Грішна

11

Того вечора Мора нарешті дісталася додому вже після сьомої. Звертаючи до будинку, вона бачила, що в ньому горить світло. Не мізерні кілька ламп, увімкнені автоматичними таймерами, а радісний жар того, що на неї чекають. І крізь фіранки у вітальні виднілася піраміда кольорових вогників.

Різдвяна ялинка.

Цього вона не очікувала й зупинилася на під’їзній доріжці, вдивляючись у мерехтіння кольорів, пригадуючи, як колись ставила ялинку на Різдво для Віктора — виймала маленькі, тендітні кульки з упаковки, вішала на гілки, від яких пальці перебирали терпкий запах хвої. Пригадала й давніші свята, ще коли була дитиною й батько садовив її на плечі, щоб вона могла почепити срібну зірку на верхівку дерева. Батьки Мори жодного разу не оминули цієї святкової традиції, одначе вона так швидко випустила її зі свого життя. Надто вже це метушливо, забагато роботи. Втягнути дерево в будинок, витягти звідти, а тоді ще один сухий коричневий скелет чекатиме на узбіччі на сміттярів. Вона дозволила складнощам відлякати себе. Забула про радість.

Мора ввійшла з холодного гаража додому, і її привітали аромати смаженої курки, часнику й розмарину. Як же це приємно, коли тебе зустрічає запашна вечеря, коли хтось чекає вдома. Вона почула з вітальні телевізор і пішла на звук, дорогою знімаючи пальто.

Віктор сидів на підлозі біля ялинки, схрестивши ноги, намагався розплутати жмуток дощику. Побачивши її, переможено засміявся.

— У мене виходить не краще, ніж за часів нашого шлюбу.

— Я не чекала всього цього, — сказала Мора, дивлячись на вогники.

— Ну, я подумав, що зараз вже вісімнадцяте грудня, а в тебе досі немає ялинки.

— Не було часу її ставити.

— Час на Різдво завжди є, Моро.

— Оце так зміни. Це ж ти зазвичай був надто зайнятий для свят.

Він перевів погляд зі срібної плутанини на неї.

— І ти завжди за це ображатимешся, правда?

Мора замовкла, жалкуючи про останній коментар. Не годилося так починати вечір — згадуючи давні образи. Вона розвернулася до шафи, повісити пальто. Не обертаючись, спитала:

— Зробити тобі щось випити?

— Те ж, що й собі.

— Навіть якщо це дівчачий напій?

— Чи ж я колись був коктейльним сексистом?

Вона засміялася й пішла на кухню. Вийняла з холодильника лайми та сік журавлини. Відміряла трипл-сек і цитрусову горілку «Абсолют» у шейкер. Стоячи біля раковини, струсила разом лід та алкоголь, відчуваючи, як виморожується металевий шейкер. Шейкер-шейкер — наче кості в стаканчику шурхотять. «Усе життя — азартна гра, а понад усе — любов. Коли я востаннє робила ставки, то програла, — подумала вона. — А на що я ставлю цього разу? На шанс виправити наші стосунки? Чи вкотре розбити собі серце?»

Вона розлила холодний напій по склянках для мартіні й понесла їх у вітальню, коли помітила, що в смітнику повно зібганих коробок з-під замовленої їжі. Не стримала усмішки. Тож Віктор усе ж таки не перетворився незбагненним чином на шеф-кухаря. Сьогоднішньою вечерею вони завдячували відділу кулінарії.

У вітальні Мора побачила, що Віктор облишив ідею розплутати дощик і саме збирав порожні коробки з-під прикрас.

— Ти завдав собі чимало клопоту, — мовила вона, ставлячи склянки на низький столик. — Усі ці лампи, гірлянди.

— Не знайшов нічого різдвяного у тебе в гаражі.

— Я залишила все в Сан-Франциско.

— Так і не купила собі нічого?

— Я й ялинок не ставила.

— Три роки минуло, Моро.

Вона сіла на канапу й спокійно відсьорбнула коктейль.

— А ти коли востаннє діставав коробку з вогниками?

Віктор не відповів, зосередився на збиранні коробок. А тоді нарешті сказав, не дивлячись на неї:

— Теж не мав настрою святкувати.

Телевізор працював, звук було вимкнено, але на екрані мерехтіли, відвертаючи увагу, картинки. Віктор потягнувся по пульт, вимкнув його. Тоді теж сів на канапу, на зручній відстані від неї: не торкаючись, однак достатньо близько для того, щоб лишити можливості відкритими.

Подивився на принесену нею склянку:

— Рожеве, — завважив він із ноткою подиву.

