Гра на багатьох барабанчиках

Бардо. Шопка

Бардо лежить в Судетах, в одній з долин, які тут розкидані особливо щедро — маленькі зморшки на обличчі землі, ледь-що зморщечки. Саме місце має свою довгу історію — давно, давно тому тут видобували цінні метали, аметисти й нефрити. Ходять легенди, що є й золото. Буцім звичайна скеля у глибині гори внаслідок великих тисків і якихось таємничих сил сама собою очищується від звичайної матерії, сама себе дестилює, конденсуючись у темряві в чисте золото, яке залишиться там уже навічно.

Раніше тут проходив торговельний шлях зі Шльонська до Чехії, і саме завдяки йому виникло містечко. Осіло в долині й не пробує навіть спинатися на стрімкі узбіччя. Кілька разів в історії, через дощі чи, може, невеличкі сейсмічні струси, узбіччя небезпечно осувалося, нищачи будинки та вбиваючи їхніх мешканців. Тепер височить над містом голе — бо навіть дерева не мають відваги ризикувати життям, — червону землю, перемішану зі скелями, видно вже здалеку, як рану серед зелені лісів. Тому місто, стиснуте в долині, виглядає, немов вкладене в ортопедичний корсет, немов без урвистих узбіч, які підтримують його з обох боків, воно би одразу розкришилося й розпалося.

Дном долини біжить річка, тож будинки тиснуться біля неї, наповзаючи один на оден. Місточки скріпляють цілість, як защіпки. Є тут два костели, один монастир (з другого кількадесят років тому зробили притулок для недорозвинених дітей), є ресторан і кілька невеличких барів, де подають місцевий спеціалітет — форель у мигдалях; є дві середні школи, одна реміснича, дрібна промисловість. Є, звичайно, і курорт — колись до мінеральних джерел приїздило багато гостей — сьогодні лишився від них променад, кілька дуже вже постарілих платанів і багато оздоблений бювет мінеральної води, оточений камінними лавочками. Залишився також кусочок парку з рододендронами. І, звичайно, шопка.

Чи знаєте ви, що вперше святкував Різдво лише папа Ліберій 25 грудня 354 року? Що перші три з половиною століття народження Бога проходило непоміченим, щорічна епіфанія відбувалася нечутно, як опадання всохлого листя.

День обрано не випадково, маючи, мабуть, на увазі людський смуток, коли дні стають найкоротшими, коли віють холодні вітри з півночі, коли вже здається, що сонце ніколи не підніметься відважно в небесну височінь. Отоді витворюється враження, що зелень — це колір снів, що насправді він не існує, що будь-яке цвітіння було давно минулою аномалією.

Кому б не спало на думку збудувати першу шопку, він сперся на кілька речень у євангеліях, віднайшов кілька візій у розекзальтованих писаннях святих, пригадав собі пригорщу історій з апокрифів.

Шопка поставала як місто — поволі, терпляче, від окремого знака, який позначає святе місце: спершу в костелах поставили самі ясла — оте дивно банальне місце народження Бога; потім відважилися помістити в них фігурку дитяти. Ще пізніше з'явилася його матір — жінка лежала з дитиною в руках, із дитини випромінювала яснота, через що обличчя жінки робилося темним. Але процес доказування уже почався і мав точитися безкінечно — потрібен був і чоловік, раз уже є дитина й жінка, потрібні були свідки цієї події, людські й тваринні; потрібна була захоплена народженням природа — ґрот, небеса, зірка, ангели, що зацікавлено виглядають з-поза завіс небосхилу.

Відтоді віл і осел, що задивилися на голісіньке дитя, мають в очах оте мовчазне запитання: чи людський Бог народився також і для тварин? Так, так, лагідно відповідала їм жінка і показувала рукою на баранця. Тоді приходили до шопи три Мудреці — ясна зірка пальцем вказувала їм дорогу. Ангели без протесту браталися з цікавськими пастухами. Ставало багатолюдно, шумно, як на щорічному ярмарку.

