Грішна

16

Ріццолі вийшла з лікарняного ліфта, швидко пройшла повз оголошення «Усі відвідувачі повинні зареєструватися» й увірвалася через подвійні двері до відділення інтенсивної терапії. Була перша година ночі, і світло у відділенні було тьмяне, щоб пацієнти могли поспати. З яскраво освітленого коридору вона потрапила до кімнати, де медсестри здавалися безликими силуетами. Лише в одному боксі горіло повноцінне світло, воно вабило до себе, мов маяк.

Чорношкіра жінка-коп, яка стояла біля боксу, привіталася з Ріццолі.

— Привіт, детективе. Швидко доїхали.

— Вона ще нічого не сказала?

— Вона не може. У неї досі трубка в горлі. Але вона точно отямилася. Очі розплющені, і я чула, як медсестра казала, що вона виконує вказівки. Бачу, всі дуже здивовані тим, що вона взагалі прийшла до тями.

Увагу Ріццолі привернуло верещання сигналізації системи вентиляції легень. Зазирнувши до боксу, вона побачила, що ліжко оточили медики, впізнала нейрохірурга Юеня й терапевта Саткліффа, чий білявий хвіст здавався дивно недоречним у цьому зібранні похмурих професіоналів.

— Що відбувається?

— Не знаю. Щось із тиском. Лікар Саткліфф прибіг, щойно почався цей безлад. Тоді з’явився лікар Юень, і відтоді вони метушаться над нею. — Жінка похитала головою. — Здається, справи йдуть не дуже добре. Машини верещать, немов скажені.

— Боже, тільки не кажіть, що ми її втратимо, щойно вона прокинулася.

Ріццолі протиснулася до боксу. Від яскравого світла втомленим очам було боляче. Сестру Урсулу, закриту тісним колом персоналу, видно не було, але вона бачила монітори над ліжком: серцевий ритм стрибав, мов камінчик по воді.

— Вона намагається витягнути трубку! — сказала медсестра.

— Прив’яжіть їй руку!

— …Урсуло, заспокойтеся. Спробуйте заспокоїтися.

— Систолічний падає до вісімдесяти…

— Чому вона така червона? — завважив Юень. — Подивіться на обличчя.

Він глянув убік, на верескливу вентиляцію.

— Надто сильний опір дихальних шляхів, — сказала медсестра. — Вона опирається вентилятору.

— Тиск падає, докторе Юень. Систолічний вісімдесят.

— Ставте допамін. Негайно.

Раптом медсестра помітила у проході Ріццолі.

— Мем, вам доведеться вийти.

— Вона притомна? — запитала детектив.

— Вийдіть із боксу.

— Я розберуся, — зголосився Саткліфф.

Він узяв Джейн під руку, не надто м’яко, й вивів з боксу. Зсунув завіси, повністю закриваючи пацієнтку. У цьому мороці Ріццолі відчувала на собі погляди інших медсестер з різних кутків відділення.

— Детективе Ріццолі, — мовив Саткліфф. — Дозвольте нам робити свою роботу.

— Я намагаюся робити свою. Це наш єдиний свідок.

— І вона в критичному стані. Ми маємо спочатку відвернути цю кризу, а тоді вже з нею можна буде говорити.

— Але вона при собі?

— Так.

— Розуміє, що відбувається?

Лікар помовчав. У напівтемряві відділення інтенсивної терапії Ріццолі не могла роздивитися виразу його обличчя. Бачила лише широкоплечий силует і зелені вогники найближчих моніторів, що відбивалися в очах.

— У цьому я не впевнений. Насправді я взагалі не сподівався, що вона опритомніє.

— Чому в неї падає тиск? Раніше цього не було?

— Трохи раніше вона почала панікувати — напевно, через ендотрахеальну трубку. Відчути трубку в горлі — це страшно, але вона має там лишитися, щоб допомогти їй з диханням. Ми дали їй «Валіуму», коли тиск підскочив. А тоді він раптом почав різко падати.

Медсестра відхилила завісу, покликала:

— Лікарю Саткліфф?

— Так?

— Тиск не реагує навіть на допамін.

Саткліфф повернувся до боксу.

