Грішна

12

Дорога до Г’янніспорта мала б зайняти лише дві години — на південь 3-м шосе, а тоді 6-м до Кейп-Код, але Ріццолі довелося двічі зупинитися заради вбиральні, тож до мосту Сагамор вони доїхали аж о третій. За мостом детективи несподівано опинилися в краю літніх відпусток: їхній шлях пролягав через маленькі містечка, що гарненькими намистинами йшли вздовж півострова. До того Ріццолі була у Г’янніспорті лише влітку, коли на дорогах було повно автомобілів, а до крамниць із морозивом тягнулися черги з людей у футболках і шортах. Вона ще не бачила цих країв у холодний зимовий день, коли половина ресторанів були закриті, а на тротуарах можна було уздріти хіба кількох сміливців у наглухо застебнутих від негоди пальтах.

Фрост звернув на Оушен-стріт і зачудовано пробуркотів:

— Оце так-так! Ти подивись на розмір цих будинків.

— Хочеш переїхати? — спитала Ріццолі.

— Може, й так, як зароблю перший десяток мільйонів.

— Скажи Еліс, хай попрацює над першим мільйоном, бо з твоєю зарплатнею це неможливо.

Письмові вказівки провели їх між парою гранітних колон широкою під’їзною доріжкою до красивого будинку біля води. Ріццолі вийшла з автомобіля, зупинилася, тремтячи на вітру, щоб помилуватися посрібленим сіллю ґонтом і трьома вежками з виглядом на море.

— Можеш повірити, що вона залишила все це, щоб стати черницею? — мовила вона.

— Гадаю, коли Бог кличе — треба йти.

Джейн похитала головою.

— Я б залишила його дзвонити далі.

Детективи піднялися на ґанок, Фрост натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинила невисока темнокоса жінка.

— Ми з поліції Бостона, — сказала Ріццолі. — Телефонували вам. Ми до місіс Маджіннес.

Жінка кивнула й відступила, пропускаючи їх.

— Вона в морській кімнаті. Я вас проведу.

Вони пройшли полірованою тиковою підлогою повз картини з кораблями й буремним морем. Ріццолі уявила, як Камілла росла в цьому домі, як маленькою бігала по блискучій підлозі. Чи не бігала? Може, їй було дозволено хіба що ходити поміж старожитностей, тихо й статечно?

Жінка провела їх у велику кімнату. Вікна від стелі до підлоги виходили на море. Сіра, збурена вода за вікном була така приголомшлива, що одразу ж прикувала до себе погляд Ріццолі, і вона спершу не звернула уваги ні на що інше. Але навіть дивлячись на воду, відчувала кислий запах, що панував у кімнаті. Запах сечі.

Вона розвернулася й побачила джерело запаху — чоловіка в лікарняному ліжку біля вікна, схожому на мистецький об’єкт. У кріслі біля нього сиділа рудоволоса жінка, яка підвелася привітати гостей. Ріццолі не побачила в ній нічого подібного до Камілли. Юна послушниця була витончена, майже ефемерна, ця жінка ж — самий глянець і блиск, волосся підстрижене ідеально рівною шапочкою, брови чіткі й вигнуті, мов крила мартина.

— Я Лорен Маджіннес, мачуха Камілли, — сказала вона й потисла Фростові руку. Деякі жінки схильні ігнорувати представниць власної статі, зосереджуючись на присутніх чоловіках. Вона була саме такою, тож усю увагу звернула на Баррі Фроста.

Ріццолі сказала:

— Добридень, я говорила з вами телефоном. Я детектив Ріццолі, це детектив Фрост. Дуже співчуваємо вам.

Лише тоді Лорен нарешті перевела погляд на Ріццолі.

— Дякую.

От і все, що вона сказала. А тоді глянула на жінку, яка провела їх у кімнату.

— Маріє, скажи, будь ласка, хлопцям, щоб спустилися до нас. Приїхала поліція. — Вона розвернулася до гостей, указала на канапу. — Прошу, сідайте.

