Грішна

9

Вітер ганяв відкритим полем, шмагав пальто й вовняний шарф Мори, поки вона йшла від задніх воріт монастиря до похмурого натовпу копів, які чекали на неї біля краю ставка. Сніг вкрився кіркою льоду й потріскував під чоботами, наче цукрова полива.

Вона відчувала, як усі стежать за її ходою крізь поле: черниці — з-за воріт за спиною, поліція — в очікуванні попереду. Самотня фігура, що йде крізь білий світ, і у спокої цієї пообідньої години кожен звук здавався дивно посиленим, від хрускоту під чоботами до її власного дихання.

З-поміж людей вийшла Ріццолі, рушила їй назустріч.

— Дякую, що так швидко приїхали.

— То Ноні мала рацію щодо качок і ставка.

— Так. Відколи Камілла проводила тут чимало часу, не дивно, що вона подумала про ставок. Крига була ще тонка, намерзла, певно, в останні дні. — Ріццолі глянула на воду. — Пробили тільки з третьої спроби.

Ставок був маленький — плаский чорний овал, в якому влітку мали відбиватися білі хмари на синьому небі й птахи в ньому. З одного боку ріс очерет, нині схожий на крижані сталагміти. Сніг по периметру був утоптаний, його білизну псувала твань.

На березі лежало щось маленьке, накрите одноразовим простирадлом. Мора присіла поруч, і похмурий детектив Фрост зняв покрив, відкриваючи замулений згорток.

— Схоже, туди поклали каміння, — сказав він. — Тому він і лежав на самому дні. Ми ще не розгортали, вирішили зачекати на вас.

Мора зняла вовняні рукавиці, вдягла латексні. Вони не захищали від холоду, і пальці швидко задубіли, поки вона розгортала шар мусліну. Із тканини випало два камені завбільшки з кулак. Наступний шар був такий само мокрий, але не брудний. То була вовняна ковдрочка бірюзового кольору. «Саме в такі загортають немовлят, — подумала Мора. — Щоб їм було тепло й спокійно».

Пальці вже зовсім заніміли, рухалися незграбно. Вона відгорнула край ковдри, побачила ніжку. Крихітну, майже лялькову, синювато-мармурову.

Цього було достатньо.

Вона накрила немовля простирадлом. Підвелася, подивилася на Ріццолі.

— Його треба відвезти до моргу. Там і закінчимо розгортати.

Детектив ледь помітно кивнула, мовчки дивлячись на крихітний згорток. Мокра тканина вже почала вкриватися кригою під холодним вітром.

Тишу порушив Фрост.

— Як вона могла? Так просто кинути своє дитя у воду?

Мора зняла латексні рукавички, сунула онімілі пальці у вовняні. Вона думала про бірюзову ковдрочку, в яку було загорнуте немовля. Вовняна, тепла, як її рукавиці. Камілла могла загорнути дитину в будь-що — газету, старе простирадло, ганчір’я, але ж обрала ковдру, наче прагнула захистити її від крижаної води в ставку.

— Втопити власну дитину, — мовив Фрост. — Це треба бути божевільним.

— Немовля вже могло бути мертве.

— Добре, спочатку вона його вбила. Все одно божевільно.

— Ми не можемо нічого припускати, доки не провели розтин. — Мора глянула на абатство. На галереї темними привидами стояли три черниці, дивлячись на них. Вона мовила, звертаючись до Ріццолі: — Матінці Мері Климент уже сказали?

Ріццолі не відповіла. Вона досі не зводила очей з того, що дав їм ставок. Знадобилася лише одна пара рук, щоб опустити згорток у завеликий мішок для тіл і одним рухом застебнути зіпер. Від звуку вона здригнулася.

Мора запитала:

— Сестри знають?

Нарешті детектив подивилася на неї.

— Їх повідомили про те, що ми знайшли.

— Вони мають здогадуватися про те, хто ж батько дитини.

— Вони заперечують саму можливість того, що вона була вагітна.

— Але ось же доказ.

Ріццолі пирхнула.

— Віра сильніша за докази.

«Віра в що?» — спитала себе Мора. У чесноти молодої жінки? Чи можна знайти більш ненадійний картковий будиночок, аніж віра в людську чистоту?

