Грішна

22

Мора бачила вві сні похоронні багаття.

Вона сиділа в тіні, зіщулившись, дивилася, як помаранчеві язики полум’я облизують тіла, складені, мов дрова, як плоть зникає у вогні. Охоплені вогнем тіла оточували силуети людей — коло мовчазних спостерігачів, облич яких вона не бачила. А вони не бачили її, бо ж вона ховалася в темряві, подалі від їхніх очей.

З багаття летіли іскри, підживлені людським пальним, спіраллю злітали в чорне небо. Вони запалювали ніч, освітлюючи ще жахливіше видовище: насправді трупи рухалися. Почорнілі кінцівки здригалися у вирі вогню.

Один із кола повільно розвернувся й витріщився на Мору. Вона впізнала це обличчя. У його очах не було душі.

Віктор.

Вона зразу ж прокинулася, серце гупало в ребра, нічна сорочка змокла від поту. Порив вітру струсив будинок, вона чула, як закалатали вікна, мовби скелет кістками, як застогнали стіни. Пригнічена панікою від кошмару, вона лежала, не ворушачись, піт на шкірі почав вистигати. Це просто вітер її розбудив? Мора прислухалася, і кожне рипіння в глибині дому здавалося схожим на кроки. Незваний гість, наближається.

Раптом вона напружилася, стривожена іншим звуком. Шкрябання в стіну, наче кігті тварини, що хоче залізти всередину.

Вона подивилася на світлий циферблат годинника: за п’ятнадцять дванадцята.

Викотилася з ліжка в крижану кімнату. Намацала в темряві халат, але світло не вмикала, щоб і далі щось бачити вночі. Підійшла до вікна спальні й побачила, що снігопад припинився. Земля у світлі місяця сяяла білим.

Ось, знову — звук такий, наче щось треться об стіну. Мора притиснулася якомога ближче до вікна й помітила тінь, що рухалася біля рогу будинку. Тварина?

Вона вийшла з кімнати, босоніж, намацуючи дорогу, пройшла до вітальні. Боком обійшла різдвяну ялинку, визирнула з вікна.

Серце мало не стало.

Сходами до будинку піднімався якийсь чоловік.

Мора не бачила його обличчя, воно ховалося в тіні. Наче відчувши, що вона спостерігає, він розвернувся до вікна, за яким вона стояла, і стало видно весь його силует. Широкі плечі, зібране у хвіст волосся.

Вона відсахнулася, втиснулася спиною в колючі ялинкові гілки, намагаючись зрозуміти, що Метью Саткліфф робить тут, біля її дверей. Чому він приїхав о цій порі, не зателефонувавши? Мора досі не позбулася останніх пасм жаху від нічного кошмару, і від таких пізніх відвідин їй було лячно. Це змушувало двічі подумати, перш ніж відчиняти двері будь-кому — навіть чоловікові, чиє ім’я та обличчя були їй знайомі.

У двері подзвонили.

Вона здригнулася, з гілки впала скляна прикраса й розбилася на дерев’яній підлозі.

Надворі тінь перемістилася до вікна.

Мора не ворушилася, досі не певна того, що ж робити. «Просто не вмикатиму світла, — подумала вона. — Йому набридне, і він дасть мені спокій».

Дзвінок повторився.

«Іди геть, — подумала вона. — Іди геть, уранці мені зателефонуєш».

Почувши кроки, що спускалися сходами з ґанку, вона з полегшенням зітхнула. Схилилася до вікна, визирнула, але його не було видно. Автомобіля перед будинком теж не було. Куди він зник?

Тепер вона знову почула кроки, рипіння снігу під чоботами з іншого боку. Якого біса він обходить її власність?

«Намагається знайти шлях до будинку».

Мора вибралася з-за ялинки і стримала крик болю, коли випадково наступила босою ногою на розбиту кульку.

Раптом його силует постав за боковим вікном. Він вдивлявся всередину, намагаючись щось розгледіти в темній вітальні.

Мора відступила до коридору, з кожним кроком кривлячись: боса ступня змокла від крові.

«Час викликати поліцію. Потелефонувати дев’ять-один-один».

Вона пошкутильгала до кухні, намацуючи на стіні телефон. Через поспіх збила слухавку, одразу ж підхопила її й притиснула до вуха.

Сигналу не було.

«Телефон у спальні, — подумала вона. — Може, забула покласти там слухавку?»