Через відкритий прохід Ріццолі спостерігала за драмою, що розігрувалася на відстані кількох футів від неї. Черниця стисла руки в кулаки, зв’язки канатами виділялися під шкірою, коли вона боролася з путами, що прив’язували її до поручнів ліжка. Голова була перев’язана, а рот закритий ендотрахеальною трубкою, але обличчя було добре видно. Воно було набрякле, щоки розчервонілися. Полонена в цій товщі бинтів і трубок, майже муміфікована Урсула мала очі впольованої тварини: зіниці розширені від страху, погляд божевільно стрибає то праворуч, то ліворуч, наче шукаючи виходу. Коли вона смикала за свої пута, поруччя ліжка гриміло, мов ґрати. Верхня частина тіла піднялася над ліжком, і на моніторі серцевої діяльності раптом заверещала сигналізація.

Погляд Ріццолі метнувся до монітора, через який бігла рівна лінія.

— Усе гаразд, усе гаразд, — гукнув Саткліфф. — Вона зірвала один із датчиків.

Він поставив дріт на місце, на екрані з’явився ритм — швидке «біп-біп-біп».

— Збільшити дозу допаміну, — звелів Юень. — Уводимо рідину.

Ріццолі дивилася, як медсестра підкрутила крапельницю, пускаючи у вени Урсули потік фізрозчину. Погляди черниці й детектива перетнулися, в останню мить свідомості. За мить до того, як очі стали скляні й остання іскра розуміння згасла, Ріццолі побачила в них смертний страх.

— Тиск не піднімається! Опустився до шістдесяти…

М’язи обличчя Урсули розслабилися, руки завмерли. Очі за обвислими повіками стали розфокусовані. Незрячі.

— Екстрасистолія, — сказала медсестра. — Бачу екстрасистолію!

Усі миттю розвернулися до серцевого монітора. Лінія серцебиття, що рухалась екраном швидко, але рівно, тепер була спотворена гострими піками.

— Тахікардія! — відгукнувся Юень.

— Не знаходжу тиску! Перфузії немає.

— Опускайте поручень. Ну ж бо, починаємо масаж серця.

Ріццолі відтрутили геть — одна з медсестер кинулася до проходу й вигукнула:

— У нас синій код!

Крізь віконце боксу детектив бачила справжній вир навколо Урсули. Бачила, як ходить вгору-вниз голова Юеня, поки він робить їй масаж серця. Дивилася, як у крапельницю вводять усе нові й нові препарати і стерильні обгортки летять на підлогу.

Вона подивилася на монітор. Екран прорізала зубчаста лінія.

— Заряд на двісті!

Медсестра схилилася над пацієнткою з подушечками дефібрилятора, всі відступили на крок. Ріццолі ясно бачила оголені груди Урсули, вкриті червоними плямами. Її чомусь вразило те, що в черниці можуть бути такі великі, щедрі груди.

Пройшов розряд.

Тіло Урсули смикнулося, наче хтось потягнув за мотузку.

Жінка-коп, що стояла біля Ріццолі, м’яко мовила:

— У мене погане передчуття. Вона не вибереться.

Саткліфф знову глянув на монітор. Тоді їхні з Ріццолі погляди зустрілися через вікно. І він похитав головою.

За годину до лікарні приїхала Мора. Після дзвінка Ріццолі вона викотилася просто з ліжка, залишила Віктора спати на подушці поряд зі своєю і вдяглася, не приймаючи душу. Піднімаючись ліфтом до відділення інтенсивної терапії, вона відчувала на своїй шкірі його запах, тіло досі щеміло після жорсткого кохання цієї ночі. Вона приїхала просто в лікарню, від неї розкішно відгонило сексом, і в голові досі панували думки про теплі тіла, а не холодні. Про живих, не про мерців. Притулившись до стіни ліфта, вона заплющила очі й дозволила собі ще трохи посмакувати спогади. Ще одна мить пам’яті про насолоду.

Відчинення дверей її заскочило. Вона різко виструнчилася, кліпаючи на двох медсестер, які пропускали її, щоб самим зайти всередину, а тоді поспіхом вийшла, шаріючись. «Чи вони помітили? — думала Мора, йдучи коридором. — Авжеж, усім видно це злочинне сяйво сексу в мене на обличчі».

У кімнаті очікування на софі сиділа, згорбившись, Ріццолі й сьорбала каву з пластикового горнятка. Коли Мора увійшла, вона пильно подивилася на неї, наче теж побачила в ній щось інакше. Недоречний рум’янець, як на цю трагічну ніч, що знову звела їх разом.

— Кажуть, у неї був серцевий напад, — сказала детектив. — Справи кепські. Вона на апараті.

— О котрій це сталося?