Вони мовчали, поки мішок із тілом виносили з місця злочину. Не було потреби тягнути ноші крізь сніг. Санітар взяв згорток на руки так ніжно, наче підіймав власну дитину, й тепер ішов крізь вітряне поле до абатства, сповнений похмурої рішучості.

Задзвенів мобільний Мори, порушивши жалобну тишу. Вона розкрила його, тихо відповіла:

— Докторка Айлс.

— Вибач, що зранку поїхав не попрощавшись.

Вона відчула, що взялася краскою, а серце забилося вдвічі швидше.

— Вікторе.

— Мав зустріч у Кембриджі й не хотів тебе будити. Сподіваюся, ти не подумала, що я втік від тебе.

— Насправді подумала.

— Зустрінемося пізніше, повечеряємо?

Мора завагалася, раптом збагнувши, що Ріццолі стежить за нею. І усвідомивши фізичну реакцію на Вікторів голос — пришвидшений пульс, радісне збудження. «Він уже пробрався назад у моє життя, — подумала вона. — Я вже думаю про те, що може бути далі».

Вона відвернулася від очей Ріццолі, тихо промовила:

— Не знаю, коли звільнюся. Зараз стільки роботи.

— Можеш за вечерею розповісти про те, як минув день.

— Це вже божевілля якесь.

— Тобі іноді треба їсти, Моро. Сходимо кудись? У твій улюблений ресторан?

Відповіла надто швидко, надто нетерпляче.

— Ні, зустрінемося в мене. Спробую до сьомої бути вдома.

— Я не чекаю, що ти готуватимеш для мене.

— Тоді залишаю їжу на тебе.

Віктор засміявся.

— Відважна жінка.

— Якщо запізнюся, можеш увійти через бокові двері до гаража. Ти, певно, знаєш, де шукати ключ.

— Тільки не кажи, що досі ховаєш його в тому старому черевикові.

— Ніхто його ще не знаходив. До зустрічі.

Мора розвернулася й побачила, що тепер на неї дивляться і Ріццолі, і Фрост.

— Пристрасне побачення? — запитала Ріццолі.

— У моєму віці будь-яке побачення — вже щастя, — відповіла Мора і вклала телефона в сумочку. — Побачимось у морзі.

Ідучи назад через поле, по стежці втоптаного снігу, вона відчувала їхні погляди спиною.

Коли штовхнула ворота і сховалася за стінами абатства, відчула справжнє полегшення. Але ступивши кілька кроків, почула, як хтось кличе її.

Розвернулася й побачила на порозі отця Брофі. Урочиста чорна фігура йшла до неї, і проти сірого, похмурого неба його очі були разюче сині.

— Матінка Мері Климент хотіла б з вами поговорити, — сказав він.

— Їй, певно, варто говорити з детективом Ріццолі.

— А вона воліла б з вами.

— Чому?

— Бо ви не з поліції. Хоча б здається, що ви готові вислухати її занепокоєння. Зрозуміти.

— Що зрозуміти, отче?

Він помовчав. Вітер тріпав їхні пальта, жалив обличчя.

— Що з віри не годиться насміхатися, — відповів він.

Тому абатиса й не хотіла говорити з Ріццолі: та не приховувала свого скепсису та зневаги до церкви. Такі особисті речі, як віра, не мають бути об’єктом чужого презирства.

— Для неї це важливо, — мовив отець Брофі. — Будь ласка.

Мора пішла за ним усередину, тьмяним, повним протягів коридором до кабінету абатиси. Матінка Мері Климент сиділа за столом. Коли вони ввійшли, вона подивилася на них, і очі за товстими лінзами були помітно розлючені.

— Сідайте, докторко Айлс.

Хоча Академія святих немовлят-мучеників лишилася давно позаду, вигляд роздратованої черниці досі лякав Мору, тож вона слухняно опустилася на стілець, начебто винувата школярка. Отець Брофі відійшов убік — мовчазний спостерігач майбутнього випробування.

— Нам не повідомили причин цього обшуку, — сказала абатиса. — Ви вторглися в наше життя. Порушили наш спокій. Ми від початку допомагали вам чим тільки могли, однак ви ставилися до нас як до ворогів. Тепер повинні хоча б пояснити, що ж ви шукали.

— Я справді думаю, що про це краще говорити з детективом Ріццолі.

