Грішна

20

Віктор сидів нерухомо. Не дивився на Ріццолі.

— Назва «Бхопал» вам щось говорить? — запитала вона.

Він відповів не одразу. А тоді тихо сказав:

— Звісно говорить.

— Розкажіть, що ви про це знаєте.

— Бхопал, Індія. Аварія на «Юніон Карбайд» у 1984-му.

— Ви знаєте, скільки там загинуло людей?

— Здається… тисячі.

— Шість тисяч жертв, — наголосила Ріццолі. — Завод пестицидів «Юніон Карбайд» випадково допустив викид токсичної хмари над містом Бхопал, доки всі спали. До ранку шість тисяч людей померло. Сотні тисяч постраждали. Вижило стільки людей, стільки свідків, що правду неможливо було приховати, неможливо задушити. — Вона опустила очі на знімок. — Так, як це сталося в Барі.

— Можу тільки повторити. Мене там не було. Я цього не бачив.

— Але я певна, що ви можете здогадатися, що сталося. Ми саме чекаємо на список працівників того заводу від «Октагону». Один з них урешті-решт заговорить, один з них підтвердить. То була нічна зміна, хтось перепрацювався і втратив пильність. Або заснув на кнопці — і пуф! Угору летить хмара отруйного газу, її розносить вітер. — Вона помовчала. — Ви знаєте, що робить із тілом людини метилізоціанат, докторе Бенкс?

Авжеж він знав. Мусив знати. Але нічого не сказав.

— Він агресивний, один лише доторк роз’їдає шкіру. То уявіть, що він робить із дихальними шляхами та легенями, якщо його вдихнути. Починаєш кашляти, горло болить. Паморочиться в голові. А тоді не можеш перевести дух, бо газ буквально виїдає слизові оболонки. Рідини протікають, заповнюють легені — це називається набряком легень. Тонеш у власних виділеннях, докторе Бенкс. Але ви це точно знаєте, ви ж лікар.

Він переможено схилив голову.

— В «Октагоні» це теж знали. Вони доволі скоро зрозуміли, яку страшну помилку зробили. Вони знали, що метилізоціанат щільніший за повітря, тож збиратиметься в низині. Тож поспішили до селища прокажених у долині, за вітром від заводу. До селища Бара. І знайшли там мертву зону. Люди, тварини — не вижив ніхто. От вони витріщаються на трупи майже сотні людей і розуміють, що відповідальні за це. Знають, що втрапили в халепу. Точно будуть кримінальні звинувачення, можливо арешти. То що вони зробили далі, докторе Бенкс?

— Я не знаю.

— Авжеж запанікували. Чи з вами на їхньому місці було б інакше? Вони хотіли прибрати проблему, зробити так, щоб вона зникла. Але що робити з усіма тими доказами? Сотню тіл не сховаєш. Селище не змусиш зникнути. До того ж серед мертвих є дві американки, медсестри. Їхні смерті не залишать без уваги.

Ріццолі розклала знімки по столу так, щоб їх було видно одночасно. Три ракурси, три окремих купи трупів.

— Їх спалили, — сказала вона. — Попрацювали, замітаючи сліди. Може, навіть розтрощили кілька черепів, щоб заплутати слідство. Те, що сталося в Барі, спочатку не було злочином, докторе Бенкс. Але тієї ночі воно ним стало.

Віктор відкинувся на спинку стільця.

— То мене заарештовано, детективе? Бо я волів би піти негайно: хочу встигнути на літак.

— Ви знали про це цілий рік, чи не так? Але мовчали, бо «Октагон» вам заплатив. За таку катастрофу вони мусили б сплатити мільйони доларів штрафів. Додайте ще судові позови, втрати на біржі, не кажучи вже про кримінальне переслідування. Підкупити вас було значно дешевше.

— Ви не з тією людиною розмовляєте. Кажу вам, мене там не було.

— Але ви про це знали.

— Не один я.