Святий Франциск був першим режисером — поклав Ісусика на духмяному сіні і цим незначним жестом відчинив шопку людському зворушенню. Там, де тендітність людського тіла поєднується з могутністю космічної події, час зазнає оновлення. А оскільки час без оповіді мертвий і його з тим же успіхом могло б і не бути, то він відтоді вимагає відтворення у круговому ритмі незмінно одного й того ж — ангела, який звістує новину, втечі на осликові, пошуків схованки, віднайдення ґроту, моменту пітьми, коли відбувається таємниця народження з тіла жінки, навіть святість відтепер має сходити багаторазово, повторюватися. Має бути провідна зоря, почет Трьох Королів, вражаюча кількість деталей, їхній уклін стає механічним, щоби можна було відтворювати його безнастанно — таким приємним для ока є цей акт покори. І ще простір — він теж хоче сказати своє слово — Лісабон, Сараґоса, Прага, Мюнхен, Відень і Оломоуц, Брно і Краків, Львів і далекий Буенос-Айрес — кожне місце на землі прагне бути свідком народження Господа і наділити його конкретикою: місцеві рослини, яблука чи ґранати, рівненькі геометричні картопляні поля чи помаранчеві гаї… А вже як простір, то й матерія, матеріал хоче брати участь у народженні — Ісус народжуватиметься з воску й скла, постане з теракоти й слонової кістки, з дерева й каменю. Він буде завбільшки із цурпалок, матиме розміри людської дитини або й ще більші, бо Він же ж Бог, і людські мірки його не стосуються.

Шопка в Бардо вперше була згадана 1591 року в документі єзуїтів «Excursio Glacensis, або Навернення Землі Клодзької». Невідомо, як вона тоді виглядала і коли з'явилася. Єзуїти-контрреформатори вирішили, мабуть, розбудувати її і зробити пишнішою. Вони були схиблені на пишності. Їм марилися рухомі, змінні сцени — ангел, щоби звістувати переконливо, мав з'являтися й зникати; нехай малий Ісус навчає у храмі, рухаючи рукою; нехай і зірка суне повільно по дерев'яному небу, як небесний слимак. Тому з Тіролю привезли фахівця з рухомих шопок — такого собі Ксаверія Ніса, який затратив добрих кілька років на вдосконалення і перебудову шопки, але невдовзі, на жаль, помер. На щастя, залишив після себе здібного учня, тубільця — Міхала Кляра, — і той узяв на себе продовження робіт. Однак, якщо фігурки Ніса були на диво реалістичними і відпрацьованими в усіх деталях, то Кляр, керуючись мінливим духом часу, стилізував і спрощував їх. Згодом це виглядало так, ніби світ шопки населяли дві раси людей, два різновиди тварин. А коли помер старший Кляр, його справу продовжив син, Міхал Іґнаци, і він теж мав іншу манеру, а оскільки колишні роботодавці вже померли, то не дуже було відомо, яким задумом вони керувалися. Тому шопка виростала немовби сама собою, тактовно не помічаючи послідовних смертей своїх творців. Потім з'явився якийсь Єшке, будівник вівтарів, який надав бардській шопці глибини, будуючи дальші плани, а також небо. Після нього доклав ще свого один чех із околиць Краліків, які були тоді європейським шопкарським осередком, і, за тірольською модою, перетворив усе в щось на зразок театру маріонеток. Старі фігурки опинилися тепер на рухомих стрічках, на схованих, невидимих для глядача обручах і рухалися за допомогою звичайного обертання корби. Той чех чи його наступник додали ще кілька сцен, так що сам ґрот із Дитятком і Святою Родиною опинився немовби на другому плані, бо його треба було вилущувати з кольорового тлуму людей, тварин, домів, дерев, предметів. Весь цей тлум вирував, рухався по колу, виходив і вертався в те саме місце. Тому, коли з’явився відомий фахівець XIX сторіччя з шопок, пустельник Гельбіґ, йому лишилося тільки розширити Бардську Шопку у просторі. Зробив він це дуже оригінальним способом — замкнув її у великому скляному кубі, обкрутив навколо власного хвоста, поєднав початок із кінцем, тобто зробив щось, чим ліквідував лінійний час назавжди.