Повісила слухавку тут, пошкандибала назад у коридор. Уламок скла дедалі глибше впивався в ногу, на підлозі лишалися мокрі криваві сліди. У спальні вона заледве бачила в темряві, але відчула килим під ногами, а тоді наштовхнулася на ліжко. Тримаючись за матрац, дісталася до узголів’я, до телефона на тумбочці біля ліжка.

Сигналу не було.

Її кригою охопив жах. «Він перерізав дріт».

Вона впустила слухавку й завмерла, прислухаючись, намагаючись почути, що він робитиме далі. Дім порипував під вітром, глушив усі звуки, крім калатання її власного серця.

«Де він? Де він?»

Тоді вона подумала: «Мій мобільний».

Мора поспішила до комода, на якому залишила сумочку. Запустила в неї руки, перерила вміст, шукаючи телефон. Дістала гаманець і ключі, ручки, щітку для волосся. Телефон, де цей клятий телефон?

«В автівці. Я лишила його на передньому сидінні».

Він звуку розбитого скла серце мало не стало.

Це спереду будинку чи ззаду? З якого боку він заходить?

Мора вибралася зі спальні, вже не помічаючи болю від скла, що дедалі глибше впивалось у її ногу. Двері до гаража були в кінці коридору. Вона смикнула їх і прослизнула всередину, саме почувши, як знову б’ється скло, як розлітається по підлозі.

Вона причинила за собою двері. Позадкувала до автомобіля, переривчасто дихаючи. Серце мов у галоп пішло. «Тихо. Тихо». Вона повільно взялася за ручку дверей автомобіля й зіщулилася, почувши клацання замка. Відчинила двері, прослизнула за кермо. Здавлено застогнала, згадавши, що ключі так і лишилися у спальні. Завести двигун і поїхати звідси було неможливо. Мора глянула на пасажирське сидіння і в автоматично увімкненому в гаражі світлі побачила свій телефон, що завалився в щілину.

Розкрила його: батарея була повна.

«Дякувати Богу», — подумала вона й набрала 911.

— Оператор служби порятунку.

— Я з Бакмінстер-роуд, 2130, — прошепотіла Мора. — Хтось намагається вдертися до мого будинку!

— Можете повторити адресу? Я вас не чую.

— Бакмінстер-роуд, 2130! Злочинець…

Вона замовкла, не зводячи очей з дверей будинку. Тепер під ними світилося.

«Він тут. Він обшукує дім».

Вона вибралася з авто, м’яким рухом зачинила двері, світло вимкнулося. Вона знову була в темряві. Коробка запобіжників була за кілька футів від неї, на стіні гаража, і Мора задумалася, чи не вимкнути струм у всьому будинку. Це дозволить їй сховатися в темряві. Але він скоро здогадається, де її шукати, і прийде сюди.

«Просто сиди тихо, — подумала вона. — Може, він вирішить, що мене немає вдома. Може подумає, що тут порожньо».

А тоді згадала про кров. Вона лишила за собою кривавий слід.

Мора чула його кроки. Він ішов дерев’яною підлогою, слідом за її кривавими слідами з кухні. Вони були розмазані в обох напрямках, нечіткі.

Але зрештою вони приведуть його до гаража.

Вона подумала про те, як померла Пані Пацюк, згадала яскравий розсип шроту в її грудях. Подумала про руйнівний шлях «глейзера» в мідній оболонці крізь тіло людини — вибух, що проходить крізь внутрішні органи, розриває судини, викликає крововилив у грудну порожнину.

«Біжи. Геть з будинку».

А що тоді? Намагатися докричатися до сусідів? Грюкати в двері? Вона навіть не знала, хто з них нині вдома.

Кроки наближалися.

Або тепер, або ніколи.

Мора побігла до бічних дверей, відчинила їх, у гараж увірвався холод. Вона вивалилася надвір. Голі ноги по литки вгрузли у сніг, що не дав зачинити за собою двері.

Вона лишила їх напіввідчиненими, побрела до воріт, смикнула заціпенілий від морозу засув. Телефон випав з рук, поки вона розхитувала ворота, засипані глибоким снігом. Нарешті вдалося відхилити їх настільки, щоби протиснутись у щілину до двору.

В усіх будинках на вулиці було темно.

Вона побігла, збиваючи ноги об сніг. Біля тротуару почула, як переслідувач теж узявся за ворота й силкувався відчинити їх ширше.

