Гра на багатьох барабанчиках

Танцюристка

Усю цю руїну вони придбали начебто випадково. Нібито їхали звідкись, і забракло їм бензину, а що був уже вечір, то заночували у цьому селі з дивною, неприємною назвою — Душниця. Колись це був маленький курорт з бюветом питної води, парком із фонтаном і двома пансіонатами. Один вже не існує; залишився лиш той другий, саме отой, який вони винайняли у гміни за марні копійки, обіцяючи, що зроблять там театр. Театр Танцю в Душниці.

Їй сподобалося, що та руїна мала сцену.

Це був невеликий будинок, весь із дерева і червоної цегли — фахверкова стіна. На першому поверсі колись була рецепція, кухня і невеличка їдальня на веранді. З північного боку — танцювальна зала, як у кожному порядному сільському готелику. Стіни в ньому до половини були оббиті дерев'яними панелями, зараз уже понищеними, від яких відпадали спорохнявілі дошки. І ота сцена — теж дерев'яна, невеличка, але ж сцена. Вихід на неї з обох боків приміщення, що служило лаштунками.

На другому поверсі кілька кімнат і дві лазнички. Оце й усе.

Вона була худорлява, навіть більш як худорлява — була худа, як тріска, і якась висушена. Усе в ній було вертикальне, стрілчасте — видовжене обличчя, довгий ніс, довге сиве волосся, яке вона носила розпущеним, що трохи робило з неї відьму. Жінки у її віці мають на голові якісь порядні кучерики чи скромні коки. Вона мала тонкі руки з довгими пальцями і стрункі ноги, завжди в брюках — і коли на неї дивитися ззаду, можна би сказати, що це молода дівчина, але обличчя зраджувало прикмети віку — сітка зморщок утримувала риси обличчя на місці, інакше вони би вже, мабуть, розпливлися, затерлися. Колись то мала бути гарна жінка.

Її чоловік, партнер чи ким він там іще був, бо пізніше, після трьох місяців роботи над тим театром, зник, був, схоже, молодшим від неї — а може, лиш виглядав так добре. Може, вуса його були фарбовані, і обманювали червоні та лазурні сорочки, якими він яскраво відрізнявся від іржі та вицвілої зелені околиці. Казав їй: «Заткни пельку, люба», коли в неї були оті її напади поганого настрою, безпідставної люти. Жаль до цілого світу. Або коли стогнала вночі від болю в спині, з яким уже нічого не можна було зробити. Він повертався на другий бік і говорив у темряву: «Заткни пельку, люба».

Невідомо, за яких обставин він кинув її — може, посварилися, цього разу вже серйозно і остаточно. А може, мав уже досить тієї руїни, яка помітно похилилася, дах протікав, а вікна на веранді були вибиті. У кожному разі, зник.

Вона поводилася так, наче не звернула на це уваги. Інколи тільки просила господаря з села, єдиного, який мав машину, щоби привіз їй щось із міста, чи відіслав пошту, чи сплатив рахунки за електрику. Їй регулярно надходили гроші — пенсія чи рента. Часом вона сама вибиралася до містечка і тоді купувала в аптеці креми, таблетки і бальзами. Усе добрих західних фірм.

Суха шкіра, яка це неприємна річ. Її треба мазати жирними кремами, а найкраще маслом какао, від нудотного запаху якого потім болить голова. Треба зволожувати, змащувати, вмасовувати. Бувало, що найкращі, найдорожчі креми не давали результату, а допомагала звичайна олива. З такою вона вже шкірою народилася. Був у неї такий жест: проводила кінчиками пальців по обличчю, по декольте, по плечах. Здавалося, що суха шкіра тріщить під пальцями. Нап'ята. Якби люди були піддатні пожежам, як ліси під час посухи, вона палала би, як смолоскип. Суха й гаряча — їй рідко бувало холодно. Ще ставала навшпиньки — це був відрух балерини, — підносила руки, щоби набрати повітря в груди, і повільно, елегантним кроком танцюристки рушала вперед, наче танцювала.