Ці докладні відомості подала у своїй праці одна жінка, жителька Бардо, назвімо її просто Марія Ковальська, приховавши у цей спосіб її справжнє ім’я, що у світлі подальших фактів видасться, мабуть, правильним. Була вона, як кажуть, учителькою з Гродно, художницею, яка потрапила сюди після війни, як і інші мешканці, взимку сорок шостого року. Під час переїзду зі сходу начебто втратила свою маленьку дитину, сталося це начебто морозного святого вечора. Її чоловік пропав ще декілька років тому, заарештований росіянами і вивезений на схід. На жаль, нічого певного я про це не знаю. Оскільки вона мала якусь вищу художню освіту, то їй, цілком природно, визначили за обов’язок забезпечувати збереження пам’ятки. Вона навіть дістала завдяки цьому квартиру в тому самому, що й шопка, будинкові — похмурому, двоповерховому, притуленому до схилу.

Сьогодні вже важко встановити, як виглядала шопка одразу після війни. Спиратися можна головно на працю отієї Ковальської, яка дуже старанно докопалася до всіх можливих джерел, переважно німецьких. Свій докладний опис вона підкріпила фотографіями, якість яких залишала, однак, бажати кращого — більшости дрібних деталей на них не видно.

Певним є те, що шопка займала майже все приміщення. Це був засклений куб, схожий на величезну брилу льоду. Всередині, в оббитому розмальованим деревом стовпі був схований механізм. Кожна з чотирьох сцен була майже два метри завширшки, але простір шопкового світу видавався значно більшим, бо попередні художники цей простір підняли, помножили і порізали театральною перспективою, осягнутою за допомогою того ж трюку, коли хор розставляється на практикаблях і створює враження, що «далеко» означає просто «ближче до неба». Враження глибини посилював ще й незвичайний малюнок на внутрішніх стінках, які ховали механізм, що урухомлював фігурки — у намальованому повітрі висіли напівпрозорі обриси усіх можливих істот: тварин, людей, дияволів, демонів, ангелів, комах, гібридів, химер — усі комбінації, які могли прийти в голову їхньому творцеві. Контури накладалися один на інший, вирували й множилися, наче затримані у вічному русі невпинних трансформацій. Якась прозора малярська техніка зумовлювала, однак, що вони завжди були впізнавані й сміливо з’являлися з-під інших, тому здавалося, ніби плаский простір має якусь глибину, і чисельність істот розтягається ще в наступний, цього разу нескінченний уже вимір. Небо було повне цих етерних обрисів. Вони визирали з кожного найменшого клаптика простору, покриваючи краєвид тисячами мильних бульбашок. Їхні зіниці розцятковували небо якимось новим різновидом живої галактики. Усе взаємно розглядалося, жоден рух не уникав уваги якихось очей. А цей розмножений погляд тисячократно придивлявся до глядача, свідомий, уважний.

Це було тло для неба, краєвиду, сцен і фігурок, а може, також і для часу, який робився тут якимось скаліченим, бо позбавленим своєї лінійности й порядку, безладно крутився всередині цієї скляної коробки, як вир повітря.

І серед радісного хаосу стояли Адам з Євою біля яблуні — обоє нагі, сповнені ґрації, вдивляються в себе ще любовно, ще до гріха. Але вже на сусідній сцені з'явилося яблуко завбільшки із суницю, і золотий меч блищав із-за хмари. І на цьому отой сюжет падіння соромливо зникав, зате з'являлися посварені брати, і тут же одразу, без попередження — старець, який заганяв екзотичних дивовижних тварин до човна. А поруч Мойсей вдаряв патерицею об скелю, а ще далі — пророки і якісь не зовсім зрозумілі постаті, що вимагали ідентифікації, розставлені у дванадцяткових, десяткових і сімкових порядках. Фігурки на верхніх терасах меншали — оті на самій горі, біля неба, тобто далеко, були ледь що дерев'яними кружечками, лише віддалено схожими на людей, але щоби виявити ці хитрощі, цей маленький обман, треба було би зняти шибу і всадити туди голову, а найкраще — подивитися на них через лупу.