Ріццолі опинилася поряд з лікарняним ліжком. Подивилася на долоню чоловіка, скручену, немов пазур, на його обличчя, що немовби стікало з одного боку нерухомою калюжею, й пригадала останні місяці життя свого дідуся. Як він лежав у своєму ліжку в будинку для літніх, які свідомі й розгнівані були його очі в полоні тіла, що більше не слухалося вказівок. В очах цього чоловіка вона побачила те ж саме. Він дивився просто на неї, на невідому йому відвідувачку, і в цьому погляді були приниження й відчай. Безпорадність чоловіка, позбавленого гідності. Він навряд чи був старший за п’ятдесят, але тіло вже зрадило його. На підборідді блищала цівка слини, стікала на подушку. На столику біля ліжка стояло все необхідне, щоби влаштувати його якомога зручніше: баночки поживної суміші, гумові рукавички, вологі серветки. Коробка підгузків для дорослих. Ціле життя, зведене до столу, повного засобів для гігієни.

— Наша медсестра трохи запізнюється на вечірню зміну, тож сподіваюся, ви не проти посидіти тут, щоб я могла наглядати за Рендоллом, — сказала Лорен. — Ми перевели його в цю кімнату, бо він завжди любив море. Тепер може постійно на нього дивитися.

Вона взяла серветку, ніжно витерла його рота від слини.

— Ось, ось так. — Тоді розвернулася до детективів. — Бачите, чому я не хотіла їхати аж у Бостон. Не хочу залишати його з медсестрами надовго. Він надто хвилюється. Говорити не може, але я знаю, що він сумує, коли мене немає.

Лорен відкинулася на спинку крісла й зосередилася на Фрості.

— Є прогрес із розслідуванням?

На запитання знову відповіла Ріццолі: вона вперто вирішила привернути до себе увагу цієї жінки й була дещо роздратована тим, що їй це не вдавалося.

— Маємо кілька зачіпок.

— Але ж ви приїхали аж у Г’янніс не тільки для того, щоб мені про це сказати.

— Ні. Ми приїхали обговорити деякі теми, які, як нам здалося, краще порушити під час особистого спілкування.

— І хотіли подивитися на нас, я так розумію.

— Ми хотіли зрозуміти, звідки походить Камілла, яка в неї родина.

— Що ж, дивіться, — Лорен махнула рукою. — Вона виросла в цьому будинку. Правда ж, важко уявити, як можна покинути його заради монастиря? Рендолл дав їй усе, чого може хотіти дівчина. Новенький «БМВ» на день народження. Поні. Шафу, повну суконь, які вона майже не носила. Вона ж замість цього вирішила довіку вбиратися в чорне. Вирішила… — Жінка похитала головою. — Ми досі цього не розуміємо.

— Ви обидва були незадоволені її рішенням?

— О, я могла з цим змиритися. Зрештою, це ж її життя. Але Рендолл цього так і не прийняв. Усе сподівався, що вона передумає, втомиться від того, чим там черниці займаються весь день, і повернеться додому. — Вона подивилася на чоловіка, який німо лежав у ліжку. — Гадаю, тому в нього й стався удар. Камілла — його єдина дитина, і він не міг повірити, що вона так його покинула.

— А як щодо її матері, місіс Маджіннес? Ви сказали телефоном, що вона померла.

— Каміллі було всього лиш вісім, коли це сталося.

— Що саме сталося?

— Ну, це називають випадковим передозуванням, але чи бувають такі речі насправді випадковими? Рендолл уже кілька років був удівцем, коли ми познайомилися. Гадаю, можна назвати наш шлюб відновленням родини: у мене є двоє синів від першого шлюбу, а у Рендолла була Камілла.

— Довго ви одружені?

— Майже сім років. — Лорен подивилася на чоловіка, додала з ноткою обурення: — У горі й у радості.

— Ви з пасербицею були близькі? Вона звірялася вам?

