Узимку ясні дні — найхолодніші. Коли Мора прокинулася, сонце сяяло на білому снігу, і хоча приємно було для різноманіття побачити синє небо, вітер жорстоко кусався й рододендрон біля будинку скоцюрбився, неначе стариган, листки скрутилися та обвисли від холоду.
Дорогою на роботу вона сьорбала каву, кліпала проти сонця, сповнена бажання розвернутися й рушити додому. Знову залізти в ліжко, до Віктора, провести там цілий день, зігріваючи один одного під ковдрою. Напередодні ввечері вони співали різдвяних пісень: він мав густий баритон, а вона намагалася підспівати йому своїм відчайдушно фальшивим альтом. Разом це звучало жахливо, тож сміялися вони більше, ніж співали.
І зараз Мора так само недоладно співала знову, проїжджаючи повз обвішані вінками ліхтарні стовпи, повз вітрини зі святково вбраними манекенами. Раптом виявилося, що все навколо нагадує про Різдво. Авжеж, вінки й гірлянди висіли там уже не перший тиждень, але вона їх насправді не помічала. Коли ще це місто мало такий святковий вигляд? Коли ще сонце так яскраво мерехтіло на снігу?
«Хай Бог вам радість принесе й позбавить від тривог».
Вона ввійшла в лабораторію судово-медичної експертизи на Олбані-стріт, де в холі висів велетенський напис із фольги: «МИР ЗЕМЛІ».
Луїз глянула на неї й усміхнулася:
— Ви сьогодні така щаслива.
— Дуже рада знову бачити сонце.
— Насолоджуйтеся, поки можна. Чула, завтра ввечері знову сніжитиме.
— Мене цілком влаштовує сніг на Святвечір. — Мора взяла жменю шоколадних цукерок із тарілки на столі Луїз. — Що в нас сьогодні за розкладом?
— Учора нічого не було. Гадаю, помирати на Різдво нікому не хочеться. Лікар Брістол має бути в суді о десятій, а тоді одразу поїде додому, якщо ви його прикриєте.
— Якщо все буде тихо, я й сама піду з роботи раніше.
Луїз здивовано вигнула брову.
— Сподіваюся, маєте хороший привід.
— Ще б пак, — зі сміхом відповіла Мора. — Поїду за покупками.
Вона ввійшла до свого кабінету, і навіть високий стос лабораторних звітів і розшифрувань, які треба було переглянути, не погіршив її настрою. Мора сіла за стіл і занурилася в роботу: перекусюючи цукерками, пропустила обід, сподіваючись о третій звільнитися й рушити одразу ж у супермаркет на П’ятій авеню.
На візит Гебріела Діна вона не розраховувала. Він прийшов о пів на третю, і Мора геть не здогадувалася, наскільки це змінить її плани. Він був незворушний, як завжди, і її знову вразило те, як між темпераментною Ріццолі та цим холодним загадковим чоловіком могло щось бути.
— Я по обіді лечу назад до Вашингтона, — сказав він, опускаючи на підлогу свій кейс. — Хотів до від’їзду почути вашу думку стосовно однієї теми.
— Авжеж.
— Можна спочатку подивитися на тіло невідомої?
— У звіті про аутопсію є все.
— Я все одно волів би побачити її на власні очі.
Мора підвелася.
— Мушу вас попередити, видовище неприємне.
Холод лише вповільнює процес розкладання, не зупиняє його. Розстібаючи мішок із тілом, Мора підготувалася до запахів. Вона вже попередила Діна про вигляд тіла, тож він навіть не здригнувся, коли білий пластик розійшовся, відкриваючи м’язи там, де мало би бути обличчя.
— Його повністю зрізали, — сказала Мора. — Надрізали шкіру по лінії росту волосся, здерли донизу й відрізали під підборіддям. Наче зірвали маску.
— Нападник забрав шкіру?
— Не тільки її.
Вона розстібнула мішок до кінця, і звідти долинув сморід, що змусив пошкодувати про відсутність маски й окулярів. Але Дін просив про поверховий огляд, тож вони мали лише рукавички.
— Кисті, — завважив агент.
— Обидві ампутовані, так само як і ступні. Ми спочатку думали, що маємо справу з колекціонером, який розглядає частини тіл як трофеї. Іншим варіантом було те, що вбивця намагався приховати особистість жертви. Ані обличчя, ані відбитків пальців. Він мусив мати для цього практичні причини.
— Ступні тут ні до чого.
— Так, вони не вписуються. Тому я й зрозуміла, що має бути інша причина для ампутації — приховати не її особистість, а діагноз, проказу.
— Ці вузли були по всій шкірі? Це все — від хвороби Гансена?
— Такі пошкодження шкіри називаються вузлувата еритема. Це реакція на лікування — вона, ймовірно, пила антибіотики від прокази. Тому на біопсії шкіри не видно активних бактерій.