Вона не зробила в тій руїні якогось особливого ремонту. Час від часу наймала когось із села поприбирати, найчастіше дівчину, яка мала нешлюбну дитину і ніде не працювала. Платила їй достатньо, і та підтримувала порядок, хоча й небагато було там того прибирання, бо власниця рухалася, як дух, легко і тихо. Їла небагато — якщо взагалі щось їла — і не робила ніякого розгардіяшу. Жила в одній із кімнат нагорі, до інших не заходила. Тому лиш застилала за собою ліжко і час від часу робила невеличке прання. Не готувала для себе — їла фрукти, моркву, темний хліб і мюслі з молоком. По молоко ходила в село. Пила його просто від корови, що викликало відразу у господині, яка ту корову при ній доїла. У такому віці треба дбати про кістки. Остеопороз та інші небезпеки. Людина робиться крихкою, як висохла, пуста всередині стеблина.

У будинку вона не міняла нічого. За стійкою рецепції і досі висіла дошка з кількома ключами, до яких були причеплені незграбні, видовжені, обточені деревинки з виписаними номерами. Восени через розбиті шиби вітер наносив у колишню їдальню сухого листя. Заскакували жаби. Тому вона замкнула двері на веранду на ключ і ніколи вже туди не заходила.

Найбільше часу проводила, ясна річ, у залі зі сценою. Там вона поприбирала, повісила під стелею гарні паперові лампіони, помалювала блакитним стіни. Дошки сцени наказала вимити, а потім перевіряла їх міцність каблуками. Або вибивала чечітку — тоді по цілому будинку розносився веселий ритм, цокіт. Тук-турук-тук, тук-турук-тук-тук. З грамофона часто пливла симфонічна музика, яка спливала до парку і до села, як запах екзотичних парфумів. Вечорами вона сідала за столиком у своїй спальні й писала листи, а усі починалися «Коханий Татусю!» Ніколи їх не закінчувала. Складала у стару шкіряну валізку. Їх там уже було безліч, мабуть, тисячі — усі написані її маленьким, круглим почерком і усі схожі — неповна списана сторінка. Тисяча початків одного листа. У темноті валізки блідло фіолетове чорнило.

Писала, наприклад: Дорогий Татусю, уяви собі, яку я маю для тебе новину: я купила театр! Це гарний старий будинок початку сторіччя з кімнатами для гостей, величезною заскленою їдальнею і — що найголовніше — сценою. Уявляєш собі, Татусю? Тепер я нарешті зможу працювати для себе і танцювати кожну роль, яка мені сподобається. То правда, що в моєму віці кар'єра танцюристки вже закінчена, я це повністю усвідомлюю, але ж душа танцюристки і досі молода! Я маю дуже багато планів. Час від часу я ще й сама потанцюю. Я досі не можу пережити, що ми посварилися, і гадаю, коханий Татусю, що нам треба перед лицем старості помиритися. Тепер я найбільше шкодую, що ти так ніколи й не побачив, як я танцюю. Може, це були й не головні ролі, і через свій хребет я не стала прима-балериною, але я була достатньо відома, і мені з ансамблем аплодували на багатьох сценах. Ти не мав рації, коли говорив мені тоді, розгнівавшись, коли ми бачилися востаннє, що я не маю таланту. Це було дуже несправедливо…

У валізку.

Перше запрошення на її виступи жителі Душниці дістали за два, три місяці після її приїзду. Тоді з нею ще був отой чоловік. На салатових картках було виписано фіолетовим чорнилом: Виступ о 19.00 годині, фрагменти з балету «Лебедине озеро» Петра Чайковського танцюватиме прима-балерина… Чоловік особисто приніс їх у кожен дім, додаючи коробочку цукерок у формі серця. Прийшли усі, навіть та жінка з немовлям. Залу зі сценою годі було впізнати. Сцену освітлювали два рефлектори — один, прикритий синьою калькою, давав блиск немовби водянистий, імлистий, другий кидав згори жмут світла і утворював на сцені ясний овал. Підлога була вистелена блакитною блискучою плівкою, а купки моху й мурави, принесені з саду, вдавали берег озера. Молода жінка з дитиною охнула від захвату.