— Камілла? — Жінка похитала головою. — Буду з вами чесна. Ми так і не змогли прив’язатися одна до одної, якщо ви про це. Їй вже було тринадцять, коли я зустріла Рендолла, і ви знаєте, які бувають діти в цьому віці. Вони не хочуть мати нічого спільного з дорослими. Не те щоб вона вбачала в мені злу мачуху, просто ми, ну, не знайшли спільної мови. Я намагалася, справді, але вона завжди була така…

Лорен раптово замовкла, наче злякалася, що сказала щось не те.

— Що ви хотіли сказати, місіс Маджіннес?

Вона замислилася. Нарешті відповіла:

— Дивна. Камілла була дивна. — Глянула на чоловіка, який пильно дивився на неї, і швидко додала: — Вибач, Рендолле. Знаю, з мого боку жахливо так казати, але ж це поліція. Вони хочуть знати правду.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Фрост.

— Знаєте, буває, на вечірках помічаєш людину, яка завжди стоїть сама? Нікому не дивиться в очі? Вона завжди ховалася сама по кутках чи в себе в кімнаті. Ми ніяк не могли зрозуміти, що ж вона там робить. Молиться! Стає на коліна й молиться. Читає книжки, позичені в однієї з дівчат-католичок у школі. Ми ж навіть не католики — пресвітеріани. А вона замикалася в кімнаті й шмагала себе ременем, уявляєте? Очищалася. Звідки вони беруть такі ідеї?

Надворі вітер кидав у вікна морську сіль. Рендолл Маджіннес кволо застогнав. Ріццолі помітила, що він дивиться просто на неї, й зустріла його погляд, питаючи себе, що з цієї розмови він розумів. Подумала, що ясна свідомість тут була б найгіршим прокляттям. Знати, що відбувається навколо. Знати, що твоя дочка, єдина рідна дитина, мертва. Що твоя дружина почувається обтяженою доглядом за тобою. Що жахливий сморід, яким ти вимушений дихати, походить від тебе ж.

Джейн почула кроки й побачила, як у кімнату заходять двоє молодих чоловіків. Вочевидь, сини Лорен, з таким же рудувато-каштановим волоссям, такими само привабливими рисами обличчя.

Хоча обидва були у джинсах і светрах із вирізом під горло, як і мати, вони випромінювали стильну впевненість. «Порода», — подумала Ріццолі.

Вона потисла їм руки — міцно, утверджуючи авторитет.

— Я детектив Ріццолі.

— Мої сини, Блейк і Джастін, — сказала Лорен. — Приїхали з коледжу на канікули.

«Мої сини» — так вона сказала. Не «наші». Відновлення не поєднало цієї родини лінями любові: навіть після семи років шлюбу сини Лорен залишалися її синами, а дочка Рендолла — лише його дочкою.

— У нас тут двоє перспективних адвокатів, — мовила вона. — Зважаючи на суперечки за обіднім столом, у них чимало практики перед судовими засіданнями.

— Дискусії, мамо, — виправив її Блейк. — Ми називаємо їх дискусіями.

— Іноді я не бачу різниці.

Хлопці всілися з грацією атлетів і зосередилися на Ріццолі, наче в очікуванні розваги.

— Коледж, так? — сказала Джейн. — І де ви вчитеся?

— Я в Амгерсті, — відповів Блейк. — А Джастін у Бовдіні.

Від обох коледжів недалеко до Бостона.

— І хочете стати юристами? Обидва?

— Я вже подав заяви до шкіл юриспруденції, — сказав Блейк. — Думаю про шоу-бізнесове право, можливо в Каліфорнії. Вивчаю ще й кінематограф, тож, гадаю, це буде непоганою базою.

— Так, усе, чого йому хочеться, — зависати з гарненькими акторками, — додав Джастін, отримавши за це дружнього стусана. — Це ж правда!

Ріццолі дивувалася з того, як брати можуть так легковажно теревенити, тоді як їхня зведена сестра, яка зовсім недавно загинула, лежить у морзі. Вона запитала:

— Коли ви востаннє бачили сестру?

Блейк із Джастіном перезирнулися. Майже в унісон відповіли:

— На бабусин похорон.

— Це в березні? — перепитала Джейн і подивилася на Лорен. — Коли Камілла навідувалася додому?

Місіс Маджіннес кивнула.