— «Космополітен». Я попереджувала, що це дівочий напій.

Віктор відсьорбнув.

— Схоже, дівчата знаються на веселощах.

Вони трохи посиділи мовчки, потягуючи свої напої. Блимали різдвяні вогники — затишна сцена, однак Мора почувалася як завгодно, тільки не розслаблено. Вона не знала, чого чекати від цього вечора, так само не знала, що очікує він. У ньому все було таким тривожно знайомим — його запах, те, як блищало під світлом ламп його волосся. І всі ці дрібниці, які завжди були такі милі її серцю, бо в них відображалася його непретензійність: поношена сорочка, вицвілі джинси. Той же старий «Таймекс», який він носив, відколи вони познайомилися. «Я не можу приїхати до країни третього світу і сказати, що приїхав допомогти, якщо в мене на руці блищить “Ролекс”», — якось сказав він. Віктор, лицар із Ла-Манчі, борець із вітряними млинами бідності. Її давно виснажила ця боротьба, а от він досі був у самому її осерді.

І Мора попри все шанувала його за це.

Він поставив склянку на стіл.

— Сьогодні знову бачив твоїх черниць, у новинах.

— Що кажуть?

— Поліція обшукувала ставок за абатством. Для чого це?

Мора відкинулася на спинку канапи, напруження в плечах почало танути від алкоголю.

— У ставку знайшли немовля.

— Черниці?

— Чекаємо на підтвердження ДНК.

— Але ти не сумніваєшся, що це її дитина?

— Мусить бути. Інакше справа стає неймовірно ускладнена.

— Тоді ви зможете встановити особу батька. Якщо матимете ДНК.

— Спочатку потрібне ім’я. І навіть якщо ми дізнаємося, хто батько, залишається відкрите запитання, чи це був секс за згодою, чи зґвалтування. Як можна це довести без свідчень Камілли?

— Все одно скидається на можливий мотив убивства.

— Саме так.

Мора допила, відставила склянку. Не варто було пити перед вечерею. Від алкоголю й невиспаності думки почали плутатися. Вона потерла скроні, намагаючись не втрачати гостроти розуму.

— Треба тебе нагодувати, Моро. Схоже, в тебе був важкий день.

Вона вимучено засміялася.

— Пам’ятаєш той фільм, де маленький хлопчик каже: «Я бачу мертвих людей»?

— «Шосте чуття».

— Що ж, я бачу їх увесь час і вже почала від цього втомлюватись. Ось що зіпсувало мені настрій. Майже Різдво, а мені навіть на думку не спадало поставити ялинку, бо перед очима в мене все одно лабораторія для аутопсії. Я досі відчуваю цей запах на своїх руках. Повертаюся додому в такий день, після двох розтинів, і навіть подумати про вечерю не можу. Не можу дивитися на шмат м’яса й не думати про м’язові тканини. Здатна впоратися хіба що з коктейлем. А коли наливаю й відчуваю запах алкоголю, то раптом знову повертаюся до лабораторії. В алкоголю й формаліну однаково різкий запах.

— Ніколи не чув, щоб ти так говорила про свою роботу.

— Я ніколи не відчувала, щоб вона настільки поглинала мене.

— Не схоже на непереможну докторку Айлс.

— Ти знаєш, що я не така.

— Тобі добре вдається ця роль. Куленепробивна розумниця. Ти хоч знаєш, як лякала своїх студентів в університеті? Вони всі тебе боялися.

Мора похитала головою й засміялася.

— Королева Покійників.

— Що?

— Так мене називають місцеві копи. Поза очі, але чутки до мене дійшли.

— А мені навіть подобається. Королева Покійників.

— Ненавиджу це прізвисько. — Вона заплющила очі, відкинулася на подушки. — Звучить так, наче я вампір. Щось гротескне.

Мора не почула, як він підвівся з канапи і став за нею, тому, відчувши його руки на своїх плечах, вона мало не підскочила. Завмерла, кожною клітинкою тіла, кожним нервовим закінченням свідома його доторку.

— Розслабся, — промуркотів Віктор, розминаючи її м’язи. — Це те, чого ти ніяк не навчишся.

— Не треба, Вікторе.

— Ти завжди насторожі. Не хочеш, щоб хтось бачив у тобі менше, ніж досконалість.

Він занурював пальці глибоко в її плечі та шию — вторгався, промацував шлях. Вона відповіла ще більшим напруженням, м’язи оборонно скам’яніли.

— Не дивно, що ти така втомлена. Завжди зі щитами. Не можеш просто сісти й насолоджуватися, коли хтось торкається тебе.