Коли усі порозсідалися на стільцях, звідкись із-за сцени попливла гарна лагідна музика, а потім з'явилася струнка довгонога постать у білому тюлі, у блискучих атласних пуантах.

Танцювала вона відважно — усі заціпеніли від того розмаху її рухів, сміливости жестів, раптовости стрибків — наче боялися, що вона може втратити рівновагу і впасти на дошки. Тюль спливав по її струнких ногах, завжди спізнюючись, завжди відстаючи на мить від її тіла, здіймаючись навколо неї білою світлистою хмарою. Її ноги в білих обтислих колготах здавалися позбавленими звичайних стіп, наче вона була істотою, яка не призначена для звичайного ходіння. Ці дивні замінники стіп, куксочки, ув'язнені в лискучих пуантах, лиш торкалися дерев'яних дощок підлоги, тупали якось не по-людському, наче по сцені бігав кіт. Волосся було заколоте високо у срібний невеличкий кок, прикрашений білими квітками. Густий макіяж невпізнавано змінював її лице — воно пасувало до тюлю музики, але якщо дивитися на саме тільки лице, то витворювало моторошне враження маски. Так це виглядало.

Дев'ятеро людей, включно з її чоловіком, били браво, а танцюристка граціозно розкланювалась. Під кінець усі дістали апельсиновий сік, виноград і тістечка. Додому повернулися задоволеними. Зрештою, хто знає напевно?

Коханий Татусю, якби ти міг собі уявити, що тут сьогодні діялося, то був би, мабуть, дуже здивований. Уперше за кільканадцять років я танцювала для публіки! Танцювала свій коронний номер з «Лебединого озера». Як шкода, що ти ніколи не мав змоги побачити мене в ньому. Я знаю, що ти думаєш про мої танці. Але хіба справедливо бути про мене поганої думки, ніколи мене не бачивши? Я мрію, щоби ми побачилися, щоби ти міг сюди приїхати, хоча ні, для мого Татуся це була би надто важка, надто довга подорож, і все ж я люблю уявляти собі таку сцену — Татусь у залі… Я, може, станцювала би щось особливе, ще не знаю, що. Цікаво, як би ти почувався. Адже перше, що ти мені закинув, коли я була маленькою — це що я взагалі не маю музичного слуху. Тебе дратували мої уроки гри на фортеп’яні. Ти називав їх «барабанити». А як має грати мала дитина? Ти відправив учительку, тому я грала на підвіконнях, на столах. А мої уроки танцю ти висміяв. Ми з мамою тримали їх у таємниці. Мама казала, що я ходжу на додаткові уроки французької, і я навіть брала з собою підручник. Ти нічого не помітив! Мені багато разів спадало на думку, що ти міг не любити мене. Але чому? Що я була дівчинкою? Хіба це може бути достатньою причиною? І чи може бути таке, що батько не любить власної дитини? Я, мабуть, помилялася; твоя любов була іншою — ти хотів для мене якнайкраще, щоби мені не треба було мучитися, щоби я жила добре влаштованим життям, а може, ти просто вважав, що артист взагалі не може бути щасливим. А люди ж так сильно прагнуть бути артистами, щоби їх любили. Ні про що інше не йдеться. З якихось причин усі більше люблять співаків, танцюристок, письменників аніж шевців чи палітурників, якими б вони не були хорошими…