— Довелося писати прохання, щоб церква відпустила її на службу. Це як просити про дострокове звільнення. Ніяк повірити не могла, що вони не відпустили її додому в квітні, після того, як у Рендолла був інсульт. Це ж її батько! А вона просто прийняла їхнє рішення, зробила так, як їй сказали. Цікаво, що ж робиться в цих монастирях, що вони так бояться їх випускати. Що за насильство вони приховують? Але, може, саме тому їй там подобалося.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо саме цього вона прагнула. Покарання. Болю.

— Камілла?

— Я вже сказала вам, детективе, вона була дивною. У шістнадцять років зняла взуття й ходила босоніж. У січні. У мінус дванадцять градусів! Покоївка побачила, як вона стоїть на снігу. А вже скоро про це почули всі сусіди. Довелося відвезти її в лікарню з обмороженням. Вона сказала лікарю, що зробила це тому, що святі страждали й вона теж хотіла відчути їхній біль, бо думала, що це зробить її ближчою до Бога. — Лорен похитала головою. — Що можна зробити з такою дівчиною?

«Можна любити її, — подумала Ріццолі. — Спробувати її зрозуміти».

— Я хотіла, щоб вона відвідала психіатра, але Рендолл і чути про це не хотів. Він ніколи не визнавав, що його дочка…

Лорен замовкла.

— Скажи це, мамо, — мовив Блейк. — Вона була божевільна. Так ми всі думали.

Батько Камілли тихо застогнав.

Лорен підвелася, витерла ще одну цівку слини, що тягнулася в нього з рота.

— Де ж це медсестра? Вона мала бути о третій.

— Коли Камілла приїхала в березні, вона довго тут була? — запитав Фрост.

Жінка збентежено глянула на нього.

— З тиждень. Могла лишитися ще, але вирішила повернутися до монастиря раніше.

— Чому?

— Гадаю, їй не подобалося бути поряд з людьми. На похорон приїхало багато моїх родичів із Ньюпорта.

— Ви сказали, що вона була самітницею.

— Це м’яко кажучи.

Ріццолі запитала:

— Вона мала багато друзів, місіс Маджіннес?

— Якщо вони в неї й були, то вона ніколи не знайомила їх з нами.

— А у школі?

Джейн подивилася на юнаків, вони перезирнулися. Джастін відповів із недоречною бездушністю:

— Хіба що непопулярні дівчата.

— Я мала на увазі хлопців.

Лорен збентежено засміялася.

— Які хлопці, коли вона тільки й мріяла про те, щоб стати Христовою нареченою?

— Вона була привабливою молодою жінкою, — завважила Ріццолі. — Можливо, ви цього не помічали, але я певна, що були хлопці, які це бачили, які нею цікавилися.

Вона знову подивилася на синів Лорен.

— Ніхто не хотів з нею зустрічатися, — відповів Джастін. — З них збиткувалися б.

— А коли вона приїхала додому в березні? Вона проводила час із друзями? Чи не цікавилися нею якісь чоловіки?

— Чому ви постійно про це питаєте? — поцікавилася Лорен.

Ріццолі не знайшла способу уникнути правди.

— Мені прикро, що доводиться вас про це повідомляти. Але незадовго до того, як Каміллу вбили, вона народила дитину. Немовля померло під час пологів.

Вона подивилася на братів. Ті відповіли їй однаково ошелешеними поглядами.

На мить у кімнаті було чутно лише вітер з моря, що стукав у вікна.

Тоді Лорен сказала:

— Ви ж читаєте новини? Про те, які жахіття коять усі ці священики? Вона провела в монастирі останні два роки! Була під їхнім наглядом, у їхній владі. То поговоріть з ними.

— Ми вже допитали священика, який мав доступ до монастиря. Він охоче здав аналіз ДНК, скоро буде результат.

— Отже, ви зараз навіть не знаєте, чи він батько. Навіщо турбуєте нас такими запитаннями?

— Дитину було зачато десь у березні, місіс Маджіннес. У місяці, коли вона приїздила додому на похорон.

— То ви вважаєте, що це сталося тут?

