Гра на багатьох барабанчиках

Че Ґевара

Усе тоді діялось у темряві. Чи таке взагалі можливе? День з’являвся лиш на хвилинку, але й тоді був шорстким, як полотняна білизна, як накрохмалена постіль у гуртожитку, як светр, котрий в’язали цілу осінь з килимної штучної пряжі. Сонце — величезна шістдесятиватна лампочка. Коли закінчувались уроки у школах, було вже темно, а потім робилося все темніше й темніше. Тьмяно освітлені пусті крамниці кидали жовті плями на мокрі тротуари. Півморок у трамваях, півморок за засуненими фіранками вікон квартир на Новоткі. Початок грудня. Варшава.

Мені весь час було холодно. На зупинках я марила про пухову куртку, але вона не існувала у цьому вимірі. Такі речі були з космосу, з якогось закордону, зі світу, який не можна було навіть уявити. У молочному барі біля університету, барі, який усі називали «Тарган», я замовляла півпорції овочів і налисник. Потім почувалася сп’янілою від переїдання. Чи мені ще стане на пончик? Коли я вже працюватиму — мріяла, — коли буду дорослою, влаштованою в житті жінкою, куплю собі цілу тацю пончиків — на Мархлєвського — бо там роблять найкращі. Їстиму їх спокійно і систематично, почну з того, який лежить на вершечку піраміди.

Волонтери на котрихось там зборах в актовій залі дістали спеціальні перепустки зі страйку, тому я могла виходити, була серед привілейованих. Гордо збирала зі столу для спання свої речі і сходила додолу, де черговий перевіряв моє прізвище у списку, а потім ключем відмикав мені двері. Я зупинялася на морознім повітрі, у раптовій тиші, у нерішучому світлі, яке ховало таємниці інститутського парку. Зникав шум розмов, звук пінг-понгу — ці монотонні удари об ламінати столів, глухий бренькіт гітари десь із-поза стін. Зникав клуб висушеного повітря, інкрустований пилом, який у всіх у нас був у горлі. Я дихала морозом. Мої пацієнти були моїми визволителями; вони робили мене вільною. Здалеку, з Праги,[2] давали мені відпущення гріхів, котре, як ангельський лист, летіло над містом через Віслу і опускалося на Ставках над моєю головою. Вогник Святого Духа. Я була обраною.

Я йшла до зупинки автобуса 111 і вже біля Пам'ятника дерев'яніла від холоду, але потім, коли автобус приїздив, я вмощувалась у ньому, як удома — ноги спирала на поперечці під сидінням, полами плаща огортала щільно клуби і стегна, піднімала комір і в комфорті власного подиху, який зігрівав мене, сунула містом, як око, як чиста темна зіниця.

Як тільки автобус залишав за собою Театральну Площу і в'їжджав у Краківське Передмістя, страйк в університеті давав знати про себе виписаними червоним транспарантами, що висіли впоперек будинку філософського факультету і на університетській брамі. Рух, збудження, дивна ейфорія, віночки темних людських постатей, кіоски із самвидавом, і завжди перед філософією двоє хлопців з коробкою, у яку перехожі кидали цигарки, рідше цілі пачки, частіше поодинчі штуки. Ми там, на Ставках, були відокремлені від цього ентузіазму, галасу, світла й тепла. Варилися в понурому будинкові, робилися глевкими. Ми були провінційним страйком. Не допомагав Боб Марлі, який звучав постійно, як своєрідна революційна катеринка, як молитовний млинок. Уся історія творилася тут, на Краківському Передмісті.

З вікон автобуса я бачила пополуденний рух на Новому Світі — завжди знайдеться щось, що треба залагодити, завжди щось, що треба побачити, стадний інстинкт в історичні моменти посилюється. Я висідала на Новому Світі або їхала далі через темну, байдужу Віслу на Саську Кемпу. Там місто затихало, сніг рипів сміливіше, як на селі. У вулицю входилося, як в обійми дбайливої жінки.

Під моєю опікою було троє дорослих людей. Мій шеф, М., говорив про них «клієнти». Я також казала «клієнти». Зрадою було би сказати «пацієнти» — це б означало, що перебуваєш на тому боці, на боці конформізму, лицемірів, на боці системи. М. говорив також «божевільні», «вар’яти», що мені подобалося найбільше, бо звучало по-сільському і звично, ніби цим словом повертаєшся до самих джерел, до льону, бавовни і простого чорного хліба; у них не звучав обман, не було в них пустого мудрування, ніяких «маніакально-депресивних психозів», ніяких «параноїдальних шизофреній» чи «borderline». Простим словам можна було вірити. Такою є правда — люди божеволіють, так діється одвічно, говорив М. Чому це так? Для цього ви вчитеся, на лекціях встановите, чи то гени, виховання, незначні перетворення молекул, ензими, демони — чи одвічний ритуал. Люди божеволіють, тут двох думок бути не може. Так було завжди. Завжди були божевільні і були нормальні, а десь між ними — ми, терплячі помагачі.