— Отже, висип спричиняє не сама хвороба?
— Ні, це побічний ефект нещодавньої терапії антибіотиками. Судячи з рентгенівських знімків, вона була давно хвора, перш ніж почала лікуватися, — може, кілька років. — Мора подивилася на Діна. — Ви побачили достатньо?
Він кивнув.
— Тепер я хочу вам дещо показати.
Нагорі, в її кабінеті, агент відкрив свою валізку й дістав папку.
— Після нашої вчорашньої зустрічі я зателефонував до Інтерполу і зробив запит на інформацію щодо різанини в Барі. Ось що мені надіслали факсом з особливого відділу Центрального бюро розслідувань Індії. На додачу до цього були ще цифрові знімки, які я отримав електронною поштою.
Мора розгорнула теку, побачила верхню сторінку.
— Це поліційний звіт.
— Від поліції штату Андхра-Прадеш, на території якого лежить селище Бара.
— Який статус розслідування?
— Воно триває. Справу порушили рік тому, і прогресу практично не було. Сумніваюся, що її колись розкриють. Не впевнений навіть у тому, чи високий вона має пріоритет.
— Майже сотню людей жорстоко вбили, агенте Дін.
— Так, але треба зважати на контекст цієї події.
— Землетрус — це подія. Ураган — подія. Якщо вирізано ціле селище людей, це не подія, а злочин проти людяності.
— Подивіться, що взагалі коїться в Південній Азії. У Кашмірі — масові вбивства індусів і мусульман рівною мірою. В Індії — вбивства тамілів і сікхів. Усі ці кастові вбивства. Бомбардування партизанських угруповань маоїстів-леніністів…
— Матінка Мері Климент вважає, що це була релігійна різанина. Напад на християн.
— Такі напади трапляються. Однак клініка, в якій працювала сестра Урсула, була фінансована нерелігійною доброчинною організацією. Інші дві медсестри, ті, що загинули, не були пов’язані з жодною церквою. Саме тому поліція в Андхра-Прадеш сумнівається стосовно того, що це — напад на ґрунті релігії. Політичний — можливо. Чи на ґрунті ненависті, бо жертви були прокаженими. Жителів селища зневажали. — Дін показав на теку, яку вона тримала в руках. — Хотів показати вам звіти про розтини й знімки з місця злочину.
Мора перегорнула сторінку й витріщилася на світлину. Ошелешена, вона не могла говорити, не могла відвернутися від того жаху.
То був справжній Армагеддон.
На горах дерева, що жевріло, й попелу лежали обпечені трупи. Від жару згинальні м’язи скоротилися, тож тіла завмерли, скручені в боксерських позах. Поміж людськими рештками лежали мертві кози, їхні шкури почорніли.
— Вони вбили всіх, — мовив Дін. — Людей, тварин. Навіть курей вирізали та спалили.
Мора змусила себе перейти до наступного знімка.
Побачила ще тіла, ще більше з’їдені вогнем, перетворені на купки обвуглених кісток.
— Напад стався вночі, — сказав Дін. — Трупи знайшли вже вранці. Працівники сусіднього заводу прийшли на денну зміну й помітили дим у долині. Коли вони прийшли туди, знайшли все це. Загинуло дев’яносто семеро людей, з них чимало жінок і дітей, дві медсестри з клініки — обидві американки.
— З тієї ж клініки, де працювала Урсула.
Агент кивнув.
— Є ще одна цікава деталь, — сказав він.
Мора підвела до нього очі, напружилася від змін, що вчувалися в його голосі.
— Так?
— Той завод біля селища.
— А що з ним?
— Він належав «Октагон Кемікалз».
Мора уважно подивилася на нього.
— «Октагон»? Тій компанії, в якій працював Говард Редфілд?
Дін кивнув.
— Її діяльність розслідує Комісія з цінних паперів і бірж. Цих трьох жертв об’єднує стільки ліній, що все це починає скидатися на велетенське павутиння. Ми знаємо, що Говард Редфілд був віце-президентом «Октагону» з закордонних операцій, «Октагон» мав завод поблизу селища Бара. Ми знаємо, що сестра Урсула працювала в селищі Бара. Ми знаємо, що невідома страждала на хворобу Гансена, тож могла так само жити в селищі Бара.
— Усе зводиться до цього селища, — сказала Мора.
— До цієї різанини.
Вона глянула на знімки.
— На що ви сподіваєтеся, що я маю знайти в цих звітах про розтини?
— Скажіть мені, чи індійські патологоанатоми нічого не пропустили. Нічого такого, що могло би пролити світло на напад.
Мора подивилася на обгорілі тіла, похитала головою.
— Буде складно. Спалення надто мало залишає по собі. Там, де йдеться про вогонь, іноді неможливо встановити причину смерті, якщо немає інших доказів. Наприклад, куль чи тріщин.