— Але ж це ви ініціювали пошуки.

— Я лише сказала, що виявила під час розтину — що сестра Камілла нещодавно народила дитину. Детектив Ріццолі прийняла рішення обшукати абатство.

— Не пояснивши чому.

— Поліція часто проводить розслідування, не поширюючи інформації.

— Це тому, що ви нам не довіряєте. Чи не так?

Погляд матінки Мері Климент звинувачував, і Мора зрозуміла, що відповісти на це може лише правдою.

— Ми не мали вибору, крім як ужити всіх засобів перестороги.

Чесна відповідь не лише не розізлила абатису ще більше — вона наче притлумила її гнів. Наче раптово виснажена, вона відкинулася на спинку стільця, ставши тією літньою, слабкою жінкою, якою насправді й була.

— Що ж це за світ, у якому не довіряють навіть нам!

— Як і всім іншим, матінко настоятелько.

— Але в тому-то й річ, докторко Айлс. Ми не такі, як інші. — У цих словах не вчувалося зверхності, Мора почула в голосі черниці сум і збентеження. — Ми допомогли б вам, співпрацювали б, якби знали, що ви шукаєте.

— Ви справді не знали, що Камілла була вагітна?

— Звідки? Коли детектив Ріццолі розповіла мені зранку, я не повірила. Досі не можу повірити.

— Боюся, в ставку ми знайшли доказ цього.

Абатиса наче ще більше зіщулилась у своєму кріслі. Її погляд упав на покручені артритом руки. Вона мовчала, дивлячись на них як на щось таке, що їй не належало, а тоді тихо сказала:

— Як ми могли не знати?

— Вагітність можна приховати. Відомі випадки, коли дівчата-підлітки приховували свій стан від власних матерів. Деякі жінки навіть самим собі не зізнаються, аж поки не народять. Камілла теж могла сама собі це заперечувати. Мушу визнати, я на аутопсії була заскочена зненацька. Це не те, що очікуєш побачити у…

— У черниці, — закінчила за неї матінка Мері Климент, пильно дивлячись на Мору.

— Я не маю на увазі, що черниці не люди.

Слабка усмішка.

— Дякую, що визнаєте це.

— І вона ж була така юна…

— Думаєте, лише молоді борються зі спокусами?

Мора подумала про свою неспокійну ніч. Про Віктора, який спав у сусідній кімнаті.

— Усе життя, — мовила абатиса, — нас вабить то одне, то інше. Авжеж, спокуси змінюються. В юності це привабливий хлопець. Тоді солодощі чи їжа. А для старших і втомлених — усього лиш можливість поспати зранку на годину довше. Стільки дрібних бажань, і ми такі само вразливі до них, як і всі інші, тільки от нам не дозволено цього визнавати, нас вирізняють обітниці. Життя під покривалом може тішити, докторко Айлс. Одначе досконалість — тягар, недоступний нікому з нас.

— Особливо такій молодій жінці.

— З віком простіше не стає.

— Каміллі було всього-на-всього двадцять. Вона мусила мати сумніви щодо остаточних обітниць.

Абатиса відповіла не одразу. Вона дивилась у вікно, за яким була тільки порожня стіна. Картина, яка мала щоразу нагадувати їй про те, що її світ оточує каміння. Нарешті вона мовила:

— Мені був двадцять один рік, коли я прийняла постриг.

— І ви сумнівалися?

— Ніскільки. — Вона подивилася на Мору. — Я точно знала.

— Звідки?

— Бо Господь говорив до мене.

Мора промовчала.

— Я знаю, про що ви думаєте, — вела далі матінка Мері Климент. — Лише психи чують голоси. Лише психи чують, як до них звертаються янголи. Ви лікарка і, певно, на все дивитеся очима науковця. Ви скажете, що то був сон. Чи дисбаланс хімічних речовин у тілі. Тимчасовий напад шизофренії. Я знаю всі ці теорії, знаю, що кажуть про Жанну д’Арк — що на тому вогнищі згоріла божевільна. Ви ж так вважаєте, правда?

— Боюся, я не релігійна людина.

— Але ж були такою?

— Я вихована католичкою. Це віра моїх прийомних батьків.

— Тоді вам знайомі житія святих. Багато хто з них чув Божий голос. Як ви це поясните?