Тротуар був немилосердно відкритий, тож Мора притиснулася до живоплоту й так дісталася до двору містера Телушкіна. Але тут замети були ще глибші, мало не до колін, і просто рухатися вперед було важко. Ноги заніміли, були незграбні від холоду. Вона була легкою мішенню — чорна фігурка на морі безжально білого снігу. Шкутильгаючи вперед, вгрузаючи у сніг, вона думала, чи в цю мить він не цілиться в неї.

Провалившись у ще глибший замет, вона впала долілиць, відчула смак снігу на вустах. Стала навкарачки й поповзла, відмовляючись здаватися. Приймати свою смерть. Ноги нічого не відчували, одначе вона й далі прокладала шлях, коли почула кроки, що рипіли, наближаючись до неї. Він ішов убивати.

Раптом темряву прорізало світло.

Мора підвела голову й побачила наближення фар. Автомобіль.

«Мій єдиний шанс».

Схлипуючи, вона звелася на ноги й кинулася до вулиці. Закричала, вимахуючи руками.

Авто зупинилося просто перед нею. Водій вийшов — високий, грізний силует, що рухався до неї крізь примарну білизну.

Мора витріщилася на нього. Поволі позадкувала.

Це був отець Брофі.

— Усе гаразд, — промовляв він тихо. — Усе гаразд.

Вона озирнулася на свій будинок, але нікого не побачила. «Де він? Куди він подівся?»

Наближалися ще вогні. Ще два автомобілі зупинилися поблизу. Мора побачила б’ючкі сині вогні патруля, прикрила очі долонею від яскравого світла, намагаючись розібрати, що за силуети йдуть до неї.

Почула, як Ріццолі гукає:

— Док? З вами все добре?

— Я подбаю про неї, — сказав отець Брофі.

— Де Саткліфф?

— Я його не бачив.

— Будинок, — сказала Мора. — Він був у моєму будинку.

— Заберіть її у своє авто, отче, — запропонувала Ріццолі. — Просто посидьте з нею.

Мора так і не поворухнулася, наче скрижаніла на місці. Отець Брофі підійшов, зняв пальто, накинув їй на плечі. Обійняв і допоміг сісти на пасажирське сидіння.

— Я не розумію, — прошепотіла вона. — Що ви тут робите?

— Тссс. Заберемо вас подалі від вітру.

Він сів поряд з нею. Обігрівач дув теплим повітрям на її коліна, на обличчя, та вона тісніше куталася в пальто, намагаючись зігрітися, і зуби калатали так, що говорити було несила.

Крізь лобове скло вона бачила темні фігури на вулиці. Упізнала силует Баррі Фроста, який підходив до її вхідних дверей. Побачила Ріццолі та патрульного, які обережно прокрадалися до бічних воріт, тримаючи зброю напоготові.

Розвернулася, подивилася на отця Брофі. Хоча зрозуміти вираз його обличчя вона не могла, та відчувала напруженість погляду, так само як відчувала тепло пальта.

— Звідки ви дізналися? — прошепотіла Мора.

— Коли не зміг до вас дотелефонуватися, зв’язався з детективом Ріццолі.

Він узяв її за руку, затримав між своїх долонь. Від цього дотику в неї на очах виступили сльози. Раптом вона зрозуміла, що не може глянути на нього, тож пильно дивилася вперед, на вулицю, яка розмилася перед очима, коли священик торкнувся її руки вустами в теплому тривалому поцілунку.

Мора закліпала, відганяючи сльози, сфокусувала погляд. Побачене стривожило її. Метушливі фігури. Силует Ріццолі на тлі мерехтливих синіх вогнів мчить до дороги. Фрост дістає зброю, присідає за патрульним авто.

«Чому вони всі мчать до нас? Що вони знають такого, чого не знаємо ми?»

— Замкніть двері, — сказала вона.

Брофі з подивом подивився на неї.

— Що?

— Замкніть двері!

Ріццолі кричала з вулиці, попереджувала.

«Він тут! Він сховався за нашим авто!»

Мора вигнулася, ковзнула рукою по дверях, намацуючи кнопку, божеволіючи від того, що не знаходила її в темряві. За її вікном з’явилася тінь Метью Саткліффа. Вона здригнулася, коли двері рвучко відчинилися й холодне повітря заповнило салон.