— Хто вам розповів, докторе Бенкс? Як ви дізналися? — Ріццолі нахилилася ближче, дивлячись на нього через стіл. — Може, просто скажете правду і тоді ще матимете змогу встигнути на літак до Сан-Франциско.

Віктор помовчав, не зводячи очей з розкладених перед ним фотографій.

— Вона зателефонувала, — нарешті озвався. — З Гайдарабада.

— Сестра Урсула?

Він кивнув.

— Минуло два дні після… події. Тоді я вже знав від індійської влади про те, що в селищі була різанина, що в тому, що вважалося терористичним нападом, загинули дві наші медсестри.

— Сестра Урсула сказала щось інше?

— Так, але я не знав, що й думати про її дзвінок. Вона була перелякана й стривожена. Лікар з заводу дав їй транквілізатори — гадаю, від пігулок спантеличення тільки зросло.

— Що конкретно вона вам сказала?

— Що з розслідуванням щось не так. Що люди приховують правду. Вона бачила порожні каністри з-під бензину в одному з пікапів «Октагону».

— Вона повідомила про це поліцію?

— Зрозумійте, в якій вона була ситуації. Приїхавши зранку до Бари, вона застала всюди спалені тіла — тіла тих, кого знала. Вижила тільки вона, і навколо були робітники заводу. Тоді приїхала поліція, вона відвела одного з поліцейських убік і показала каністри. Припустила, що далі буде розслідування.

— Але нічого не було.

Він кивнув.

— Ось тоді вона злякалася. Тоді засумнівалася в тому, чи можна довіряти поліції. Лише коли отець Дулін привіз її в Гайдарабад, вона відчула себе в безпеці й зателефонувала мені.

— А що ви зробили? Після дзвінка?

— Що я міг зробити? Я був на іншому кінці світу.

— Ну ж бо, докторе Бенкс. Не вірю, що ви просто сиділи у своєму офісі в Сан-Франциско склавши руки. Ви не з тих, хто пропустить щось таке.

— А що я мав робити?

— Те, що зрештою й зробили.

— І що ж це?

— Мені варто просто перевірити ваші телефонні дзвінки. Десь там буде запис про дзвінок до Цинциннаті. До корпоративного штабу «Октагону».

— Звісно, я їм телефонував: мені щойно сказали, що їхні люди спалили селище дощенту, разом з моїми волонтерками.

— З ким ви говорили?

— З чоловіком. Якимось старшим віце-президентом.

— Пам’ятаєте його прізвище?

— Ні.

— То був Говард Редфілд, чи не так?

— Не пам’ятаю.

— Що ви йому сказали?

Віктор зиркнув на двері.

— Чому мені так довго не несуть воду?

— Що ви йому сказали, докторе Бенкс?

Він зітхнув.

— Сказав, що ходять чутки про різанину в Барі. Що працівники заводу можуть мати до цього причетність. Він сказав, що нічого про це не знає, пообіцяв перевірити.

— Що сталося потім?

— Десь за годину мені перетелефонував виконавчий директор «Октагону» — він хотів знати, де я про це почув.

— Це тоді він запропонував вашій організації багатомільйонного хабара?

— Ішлося не про це!

— Я не можу звинуватити вас в угоді з «Октагоном», докторе Бенкс, — мовила Ріццолі. — Зрештою, шкоди вже було завдано. Мертвих не повернеш, тож можна хоча б скористатися трагедією заради добра. — Її голос став тихий, майже інтимний. — Так ви це бачили? Мільйони доларів можуть потрапити до кишень юристів, то чому б не приставити ці гроші до доброї справи? Це дуже логічно.

— Це ви кажете, детективе. Не я.

— А чим вони купили мовчання сестри Урсули?

— Про це треба питати Бостонську єпархію. Певен, з ними теж було укладено угоду.

Ріццолі замислилася про абатство Грейстоунз. Новий дах, ремонт. Як могли убогі сестри-черниці зберегти й відновити таку дорогу нерухомість? Вона згадала почуте від матінки Мері Климент: на порятунок прийшов щедрий спонсор.