— Приблизно о першій. Вони з годину її відкачували, змогли повернути серцевий ритм. Але тепер вона в комі. Сама не дихає, зіниці не реагують. — Ріццолі похитала головою. — Навряд чи там щось лишилося.

— Що кажуть лікарі?

— Вони не дійшли згоди. Доктор Юень ще не готовий від’єднувати її. А от хіпі думає, що мозок уже мертвий.

— Це ви про лікаря Саткліффа?

— Так. Здоровань із хвостиком. Він замовив на ранок ЕЕГ, щоб перевірити, чи є мозкова діяльність.

— Якщо немає, важко буде обґрунтувати підтримку життєдіяльності.

Ріццолі кивнула.

— Так і думала, що ви це скажете.

— Зупинка серця мала свідків?

— Що?

— Коли серце зупинилося, поряд з нею були медики?

Здавалося, сухі запитання Мори почали дратувати Ріццолі. Вона поставила горнятко, кава вихлюпнулася на стіл.

— Цілий натовп. І я теж.

— Що призвело до зупинки?

— Вони сказали, що спочатку її тиск сильно піднявся, пульс оскаженів. Коли я приїхала, тиск уже падав. А тоді серце зупинилося. Виходить, що так, у всього цього були свідки.

Минула мить. Телевізор працював, але без звуку. Ріццолі подивилася на стрічку новин CNN внизу екрану. «Обурений чоловік застрелив чотирьох співробітників на автозаводі в Північній Кароліні… У Колорадо зійшов з рейок потяг, внаслідок чого розлилися токсичні речовини…» Катастрофа за катастрофою в усій країні. «І ми тут — дві втомлені жінки, що намагаються просто пережити цю ніч», — подумала вона.

Мора присіла на софу поряд з нею.

— Як ви, Джейн? Маєте виснажений вигляд.

— Почуваюся жахливо. Наче воно висмоктує з мене кожну краплину енергії. На себе нічого не лишається.

Вона допила каву одним ковтком і кинула горнятко у смітник. Не поцілила. Тоді просто подивилася на нього, надто втомлена, щоб устати й підняти його з підлоги.

— Дівчинка його впізнала, — мовила Ріццолі.

— Що?

— Ноні. — Вона помовчала. — Гебріел був такий добрий до неї. Я аж здивувалася. Чомусь не чекала, що він вміє вправлятися з дітьми. Ви ж знаєте, як складно його прочитати. Він такий стриманий. Але сів поряд з нею, і вона мало в нього з рук не їла…

Джейн із тугою опустила очі, тоді опанувала себе.

— Вона впізнала Говарда Редфілда на фото.

— Це він приходив до Грейстоунз із невідомою?

Ріццолі кивнула.

— Вони були там разом. Намагалися побачитися з нею.

Мора похитала головою.

— Не розумію. Що ці троє людей могли мати спільного?

— На це запитання могла відповісти лише Урсула. — Ріццолі підвелася, взяла пальто. Рушила до дверей, тоді зупинилася. Озирнулася на Мору. — Знаєте, вона була притомна.

— Сестра Урсула?

— Перш ніж стався серцевий напад, вона розплющила очі.

— Ви думаєте, що вона була при свідомості? Розуміла, що відбувається?

— Вона стискала руку медсестрі, виконувала вказівки. Але я не мала змоги з нею поговорити. Я стояла там, і вона подивилася на мене, перш ніж… — Ріццолі замовкла, наче шокована цією думкою. Тоді сказала: — Я остання людина, яку вона бачила.

Мора увійшла до відділення інтенсивної терапії, пройшла повз монітори, що пульсували зеленими лініями серцебиття, повз медсестер, які перешіптувалися за межами боксів для пацієнтів. Коли вона проходила стажування в інтенсивній терапії, такі пізні візити завжди були приводом для хвилювання: пацієнт у поганому стані, криза, що вимагала швидких рішень. Навіть через стільки років відвідини відділення інтенсивної терапії о цій порі пришвидшували її пульс. Але сьогодні жодних медичних криз не передбачалося: вона прийшла подивитися на наслідки.

Біля ліжка Урсули стояв лікар Саткліфф — щось писав у карті. Ручка повільно зупинилася, кінчиком на папері, наче він ніяк не міг сформулювати наступне речення.

— Лікарю Саткліфф? — озвалася Мора.

Він подивився на неї. На засмаглому обличчі окреслилися нові зморшки від утоми.

— Детектив Ріццолі просила зайти. Сказала, що ви збираєтеся зняти її з апарата.