— Ні. — Вона відсторонилася, підвелася. Розвертаючись до нього, відчувала, як поколює шкіру його дотик. — Що відбувається, Вікторе?

— Намагався допомогти тобі розслабитися.

— Дякую, я розслаблена.

— Ти така заведена, що м’язи от-от порвуться.

— А ти чого чекав? Я не розумію, що ти тут робиш. Не знаю, чого ти хочеш.

— Може, просто знову будемо друзями?

— А ми можемо?

— Чому б ні?

Зустрівши його погляд, Мора відчула, як шаріється.

— Бо в нас надто довга історія. Між нами забагато… — Вона хотіла сказати «тяжіння», але натомість сказала: — Я все одно не певна, що чоловіки й жінки можуть просто дружити.

— Це дуже сумно.

— Реалістично. Я щодня працюю з чоловіками. Я знаю, вони збентежені, і хочу, щоб так і було. Щоб вони бачили в мені авторитетну постать. Розум і білий халат. Бо щойно вони почнуть вбачати в мені жінку, на обрії з’явиться секс.

Віктор пирхнув.

— І він усе забруднить.

— Саме так.

— Байдуже, яким авторитетом ти вимахуватимеш у них над головами. Чоловіки дивитимуться на тебе, і кожен з них бачитиме привабливу жінку. Так і буде, хіба що ти ходитимеш із мішком на голові. Секс завжди присутній, його не вимкнеш.

— Саме тому ми не можемо просто дружити.

Вона взяла порожні склянки зі столу й повернулася на кухню.

Він за нею не пішов.

Мора стояла біля раковини й дивилася на склянки, досі відчуваючи смак лайму й горілки та його запах. Так, секс був присутній, тихо робив свою підлу справу, майорів перед нею образами, яких вона намагалася позбутися, але не могла. Думала про ту ніч, коли вони пізно повернулися з кінотеатру й почали здирати одяг один з одного, щойно ступили на поріг дому. Як займалися нестямним, майже жорстоким коханням просто на дерев’яній підлозі й кожен його поштовх був таким глибоким, що вона відчувала, що її беруть мов шльондру. І насолоджувалася цим.

Вона схопилася за край раковини й почула власне дихання, відчула, як її тіло вирішує саме, як воно повстає проти тієї логіки, яка всі ці місяці змушувала її дотримуватися целібату.

«Секс завжди присутній».

Гупнули вхідні двері.

Мора налякано озирнулася. Поспішила до вітальні, де побачила саме лиш мерехтливе дерево — Віктора не було. Визирнувши з вікна, побачила, як він сідає у своє авто, почула, як загарчав двигун.

Вона вилетіла за двері, ослизаючись на крижаній доріжці, поспішаючи до автомобіля.

— Вікторе!

Двигун замовк, вимкнулися фари. Він вийшов і подивився на неї — неясний силует над дахом автівки. Дув вітер, Мора зморгувала пекучі сніжні голки.

— Чому ти їдеш? — спитала вона.

— Іди в дім, Моро. Тут холодно.

— Але ж чому ти їдеш?

Навіть крізь тіні вона бачила морозну хмару його розпачливого дихання.

— Зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я був тут.

— Повернися. Я хочу, щоб ти лишився.

Вона обійшла автомобіль, стала навпроти нього. Вітер пронизував тоненьку блузку.

— Ми знову розриватимемо один одного. Як завжди.

Віктор розвернувся, щоб сісти назад в авто.

Мора взялася за його куртку, притягла його до себе. У ту ж мить, коли він озирнувся до неї, вона знала, що буде. Необачно чи ні, але в ту мить вона прагнула цього.

Він не мусив обіймати її: вона вже була тут, заривалася в його тепло, шукаючи його вуста своїми. Знайомий смак, знайомий запах. Їхні тіла пасували одне до одного, як було завжди. Вона тремтіла, однаковою мірою від холоду й захвату. Він огорнув її руками, захищаючи своїм тілом від вітру, поки вони, цілуючись, поверталися до дверей, несли до будинку хмару снігу, що блищала на підлозі, коли він струсив із себе куртку.

До спальні вони не дійшли.

Просто у передпокої вона метушливо розстібнула ґудзики його сорочки, випростала її зі штанів. Шкіра під сорочкою пекла занімілі від холоду пальці. Мора стягнула з нього тканину, прагнучи його тепла, з відчайдушним бажанням торкнутися шкіри шкірою. Поки вони дісталися до вітальні, її власна сорочка теж була розстебнута, як і зіпер на слаксах. Вона була рада його поверненню до свого тіла. До свого життя.

