це важливо? Може, він відрізав тільки ті частини, де шкіра була чиста.

— Не знаю, — обрубала Мора. — Узагалі не розумію, як людина може таке робити.

Вона зосередилася на правій куксі. Крізь плоть блищала біла кістка. Голодні гризуни погризли відкриту рану, знищивши сліди ножа, але електронне сканування зрізу кістки могло допомогти з характеристиками леза. Вона підняла руку зі столу, щоб оглянути рану з нижнього боку, і побачила щось жовте.

— Йошима, передайте пінцет, будь ласка.

— Що там? — запитав Кроу.

— До краю рани пристало якесь волокно.

Йошима рухався так тихо, що пінцет наче магічним чином опинився в Мори в руці. Вона навела на куксу лупу, пінцетом дістала жовте волокно з кірки крові й сухої плоті, поклала на тацю.

Крізь лупу побачила товсту скручену нитку, пофарбовану в яскравий колір пера канарки.

— Щось з її одягу? — припустив Кроу.

— Волокно надто жорстке для вбрання.

— Тоді, може, килим?

— Жовтий килим? Не уявляю. — Вона опустила волокно в пакет для доказів, який Йошима вже тримав напоготові, й запитала: — На місці злочину не було нічого такого?

— Нічого жовтого, — сказав Кроу.

— Може, жовта мотузка? — спитала Мора. — Він міг зв’язати їй руки.

— І забрати її шматки? — Сліпер похитав головою. — Тоді цей хлопець на диво охайний.

Мора подивилася на тіло, маленьке, мов дитяче.

— Навряд чи він мусив її зв’язувати. Утримати її було б неважко.

Як просто це мало бути — забрати її життя. Руки надто тонкі, щоб довго опиратися нападникові, ноги надто короткі, щоб від нього втекти.

«Тебе вже так змучили, — подумала вона. — А тепер мій скальпель теж залишить сліди на твоєму тілі».

Мора працювала тихо й швидко, розтинаючи шкіру й м’язи. Причина смерті була не менш очевидна за шрапнель, що сяяла на рентгенівському знімку, і, нарешті розкривши грудну клітку й побачивши тугу перикардіальну сумку з крововиливами у легенях, вона не здивувалася.

«Глейзер» пробив грудну клітку й вибухнув, усіявши її смертельною шрапнеллю. Метал розірвав вени й артерії, пробив серце й легені. Кров натекла в сумку, що оточує серце, стиснула його так, що воно не могло розширитися, не могло качати кров. Тампонада перикарда.

Смерть прийшла досить скоро.

Задзижчав інтерком.

— Докторко Айлс?

Мора розвернулася до приладу.

— Так, Луїз?

— Детектив Ріццолі на першій лінії. Відповісте?

Мора стягнула рукавички й підійшла до телефона.

— Ріццолі?

— Привіт, док. Схоже, ви нам тут потрібні.

— Що сталося?

— Ми біля ставка. Знадобилося чимало часу, щоби пробити всю ту кригу.

— Уже закінчили прочісувати?

— Так. І дещо знайшли.