— Ви мали повен дім гостей.

— Чого ви від мене хочете? Щоб я потелефонувала кожному чоловікові, який заходив у гості того тижня? «О, до речі, ви не спали з моєю пасербицею?»

— Ми маємо ДНК немовляти. З вашою допомогою можемо встановити особу батька.

Лорен рвучко підвелася.

— Я прошу вас піти, негайно.

— Ваша пасербиця загинула. Ви не хочете, щоб ми знайшли її вбивцю?

— Ви не там шукаєте. — Вона підійшла до дверей, гукнула: — Маріє! Проведи поліцію.

— ДНК дасть нам відповідь, місіс Маджіннес. Лише кілька мазків можуть спростувати підозри.

Лорен розвернулася до неї.

— То почніть зі священиків. І дайте моїй родині спокій.

Ріццолі сіла в авто, затраснула за собою двері. Поки Фрост розігрівав двигун, вона подивилася на будинок і згадала, яка була вражена, коли вперше його побачила.

Ще до того, як зустріла його мешканців.

— Тепер зрозуміло, чому Камілла пішла з дому, — мовила вона. — Уяви, як це — рости в такому будинку. З такими братами. З такою мачухою.

— Наші запитання засмутили їх значно більше, ніж смерть дівчини.

Проїжджаючи повз гранітні колони, Ріццолі озирнулася, кинула останній погляд на будинок. Уявила собі юну дівчину, що, наче привид, пливе просторими залами. Дівчину, яку зведені брати висміювали, а мачуха ігнорувала. Дівчину, з мрій і надій якої збиткувалися ті, хто мав би її любити. Кожен день під цим дахом завдавав нового удару душі, болючішого за обмороження від стояння на снігу босоніж. Хочеться бути ближче до Бога, щоб пізнати безумовне тепло Його любові. А вони через це насміхаються з тебе, або жаліють, або кажуть, що тобі треба до психіатра.

Не дивно, що стіни монастиря здавалися такими привітними.

Ріццолі зітхнула й розвернулася до дороги, що лежала попереду.

— Поїхали додому, — мовила вона.

— Діагноз мене спантеличив, — сказала Мора.

Вона виклала на стіл у конференц-залі ряд цифрових знімків. Четверо колег навіть не скривилися, глянувши на них: у своїх лабораторіях вони мали справу зі значно гіршими видовищами, ніж ця погризена пацюками шкіра й запалені виразки. Здавалося, вони більше переймалися коробкою свіжих чорничних мафінів, які зранку принесла Луїз. Патологоанатоми радо поглинали такі приношення, навіть переглядаючи знімки, від яких шлунок перевертався. Ті, хто працює з мерцями, вчаться того, щоб жодні запахи й картини не псували апетиту. Один із патологоанатомів, які сиділи за цим столом, був відомий своєю палкою любов’ю до фуа-гра, і те, що вдень йому доводилося розтинати людську печінку, ніяк не применшувало задоволення від неї. Судячи з черева, ніщо не могло зіпсувати апетит Ейба Брістола, тож поки Мора викладала останні знімки, він радо жував уже третій мафін.

— Це ваша невідома? — перепитав Костас.

Мора кивнула.

— Жінка, від тридцяти до сорока п’яти років, вогнепальна рана в груди. Її знайшли десь за тридцять шість годин з моменту смерті в покинутій будівлі. Встановлено посмертне видалення обличчя, а також ампутація стоп і кистей.

— Ого. Хворий якийсь.

— Мене заводять у глухий кут ураження шкіри, — сказала вона, обводячи рукою фотографії. — Звісно, вона пошкоджена гризунами, але лишилося достатньо цілої шкіри, на якій добре видно характер висипу.

Доктор Костас взяв одну з фотографій.

— Я не експерт, — урочисто мовив він, — але припущу, що це класичний випадок червоних ґуль.

Усі засміялися. Маючи проблему зі встановленням діагнозу, лікарі часто вдаються до простого опису стану шкіри, не знаючи причин. Червоні ґулі можуть з’явитися від чого завгодно, починаючи з вірусної інфекції й закінчуючи автоімунним захворюванням, — шкірні висипи нечасто бувають такими унікальними, щоби вказати на точний діагноз.