Мора завагалася, розуміючи, що її слова можуть образити абатису.

— Слухові галюцинації часто сприймають за релігійні одкровення.

Утім, матінка Мері Климент не образилася, як того очікувала Мора. Вона просто спокійно подивилася на неї.

— Я видаюся вам божевільною?

— Аж ніяк.

— І все одно я кажу вам, що чула голос Бога. — Вона знову перевела погляд на вікно, на сіру стіну, що блищала від криги. — Ви друга людина, якій я про це розповідаю, бо знаю, що подумають люди. Я б сама не повірила, якби це не сталося зі мною. Коли тобі всього лиш вісімнадцять і Він кличе, хіба ж є інший вихід, аніж послухатися?

Вона знову відкинулася на спинку крісла, сказала м’яко:

— Знаєте, в мене був коханий. Чоловік, який хотів взяти мене за дружину.

— Так, — відповіла Мора, — ви згадували.

— Він не зрозумів. Ніхто не розумів, чому молода жінка прагне сховатися від життя. Так він це назвав — сховатися, наче я боягузка. Підкорююся Господу. Авжеж, він намагався мене переконати, як і моя мати. Але я знала, що роблю, знала з тієї ж миті, як мене було покликано. Якось стояла в садку, слухаючи цвіркунів, і почула Його голос — ясно, мов дзвін з неба. І все зрозуміла.

Черниця подивилася на Мору, яка сиділа неспокійно, прагнучи закінчити цю розмову: їй було незатишно від оповідок про голоси з неба.

Мора глянула на годинника.

— Матінко настоятелько, боюся, мені треба йти.

— Вам цікаво, чому я вам про це розповідаю.

— Так.

— Я розповіла ще одній людині. Ви знаєте кому?

— Ні.

— Сестрі Каміллі.

Мора подивилась у викривлені лінзами блакитні очі абатиси.

— Чому саме Каміллі?

— Бо вона теж чула голос. Саме тому й прийшла до нас. Вона росла в дуже заможній родині, в маєтку в Г’янніспорті, недалеко від сім’ї Кеннеді. Але її було покликано до цього життя, як і мене. Коли вас покликано, докторко Айлс, ви знаєте, що це благословення, і відповідаєте на нього з радістю в серці. Вона не сумнівалася щодо своїх обітниць, була повністю віддана ордену.

— Як тоді пояснити вагітність? Як це сталося?

— Детектив Ріццолі про це вже запитувала. Але вона хотіла знати хіба що імена й дати. Які ремонтники приходили до абатства? В якому місяці Камілла відвідувала родичів? Поліцію обходять лише конкретні подробиці, а не духовні справи, не покликання Камілли.

— Вона завагітніла. Або підкорилася спокусі, або це було зґвалтування.

Абатиса трохи помовчала, дивлячись на свої руки. Тихо сказала:

— Є ще одне пояснення, докторко Айлс.

Мора насупила брови.

— Яке ж?

— Ви глузуватимете з цього, знаю. Ви, лікарі, певно, покладаєтеся на свої лабораторні аналізи, на те, що бачите під мікроскопом. Але хіба ж вам ніколи не траплялося те, що неможливо пояснити? Коли пацієнт, який мусив бути мертвим, раптово оживав? Ви не були свідком дива?

— Кожен лікар принаймні кілька разів за свою кар’єру бачить щось незвичайне.

— Я не про незвичайне, я про те, що ошелешує. Чого не може пояснити наука.

Мора пригадала свою інтернатуру в Сан-Франциско.

— Була одна жінка з раком підшлункової залози.

— Він невиліковний, чи не так?

— Так. Усе одно що смертний вирок. Вона не мала жити. Коли я вперше її побачила, вважалося, що вона при смерті: шкіра пожовкла, свідомість сплутана. Лікарі вирішили припинити годувати її, так близько вона була до кінця. Пам’ятаю розпорядження в карті: просто створювати для неї комфортні умови. Це все, що можна зробити, — притлумити біль. Я вважала, що вона помре за кілька днів.

— Але вона вас здивувала.

— Якось уранці прокинулась і сказала медсестрі, що зголодніла. За чотири тижні її виписали.

Абатиса кивнула.

— Це диво.

— Ні, матінко настоятелько. — Мора зустрілася з нею поглядом. — Спонтанна ремісія.