— Ви знову трохи зарано. Доктор Юень вирішив почекати день-два. Хоче спочатку подивитися на електроенцефалограму. — Він знову опустив очі до своїх нотаток. — Яка іронія, згодні? Скільки сторінок тексту присвячено її останнім дням на землі! А все життя до того вмістилося в один короткий абзац. Щось у цьому не так. Це образливо.

— Принаймні ви знайомитеся з пацієнтами, поки вони ще дихають. Я такого привілею не маю.

— Навряд чи мені сподобалася б ваша робота, докторко Айлс.

— Бувають дні, коли вона й мене не тішить.

— То чому ви її обрали? Чому мертві, а не живі?

— Вони заслуговують на увагу. Вони хочуть, щоб ми знали причину їхньої смерті.

Він подивився на Урсулу.

— Якщо вам цікаво, що тут пішло не так, я вам відповім. Ми недостатньо швидко відреагували. Стояли й дивилися на її паніку, а треба було ввести седативне. Якби ж ми заспокоїли її раніше…

— Хочете сказати, що серцевий напад стався від паніки?

— Так все почалося. Спочатку різко зросли тиск і пульс. Тоді тиск упав, почалася аритмія. Двадцять хвилин пішло на те, щоби вирівняти ритм.

— Що показує ЕКГ?

— Гострий інфаркт міокарда. Тепер вона у глибокій комі, не реагують зіниці, немає реакції на сильний біль. Мозок майже точно дістав незворотні пошкодження.

— Трохи зарано так говорити, хіба ні?

— Я реаліст. Доктор Юень сподівається її витягнути, але він хірург. Дбає про свою статистику. Якщо пацієнт пережив операцію, він може зробити позначку про успіх. Навіть якщо пацієнт стане овочем.

Мора підійшла до ліжка, насупилася, дивлячись на пацієнтку.

— Чому вона така набрякла?

— Ми вливали чимало рідини, намагаючись підняти тиск. Тому обличчя спухло.

Мора подивилася на руки, побачила червонуваті пухирі.

— Це схоже на остаточну кропивницю. Які ліки вона отримала?

— Звичайний реанімаційний коктейль. Протиаритмійне. Допамін.

— Гадаю, вам слід замовити токсикологічне обстеження.

— Перепрошую?

— Була непояснювана зупинка серця. А кропивниця нагадує реакцію на ліки.

— Ми зазвичай не замовляємо токсикологію лише тому, що пацієнта реанімували.

— А в цьому випадку слід замовити.

— Чому? Думаєте, ми зробили помилку? Дали їй те, чого не варто було?

Тепер він наче захищався, втома перейшла у злість.

— Вона — свідок злочину, — завважила Мора. — Єдиний свідок.

— Ми цілу годину намагалися врятувати їй життя. А ви тепер натякаєте, що нам не можна довіряти.

— Слухайте, я намагаюся ретельно підійти до справи.

— Гаразд. — Він згорнув карту. — Зробимо токсикологічне обстеження, спеціально для вас.

З цими словами Саткліфф вийшов.

Мора лишилася в боксі, дивилася на Урсулу, яка лежала, омита м’яким похоронним світлом лампи біля ліжка. Звичайного для реанімації сміття видно не було. Використані шприци, порожні ампули й стерильні обгортки, що зазвичай супроводжують реанімаційні заходи, вже прибрали. Груди пацієнтки здіймалися й опадали лише завдяки повітрю, яке закачувала їй у легені машина.

Мора взяла ліхтарика й посвітила Урсулі в очі.

Зіниці не відреагували на світло.

Вона випросталася й раптом відчула, що хтось спостерігає за нею. Розвернулася й була заскочена, побачивши у проході отця Брофі.

— Потелефонувала медсестра, — сказав він. — Вони думають, що вже час.

У нього під очима були синці, щелепа потемнішала від щетини. Він був одягнений у священицьке вбрання, як і завжди, але сорочка о цій порі була зім’ята. Мора уявила, як він встає з ліжка, намацує одяг. Автоматично тягнеться по сорочку, полишаючи теплу спальню.

— Мені піти? — запитав священик. — Можу повернутися пізніше.

— Ні, отче, заходьте. Я переглядала карту.

Він кивнув і увійшов до боксу, який одразу ж став надто маленьким, надто інтимним.

Мора взяла карту, залишену Саткліффом. Сівши на стілець біля ліжка, раптом гостро усвідомила свій власний запах і запитала себе, чи Брофі теж його відчуває. Запах Віктора. Запах сексу. Священик почав тихо промовляти молитву, і вона змусила себе зосередитися на записах медсестер.