М. керував нами з третього поверху кам’яниці на Тамці, але я рідко його бачила. Я контактувала зі старшими волонтерами, які нами опікувались. Усе було ієрархічно, оскільки я належала до мережі. Ми розбігалися щодня пополудні, як члени таємного ордену, як езотерична швидка допомога, як комівояжери психічного здоров’я. Якщо я часом втрачала голову, то уявляла собі, що би він зробив на моєму місці. М., бородатий і великий, завжди в картатій фланелевій сорочці, спертий на підвіконня, звідки бачив усе місто. Думка про нього заспокоювала мене. Його повчання були ясними, хоча він ніколи не висловлював їх напряму, навіть коли після зборів ми пили у нього вдома — люди страждають, так-бо влаштований світ. Але часом страждають безглуздо, приносять себе в жертву, хоча ніхто від них цього не вимагає і ніхто цього не розуміє. Наше завдання — просто бути з ними. Ми віримо, що це їм допомагає. Не знаємо докладно, як.

Я мала два своїх пункти — Саська Кемпа, кілька затінених деревами вулиць, і Новий Світ, одразу біля Алей, у кав’ярні «Аматорська». Тут за столиком у кутку, у цій кнайпочці, задимленій і темній навіть у короткі, як мить, зимові полудні, курячи цигарки й п’ючи чай, я чекала на Че Ґевару. Я звичайно сідала за столик біля самого вікна, через яке бачила кусок вулиці з крамницею готового одягу, де ніколи нічого не було. Жінки в картатих безформних плащах полювали з мотузяними сітками на мить, коли завозили товар. Мій пацієнт входив, голосно тупаючи, стріляючи очима, у повній театральній готовності, обвішаний манірками, перев’язаний ременями, що імітували кулеметні стрічки, у своїй довгій до землі шинелі, у шоломі, під яким була темна вовняна шапка. «Хайль Гітлер!» — кричав від дверей. Або: «Хай живе і пасеться!», або щось таке ж недоречне, а люди поволі повертали до нього голови й усміхалися чи то глузливо, чи поблажливо, більш чи менш щиро. Часом хтось гукне: «Привіт, Че Ґевара!». І потім знову вертався звичний гомін.

Поки доходив до мене, зачіпав ще кількох осіб, читав їм якогось віршика, потім жартував із кельнеркою, коли заварювала йому слабенький чай, без цитрини, зате солодкий, як патока.

— Чекає мене, — повідомляв усім, показуючи на мене пальцем.

Коли нарешті сідав і скидав шолом, з-під нього з’являлася сива, підстрижена на їжака голова, а я мала враження, що він оце опинився у роздягальні свого театру. Сходив зі сцени, гасив світло і полегшено зітхав.

— Холодно, — казав спокійним голосом і грів долоні чаєм.

Посміхався. Його гладеньке, бліде дитяче обличчя не знало гримас.

— Ну, як воно? — питала я, а він відповідав: «добре» або «недобре», але це, мабуть, не мало ніякого значення, бо що то значило добре-недобре? У його житті будь-які оцінки ходили власними стежками, укладені за індивідуальним зразком. Так само безглуздо було намовляти його вживати прописані ліки, бо не хотів того робити.

— Я перестаю бути собою, коли ковтаю таблетки, — казав.

М. казав, що божевілля буває своєрідним, дивним пристосуванням до світу. Немає в цьому нічого поганого. Всього лишень, щоби не страждати безглуздо — додавав отой свій улюблений вислів, а ми потім розмірковували, коли ж страждають із глуздом. Щоби не дати себе умиротворити — це теж було його улюблене слово, — умиротворити страхом.

Ішлося, отже, про те, щоб у відповідний момент відвезти Че Ґевару до лікарні, саме тоді, коли страждання раптово покидало свою безпечну заплавину, коли ставало небезпечним для життя, абсолютно нестерпним. Коли світ раптом вишкірював зуби, робився потворним і показував своє справжнє обличчя — завжди був проти людей. Ішлося про те, щоби закрити квартиру, зберегти ключі, потім навідувати в палаті, а коли випишуть — знову облаштувати в житті. І тоді знову стати ще одним глядачем Че Ґевари, придивлятися до нього, коли зачіпає людей на вулиці, коли затримує своїм костюмом цілі родини, стареньких жінок у капелюхах і нитяних рукавичках, чоловіків, що приїхали до столиці в службових справах, які утікали від нього, відмахуючись портфелями. Бувало, ми прощались, але потім я ще ішла за ним Новим Світом і Рутковського, а його причеплені до пояса манірки дзвеніли й розлякували дезорієнтованих голубів. Дехто трактував його як жебрака і всовував йому в долоню кілька копійок. Він брав їх і не виглядав засоромленим. Ще бачила, як він приєднувався до демонстрацій. Блазнював. Марширував. Кричав: «Hande hoch!» або «Гестапо!», відтворюючи тим якісь воєнні записи, якими повна була його голова — пам’ять його не виходила в майбутнє поза сорок п’ятий рік. Він ігнорував сучасність і, може, тому міг почуватися у безпеці — він був неактуальним. І усе ж я боялася, що з ним станеться щось недобре. Революції не люблять божевільних, бо самі смертельно поважні.