Її чоловік, чи хто він там був. Останньої ночі, перед тим днем, коли він сказав, що повертається до міста, вона знайшла його на другій половині двоспального ліжка. Притулилася до його м'якої, гарячої, оксамитної спини. Його шкіра, підбита шаром жирку, наче м’якеньким хутром, була живою і приємною на дотик. Гріла. Але він щось буркнув і перевернувся навзнак. Вона не могла заснути, тому чула нічні концерти короїдів, мишей і нічних метеликів, які вдарялися в шибу. Чула якісь швидкі кроки за вікном, далекий крик сови. Не могла заснути через замерзлі ноги і біль у спині. Матрац був надто м’який, і її худе висушене тіло провалювалося в нього, як кусок дерева. Хребет посилав застережливі ритмічні поколювання. Вранці вона побачила, що він спить на самому краєчку ліжка, а вона тут же біля нього. Вночі, мабуть, відбувалися ті самі маневри, що і вдень — він відсувався, а вона спішила за ним. Урешті-решт виїхав.

Коханий Татусю, написала вона того дня, мушу тобі сказати, що мене прикро зачепили оті твої слова, вони ще й сьогодні бринять мені у вухах. Батьки, проте, люблять своїх дітей, адже це природно, тому я знаю, що ти не хотів мене скривдити, а всього лиш застерегти від труднощів артистичного життя. Часом я визнаю, що ти мав рацію, бо якби мені сьогодні довелося ще раз вибирати, не знаю, як би я вчинила. Не знаю.

Потім настала зима, але була на диво лагідна. Вистачало електронагрівачів, щоби нагріти спальню і кухню. Під час репетицій вона вмикала в залі за сценою два маленькі піддувала, і за десять хвилин ставало тепло. Вона вправлялася. Звичайно, сама помічала, що музика випереджає її, що мусить зменшувати розмах, знижувати стрибки, тільки позначати нахили.

Якщо людині за шістдесят, важко чекати колишньої жвавости, колишньої легкости, хоч і важила вона не більше, ніж раніше.

Любий Татусю, я хотіла би зробити тобі якийсь подарунок на уродини, але справді не знаю, який. Це справді дивно, що ми вже обоє не молоді — однаково рухаємося з часом уперед. Можна сказати, що йдемо плече в плече. Разом. Тобі буде 90 років, мені за місяць виповниться 64. Я завжди пам’ятаю, що нас розділяє 26 років, і я бажаю собі бути в такій же добрій формі, яку ти, хочу вірити, маєш зараз. Ми так давно не бачилися. Майже тридцять п’ять років тому…

Звичайно, і цього листа вона не закінчила. Приєднався до інших і замовк на півслові у шкіряній валізці.

У грудні вона готувала виступ на Різдво. Мала танцювати «Лускунчика» і сумлінно працювала по кілька годин на день. Підготувала запрошення і розіслала їх поштою — тобто вкинула у поштову скриньку в містечку. Вислала також запрошення війтові, бургомістрові містечка, аптекарці, у якої купувала свої креми, учительському колективу. Що ж, прийшло лише четверо людей — господар з жінкою і оті дві безлітні, сиві й немічні, зігнуті до землі, спраглі вигляду руху. Інші — може, боялися, що вона впаде під час танцю, що переломиться, як паличка, і вони змушені будуть стати свідками чогось прикрого. Люди хочуть бути учасниками лише приємних подій.

Того вечора вона дозволила собі поплакати. Лежала навзнак, а сльози всмоктувались у її суху, як пустеля, шкіру, так що ні одна крапля не спливла на простирадло.

На Різдво отримала кілька листівок із побажаннями, серед них і від чоловіка, чи партнера, чи ким він там був — отой у червоних сорочках.