«00:15: показники: тиск до 130/90, пульс 80. Очі розплющені. Робить свідомі рухи. Стискає праву руку за вказівкою. Викликано лікарів Юеня й Саткліффа засвідчити зміни у статусі.

00:43: тиск до 180/100, пульс 120. На місці лікар Саткліфф. Пацієнтка збуджена, намагається дістати ендотрахеальну трубку.

00:50: систолічний тиск впав до 110. Розчервонілася, дуже збуджена. На місці доктор Юень.

00:55: систолічний 85, пульс 180. Поставлено крапельницю…»

З тим, як падав тиск, нотатки ставали дедалі стислішими, почерк поспішним, аж доки не перетворився на ледь розбірливу писанину. Мора уявляла, як розгорталися події в боксі. Метушливий пошук шприців і систем для крапельниць. Медсестри, що поспіхом носяться туди-сюди по ліки. Розриваються стерильні обгортки, спорожнюються ампули, в шаленому темпі вираховуються потрібні дози. І все це поки пацієнтка б’ється, поки падає тиск.

«01:00: оголошено синій код».

Тепер інший почерк. Інша медсестра взялася занотовувати події. Нові записи охайні, методичні — робота людини, чий обов’язок під час оголошеного коду полягав лише у спостереженні й документуванні.

«Шлуночкова фібриляція. Кардіостимуляція на 300 джоулів. Внутрівенну крапельницю з лідокаїном збільшено до 4 мг/хв.

Повторна кардіостимуляція, 400 джоулів. Фібриляція триває.

Зіниці розширені, але на світло реагують…»

«Не здаватися, — подумала Мора. — Поки зіниці реагують. Поки є шанс».

Вона пригадала перший синій код, яким керувала в інтернатурі, і те, як не хотілося визнавати поразку, навіть коли стало ясно, що пацієнта вже не врятувати. Але за дверима стояла родина того чоловіка — дружина і двоє синів-підлітків, і саме про обличчя тих хлопців думала Мора, знову й знову заряджаючи дефібрилятор. Обидва були високі, як дорослі чоловіки, з довжелезними ступнями й прищавими обличчями, але плакали по-дитячому, і вона продовжувала реанімацію ще довго після того, як це стало марно, думаючи: ще один розряд. Ще один.

Вона збагнула, що отець Брофі замовк. Підвела на нього очі й зрозуміла, що він дивиться на неї, так пильно, що відчула в цьому вторгнення до її особистого простору.

І водночас — дивне збудження.

Мора згорнула карту холодним діловим жестом, щоби приховати збентеження. Вона щойно була в ліжку з Віктором, і от її вже тягне до іншого чоловіка — ще й до якого. Кішки в охоті приваблюють котів своїм запахом. Може, вона сама випромінювала такий сигнал, запах доступної жінки? Жінки, яка так довго обходилася без сексу, що зараз не могла ним насититися?

Вона підвелася, взяла пальто. Отець Брофі ступив крок до неї, щоб допомогти вдягнутися. Стояв зовсім поруч, тримаючи пальто, поки вона опускала руки в рукави. Відчула, як його рука торкнулася її волосся — випадково, нічого більше, але тілом пробігло тривожне тремтіння. Вона відійшла, швидко застібаючись.

— Поки ви не пішли, — мовив він, — хочу дещо вам показати. Підете зі мною?

— Куди?

— На четвертий поверх.

Мора спантеличено пішла слідом за ним до ліфта. Вони ввійшли досередини, знову опинившись разом у замкненому просторі, надто близько. Вона тримала обидві руки в кишенях і стоїчно спостерігала за зміною поверхів на табло, думаючи, чи не гріх це — вважати священика привабливим.

Якщо й не гріх, то дурниця точно.

Нарешті двері ліфта відчинилися, вона пішла за ним коридором, через кілька подвійних дверей, до кардіологічного відділення. Як і в інтенсивній терапії, тут на ніч приглушували світло. Він провів її через морок до моніторів ЕКГ.

Повна медсестра, що сиділа перед моніторами, підвела до них очі й показала всі зуби в широкій усмішці.

— Отче Брофі. На нічний обхід вийшли?

Священик торкнувся її плеча дружнім легким жестом, що свідчив про тепле приятелювання. Мора пригадала, як уперше побачила Брофі на засніженому подвір’ї під вікнами кімнати Камілли. Як він поклав заспокійливу долоню на плече літньої черниці, яка привіталася з ним. Цей чоловік не боявся ділитися теплом свого дотику.