— Згідно з цими звітами, там немало розтрощених черепів. Експерти дійшли висновку, що жертв було оглушено вві сні. Тоді тіла повитягали з хатин і склали кількома купами для спалення.
Мора перегорнула до наступного знімка, наступного пекла.
— Стільки жертв, — стиха промовила вона. — І ніхто не врятувався?
— Усе це мало статися дуже швидко. Багато хто з жертв, імовірно, і без того був скалічений хворобою, тож втекти не міг. Зрештою, це був притулок хворих. Селище було відрізане від суспільства, ізольоване в глухому куті дороги. Велика група нападників могла з легкістю знищити сотню людей. Їхніх криків ніхто не чув.
Мора перейшла до останнього знімка. На ньому була невеличка побілена будова з бляшаним дахом і пошкодженими вогнем стінами.
Біля порога лежала ще одна купа тіл: кінцівки переплелися, риси обличчя спотворені до невпізнаваності.
— Тільки клініка лишилася стояти, бо була зведена зі шлакоблоків, — сказав Дін. — Тіла обох американських медсестер знайшли саме в цій купі. Фахівцю з судово-медичної антропології довелося визначати, де ж вони. За його словами, вогонь був такої сили, бо нападники, ймовірно, скористалися легкозаймистою речовиною. Ви з цим згодні, докторко Айлс?
Мора не відповіла. Вона вже не дивилася на тіла — натомість вдивлялась у те, що стривожило її значно більше. Те, від чого їй на кілька секунд забракло повітря.
Над дверима клініки висіла табличка з виразним символом: біла голубка летить, з любов’ю огортаючи крильми блакитну земну кулю. Цей символ вона одразу впізнала.
То була клініка «Єдиної Землі».
— Докторко Айлс? — покликав її Дін.
Вона здригнулася й глянула на нього. Зрозуміла, що він досі чекає відповіді.
— Тіла… не так просто спалити, — сказала вона. — Надто великий вміст води.
— Ці згоріли до кісток.
— Так, правильно. Легкозаймиста… Ваша правда, тут імовірно була легкозаймиста речовина.
— Бензин?
— Міг бути й бензин. І він найдоступніший. — Мора знову перевела погляд на обпалену клініку. — Тут чітко видно рештки багаття, яке згодом провалилося в себе. Обвуглені гілки…
— Хіба це має якесь значення? Використання багаття? — перепитав агент. Вона відкашлялася.
— Якщо підняти тіла над землею, це дозволить жиру стікати в полум’я. Це… підтримує високу температуру.
Вона різко згребла знімки, поклала назад у теку. Сіла, склавши руки на ній, відчуваючи шкірою гладеньку поверхню й розуміючи, що вміст папки прогризає діру в її серці.
— Якщо ви не проти, агенте Дін, я б хотіла перечитати ці звіти. Поверну їх пізніше. Можете залишити всю папку?
— Авжеж. — Дін підвівся. — Зв’яжетеся зі мною у Вашингтоні.
Мора не зводила очей з папки, тож не побачила, як він пішов до дверей. І не усвідомила, що він розвернувся й пильно дивився на неї.
— Докторко Айлс?
— Так? — підвела вона до нього очі.
— Мене ще дещо тривожить. Воно не стосується справи, це особисте. Не знаю навіть, чи до вас мені слід звернутися.
— Що таке, агенте Дін?
— Ви багато спілкуєтеся з Джейн?
— Авжеж. У ході розслідування…
— Не про роботу. Про те, що її бентежить.
Мора завагалася. «Я можу йому сказати, — подумала вона. — Хтось має йому сказати».
— Вона завжди була вельми напружена, — сказав Дін. — Але зараз щось іще відбувається. Я бачу, що вона з чимось бореться.
— Напад на абатство — складна для неї справа.
— Це не розслідування. Є щось іще, те, про що вона не хоче говорити.
— Тут краще не мене питати. Поговоріть із Джейн.
— Я намагався.
— І?
— Самі справи. Ви знаєте, якою вона буває, клятий коп-робот. — Він зітхнув. Тихо додав: — Здається, я її втратив.
— Скажіть мені дещо, агенте Дін.
— Так?
— Вона вам дорога?
Дін зустрів її погляд, не кліпнувши.
— Я не питав би вас, якби це було не так.
— Тоді довіртеся мені. Ви її не втратили. Якщо вам здається, що вона віддалилася, то це лише тому, що їй страшно.
— Джейн? — Він похитав головою, засміявся. — Вона нічого не боїться. Тим паче мене.
Мора дивилася, як він виходить з її кабінету, і думала: «Помиляєшся. Ми всі боїмося тих, хто може нас скривдити».