Вогники на ялинці мерехтіли барвистими зірками, вона лежала на підлозі під ним. Заплющила очі, утім навіть тоді досі бачила, як гірлянда підморгує їй зі свого кольорового склепіння. Їхні тіла коливалися разом у знайомому танці, без незграбності чи непевності тих, хто кохаються вперше. Вона знала його дотик, його рухи, і коли її охопило задоволення, вона без сорому закричала. Три роки розлуки зникли в одному вчинку, і коли все було закінчено й вони лежали разом у мішанині скинутого одягу, його обійми були знайомі, наче поношена ковдра.

Коли Мора знову розплющила очі, вона побачила, що Віктор дивиться на неї.

— Ти найкраще з того, що я коли-небудь розгортав під ялинкою, — завважив він.

Вона підвела погляд до мерехтливої стрічки дощику, що звисала з гілки.

— Так я й почуваюся, — пробуркотіла вона. — Розгорнутою. Відкритою.

— У тебе це звучить як щось погане.

— Усе залежить від того, що буде далі.

— А що буде далі?

— Я не знаю, — зітхнула вона.

— Чого тобі хочеться?

— Щоб мені знову не було боляче.

— Боїшся, що я так зроблю.

Мора подивилася на нього.

— Ти так уже зробив.

— Ми завдали болю один одному, Моро. Дуже по-різному. Люди, які кохають один одного, завжди так роблять, не бажаючи того.

— У тебе був роман. Що зробила я?

— Це ні до чого не приведе.

— Я хочу знати, — наполягла вона. — Як я скривдила тебе?

Віктор перекотився, ліг поряд із нею, але не торкаючись її, пильно дивлячись у стелю.

— Пам’ятаєш день, коли мені довелося летіти в Абіджан?

— Пам’ятаю, — відповіла Мора. Вона досі відчувала ту гіркоту.

— Визнаю, я лишив тебе в жахливий момент, але я мусив летіти. Я єдиний міг впоратися з тими переговорами. Просто мусив бути там.

— Наступного дня після похорон мого батька? — Вона глянула на нього. — Ти був мені потрібен. Удома, поряд зі мною.

— «Єдина Земля» мене теж потребувала. Ми могли втратити цілий контейнер медичних товарів. Це не могло зачекати.

— Що ж, я це прийняла, хіба ні?

— Влучне слово. Ти прийняла. Але я знав, що ти зла на мене.

— Бо таке траплялося постійно. Річниці, похорони — ніщо не тримало тебе вдома. Я завжди була на другому місці.

— І все звелося саме до цього, чи не так? Я мусив обирати між тобою та «Єдиною Землею». Не хотів обирати й не думав, що повинен. Не тоді, як стільки всього було на кону.

— Ти не можеш сам урятувати світ.

— Я можу зробити до біса хорошого. Ти теж у це колись вірила.

— Усі зрештою вигоряють. Ти багато років був поведений на тому, що люди в інших країнах помирають. А тоді одного дня прокинувся й вирішив для різноманіття зосередитися на своєму житті. На тому, щоб завести власних дітей. Але й на це ти теж часу не мав. — Мора глибоко вдихнула, відчула, як у горлі стали сльози від думки про дітей, яких вона хотіла, але, напевно, вже ніколи не матиме. Думаючи і про Джейн Ріццолі, чия вагітність навела болісний фокус на Морину бездітність. — Мене втомив шлюб зі святим. Я хотіла мати просто чоловіка.

Минула мить, різдвяні вогники в неї над головою злилися в барвисті мазки.

Віктор взяв її за руку.

— Здається, це мій провал, — мовив він.

Мора глитнула, кольорові плями знову сфокусувалися в лампочки на дроті.

— Ми обидва не впоралися.

Віктор не відпустив її руки, міцно стиснув, наче боявся, що якщо відпустить, то другого шансу торкнутися вже не матиме.

— Говорити можна що завгодно, — сказала вона. — Але я не думаю, що щось між нами змінилося.

— Ми знаємо, що пішло не так.

— Це не значить, що цього разу ми можемо щось виправити.

Він тихо мовив:

— Ми не повинні нічого робити, Моро. Можемо просто бути разом. Хіба зараз цього не досить?

«Просто бути разом». Це звучало так просто. Лежачи поряд з ним, торкаючись самими руками, Мора подумала: «Так, я можу. Можу відсторонитися достатньо для того, щоби спати з тобою й не дозволити себе скривдити». Секс без кохання — чоловіки насолоджуються ним без зайвих роздумів. То чому вона не може?

«І, може, цього разу, — прошепотів жорстокий голосок, — це він залишиться з розбитим серцем».