— Можемо піти до клубу, — пропонувала я, маючи на гадці пральню, перетворену на клуб, куди ми приходили з підопічними на чай, шашки чи пінг-понг.

— Я не люблю туди ходити.

— Тоді скажи, чому. Чому ти це робиш?

— Не знаю. Може, я й справді божевільний.

— Може, й так.

Увечері на страйку обидва телефони потрапляли в облогу, і до них витворювалась величезна черга. Мама повторювала, як зачарована, одне й те ж саме: «Вертайся додому. Сідай у поїзд і вертайся додому». Батько виривав у неї трубку й казав: «Привези мені які-небудь матеріали». Я залазила у спальний мішок і читала, лежачи на столі, біля батареї. Поруч, на сусідньому столі, жила пара старшокурсників, але мені й на думку не спадало, що я можу з ними заговорити. Вони були повністю зайняті собою.

Нескінченні збори в актовій залі, вимоги, які ставили на голосування, голова комітету, який постукував дерев’яними сабо по бетонній підлозі, що лишилася від часів, коли в корпусі психології містилося гестапо. Тоді з кожною хвилиною мені передавався отой піднесений настрій революції. Розкішне почуття бути лише коліщатком у машині, дрібкою піску, малесенькою часточкою, сніжинкою, яка усвідомлює, що є частиною снігової завії. Це велика полегкість — жити колективним життям, не належати собі, втратити межі, хоча б на мить. Ми курили цигарки біля повних до країв попільничок у коридорі, що вів до актової зали. Групки курців колихалися, змінювалися, щохвилини хтось підходив, хтось відходив. А потім мене несподівано охоплювала втома, і потреба самотности ставала такою великою, що я замикалася в туалеті на третьому поверсі і сиділа там, вдивляючись у клапті облупленої олійної фарби. Тамувала подих, коли хтось раптом шарпав за клямку, а потім займав місце у сусідній кабінці. Верталася, засоромлена, на свій стіл, уже вкотре читала «Гру в класики», цього разу згідно з іншим ключем, з іншого боку. Відкриття, що послідовність подій не мусить бути постійною і що в житті, можливо, діється так само — події тасуються перед моїми очима й укладаються у випадкові конфігурації, — схвилювало мене. Я сходила вниз, ставала в чергу до телефону, щоби одразу покинути її і йти до буфету, а звідти знову в чергу і ще раз повторити цю схему. І потім на стіл, і до туалету, і до актової зали, і до телефону, на стіл, до буфету… Потім у мене вже склалося враження, що інші теж так роблять, що експериментують із порядком і хаосом, і звідси й виникає отой неспокійний рух у будинку, групки людей на вулицях, лопотіння прапорів, понатиканих усюди, де тільки можна й не можна, ця раптова непроникна темрява у середині дня.

Місто за шибою темнішало, блищало, як скло. 3-понад батареї, зі столу, прикритого спальним мішком, видавалося місцем, де не було вже ніяких людських, приязних територій, ніби цей час поздирав м’яке оббиття зі світу й оголив його гострі, потворні скелети. Мавпочки з експерименту — їм запропонували на вибір два макети матерів: одні були приємні й м’які, але не мали молока; інші — дротяні й холодні, зате з їхніх штучних сосків молока текло досхочу. І маленькі мавпочки вибирали розкішну м’якість голодної смерти. Слабенькі, тулилися вони до штучного хутра. Перед сном я молилася за усіх істот з експериментів. А також за людей.

Я тоді потребувала м’якости. Мої долоні мимоволі тягнулися до плюшевих штор у кіно і ресторанах, тужили за неможливими велюрами й оксамитами, вигладжували до полисіння вельветові штани, м’яли запрану єдвабну хустку. Я жадала м’якости лагідного, вогкого весняного повітря, сонця, піску, справжньої кави, запашного мила. Мені боліли кістки від спання на столі, а шорсткий гольф мого светра, залишав на шкірі шиї червоний обруч.

Під моєю опікою був також Ігор. Майже мого віку, жив з матір’ю й батьком у повній декоративних прикрас квартирі на Шасерів. Він тікав із дому, пересідав з поїзда в поїзд, без квитка, скромний, спокійний, завжди у гарному настрої. Давав собі раду під час тих подорожей — люди частували його канапкою, яблуком, карамелькою. Він умів справити гарне враження. Зникав на цілі місяці. Вертався брудний і стомлений. Мати у якомусь нападі шаленства відвозила його тоді до лікарні. Його, однак, швидко випускали. Листоноша приносив йому пенсію, і Ігор знову вирушав залізничними трасами. Сп’янілий від подорожі, від цього руху вперед, будь-куди, він не давав про себе знати, аж якийсь час згодом привозила його міліція чи швидка допомога з якого-небудь Елка чи Сувалків. Ми пробували всадити його в якомусь одному місці, як куща, пробували притримати його. Я ходила з ним до клубу, де монотонно й до нудоти грали в карти, в настільні ігри, розв’язували кросворди. Ми підсували йому під сам ніс усі можливі захоплення — колекціонування марок, склеювання моделей літаків, розведення рибок в акваріумі, збирання мінералів. Він лагідно усміхався і повертався до теми поїздів. Просив мене, щоби прогулятися на вокзал — через міст, потім Єрусалимськими. Отак ми обоє мандрували перонами, дивлячись, як на електронних табло змінюються станції призначення. Він ставав біля самої червоної лінії, аби як слід придивитися до поїзда, що прибував. Лічив вагони. Знав, що в цьому буде один купейний, а в іншому лише плацкартні.