Маленькою Джейн любила зиму. Ціле літо чекала на перші сніжинки, на ранки, коли можна буде розсунути штори в спальні й побачити, що земля вкрита білим пухом, ще не зіпсованим слідами. Тоді вона, сміючись, вибігала з будинку й пірнала в замети.
Нині ж, стоячи в полуденному заторі разом з усіма тими, хто так само їздив на закупи до свят, вона дивувалася тому, куди поділася вся магія.
Перспектива провести завтрашній Святвечір з родиною теж не підбадьорювала. Вона знала, як все буде: всі напхаються індичкою, жуватимуть, неспроможні говорити. Брат Френкі знову буде голосистим і нестерпним, бо перебере з ромовим ег-ногом. Батько візьме пульт від телевізора і зробить гучніше, так, що будь-яка змістовна розмова стане неможлива. А мати, Енджела, виснажена проведеним біля плити днем, кунятиме у кріслі-гойдалці. «Щороку ті ж самі старі ритуали, — думала вона, — але ж це й робить нас родиною. Ми робимо одне й те саме в один час, байдуже, тішить це нас чи ні».
Хоча Джейн не мала анінайменшого бажання їхати за покупками, відкладати це випробування було вже нікуди: не можна з’являтися до родини Ріццолі без неодмінної купи подарунків. Вони навіть могли бути абсолютно негодящі, головне, щоб загорнуті як годиться й щоб кожен отримав свій. Минулого року Френкі, мудило, подарував їй сушену жабу з Мексики — з неї було зроблено гаманець для монет. Жорстоке нагадування про прізвисько, яким він постійно її називав. Жаба для жаби.
Цього року Френкі кінець.
Вона штовхала свій візок крізь натовп у гіпермаркеті, шукаючи для брата еквівалент сушеної жаби. З динаміків лунали різдвяні пісні, механічні Санти вітали її своїм «хо-хо-хо», поки Джейн похмуро і вперто рухалась рядами, прикрашеними блискучими гірляндами. Батькові купила мокасини на флісі. Мамі — чайник з Ірландії, з орнаментом із крихітних трояндових бутонів. Молодшому брату, Майклу — картатий халат, а його новій дівчині Айрін — довгі сережки з криваво-червоного австрійського кришталю. Купила навіть подарунки малим Айрін — однакові зимові комбінезони з лампасами.
А от для придурка Френкі нічого не було.
Джейн заїхала до відділу з чоловічою білизною. Тут був шанс. Френкі, морпіх-мачо, в рожевих стрінгах? Ні, надто огидно — навіть вона не опуститься до такого. Вона їхала повз спортивні труси, а побачивши боксери, раптом подумала не про Френкі, а про Гебріела з його сірими костюмами й нудними краватками. У нього стримані, консервативні вподобання, аж до нижньої білизни. Цей чоловік може довести жінку до сказу, бо вона так і не розумітиме, що між ними відбувається. Так і не знатиме, чи під цим сірим костюмом б’ється справжнє серце.
Вона різко виїхала з ряду, рушила далі. «Зосередься, чорт забирай. Щось для Френкі. Книжку?» На думку спадало кілька підхожих назв. «Довідник із хороших манер, або Як не бути гівнюком». Шкода, що такого немає, на нього був би попит. Вона проїжджала ряд за рядом, усе шукала, шукала.
А тоді різко зупинилася. У горлі запекло, пальці на ручці візка заніміли.
Ріццолі дивилася на відділ дитячих товарів. Побачила маленькі фланелеві піжамки з вишитими каченятами. Схожі на лялькові рукавички, й чобітки, й пухнасті шапочки з балабонами. Стоси рожевих і блакитних ковдрочок для немовлят. Її увагу привернули саме ковдри.
Вона згадала, як Камілла загорнула своє мертве немовля в ніжно-блакитну вовну, огорнула материнською любов’ю, материнським горем.
Кілька разів продзвенів телефон, перш ніж пробитися через цей транс. Вона дістала його, здавлено відповіла:
— Ріццолі.
— Привіт, детективе. Це Волт ДеҐрут.
ДеҐрут працював у лабораторії ДНК. Зазвичай це Ріццолі йому телефонувала, намагаючись підігнати й швидше отримати результати аналізів. Сьогодні ж відповіла похмуро:
— То що ти для мене маєш?
Її очі знову відшукали дитячі ковдрочки.
— Ми звірили материнську ДНК з немовлям, якого ви знайшли в ставку.
— Так?
— Жертва, Камілла Маджіннес, точно мати цієї дитини.
Ріццолі зітхнула.
— Дякую, Волте, — пробуркотіла вона. — Ми так і думали.
— Чекай, це ще не все.
— Не все?
— Є те, чого ви навряд чи очікували. Стосовно батька дитини.
І вона знову повністю зосередилася на Волтовому голосі. На тому, що він збирався їй сказати.
— Що з батьком?
— Я знаю, хто він.