У лютому два тижні село було засипане снігом, тоді вона покинула репетиції і цілими днями сиділа скулена на ліжку, дивлячись через вікно на засніжені плинні краєвиди. За тиждень хтось почав добиватися до неї. Це був господар із села, який зі злістю запитав її, чи вона взагалі ще жива. Не подає ніяких знаків, кругом будинку немає слідів. З комина не йде дим. Що то за звички? Так не робиться. Він їде саньми до міста, то що їй привезти? Сказала, щоби винограду, оливкового масла, багато салату і помідорів. Той знизав плечима і під вечір приніс їй пластикову торбу з буханкою хліба, мішечком квашеної капусти, салямі та шоколадом. Виявилося, що вона усе те з’їла. Тепер він приходив щодня і палив їй у великій кахляній пічці, яка нагрівала весь дім. Казав, що взимку треба їсти бігос і обов’язково слід випити чарку горілки. По ньому було видно, що саме це він робить постійно.

Коханий Татусю, чи ти знаєш, що відчуває людина, якої не кохають? Відчуває, що усе, що зробить — погано, і навіть коли перестає це робити — це теж погано. Усе в ній нікуди не годиться. Вона є шматкою, папірцем, кинутим на землю. Така людина ніколи не знатиме спокою. Робитиме усе, щоби заслужити кохання, але їй це ніколи не вдасться. Може, з таких некоханих людей і беруться усі ті, що прагнуть досконалости, бо їх ніколи не задовольнить жоден результат; вони працюватимуть, як воли, без можливости осягнення, без нагороди. Країна Сізіфів і тих, хто носить воду решетом.

Коли сніги трохи станули і дорога стала проїжджою, вона поїхала з господарем до містечка й накупила фарб та пензлів. Банки, баночки, тюбики. Бачу, що буде ремонт, усміхнувся господар, але я вам скажу, що не варто, бо вся халабуда одразу розвалиться, шкода тільки грошей. Вона сказала, що зробить на Великдень ще один виступ. Цього разу знову щось інше, але він лиш усміхнувся якось сумно і нічого не відповів. Тепер вона проводила у залі зі сценою цілі дні і малювала; в селі було чути музику, яку вона пускала на грамофоні — така, як у радіо, нудна. До мелодії долучалося кавкання ворон і галок, які цього року вподобали собі дерева у занедбаному парку. Пополудні вона гріла воду і відмивалася від тих фарб тільки для того, аби наступного дня вимазатися ними знову. Потім запарювала трави і писала свої листи.

Вона зробила собі справжнє риштовання зі старих столів, яких повно було на веранді. У пластикових відрах розводила фарби, у слоїках змішувала кольори. Коли в березні почало теплішати — деякі дні бували майже весняними, — вона широко відчиняла вікно, тоді було чути, що навіть підспівує собі під ніс. А коли вибиралася в містечко на пошту чи до банку, то купувала собі пляшку вина. Усі дні виглядали однаково, лише природа виламувалася з отого повторюваного, монотонного ритму, бо морози спали, і великі маси вогкого повітря висіли тепер нерухомо над селом. Кора дерев стала лискучою, оксамитною, торішнє листя оточила хмара гнильного запаху. Нарешті в парку розквітли проліски.