— Це лише спосіб іншими словами сказати, що ви не знаєте, що саме сталося.

— Ремісії трапляються. Рак минає сам. Або діагноз від початку був неправильний.

— Або ж це було щось інше. Щось таке, чого не може пояснити наука.

— Хочете, щоб я сказала, що це було диво?

— Хочу, щоб ви подумали про інші варіанти. Стільки людей, повертаючись з порога смерті, розповідали про яскраве світло. Або про те, як вони бачили близьких, які казали їм, що ще не час. Як ви поясните такі спільні видіння?

— Галюцинації мозку, якому бракує кисню.

— Або ж свідчення божественного.

— Я хотіла б мати такі докази. Втішно було б знати, що за межею фізичного життя щось є. Але я не можу покластися на саму лише віру. Ви ж на це натякаєте, так? На те, що вагітність Камілли — теж якесь диво? Прояв божественного задуму?

— Ви кажете, що не вірите в дива, але не можете пояснити, чому вижила ваша пацієнтка з раком підшлункової залози.

— Не завжди є просте пояснення.

— Бо медицина не повністю розуміє смерть. Чи ж не так?

— Але зачаття ми розуміємо. Знаємо, що для нього потрібні сперматозоїд та яйцеклітина. Проста біологія, матінко настоятелько. Я не вірю в непорочне зачаття. Вірю в те, що Камілла мала сексуальний контакт — можливо, насильницький, а можливо, й за згодою. Але її дитину було зачато звичним шляхом. І особистість батька може бути пов’язана з її вбивством.

— А що, як батька не знайдуть?

— Ми маємо ДНК дитини. Потрібно лише батькове ім’я.

— Ви такі впевнені в своїй науці, докторко Айлс. Це для вас відповідь на все!

Мора підвелася.

— Принаймні в ці відповіді я можу повірити.

Отець Брофі провів Мору, пройшовся з нею похмурим коридором, і витерті дошки підлоги рипіли під їхніми кроками.

— Можемо порушити цю тему зараз, докторко Айлс, — сказав священик.

— Яку тему?

Він зупинився, подивився на неї.

— Чи ця дитина від мене.

Погляд Мори він зустрів незворушно. Це їй захотілося відвернутися, сховатися від його пильних очей.

— Вас же це цікавить, чи не так? — сказав він.

— Ви розумієте чому.

— Так. За вашими ж словами, за непорушними біологічними законами потрібні сперматозоїд та яйцеклітина.

— Ви єдиний чоловік із регулярним доступом до абатства. Ви служите тут месу, вислуховуєте сповіді.

— Так.

— Вам відомі їхні найінтимніші таємниці.

— Лише ті, які вони мені відкривають.

— Ви — символ влади.

— Дехто вбачає це у священиках.

— Для юної послушниці ви точно авторитет.

— І це автоматично робить мене підозрюваним?

— Ви були б не першим священиком, який порушив свої обітниці.

Отець Брофі зітхнув, уперше опустив очі. Не уникаючи її погляду — то був радше сумний кивок визнання.

— Нині з цим непросто. Те, як люди на нас дивляться, як жартують у нас за спиною. Коли я служу месу, дивлюся на обличчя в церкві й розумію, що вони думають. Їм цікаво, чи я торкаюся маленьких хлопчиків, чи жадаю юних дівчат. Їх усіх це цікавить, так само як вас. А ви ще й припускаєте найгірше.

— Дитина ваша, отче Брофі?

Сині очі знову зосередилися на ній. Погляд рівний, спокійний.

— Ні. Я ніколи не порушував обітниць.

— Ви ж розумієте, що ми не можемо повірити вам на слово.

— Я ж можу брехати, чи не так?

Хоча священик не підвищив голосу, Мора розчула в ньому нотку гніву. Він підійшов ближче. І вона завмерла, опираючись бажанню відступити.

— Я можу накопичувати гріхи — один за одним. До чого може призвести ця спіраль, цей ланцюг гріхів? Брехня. Зваблення черниці. Убивство?

— Поліція мусить розглянути всі мотиви. Навіть ваші.

— Гадаю, вам знадобиться моя ДНК.

— Вона виключить вас зі списку кандидатів на батьківство.

— Або ж укаже на мене як на головного підозрюваного.

— Може бути й так, усе залежить від результатів.