— О, СВ, — промовляв із благоговінням.

— Ти не можеш волочитися Польщею, — повторювала я йому, наче він був дитиною, а я якоюсь спільною, загальною матір’ю.

— Знаю, — відповідав він, як дорослий.

— Це небезпечно, так не можна жити. Ти ж потім знову опинишся в лікарні.

— А чи не можна влаштувати, щоби я став залізничником?

— Можна, але треба було би ходити до школи.

— А без школи не можна? — питав він, розчарований.

Мене він називав «Королева Польщі».

Через кілька років він відвідав моїх батьків. З наших розмов запам’ятав, мабуть, назву містечка. Приїхав рано-вранці, добре одягнений, гречний. Сказав, що він мій знайомий. Мама почастувала його сніданком, і сиділи собі утрьох, розмовляли. А як тільки Ігор відчув себе у безпеці, він розгорнув перед ними видіння космосу залізничних сполучень, вокзалів, локомотивів і залізничників, всесвіту в русі, у вічному поспіхові, в пересадках, у клубах бухаючої пари, у скреготі стрілок, свистків та погукувань, у монотонному гуркоті, зусиллях толоків і натовпів, що сунуть заскленими нефами на підмостки перонів, до вівтарів квиткових кас, де жрецька спільнота начальників станцій виконувала свої ритуали, а кондуктори з’являлися в мундирах на свої говіння. Священні станції призначення, містика кінцевих пунктів, спасіння через подорож, через подорож, через подорож.

— І ваша донька, Королева Польщі, Психологічна Цариця, Древлянська Богиня, слава їй, хай щастить їй у житті й після життя, в смерті й після смерти, заклинаю на усі чверті.

Над містечком світило травневе сонце, через вікна заглядали до кухні гілки модрини. Сусід замітав тротуар перед будинком. Кусок став раптом у горлі моєї мами. Знерухоміла цигарка в устах мого тата.

На страйку був Цирил. Дивний, високий хлопець із прищавим обличчям, покритим нерівними купками заросту. Надзвичайно здібний, і хоча й був схильний до аутизму, його прийняли до університету як виняток. Понурий, сунув коридором, а ті, кого він минав, раптом ніяково замовкали, збентежені своїми балачками, переводили погляд на пофарбовані олійною фарбою стіни, гасили цигарки або починали раптом читати оголошення. Під час бурхливих зборів в актовій залі він ставав у кутку і тупився в підлогу, за кілька метрів від кінчиків своїх черевиків. Мимоволі ми йшли за його поглядом, шукаючи на підлозі якогось ґанджу, папірця, копійки. Але він дивився в ніщо. Ним здалеку опікувалася Б., яку студенти любили. Вона неустанно нагадувала нам про необхідність терпимости, про те, що ми виняткові, що лікуватимемо тих, котрі назовні, що ми змінимо світ, що всі люди рівні й варті любови, що поняття психічної хвороби належить репресивній системі. А коли Цирил брав слово, то говорив доладно й логічно, хоча й повільно — ми напружено слухали його, чекаючи якогось вибуху дивацтва, знаку, тавра. Коли закінчував, якийсь час панувала тиша. Нам потрібен був час, щоби прийти до тями. Звичний шум помалу набував нормальної інтенсивности.

Ніби нічого й не мінялося. Ніби усе могло би так тривати й тривати, життя на аварійній швидкості; може, страйк — це нормальний, очевидний стан світу, може, він найближчий людській природі — а не отой застиглий задушливий порядок. А однак, десь під спудом усе ставало нестерпним.

Одного вечора Цирил знавіснів. Біг коридорами, відбиваючись від стін, кричав страшно, нелюдсько. Його потворний голос зловісно гримів у голій тиші, в стінах колишньої комендатури гестапо, на погано освітлених сходових клітках, брутально будив нас від сну голосувань, списків вимог, ідеї ротаційного страйку. Перелякані, ми тулилися до стін.

За ним бігла Б., пробувала його заспокоїти, пригорнути до себе, притулити. Він виривався. «Цирил, Цирил», повторювала вона монотонно, наче хотіла його приспати. Нарешті він дозволив затримати себе, а вона і ще кілька осіб із клінічної забрали його у якусь палату. Професор гуманістичної психології наказав нам усім розійтися. А ми пробували розпорошитись у довгих коридорах, у лекційних залах, звідки все одно було чути отой страшний крик. Я чула глухі удари — Цирил бився головою об стіну.