Коли перед Великоднем, який випадав на початок квітня, розіслала усьому селу нові запрошення на виступ, господар ходив від хати до хати і казав людям, щоби прийшли, щоби були милосердними, врешті-решт ті дві години їх не спасуть, а їй буде приємно, бо ж готувалася цілу зиму, і вона непогана жінка, може, лиш трошки придуркувата, але якось по-доброму придуркувата, бо ж нікому нічого поганого не робить, лише танцює. Тому в сам Великдень пополудні, після ситних обідів знову прийшло на виступ дев’ятеро людей плюс троє гостей з містечка. Несміливо заходили до темної зали, скеровувані стрілками, намальованими на стінах. У напівтемряві займали місця під акомпанемент вишуканої музики. Потім розблисло світло, і в них витворилося враження, що опинилися у справжньому переповненому театрі, які показують у кіно — із залою для глядачів, балконом і ложами, і навіть здавалося їм, що чують шум сотень людських голосів. Це вже була не та сумна обдерта зала, що раніше. Стіни тепер були покриті рядами збуджених облич; лиця сягали від підлоги до стелі. У ложі праворуч видно було навіть короновані голови і когось із пурпуровою президентською стрічкою, що бігла навскіс через груди. І були капелюхи жінок і циліндри чоловіків, а також цілком звичайні обличчя. Ті, що в залі, були намальовані недбало — усі схожі один на одного, але ті, що в ложах, різнилися між собою, і якщо придивитися уважно, то можна було там розпізнати світле волосся Мерилін Монро і характерну зачіску Елвіса. О, і вже задоволено показували один одному — вусате обличчя маршала Пілсудського, а може, то був Лех Валенса. Були обличчя шоколадні й бородаті, круглі й видовжені. Були старі й були діти. У дальших рядах вони робилися подібними, а потім були вже лиш парою крапок і двома перпендикулярними лініями — ніс і вуста. Але нічого. Господар гучно сміявся, дивлячись на все це. А то, холера, має талант, сказав. І немовля сміялося, а потім розплакалося, мабуть, тому, що в маленькій дитячій голівці не вміщалася така різноманітність, така кількість облич. І тому коли вдарила музика, вони радісно заплескали, а вона, жінка в білому тюлі, елегантно вклонялася їм, і взагалі не можна було розпізнати, скільки їй років. Вона танцювала перед ними напрочуд легко, і тепер не стільки вірили їй, скільки знали, що вона не вчинить їм прикрости — не впаде, не розсиплеться на порох, не злетить раптом у повітря, несена тюлем, як повітряна кулька. Це була якась музика, яка нагадувала дзижчання комах, а вона й справді перетворювалась у шершнів і бджіл, тріпотіла руками, а якась дивна, подвійна діадема в її волоссі справляла враження, наче то були великі очі. Ох, усім дуже сподобалося, і навіть викликали її на біс.

Наступного дня про малюнки знало вже усе містечко, а невдовзі й уся околиця, і на довгий травневий вікенд приїхало кілька осіб, щоби кинути на них оком. Вона була ввічливою, але категоричною — нехай залишать адреси, дістануть запрошення на спектакль.

І все останнє літо вона регулярно, щонеділі виступала для вражених нею і її залою туристів, і навіть зняли про неї фільм для місцевого телебачення. Камера показувала то її, то картини. Ну, й живих глядачів, які сиділи у декількох рядах. Коли вона отримала ту касету, то дивилася її багато разів, майже щовечора, по телевізору, який спеціально для цього купила. А потім написала першого закінченого листа.

Коханий Татусю, надсилаю тобі касету з мого сольного виступу. Я би дуже хотіла, щоби ти подивився її без упереджень. Гадаю, що ми повинні нарешті помиритися. Я завжди любила тебе і — тепер уже можу про це сказати — писала тобі майже щодня. Я й досі маю усі ці листи. Якби ти хотів їх колись переглянути, то я запакую їх у пачку й перешлю тобі, їх багато. Ти не мав рації. Я мала талант, лиш ти не міг його розпізнати. Я дуже працювала, і тепер на мої виступи приходить багато людей. Коли я танцюю, зала у моєму театрі переповнена. Я вже бачу, як ти дивно посміхаєшся — це іронія, я знаю. Я завжди боялася цієї посмішки. Мене палив сором, що я така, яка є, що я взагалі є. Але кожне почуття має свої межі — я вже надто стара, щоби соромитись, а ти вже надто старий, щоб ігнорувати мене. Може, тепер усе складеться між нами добре, і ми забудемо давні образи. Будемо як батько і донька.

Того самого дня, коли вона занесла пакунок на пошту, отримала увечері телеграму. Її батько помер. Вона зібгала той листок паперу і кинула на підлогу. На додачу ще й подерла його підборами. Розлючена. Тієї ночі вона позапалювала усі лампи, принесла фарби й домалювала в залі ще одне обличчя — в четвертому ряді партеру. Потім перехрестилася на нього і знову почала танцювати.