— А ви як думаєте, що покаже аналіз?

— Не маю жодного уявлення.

— Але ж мусите мати припущення. Ви стоїте тут, дивитеся на мене. То чи ви бачите вбивцю?

— Я довіряю лише доказам.

— Числа й факти. Це все, у що ви вірите.

— Так.

— А якби я сказав, що готовий здати аналіз ДНК? Що здам вам аналіз крові хоч тут і зараз, якщо ви готові його взяти?

— Кров непотрібна. Лише мазок з рота.

— Гаразд, мазок. Хочу лише прояснити, що я добровільно на це йду.

— Я передам детективу Ріццолі, вона все зробить.

— Тоді ви передумаєте? Щодо моєї провини?

— Як я вже сказала, я знатиму, коли побачу результати.

Вона відчинила двері й вийшла.

Священик пішов за нею надвір. Він був без пальта, але холод, здавалося, його не тривожив, уся увага була зосереджена на Морі.

— Ви казали, що вас виховували католичкою, — мовив він.

— Я вчилась у католицькій школі. В Академії святих немовлят-мучеників у Сан-Франциско.

— І все одно вірите лише в аналізи. У свою науку.

— А на що мені покладатися?

— На інстинкти? На віру?

— Віру у вас? Тільки тому, що ви священик?

— Тільки? — Отець Брофі похитав головою, сумно засміявся. Його дихання білою хмаринкою висіло в холодному повітрі. — Здається, от і відповідь на моє запитання.

— Я не здогадуюся. Не роблю припущень стосовно інших людей: надто часто вони чинять несподівано.

Вони дійшли до воріт. Священик відчинив їх, Мора вийшла. Ворота зачинилися за нею, раптово відокремивши його світ від її світу.

— Пам’ятаєте чоловіка, який тоді знепритомнів? — запитав він. — Того, якому ми робили штучне дихання?

— Так.

— Він живий. Я зранку його провідував. Він при тямі, може говорити.

— Рада це чути.

— Ви думали, що він не виживе.

— Усе було проти нього.

— От бачите? Іноді цифри та статистика помиляються.

Мора розвернулася, щоб піти.

— Докторко Айлс! — гукнув отець Брофі. — Ви виросли в церкві. Невже від вашої віри нічого не залишилося?

Вона озирнулася на нього.

— Віра не потребує доказів, — мовила вона. — А я потребую.

Розтин дитини — страшний сон кожного патологоанатома. Натягуючи рукавички й готуючи інструменти, Мора уникала погляду на крихітний згорток на столі, намагалася якомога довше відсторонюватися від сумної реальності, з якою мусила мати справу. Єдиним звуком у кімнаті було клацання інструментів. Жоден із глядачів, які зібралися навколо столу, не мав настрою щось говорити.

В її лабораторії завжди панувала атмосфера поваги. Ще студенткою вона спостерігала за розтинами своїх пацієнтів, і хоча патологоанатоми, які їх робили, сприймали цих мертвих як анонімних чужинців, вона знала їх за життя й не могла бачити їх на столі, не пригадуючи голосів чи того, як у їхніх очах світилася свідомість. Лабораторія патологоанатома була не тим місцем, де були доречними жарти чи балачки про вчорашнє побачення — такої поведінки вона не толерувала. Один її суворий погляд міг угамувати навіть найзухвалішого копа. Мора знала, що вони не безсердечні, що гумор — їхній спосіб упоратися з темними сторонами роботи, але водночас чекала, що цей гумор залишиться за дверима, інакше можна було розраховувати на гостре слівце від неї.

Утім, якщо на столі лежала дитина, у таких словах ніколи не було потреби.

Мора подивилася на двох детективів. Баррі Фрост був, як завжди, хворобливо блідий і стояв подалі від столу, наче готуючись до втечі. Сьогодні аутопсія була важка не через неприємні запахи, а через вік жертви. Ріццолі стояла поряд з ним, на обличчі застигла рішучість, невисока й худа фігурка майже потонула в лікарській формі, на кілька розмірів більшій, ніж треба. Вона зайняла місце чітко навпроти столу, наче оголошуючи: я готова. Я впораюся з усім. Мора бачила такий-от настрій у жінок у хірургії. Може, чоловіки й звали їх сучками, та вона бачила справжню сутність — бойову готовність жінок, які так тяжко працювали, щоби ствердитись у чоловічій професії, що зрештою перебирали й чоловічу пиху. Ріццолі чудово опанувала цей прийом, однак вираз обличчя не зовсім пасував до безстрашної пози. Воно було напружене й бліде, шкіра під очима позначена втомою.