Нарешті викликали швидку. Ми бачили, як трохи згодом Цирила виводили у гамівній сорочці.

Кожен би збожеволів у цій замкнутості, коментували ми цю подію між собою, у цих задушливих, запорошених коридорах, густих від диму, з єдиним видом із тутешніх вікон — сірі кубики багатоквартирних будинків, що стоять між голими деревами. Земля, як військова куртка — закамуфльована під зиму — брунатно-білими нерегулярними плямами. Нехай це вже скінчиться. Ходімо додому.

До пані Анни мені було найближче — Новий Світ, перша брама за цукернею Бліклі, великий двір, будинки, поставлені зламаним квадратом. Пісочниця, дві лавки, бетонні урни для сміття, кілька дерев — кленів, кущі сніжноягідника. Квартира пані Анни була на п’ятому поверсі, високо, і тому вона так неохоче з неї виходила. Передпокій, кімната й кухонька. Вікно балкону виходило на вулицю. Пані Анна дивилася на Новий Світ завжди через фіранку — їй треба було бачити вулицю туманну, невиразну, позначену геометричним орнаментом. Двічі на тиждень сходила вниз, робила якісь дрібні закупки в пустих гастрономах, а потім ішла до «Аматорської» на чарочку коньяку. Від кави вона давно вже відмовилась. Там я часом призначала їй зустрічі. Бувало, що якийсь час ми сиділи за одним столиком із Че Ґеварою, але тоді їй це не подобалось. Дивилася на його міни й вибрики дуже несхвально.

— Та опануйтесь нарешті! — сичала на нього.

Підносила свою чарку до губ. Лише коли Че Ґевара йшов, побрязкуючи манірками й нанизаними на мотузки гільзами від набоїв, казала:

— Стає чимраз гірше. Я п’ю тепле молоко, розігріваю ноги грілкою, але все одно нічого в мене не виходить. Не сплю цілу ніч, лиш часом западаю хвилин на двадцять у якусь маячню, якісь напівсни, розтягнуті, безглузді, болючі. Ах, доню моя, що робити, що робити? — драматично запитувала у мене, стискаючи худими пальцями мою руку.

— Може, замало свіжого повітря? — питала я наївно; ми вже віддавна грали у цю гру.

— Ах, ні, доню, я щовечора провітрюю принаймні півгодини, — відповідала вона.

— Може, ви їсте щось важке для шлунка? — пробувала я далі.

— Ні, ні, кохана, останній раз я їм о п’ятій.

— Можемо попросити таблетки, — казала я нарешті.

Тоді вона відсувалася від столика і завмирала на мить у позі, повній обурення.

— Цього я ніколи би не допустила, ніколи, — висапувала врешті. — Тоді сталося би щось страшне, не знаю, що, але щось страшне.

— Ходімо погуляємо, пані Анно.

Тільки це я й могла їй запропонувати.

Ми йшли по Фоксаль і Коперніка, а потім Свєнтокшиською верталися на Новий Світ. Або в інший бік, до річки; за нею відкривалися спокусливі простори, які обох нас, мабуть, вабили, хоча ми ніколи не говорили про це. Пройти в надрічні зарості, іти вздовж річки за її одвічним рухом, покинути місто, заглибитись у скуті морозом поля, мандрувати польовими дорогами, переходити межі, позначені вербами. Може, дійти до моря, а може, навпаки — іти на південь, через гори, а потім на велику рівнину. Повикидати спершу наші шапки, потім рукавички, нарешті на краю виноградника залишити зимове пальто. Заглиблюватись у щораз довший день, давати світові обмивати тебе.

Яка б не була погода, вона тремтіла. Прикушуючи губи, уважно розглядала кожен метр тротуару, поручні огорожі, сходи, перевіряла кінчиком черевика бордюри. Часом, знайшовши якусь діру, недосконалість, іржаву пляму, дивилася на мене з розумінням і сумом. Закутавшись, ми ішли поруч.

Казала, щоби я уважно дивилася. Я бачила місто, завжди сіре, різних відтінків сірости, місто неприємне на дотик, холодне, потріскане, розламане навпіл, з раною ріки посередині. Поодинокі автобуси беззвучно сунули мостами і одразу верталися. Люди двоїлися, відбиваючись у великих, потемнілих шибах вітрин. З їхніх вуст, як нерішучі душі, злітали білі подихи. Колись вона запитала мене, де я живу, і, почувши у відповідь, що на Заменгофа, затулила від страху рота.

— Не повинні були будувати домів на цвинтарі. Повинні були відгородити руїни гетто від решти країни і зробити справжній цвинтар, музей. Зрештою, так треба було зробити з усім містом. Могли би відбудувати Варшаву десь біля Ченстохови, ближче до Найсвятішої Діви, або над Наревом, там так гарно. Переїдь звідти, дитинко.

Багато разів я обіцяла їй зробити це і проводжала її до квартири, високої, вузької, як шпаківня. Обтрушувала з її пальта сніг, запарювала чай мадрас у білому порцеляновому чайничкові і ставила варитися картоплю. Вона підганяла мене:

— Говори зі мною, питай, відповідай, змуч мене, щоби я заснула, напевно заснула, коли ти підеш.