Доктор Брістол перестав жувати, щоби вказати на один зі знімків:

— Тут є виразки.

— Так, на деяких вузликах є поверхневі виразки зі струпами. Місцями трапляються сріблясті лусочки, характерні для псоріазу.

— Бактеріальні культури?

— Нічого незвичного, лише епідермічний стафілокок.

Епідермічний стафілокок — поширена шкірна бактерія, Брістол тільки плечима знизав.

— Забруднення.

— Що з біопсією шкіри? — запитав Костас.

— Учора проглянула зрізи, — відповіла Мора. — Є зміни, характерні для гострого запалення. Набряк, інфільтрація гранулоцитами. Глибокі мікроабсцеси. У судинах теж є запальні зміни.

— Посів на бактерії результатів не дав?

— Фарбування за Грамом і Файтом негативні на бактерії. Ці абсцеси стерильні.

— Ви вже знаєте причину смерті, так? — спитав Брістол. У темній бороді заплуталися крихти від мафінів. — Яка різниця, що це за висип?

— Неприємно думати, що я пропускаю щось очевидне. Особа жертви не встановлена. Ми нічого про неї не знаємо, окрім причини смерті й того, що вона вкрита цими ранами.

— Що ж, який діагноз ставите ви?

Мора подивилася на огидні набряки, схожі на гірський ланцюжок карбункулів по всій шкірі жертви.

— Вузлувата еритема, — відповіла вона.

— Причина?

Мора знизала плечима.

— Ідіопатична.

Простими словами — причина невідома. Костас засміявся.

— У смітник такий діагноз.

— Не знаю, як ще це назвати.

— Ми теж, — відповів Брістол. — Як на мене, вузлувата еритема цілком згодиться.

Повернувшись до себе, Мора переглянула свій звіт аутопсії Пані Пацюк, який надиктувала раніше, і незадоволено підписала його. Вона знала приблизний час смерті жертви та причину смерті. Знала, що жінка, найімовірніше, була бідна й що вона страждала від приниження через свою зовнішність.

Вона подивилася на коробку зі зрізами біопсії, на якій було написано «Невідома» й номер справи. Дістала один з них, поклала під мікроскоп. У лінзі з’явився вихор рожевого й фіолетового — забарвлення шкіри гематоксилін-еозином. Вона бачила темні штрихи клітин гострого запалення, жилаве коло кровоносної судини, інфільтрованої лейкоцитами — знак того, що тіло боролося, відправляло солдатів імунних клітин на бій проти… кого?

Де ж був ворог?

Вона відкинулася на спинку крісла, думаючи про побачене на аутопсії. Жінка без рук і без обличчя, спаплюжена вбивцею, який забрав не лише життя, а й особистість.

Але ступні? Для чого йому ступні?

Цей убивця, схоже, керується холодною логікою, не збоченням. Він стріляє на ураження, смертельною кулею. Роздягає жертву, але не ґвалтує її. Ампутує ступні й кисті, знімає обличчя. А тоді покидає тіло там, де шкіру скоро згризуть трупожери.

Усе знову зводилося до ступень. Це було нелогічно.

Мора дістала конверта з рентгенівськими знімками, поставила знімки щиколотків у негатоскоп. І знову різка лінія відрубаної плоті шокувала її, але нічого нового вона не побачила, ніяких підказок щодо мотивів убивці.

Вона зняла знімки, поставила рентгени черепа, фронтальний і бічний. Стояла, вдивляючись у кістки обличчя Пані Пацюк, намагаючись уявити, як воно мало виглядати. «Не старша за сорок п’ять років, — думала Мора, — а вже втратила верхні зуби. Уже маєш щелепи старої жінки, кістки твого обличчя гниють ізсередини, ніс провалюється в кратер. І все твоє тіло разом із кінцівками вкрите огидним висипом. Тобі мало бути боляче навіть просто дивитись у дзеркало. А вже вийти на вулицю, перед чужі очі…»

Вона пильно вдивилася в кістки. І подумала: «Я знаю, чому вбивця відрубав їй ступні».