Двері відчинилися, ввійшов Кроу з чашкою води, поставив її на стіл. Віктор швидко й нервово ковтнув. Чоловік, який від початку був такий спокійний, навіть зарозумілий, тепер здавався виснаженим, упевненість зникла.

Це був саме час для того, щоб витиснути з нього останні краплі істини.

Ріццолі нахилилася ближче, щоб завдати останнього удару.

— Чому ви насправді прилетіли до Бостона, докторе Бенкс?

— Я вам казав. Хотів побачити Мору…

— Це «Октагон» вас попросив, чи не так?

Він відсьорбнув ще води.

— Чи не так?

— Вони були стурбовані.

— Чим?

— Зараз їхню діяльність розслідує Комісія з цінних паперів і бірж. Це ніяк не стосується того, що сталося в Індії. Але через розміри гранту, отриманого «Єдиною Землею», «Октагон» хвилювався, що комісія зверне на це увагу. Що почнуться запитання. Вони хотіли переконатися, що в разі допитів ми маємо одну версію подій.

— Вони попросили збрехати для них?

— Ні. Просто змовчати. От і все. Просто не… не говорити про Індію.

— А якби вас викликали дати свідчення? Якби прямо запитали про це? Ви сказали би правду, докторе Бенкс? Що ви взяли гроші, щоби прикрити злочин?

— Ідеться не про злочин, а про нещасний випадок на виробництві.

— Це тому ви прилетіли до Бостона? Щоб переконати Урсулу теж мовчати? Щоб мати єдиний фронт брехні.

— Не брехні. Мовчання. Це різні речі.

— Тоді починаються ускладнення. Старший віце-президент «Октагону» Говард Редфілд вирішує стати донощиком і поговорити з міністерством юстиції. І не тільки поговорити — він привозить свідка з Індії. Жінку, яка приїздить, саме щоб дати свідчення.

Віктор підвів голову й витріщився на неї зі щирим подивом.

— Свідка?

— Вона була там, у Барі. Прокажена, яка вижила. Вас це дивує?

— Я нічого не знав про свідків.

— Вона бачила все, що сталося в селищі. Бачила, як чоловіки з заводу складали трупи на купи й підпалювали багаття. Як вони трощили голови її друзів і рідних. Те, що вона бачила, що вона знала, могло поставити «Октагон» на коліна.

— Я нічого про це не знаю. Мені не казали, що хтось вижив.

— Усе це мало стати відомо. Аварія, прикриття. Підкуп. Може, ви й воліли брехати, але як щодо сестри Урсули? Як змусити черницю брехати під присягою? Ось у чому проблема, правда ж? Одна чесна черниця могла зруйнувати все. Вона розкриває рота, і вісімдесят п’ять мільйонів доларів вислизають у вас із рук. І весь світ дивиться, як падає з п’єдесталу святий Віктор.

— Здається, я тут закінчив. — Він підвівся. — Мені треба на літак.

— Ви мали можливість, мали мотив.

— Мотив? — недовірливо пирхнув він. — Для вбивства черниці? Так само можете звинуватити єпархію — певен, їм добряче заплатили.

— Що вам пообіцяв «Октагон»? Ще більше грошей, якщо ви прилетите до Бостона і владнаєте їхню проблему?

— Спочатку ви звинувачуєте мене в убивстві. Тепер кажете, що «Октагон» мене найняв? Як думаєте, буде хтось із відповідальних ризикувати звинуваченням у вбивстві, тільки щоби прикрити випадок на виробництві? — Віктор похитав головою. — Жоден американець не опинився за ґратами через Бхопал. І жоден американець не сяде через Бару. Тепер мені можна йти чи ні?

Ріццолі запитально глянула на Кроу. Той похнюплено кивнув: він уже мав відповідь криміналістів. Доки вона допитувала Віктора, ті обшукали його авто. Вочевидь, не знайшли нічого.

Вони не мали підстав затримувати його.