Йошима спрямував світло на згорток і чекав на вказівки Мори біля таці з інструментами.

Ковдра була мокра; поки вона обережно розгортала її, відкриваючи наступний шар, на стіл текла крижана вода. Крихітна ступня, яку вона бачила на місці, тепер відкрилася повністю, визирнула з мокрої лляної тканини. До тіла немовляти білим саваном пристала біла наволочка, застібнута на булавки. На тканині було видно рожеві цятки.

Мора взяла пінцет, зняла їх, поклала на маленьку тацю.

— Що це таке? — запитав Фрост.

— Схоже на конфеті, — завважила Ріццолі.

Мора занурила пінцет глибше у мокрі складки й дістала гілочку.

— Не конфеті, — сказала вона. — Це сухі квіти.

Ця знахідка оповила кімнату мовчанням. «Знак любові, — подумала Мора. — Жалоби». Згадала, яка зворушена була багато років тому, коли дізналася, що неандертальці ховали своїх мертвих із квітами. Це було свідченням скорботи, а отже, й людяності. «За цією дитиною тужили, — подумала вона. — Сповили, посипали сухими пелюстками, загорнули в теплу ковдрочку. Не викинули, як сміття, а поховали. Попрощалися».

Вона зосередилася на майже ляльковій ніжці, що визирала з савана. Шкіра на підошві була зморщена від прісної води, але слідів гниття не було, мармурового візерунка судин теж. Ставок майже наскрізь промерз, тіло могло зберігатись у такому стані тижнями. Точний час смерті визначити буде дуже важко, якщо взагалі можливо.

Мора відклала пінцет, зняла чотири булавки, на які наволочка була застібнута знизу. Вони м’яко мелодійно дзенькнули, коли вона опустила їх на тацю. Обережно відгорнула тканину, підняла її, відкриваючи обидві ноги із зігнутими колінами та розведеними, мов у жабки, стегнами.

Розмір відповідав доношеному плоду.

Вона відкрила геніталії й набряклу пуповину, перев’язану червоною атласною стрічкою. Раптом згадала черниць, які сиділи за столом на кухні, й те, як скривлені руки тягнулися по сухі пелюстки й стрічки для саше. «Дитинка з саше, — подумала вона. — Так само посипана квітами й перев’язана стрічкою».

— Хлопчик, — мовила Ріццолі, її голос зірвався.

Мора подивилася на неї й помітила, що вона пополотніла ще більше й тепер спиралася на стіл, наче не могла втриматися на ногах.

— Може, вам треба вийти?

Ріццолі сковтнула.

— Просто…

— Що?

— Нічого. Усе гаразд.

— Це важко, я знаю. З дітьми завжди важко. Якщо хочете присісти…

— Я сказала, все гаразд.

Далі мало бути гірше.

Мора розгорнула наволочку на грудях, обережно вивільнила одну ручку, тоді другу, щоб не зачепилися за мокру тканину. Кисті були досконало розвинуті, крихітні пальчики сформовані для того, щоб тягнутися до материного обличчя, хапати за волосся. Саме кисті нарівні з лицем — найупізнаваніша людська риса, і дивитися на них було майже боляче.

Вона просунула руку всередину згортка, щоб підтримати голову, знімаючи решту тканини.

І одразу збагнула, що щось не так.

Череп здавався ненормальним на дотик, нелюдським. Мора завмерла, у горлі стало сухо. З відчуттям жаху вона зняла тканину, відкриваючи голову немовляти.

Ріццолі зойкнула й відсахнулася від столу.

— Господи, — промовив Фрост. — Що, в біса, з ним сталося?

Надто ошелешена, щоб говорити, Мора просто перелякано дивилася на розчахнутий череп, в якому виднівся мозок. На обличчя, схоже на зібгану гумову маску.

Металева таця раптом перевернулась і впала.

Мора підвела очі саме вчасно, щоб побачити, як біла Джейн Ріццолі повільно падає на підлогу.