До Різдва лишалося всього два дні, і коли Мора увійшла на територію гарвардського кампуса, він майже спорожнів, головна площа була вкрита шаром білого снігу, заледве зіпсованим нечисленними слідами. Вона йшла доріжкою, несучи свою валізку та великий конверт із рентгенівськими знімками, і відчувала в повітрі металевий присмак майбутнього снігопаду. Де-не-де на голих деревах виднілися самотні мертві листки. Хтось сказав би, що це готова листівка до зимових свят, але Мора бачила в цій картині лише сіру монотонність зими, від якої вже втомилася.

Доки вона дійшла до Музею археології Пібоді, холодна вода вже промочила її шкарпетки, край брюк теж був мокрий. Мора струсила сніг зі взуття й увійшла в будинок, де пахло історією. Дерев’яні сходи рипіли, поки вона спускалася в підвал.

У тьмяному кабінеті докторки Джулі Коулі першими впадали в очі людські черепи, дбайливо розставлені на полицях, — щонайменше з десяток. Самотнє вікно високо вгорі наполовину закривав сніг, і ті крихти світла, що пробивалися крізь отвір, сяяли на голову докторки Коулі. Це була красива жінка з високо зачесаним сивим волоссям, що в холодному освітленні виблискувало циною.

Вони потисли одна одній руки — дивно чоловіче привітання двох жінок.

— Дякую, що погодилися на зустріч, — мовила Мора.

— Цікаво, що ж ви хочете мені показати.

Докторка Коулі ввімкнула лампу. В її жовтуватому світлі кімната раптово здалася теплішою. Більш затишною.

— Люблю працювати в темряві, — сказала вона, показуючи на лептоп, що мерехтів на столі. — Так легше зосередитися. Але на очі у зрілому віці впливає погано.

Мора відкрила валізу, вийняла теку з цифровими знімками.

— Ось фотографії покійної. Боюся, вони доволі неприємні.

Докторка Коулі розгорнула теку й завмерла, дивлячись на знімок понівеченого обличчя Пані Пацюк.

— Давно я не відвідувала розтинів. І точно ніколи їх не любила. — Вона сіла за стіл і глибоко зітхнула. — Кістки здаються набагато чистішими. Якимись менш особистими. Це від вигляду плоті шлунок верне.

— Рентгенівські знімки я теж принесла, якщо ви хочете почати з них.

— Ні, я мушу подивитися на ці, побачити шкіру. — Вона повільно взяла друге фото. Спинилася, з жахом вдивилася в нього й прошепотіла: — Боже мій. Що сталося з руками?

— Кисті відрубано.

Коулі зачудовано подивилася на неї.

— Ким?

— Ми припускаємо, що вбивцею. Він ампутував обидві руки й частково ноги.

— Обличчя, кисті, ноги — це перше, на що я дивилася б для встановлення діагнозу.

— Це може бути причиною для ампутації. Але вам можуть допомогти інші знімки. На них видно висип.

Науковиця взяла інший набір фотографій.

— Так, — промовила тихо, повільно гортаючи їх. — Це цілком може бути…

Мора перевела погляд на ряд черепів на полиці й спитала себе, як може Коулі працювати в цьому кабінеті під пильними поглядами порожніх очниць. Згадала власний кабінет із кімнатними рослинами й зображеннями квітів — ніщо на стінах не нагадувало про смерть.

Однак Коулі вирішила оточити себе нагадуванням про власну смертність. Будучи професором історії медицини, вона була лікарем, так само як істориком, жінкою, яка могла прочитати історію цілого життя в кістках мертвих. Дивлячись на черепи на полиці, вона могла в кожному з них бачити особисту історію болю. Старий шрам, чи вибитий зуб мудрості, чи уражену пухлиною щелепу. Ще довго після того, як зникне плоть, кістки продовжують оповідати історії. І, судячи з численних знімків докторки Коулі на розкопках у різних куточках світу, вона десятиліттями шукала ці історії.