— Ви поки що вільні, докторе Бенкс, — сказала детектив. — Але ми маємо точно знати, де ви перебуваєте.

— Я лечу додому, у Сан-Франциско. Мою адресу ви маєте. — Віктор рушив до дверей. Зупинився, розвернувся до неї: — Поки я не пішов, хочу, щоб ви дещо про мене знали.

— Що саме, докторе Бенкс?

— Я лікар. Не забувайте про це, детективе. Я рятую життя, а не забираю їх.

Мора побачила, як він виходить з кімнати для допитів. Він пройшов повз стіл, за яким вона сиділа, дивлячись просто перед собою, навіть не глянув у її бік.

Вона підвелася.

— Вікторе?

Він зупинився, однак до неї не розвернувся — наче йому було нестерпно навіть бачити її.

— Що сталося? — запитала вона.

— А як ти вважаєш? Я розповів їм те, що знаю. Сказав правду.

— Я тільки цього від тебе й хотіла. Завжди тільки цього.

— Тепер мені треба встигнути на літак.

Задзвонив її мобільний телефон. Вона подивилася на нього з бажанням викинути геть.

— Краще відповідай, — сказав Віктор зі злістю в голосі. — Ти потрібна якомусь трупові.

— Мертві заслуговують на нашу увагу.

— Знаєш, от у чому різниця між нами з тобою, Моро. Ти переймаєшся мертвими. А я — живими.

Вона дивилася, як він іде геть. Не обертаючись.

Телефон замовк.

Вона розкрила його, побачила, що телефонували з лікарні Святого Франциска. Вона чекала на результати другої електроенцефалограми Урсули, але зараз просто не могла цим займатися: досі переживала останні слова Віктора.

З кімнати для допитів вийшла Ріццолі, рушила до неї з винуватим обличчям.

— Вибачте, що не могла дозволити вам послухати. Ви ж розумієте чому, так?

— Ні, не розумію. — Мора кинула телефона в сумочку й зустрілася поглядом із детективом. — Я віддала його вам. Передала вам відповідь.

— І він усе підтвердив. Сценарій Бхопала. Ви були праві щодо мертвих пташок.

— І ви все одно виставили мене з кімнати. Наче не довіряєте.

— Я хотіла вас захистити.

— Від чого? Від правди? Від того, що він використав мене? — Мора гірко засміялася й розвернулася до виходу. — Це я й без того знала.

Мора їхала до лікарні Святого Франциска крізь заметіль, руки спокійно лежали на кермі. Королева Покійників їде заявити свої права на нового підданого. Поставивши автомобіль у гараж, вона була готова грати роль, яка завжди їй так вдавалася, готова вдягнути єдину маску, яку показувала стороннім.

Вона вийшла з «Лексуса» й рушила крізь парковку до ліфта: чорне пальто майоріє за спиною, чоботи цокають по асфальту. Жовтуваті лампи оповили автомобілі моторошним сяйвом, і їй здавалося, що вона йде крізь помаранчевий туман. Що, якщо добряче потерти очі, туман розійдеться. У гаражі більше нікого не було, і вона чула лише власні кроки, що відлунювали бетонною підлогою.

У лікарняному холі вона проминула різдвяну ялинку, що барвисто мерехтіла вогниками, стіл волонтерів, за яким сиділа літня жінка з кокетливо прикріпленим до сивого волосся ковпачком ельфа Санти. З динаміків лунала «Радість світу».

Навіть у відділенні інтенсивної терапії за іронією долі панував різдвяний настрій.

Пульт медсестер був задрапований гірляндами зі штучної хвої, а у вухах чергової висіли кульчики, схожі на крихітні золоті ялинкові прикраси.

— Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи, — відрекомендувалася Мора. — Доктор Юень тут?

— Його щойно викликали на термінову операцію. Він попросив лікаря Саткліффа вимкнути вентилятор.

— Для мене зробили копію карти?

— Усе готово.

Чергова показала на товстий конверт на столі з нерівним написом «Для судмедексперта».