Отож я й молола щось. Розповідала їй про страйк, про зміни, які мають відбутися, про людей, але то, власне кажучи, були дивні розповіді. Світ із квартири пані Анни здавався нереальним, непокоїв браком життя. Там, унизу, нічого не діялося — гасла з цієї висоти вже не прочитувалися, відголоси будь-якої маніфестації губилися в лабіринтах подвір’їв і повторювалися однією побляклою фразою, що втратила значення. Місто було збудоване з дахів, антен і коминів — для птахів і для хмар, для вічно захмареного неба, для темноти. Не для людей.

— Бачиш, дитинко, це вже кінець. Бачиш, як на обрії розмазується картина, бачиш?

— У таку погоду завжди так буває, — заспокоювала я її.

Мабуть, усі ми тоді несвідомо брали участь у якійсь космічній війні. Може, змагалися між собою планетарні впливи? Так, щось такого мало бути. Люди влаштовували одні одним пастки, стріляли зблизька одне в одного — в папу, в Рейґана, в Леннона. Усе виглядало так, ніби за мить мало змінитися у щось зовсім інше, ще не пізнане. Реальність вібрувала. Ілюзія та її втрата навзаєм поступалися місцем одна одній. Фуркотіли під сонячним вітром заслони майї.

— Я бачу світ уві сні, — говорила пані Анна, скупо миючи під краном наші чашки після чаю, старанно витираючи ложечки рушничком. — Бачу його уві сні, але маю клопоти зі сном. Ти не можеш допомогти мені, — додавала. — Ніхто не може. Ти просто приходиш сюди, і ми розмовляємо. Це вже кінець.

Я не вірила їй, але не хотіла спускати її на землю. Чому ми всі маємо стояти на землі, казала я собі. Немає нічого поганого в тому, аби вважати, що ти допомагаєш світові існувати, що тримаєш його на своїх плечах, як Атлас. Що несеш йому спасіння, що за нього вмираєш. У певному смислі, це правда. Якщо дивитися з певної точки зору — це велика правда.

Онтологія пані Анни була така: вона вірила, що її сон рятує світ. Що під час її сну світ — уже дещо зіпсований, понівечений, зношений — регенерується. Що вона, коли спить, рятує світ од смерти. Ніхто про це, звичайно, не знає — люди ж такі тоскно двовимірні («як листок паперу», казала вона), і тільки вона, я і її лікар знали правду. Навіть донька пані Анни, відоме з телевізора обличчя, не здогадувалася про це. Вона лиш відвозила її до лікарні, коли пригніченість і безсоння ввергали пані Анну в багатомісячні депресії.

— Чому ви? — запитала я її при першій зустрічі, а вона сказала мені розрізати заповнені кросворди на квадрати з літерами. Робила з них величезні мозаїки. І лиш якийсь час згодом підняла тільки таємничо палець і жестом Івана Хрестителя показала на небо.

Але як же їй рятувати цей світ, якщо в неї безсоння? Вона поглядом показувала мені людей, які купчилися в чергах, страйкові транспаранти на університеті — усе це діялося через безсоння пані Анни Топель, учительки польської мови на пенсії, одвічної жительки Нового Світу.

Вона казала, коли ми пили отой поганий чай Мадрас із її гарних визолочених чашечок, — що світ потребує близько восьми годин її сну. Це небагато. Але, казала, спить вона годину, дві, та й то неспокійно, вже під сам ранок. Крізь отой слабкий сон чує, як світ тріщить у своїй основі. Щоправда, лікар виписав їй таблетки на сон і на кращий настрій, але вона не може їх уживати. Не можна маніпулювати законами реальности за допомогою примітивної фармакології. Я з нею погодилась. Роздала карти для вісту — найнуднішої гри у карти. Прописувати їй нудьгу, лити на неї цівочками спокій, розтягувати слова, ніколи не доходити до суті, розпалювати тишу, розводити чай водою, наче це гомеопатичні ліки, мугикати під носом колискові. Оце були мої чари.

Колись я бачила, як вона заснула. Спала у кріслі, схиливши набік голову, зі спокійним гарним обличчям. Я мимовільно підійшла до вікна — мені треба було упевнитися. З-за низьких, швидких осінніх хмар виглянуло сонце і розтеклося дахами будинків.

Я приїхала до нього трамваєм у суботу пополудні лише для того, аби швидко перевірити, чи все гаразд. Страйк перетворився в ротаційний, завтра мав відбутися великий мітинг в університеті, а ще сьогодні — якісь вечірні збори.

Че Ґевара довго не хотів відчиняти мені дверей. Я чула його подих за дверима, обклеєними газетою, шурхіт вій біля отвору вічка.

— Гасло? — сказав він.

Я повільно вимовила перше слово, яке спало мені на думку, вже не пам’ятаю, що це могло бути — небо, листок, манірка, і тоді, після хвилини вагання, клацнув замок, і двері відчинилися.