— Добривечір, Кейтлін, — мовив він, і в його голосі раптом вчулися м’які переливи бостонської ірландської говірки. — То у вас тут спокійно?

— Наразі так, дайте по дереву постукаю. То сестри викликали вас до когось?

— Не до ваших пацієнтів. Ми були нагорі, в інтенсивній терапії. Вирішив привести сюди в гості докторку Айлс.

— О другій ночі? — Кейтлін засміялася й глянула на Мору. — Він вас замордує. Цей чоловік ніколи не відпочиває.

— Відпочинок? — перепитав отець Брофі. — А що це таке?

— Те, чим займаємося ми, прості смертні.

Брофі подивився на монітор.

— Як справи в нашого містера Демарко?

— О, ваш особливий пацієнт. Завтра його переводять до палати без моніторів, то я сказала б, що в нього все чудово.

Брофі показав на кардіограму шостого ліжка, що мирно блимала на екрані.

— Ось, — сказав він, торкнувшись Мориної руки й дихаючи їй у волосся. — Ось що я хотів вам показати.

— Чому?

— Містер Демарко — це той чоловік, якого ми врятували там, на тротуарі. — Священик подивився на неї. — Ви передрікали, що він не виживе. Тож це наше диво. Ваше й моє.

— Не обов’язково диво. Я іноді помиляюся.

— І вас зовсім не дивує те, що його випишуть з лікарні?

Вона подивилася на нього в тихій інтимній темряві.

— Прикро таке казати, але мене зараз мало що може здивувати.

Мора не хотіла видатися цинічною, але так уже сталось, і тепер вона питала себе, чи не розчарувала його цим. Здавалося, йому чомусь важливо, щоб вона проявила зачудування, а вона натомість усе одно що плечима знизала.

Спускаючись разом з ним у ліфті, вона сказала:

— Я хотіла б повірити в дива, отче. Справді хотіла б. Але боюся, що старого скептика не змінити.

Він усміхнувся їй у відповідь.

— Вам дано блискучий розум, і, звісно ж, ви маєте його використовувати. Ставити запитання, знаходити відповіді.

— Певна, ви ставите ті ж запитання, що й я.

— Щодня.

— І все одно ви приймаєте ідею божественного. Невже ніщо не може розхитати вашу віру?

Пауза.

— Ні, тільки не віру. На неї я можу покластися.

Морі вчулася нотка непевності в його голосі, вона подивилася на нього.

— Тоді в чому ви сумніваєтеся?

Він зустрів її погляд, неначе подивився просто в душу, прочитав думки, яких вона не хотіла йому показувати.

— У своїй силі, — тихо мовив отець Брофі. — Іноді я сумніваюсь у власній силі.

Надворі, стоячи на самоті на лікарняній стоянці, Мора набрала повні груди холодного повітря, немов караючи себе. Небо було чисте, зорі холодно мерехтіли. Вона сіла в автомобіль, трохи посиділа, доки грівся двигун, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося між нею й отцем Брофі. Насправді нічого, але вона почувалася винною, наче щось справді сталося. Винною і сп’янілою.

Вона їхала додому наглянсованими кригою вулицями, думаючи про отця Брофі й Віктора. З дому вона виїхала втомленою, а зараз була пильна й напружена, бадьора — такою живою вона не почувалася вже багато місяців.

Поставила авто в гаражі, ввійшла в будинок, на ходу знімаючи пальто, а в спальні вже розстібала блузку. Віктор міцно спав, не знаючи, що вона роздягається просто над ним. В останні дні він більше часу проводив удома в Мори, аніж у своєму готельному номері, наче його місце було саме в її ліжку. В її житті. Тремтячи від холоду, вона прослизнула під затишну теплу ковдру, і дотик холодної шкіри змусив його заворушитися.

Кілька обіймів, кілька поцілунків, і ось він уже не спить, збуджений.

Мора радо прийняла його в себе, підбурюючи, і хоча вона опинилася під ним, підкореною себе не відчувала. Вона дістала свою насолоду, так само як він із тихим криком перемоги взяв своє. Але коли вона заплющила очі, відчуваючи його кульмінацію в собі, перед очима в неї було не лише обличчя Віктора, а й отець Брофі. Образ був нетривкий, він змінювався й мерехтів, аж поки вона вже не могла розібрати, хто це.

Обидва. І ніхто.