— Дякую.

Мора розгорнула конверта, дістала ксерокопію карти. Прочитала сумні докази того, що сестру Урсулу вже неможливо було врятувати: дві окремі електроенцефалограми показали відсутність мозкової активності, і записка від нейрохірурга визнавала поразку:

«Пацієнтка не відповідає на больові подразнення, самостійно не дихає. Зіниці зафіксовані в серединній позиції. Повторна ЕЕГ не показує діяльності мозку. Серцеві ензими підтверджують інфаркт міокарда. Лікарю Саткліффу повідомити рідних.

Висновок: незворотна кома, спричинена тривалою аноксією мозку після зупинки серця».

Нарешті Мора перейшла до сторінки з результатами аналізів. Побачила охайно набрані стовпчики хімічних показників крові й сечі та кількості кров’яних тілець. «Яка іронія, — подумала вона, згортаючи карту. — Померти з цілком нормальними аналізами крові».

Вона пішла до десятого боксу, де пацієнтку востаннє омивали. Стоячи в ногах ліжка, Мора дивилася, як медсестра розкриває простирадла і знімає з Урсули сорочку, відкриваючи тіло не аскета, а жінки, яка насолоджувалася їжею: пишні обвислі груди, бліді й пухкі стегна. У житті вона мала би бути грізною, об’ємне чернече вбрання мало робити це кремезне тіло ще більш разючим. Тепер, без нього, вона була такою ж, як інші пацієнти. Смерть нікого не дискримінує, вона зрештою рівняє між собою святих і грішників.

Медсестра викрутила губку, обтерла тіло — шкіра заблищала, стала гладенька на вигляд. Тоді вона взялася витирати ноги, згинаючи коліна, щоб дістати до литок з заднього боку. Гомілки були вкриті старими шрамами — неприємні наслідки комашиних укусів, на згадку про життя за кордоном. Закінчивши, медсестра забрала таз із водою й вийшла з боксу, залишивши Мору наодинці з пацієнткою.

«Що ти знала, Урсуло? Що могла нам розповісти?»

— Докторко Айлс?

Вона розвернулася й побачила лікаря Саткліффа. Він дивився значно настороженіше, аніж під час їхньої першої зустрічі, — дружній лікар-хіппі з зібраним у хвіст волосся зник.

— Я не знав, що ви мали прийти, — мовив він.

— Доктор Юень зателефонував. Тілом будемо опікуватися ми.

— Чому? Причина смерті очевидна, варто тільки глянути на кардіограму.

— Це протокол. Ми завжди займаємося тілами, пов’язаними з кримінальними справами.

— Ну тоді я б сказав, що це марнування грошей платників податків.

Мора проігнорувала цей коментар, подивилася на Урсулу.

— Я так розумію, ви обговорили з родичами її від’єднання від системи?

— Племінник погодився. Зараз чекаємо на священика. Сестри з монастиря попросили про присутність отця Брофі.

Мора дивилася, як здіймаються й опадають груди Урсули в такт роботі вентилятора. Серце й далі билося, органи функціонували. Якщо зараз узяти в неї кров, відправити в лабораторію, то жоден із тестів, жоден зі складних апаратів не покаже, що душа цієї жінки вже полишила тіло.

— Буду вдячна, якщо надішлете мені остаточні висновки.

— Їх надиктує доктор Юень. Я його повідомлю.

— І останні результати аналізів також.

— Вони всі вже мають бути в карті.

— Там немає результату токсикології. Ви ж зробили це обстеження, чи не так?

— Мали зробити. Перевірю в лабораторії і скажу вам.

— Нехай звідти доправлять результати одразу до мене. Якщо обстеження не було, зробимо його в морзі.

— Ви всім робите токсикологію? — Саткліфф похитав головою. — Схоже на чергове марнування грошей платників податків.

— Ми робимо її тоді, коли це потрібно. Я все пригадую ту кропивницю, яку бачила тієї ночі, як у неї зупинилося серце. Попрошу доктора Брістола зробити аналіз під час розтину.