Виглядав він погано. Позбавлений своїх дивацьких атрибутів, отих гранат за поясом, шолома і військових відзнак, у самому лиш сірому спортивному костюмі з анілану він виглядав, як голий. Тремтів усім тілом — вимучений, маленький старушок — зараз відкрилася про нього уся правда. Він зовсім не був дитиною чи навіть розпещеним юнаком. Був худим, постарілим дочасно старушком без дитинства і без дорослости. Одразу з немовляти перетворився в старця. Тепер мусив надолужувати отой втрачений час. Човгаючи надто великими капцями, він повів мене вглиб засипаної газетами квартири. Вікна були завішені старими рушниками, а окрім того, ще й на карнизах висіли рушники. Він цокотів зубами чи то від страху, чи від холоду. Пара виходила з наших уст, як димок у коміксах.

Він сказав, що за ним стежать від ранку. Сказав, що спочатку з вулиці, але тепер вилізли на дерево і заглядають через біноклі й телескопи просто у вікна. Тому він їх заслонив. Я вже хотіла запитати — хто, хто за ним стежить, хто зазіхає на твоє життя, бідний безумцю, але не запитала. Прикусила язика. Кожне з’ясування докладалося би до цієї шаленої візії; кожне слово, кожна спроба визначити переслідувача робили би цей образ сильнішим. Тому я промовчала; заходилася готувати суп із пакета. Він дивився на мене з надією, що я щось скажу, трусився ще більше. Я увімкнула електричне сонечко.

— Може, хочеш до лікарні? — запитала його, коли ми пили гарячий суп із горняток.

Він відповів, що вже надто пізно.

— Я зателефоную по допомогу, — сказала я.

Він припав до дверей і підпер їх.

— Мови немає. Ти не можеш звідси вийти. Ти потрапила в пастку. Зараз почнуть ломитися в двері.

Я нерішуче рушила в його бік і зрозуміла, що має відбутися бійка. Що він мене не випустить.

Він умів читати мої думки. Схопив мене за руку й стиснув. У нас у обох побіліли пальці. У раптовому, гарячому відрусі паніки я подумала, що не знаю, що мушу робити, що повинна діяти сама, що я повинна стати для цього божевільного від страху чоловіка спокійним і надійним прикладом. Узяти в обійми його тремтіння, вгамувати його страх, заспокоїти його. Я поклала йому руки на плечі, прикрила його ковдрою. Притулила його. Відчула, що мій страх зникає, як дим. Оце я стаю широкою й пласкою рівниною, незворушним фрагментом пейзажу. Усе гаразд, я обіцяла йому, що не піду, поки він сам цього не схоче. Пригадала собі пані Анну, що вона не спить і що єдиним порятунком для світу є сон, її сон і наш сон. Лише тоді ми прийдемо до себе, наш сон зацерує всі діри, через які добувається наверх саме лиш зло, непроникна темрява.

— Спати, Че Ґеваро, спати. Будемо спати, — повторювала я.

Я монотонно називала предмети, які готуються до сну, немовби читала особливу молитву — засинають зупинки й дороговкази, вуличні ліхтарі й східці біля входу в крамниці, автомобілі й комини на дахах, дерева, перехрестя, велосипеди, парапети на мості, трамвайні рейки й кошики для сміття, фантики від цукерок і недокурки, використані квитки й порожні пляшки від пива. І усі вулиці на Саській Кемпі — Французька, Оборонців і Хоробрих, Атенська й Саська, а також в інших районах, під кінець уже самі лиш райони й самі міста. Катовіце й Ґданськ. Вальбжих і Люблін. Білосток і Мронґово. Сон суне над самою землею, як грім, як темний, теплий дим. Оповиває усю країну дивним заціпенінням. Люди усюди підносять до облич руки й протирають сонні очі. На дорозі під Калішем автомобілі стають на узбіччі, а водії лягають край дороги спати, просто в сніг. Поїзди затримуються й дрімають у полях, кораблі монотонно колишуться на рейдах, до сну кличе портова сирена. Засинають верфі й зупиняються конвеєри на нічних фабриках. Позіхає ведучий у телевізорі, а потім вкладається спати перед очима сонно здивованих людей.