Жінка підвела очі від чергової фотографії роз’їденої шкіри.

— Деякі виразки справді схожі на псоріаз. Я розумію, чому ви розглядали цей варіант. Можуть бути й лейкозними інфільтратами. Але ми говоримо про видатного хамелеона, що може прикидатися багато чим. Припускаю, ви зробили біопсію шкіри?

— Так, включно з фарбуванням на кислотостійкі бацили.

— І?

— Я нічого не побачила.

Коулі знизала плечима.

— Вона могла лікуватися. У такому разі біопсія не покаже присутності бацил.

— Саме тому я й прийшла до вас. Без активної стадії хвороби, без бацил я не знаю, як поставити діагноз.

— Покажіть мені рентген.

Мора передала їй великий конверт зі знімками. Докторка Коулі понесла їх до негатоскопа на стіні. У цьому кабінеті, захаращеному артефактами минулого — черепами, старими книжками, фотографіями за кілька десятиліть, він здавався разюче сучасним. Коулі погортала знімки, нарешті обрала один і закріпила.

Це був фронтальний знімок черепа. За спотвореними м’якими тканинами лишилися неторкнуті кістки, вони сяяли на чорному тлі, мов голова самої смерті. Коулі роздивилася знімок, тоді зняла його й повісила бокову проекцію.

— О, ось і воно, — пробуркотіла.

— Що?

— Бачите? Там, де має бути передня частина перетинки? — Коулі провела пальцем там, де мав би бути схил носа. — Це прогресуюча атрофія кістки. Насправді носової перетинки майже нема.

Вона підійшла до шафи з черепами, взяла один.

— Ось, покажу вам приклад. Цей конкретний череп відкопали в середньовічному похованні в Данії. Він лежав у віддаленому місці, за межами подвір’я церкви. Бачите, тут запалення знищило стільки кісткової тканини, що там, де мав би бути ніс, лишився величезний отвір. Якщо випарити м’які тканини з вашої жертви, — вона показала на рентген, — її череп мав би приблизно такий вигляд.

— Це не посмертне пошкодження? Чи не міг убивця зруйнувати носову перетинку, коли зрізав обличчя?

— Це не дало б таких серйозних ран, які я бачу на знімку. І є ще дещо. — Докторка Коулі поклала череп і показала на плівку. — Маєте атрофію й рецесію кістки верхньої щелепи, такі серйозні, що верхні передні зуби мали ослабнути й випасти.

— Я припустила, що це через брак стоматологічного догляду.

— Це теж могло вплинути. Але не тільки. Це значно більше за серйозну хворобу ясен. — Вона подивилася на Мору. — Зробили знімки в інших проекціях, як я пропонувала?

— Вони в конверті. Ми зробили зворотну проекцію Вотерса та серію періапікальних знімків по базових точках верхньої щелепи.

Коулі вийняла з конверта інші знімки. Повісила на негатоскоп періапікальну плівку, що показувала дно носової порожнини. Трохи помовчала, не зводячи очей з білого сяйва кістки.

— Багато років такого не бачила, — тихо й зачудовано промовила вона.

— Ці знімки дозволяють встановити діагноз?

Співрозмовниця Мори здригнулася, неначе вийшла з трансу. Розвернулася, взяла зі столу череп.

— Ось, — мовила вона, перевертаючи його й показуючи кісткове склепіння піднебіння. — Бачите тут заглиблення й атрофію альвеолярного відростка верхньої щелепи? Запалення виїло цю кістку. Ясна мусили так зіпсуватися, що випали передні зуби. Однак атрофія на цьому не зупинилася. Запалення продовжило псувати кістку, знищуючи не тільки піднебіння, а й кістки носової раковини всередині носа. Обличчя буквально роз’їдало зсередини, аж доки піднебіння не провалилося.

— То наскільки спотворена була ця жінка?

Коулі відвернулася, подивилася на рентген Пані Пацюк.

— У Середньовіччі вона викликала б щирий жах.

— Цього достатньо, щоб ви поставили діагноз?

Докторка Коулі кивнула.

— У цієї жінки майже однозначно була хвороба Гансена.