— Я думав, його робитимете ви.

— Ні, я передаю справу одному зі своїх колег. Якщо після свят матимете якісь запитання, звертайтеся до лікаря Ейба Брістола.

Мора відчула полегшення, коли він не запитав, чому аутопсією займається не вона. І що б вона сказала? «Мій колишній чоловік підозрюється в цьому вбивстві. Я не можу дозволити навіть найменшої чутки про те, що була недостатньо ретельна. Недовершена».

— Прийшов священик, — сказав Саткліфф. — Певно, вже час.

Мора озирнулася, побачила отця Брофі в дверях і відчула, як до щік прилинула кров. Їхні погляди зустрілися — погляди людей, що в таку скорботну мить раптом визнали іскру, що виникла поміж ними. Він увійшов, Мора опустила очі й разом із Саткліффом відійшла, щоб дозволити священикові провести останній ритуал.

Крізь віконце вона бачила, як отець Брофі стояв над ліжком Урсули, його вуста ворушилися в молитві, що звільняла черницю від її гріхів. «А як щодо моїх гріхів, отче? — подумала вона, дивлячись на його чітко окреслений профіль. — Вас би шокувало те, що я думаю, що відчуваю до вас? Ви б очистили мене, пробачили б мені мої гріхи?»

Отець Брофі намастив Урсулі чоло олією, намалював знак хреста. Тоді підвів голову до спостерігачів.

Урсулі був час помирати.

Священик вийшов, став поряд із Морою біля віконця. До боксу ввійшли Саткліфф із медсестрою.

Те, що сталося далі, було бентежно буденним. Клацання кількох вимикачів — та й по всьому. Вентилятор замовк, міхи з сичанням перестали качати повітря. Медсестра зосередилася на серцевому моніторі, сигнали на якому почали сповільнюватися.

Мора відчула, як отець Брофі підсунувся ближче, наче запевняючи її, що він поряд, якщо її потрібно втішити. Але він навіював не втіху, а збентеження. Жагу. Вона не зводила очей з драми, що розігравалася за віконцем, а сама думала: «Завжди не ті чоловіки. Чому мене ваблять ті, кого не можна або ж не варто мати?»

На моніторі з’явився перший непевний сигнал серця, тоді другий. Позбавлене кисню серце боролося навіть тоді, як його клітини помирали. Воно билося, затинаючись, аж до останніх посмикувань шлуночкової фібриляції. Морі довелося притлумити в собі інстинкт, укорінений багатьма роками медичної освіти й практики. Цю аритмію не лікуватимуть; це серце вже не врятувати.

Нарешті лінія вирівнялася.

Мора сперлася на стіну боксу, спостерігаючи за тим, що було після того, як Урсула відійшла. Вони не марнували часу на жалобу чи роздуми. Лікар Саткліфф приклав стетоскоп до грудей Урсули, похитав головою й вийшов. Медсестра вимкнула монітор, зняла дроти й крапельниці: бригада з моргу вже була в дорозі.

Морина місія підійшла до кінця.

Вона залишила отця Брофі біля боксу, повернулася до пульта медсестер.

— Я дещо забула, — сказала вона черговій.

— Так?

— Нам для звітності потрібні дані найближчих родичів. У карті я побачила лише телефон монастиря. Я так розумію, вона має племінника. У вас є його номер?

— Докторко Айлс?

Вона розвернулася й побачила, що отець Брофі вже стоїть поряд, застібаючи пальто. Він усміхнувся, наче вибачався.

— Перепрошую, не хотів підслуховувати, але тут я можу допомогти. Ми зберігаємо контактну інформацію родин наших сестер у парафії. Я пошукаю вам номер і тоді перетелефоную.

— Це було б дуже доречно. Дякую.

Вона взяла свою копію карти й розвернулася до виходу.

— Ще дещо, докторко Айлс.

Мора озирнулася.

— Так?