Я тулила його, як тулять дітей, і не було в цьому нічого непристойного, нічого незаконного, бо ми обоє були однаково крихітними, однаково маленькими. Ми летіли у цій маленькій, повній паперів квартирці з власним електричним сонцем, як одірваний всесвіт із прозорими крихкими стінами, мильна бульбашка над великим морозним містом. Повільні оберти навколо невидимого центра. Я відчула, що його тіло в'яне й стає важким, наче дозріло і має впасти на землю, щоби тепер із неї черпати добру силу, яка вже не дозволить, щоби його здмухнули, як фантик від цукерки. Мені здавалося, що між нами відкрилися шлюзи — зі скреготом, з благоговінням, великі річкові ворота, що оцим колисанням ми урухомили могутній механізм, натиснули кнопку. І тепер його вже не можна затримати — ріки зливалися воєдино, його і моя, зустрічалися, щоби поєднатися й перемішатися, і якусь мить я мала радісне відчуття, що саме так і має бути, що я візьму на себе його страх і розчиню його в собі, як грудку льоду у теплій воді, що, по суті, якби це все можна було зважити й підрахувати, якби можна було визначити міру його страху і мого спокою, вийшло би на моє; я розложистіша за нього, мене є більше. Моя ріка тепліша, випестувана на рівнинах, нагріта сонцем. Він — ледь що маленький струмок, крижаний і неспокійний. І тільки-но я про це подумала, як перелякалася, бо почала втрачати обриси. Маленький струмок переповнювався й вирував, впадав бурхливо, вириваючи дно. Ніс із собою якийсь мул, каламутнішав, атакував чимраз шаленіше. Але все це діялося під спудом, цього не можна було бачити. Че Ґевара заплющив очі й зітхнув. Мені здавалося, що він зараз засне. Але там під спудом почалася битва, натиск, насильство, вторгнення. Під спудом отой невинний старушок ішов напролом, примушував мене дихати в його панічному ритмі. Зсередини, як кола на воді, почали накочувати на мене хвилі паніки. Маленькі крижані уламки перетворилися раптом у дрож, який поволі охоплював усе моє тіло. Я ще пробувала втекти від того чогось страшного, вишкіреного, потворного, але наперед знала, що ніяка втеча неможлива. Бо це був остаточний стан, головний стан. Усе інше нам тільки здавалося. І раптом я зрозуміла, що він, Че Ґевара, має рацію — як могло статися, що це не спало мені на думку раніше? — за нами стежать, сидять на дереві, готують найстрашніші катівні, знають про нас усе. Якісь розмазані люди, темні постаті, сплетені з тіні, але поєднані слизькими пуповинами з темною серединою землі. Справді, чому б не могли сидіти на деревах, якщо відомо, що вони здатні на все? Чому не могли би стежити за нами в біноклі з тополі перед вікном? Як це могло видатися мені абсурдним? Десятки чоловіків у темних плащах, які прокрадаються завулками; сховані в подвір’ях міліцейські собаки; тихе потріскування радіостанцій; вибалушені очі ноктовізорів, націлені у кожне вікно. У своїх таємних садибах мають цілі тонни оснащення, яке нам навіть і не снилося. Тримають руку на пульсі кожного з нас. Диригують історією, тягнуть за мотузки, роблять нам із мозку воду, наказують бачити те, що хочуть, — і ми це бачимо. Підсувають нам під ніс готові речення — і ми їх вимовляємо. Друкують фальшиві газети, у яких описують світ так, як їм хочеться. Примушують нас вірити у щось, що не існує, і заперечувати те, що очевидне. І ми це робимо. Прикидаються нашими друзями, і навіть — так, так — я ніколи не можу бути впевнена, чи той, кого я бачу в дзеркалі, це справді я.

Я підхопилася й поправила штори з рушників на вікнах і про всяк випадок закрутила головний газовий кран. Навшпиньках перевірила, чи двері замкнені на всі замки. Він водив за мною очима як хтось, хто знає.

— А бачиш? А бачиш? Я ж казав. Казав, — бурмотів він.

Ми до ранку сиділи з ним, притулившись, на постілці з газет. У моїй голові цілу ніч розквітали дивні думки, схожі на ті хирляві білі рослини, які виростають морозними ночами на шибах вікон. Я їх замазувала, але вони й далі росли, хоча щораз слабші з кожною годиною. Може, їх проганяв світанок, який надходив. Під кінець я, мабуть, заснула, бо мене розбудив його голос і булькання води в чайнику.

Він стояв біля газової плитки і припинав до пояса пусту картонну кобуру. Штори були вже зняті, крізь вікна падало металеве зимове світло.

— Вже все, — сказав він. — Вони пішли. Але ще повернуться.

Я була приголомшена, немов викурила пачку цигарок, немов зомліла і немов мене привели до тями. З недовірою оглядала квартиру. Підозріло придивлялася до гілля дерев. Читала заголовки порозкидуваних усюди газет. У мене був напад страху, психопатичний випадок, думала я. Він заразив мене, я дозволила інфікувати себе, він загіпнотизував мене, я піддалася сугестії.

— Че, ти їдеш до лікарні. Я йду телефонувати.

Він не протестував і почав збирати свої речі. Коли я вийшла на вулицю, думки мої потихеньку опритомнювали, обтрушувалися, наче мокрі пси. Збиралися докупи, прибігали на збір. Шикувалися в шеренги, формували стрій. Починали розподілятися за порядком номерів. На вулицях було пусто, але це ж неділя. Сьогодні буде мітинг. Номер швидкої допомоги. Пані Анна — зателефонувати до неї і запитати, чи хоч вона, може, добре спала цієї ночі.

Я зайшла в будку і кілька разів набирала номер, але телефон, схоже, був зіпсований. Не приїхав жоден трамвай. Я йшла мостом на другий бік міста, коли побачила в Алеях колону броньованих машин, які наближалися з гуркотом.