— Виходьте, отче, — сказав Саткліфф.

Священик завмер. Тихо, спокійно мовив:

— Ключі в замку. Забирайте автомобіль, лікарю Саткліфф, а ми з Морою вийдемо.

— Ні, тільки ви.

— Я і кроку без неї не зроблю.

— Вилізайте геть, отче!

Він смикнув Мору за волосся, дуло пістолета врізалося їй у скроню.

— Будь ласка, — прошепотіла вона до Брофі. — Зробіть це. Виходьте.

— Гаразд! — панікуючи, вигукнув священик. — Гаразд, я виходжу…

Він відчинив свої двері, став на землю.

Саткліфф звернувся до Мори.

— Сідай за кермо.

Мора незграбно, тремтячи, перебралася на сидіння водія. Глянула убік і побачила, що Брофі досі стоїть біля автомобіля й безпорадно дивиться на неї. Ріццолі кричала, щоб він відійшов, але він стояв, мов паралізований.

— Поїхали, — звелів Саткліфф.

Мора відпустила гальма. Поклала босу ногу на педаль газу, тоді знову зняла.

— Ви не можете мене вбити, — мовила вона. Назовні вийшла логічна докторка Айлс. — Нас оточує поліція. Я потрібна вам за заручницю, щоб вести автомобіль.

Минуло кілька секунд. Ціла вічність.

Вона голосно втягнула повітря, коли він відняв зброю від її скроні й сильно тицьнув дулом у стегно.

— Для цього ліва нога не потрібна. Хочеш уберегти собі коліно?

Мора глитнула.

— Так.

— То поїхали.

Вона натиснула на акселератор.

Авто поволі рушило повз патрульний автомобіль, за яким зіщулився Фрост. Перед ними порожньо простягалася темна вулиця. Вони їхали вперед.

Раптом у дзеркалі заднього огляду Мора побачила отця Брофі: він помчав за ними в синіх спалахах вогнів патруля, наче у стробоскопі. Схопився за двері з боку Саткліффа, різко відчинив. Учепився йому в рукав, намагаючись витягнути на вулицю.

Постріл відкинув священика навзнак.

Мора відчинила двері зі свого боку й вистрибнула з автомобіля на ходу.

Упала на крижаний асфальт, ударилася головою, перед очима застрибали яскраві сполохи.

На мить вона втратила здатність рухатися. Лежала в чорноті, в холоді й занімінні, не відчуваючи ані болю, ані страху. Свідома лише того, як вітер мете їй на обличчя пухнастий сніг. Тоді почула голос, що кликав звідкись здалеку.

Він став голосніший, ближчий.

— Док? Док?

Мора розплющила очі, скривилася від яскравого світла ліхтарика Ріццолі. Відвернулася від нього й побачила авто за дюжину ярдів попереду, переднім бампером у дереві. Саткліфф лежав на вулиці обличчям вниз, зі скутими за спиною руками, й намагався встати.

— Отець Брофі, — промимрила вона. — Де отець Брофі?

— Швидка вже їде.

Мора повільно сіла, роззирнулася вулицею. Побачила Фроста над тілом священика. «Ні, — подумала вона. — Ні».

— Не вставайте, — спробувала затримати її Ріццолі.

Але Мора відштовхнула її, підвелася на непевні ноги, відчуваючи, що серце застрягло десь у горлі. Вона заледве відчувала крижану дорогу під ногами, коли шкутильгала до Брофі.

Фрост підвів до неї очі.

— Його поранено в груди, — м’яко сказав він.

Мора впала на коліна поряд із тілом, розірвала сорочку священика й побачила, куди влучила куля. Почула зловісний звук, з яким до грудної порожнини потрапляє повітря. Вона затиснула рану рукою, відчула тепло крові, глевку плоть. Його трусило від холоду. Вітер носився вулицею, кусав боляче, немов іклами. «А на мені твоє пальто, — подумала вона. — Пальто, яке ти мені дав, щоб зігріти».

Крізь завивання вітру вона почула сирену швидкої допомоги.

Він дивився розфокусовано, свідомість згасала.

— Будьте зі мною, Деніеле, — промовила Мора. — Чуєте? — Її голос зірвався. — Ви не помрете.

Вона нахилилася вперед, заливаючи сльозами його обличчя, й благала на вухо:

— Будь ласка. Заради мене, Деніеле. Ти мусиш жити. Ти мусиш жити…