— Знаю, зараз не найзручніша для цього мить, але мені все одно хочеться це сказати. — Він усміхнувся. — Веселого вам Різдва.

— І вам теж, отче.

— Може, якось зайдете в гості? Просто привітатися?

— Спробую, — відповіла Мора.

Знаючи, що це ввічлива брехня. Що найрозсудливіше буде піти геть від цього чоловіка й не озиратися.

Так вона й зробила.

На виході з лікарні на неї налетів порив холодного повітря. Вона тісніше закуталася в пальто й рушила назустріч крижаним обіймам вітру. У цей святий вечір вона йшла сама, маючи за компанію хіба що свої папери. Перетнувши гараж, більше нікого не побачила й чула лише власні кроки, що відлунювали бетонною підлогою.

Вона прискорилася. Двічі затрималась, щоб озирнутися й переконатися, що ніхто не йде слідом. Дійшовши до автомобіля, важко дихала. «Я бачила забагато смертей, — подумала вона. — Тепер всюди її відчуваю».

Вона сіла в авто й замкнула двері.

«Веселого Різдва, докторко Айлс. Що посієш, те й пожнеш, і сьогодні ти пожинаєш самотність».

Коли вона виїжджала з парковки, змушена була примружитися: у дзеркалі заднього огляду яскраво засвітилися фари. Просто за нею виїжджало ще одне авто. Їй стало цікаво, чи це не отець Брофі. І куди він може їхати на Святвечір? Додому, до своєї парафії? Або ж затримається сьогодні в церкві, втішаючи всіх самотніх парафіян, яких може туди занести?

Задзвенів мобільний.

Мора викопала його з сумочки, розкрила.

— Докторка Айлс.

— Привіт, Моро, — промовив її колега, Ейб Брістол. — Що це за сюрприз ви мені надсилаєте з лікарні Святого Франциска?

— Я не можу провести цю аутопсію, Ейбе.

— І тому переправляєте її на мене, на Різдво? Мило.

— Я перепрошую. Ви ж знаєте, що я зазвичай не перекидаю на інших відповідальність.

— Це та черниця, про яку я чув?

— Так. Справа не термінова, розтин можна зробити й після свят. Її після нападу госпіталізували, а зараз от вимкнули систему життєзабезпечення. Була серйозна нейрохірургічна операція.

— Отже, внутрічерепний огляд нічого не дасть?

— Ні, там будуть післяопераційні зміни.

— Причина смерті?

— Учора зранку вона мала інфаркт міокарда. Відколи я знаю цю справу, подбала про все необхідне. Маю копію карти пацієнтки, післязавтра привезу.

— Можна спитати, чому ви не робитимете розтину?

— Краще, щоб на звіті не було мого імені.

— Чому?

Вона мовчала.

— Моро, чому ви відмовляєтеся від справи?

— З особистих причин.

— Ви були знайомі з пацієнткою?

— Ні.

— То в чому справа?

— Я знайома з одним із підозрюваних, — відповіла вона. — Він був моїм чоловіком.

Мора дала відбій, кинула телефон на сидіння й зосередилася на тому, щоб доїхати додому. Відступити в безпечне місце.

Поки вона звернула на свою вулицю, пішов сніг, схожий на пухнасті квіти бавовни. Густий снігопад здавався чарівним, укривав галявини сріблястою ковдрою. Спокійна, свята ніч.

Мора запалила вогонь у каміні, приготувала просту вечерю — томатний суп і тост із сиром. Налила склянку зинфанделю й пішла у вітальню, де блимала різдвяна ялинка. Але навіть це скромне частування не лізло в горло. Вона відклала тацю й сьорбала вино, дивлячись у вогонь. Боролася з бажанням взяти телефон і зв’язатися з Віктором. Чи встиг він на літак до Сан-Франциско? Вона навіть не знала, де він сьогодні й що можна йому сказати. «Ми зрадили одне одного, — подумала вона. — Жодне кохання такого не переживе».

Вона підвелася, вимкнула світло й пішла спати.