Туристам, отим знудьгованим екскурсіям, які приїздили оглядати шопку, достатньо було стояти й витріщатись у повному зачудуванні, але Марія Ковальська, яка була тут єдиним екскурсоводом, уже підганяла їх уперед, тобто по колу, так що вирушали від того самого місця, в якому закінчували — відкриті від подиву роти дітей, повні захвату перешіптування дорослих.

На тлі цього розгнузданого неба, на дальших планах, з помітним полегшенням увільнених від релігійного контексту, збудували з дерева і пап’є-маше тривимірний макет гір, сіл і містечок, копалень і фабрик. На цьому рівні фігурки отримували раптом конкретне життя, хоча ще нерухоме. Старанно виконані крихітні люди, позапинані на всі ґудзики гірничих мундирів, дамських суконь (маленькі капелюшки нагадували різдвяні тістечка), чоловічих костюмів, не надто визначених народних убрань, заповнювали пейзаж. Тут, у космічній непорушності, відбувалися одразу десятки історій — нижче Маги спішили за зіркою, яка по колу куба вела їх до Дитятка в яслах. Одночасно поруч Ісус, уже дорослий, підставляв Юді щоку для поцілунку, а Понтій Пилат мив руки в рукомийнику, який нагадував вікторіанське начиння. За ними ослик зі смішною мишачою мордочкою ніс від Ірода Святу Родину серед шахтарів, що працювали на узбіччі паперової гори. Копальня відкривалася всередину гори, немов якийсь сезам, бо всередині блищало вугілля, невідомо чому зроблене з опалесціюючої червоним слюди. Може, то мала бути залізна руда, а не вугілля. Навколо сільських будиночків паслися корови, а одразу за ними виростала цегляна фабрика і дорога, повна маленьких старомодних автомобілів на небезпечно близькій відстані від групи ченців, які схилялися перед Дитятком.

Не було кінця цій оповіді в образках, не було й початку, сцени переходили одна в одну, несподівано спліталися якимись окремими елементами. Історії дооповідалися з протилежного боку, як у співаній на два голоси пісеньці.

Механізм запускали ощадливо, двічі, тричі на день, залежно від сезону. Тоді шопка оживала — і це вже важко було би описати, бо рух додавав усьому ще нового виміру, маленьких порцій кругового часу, тож коли з одного боку злітав з озера лебідь, з протилежного боку ховався в нору заєць. Молоти в кузні були пов’язані з монотонним колиханням Ісусових ясел, рух автомобілів на дорозі якимось чином виводив шахтарів із копальні, а танець селян у народному вбранні зумовлював процесію дванадцяти Апостолів. Корови підводили голови, відсувався камінь з Гробу Господнього, косарі змахували косами, сонце котилося по небосхилу, оберталися крила вітряка на горбі. Запуск механізму рухав фігурки, але затримував глядачів — вони раптом зупинялися, вражені, і намагалися одразу збагнути весь порядок руху, зрозуміти, як діє механізм. Коли ж помалу починали усвідомлювати, що кількість фігур і сцен надто велика, аби можна було їх охопити, то знову рушали довкола, відкриваючи ледь що окремі поєднання. Але ніколи усієї таємниці шопки.

Першою згадкою, яку знайшла про шопку Марія Ковальська у старій шльонській газеті, була, схоже, маленька передвоєнна — а отже, як і усе «перед», німецька — стаття про туристичні приваби містечка. Там було написано: «Шопка справляє на вірних таке велике враження, що вони не можуть стримати сліз». Можна припустити, що вона почулася розгрішена цим реченням. Бо начебто — так розповідав пан М., помічник і сторож — коли вперше побачила, як діє шопка, то розплакалася.

Було це влітку, рік після війни, коли пан М. поремонтував пошкоджене солдатами віко і доробив спеціального ключа для накручування механізму.

Про те, як обоє вперше побачили механізм, я знаю від пана М., якого, на жаль, уже немає в живих. Вони підняли металеве віко і заглядали, як у колодязь, світячи ліхтариком у плутанину пружин, зубчатих коліщат і передач. Запилені нутрощі годинника. Можна собі уявити, що така картина залишається в пам'яті. Можливо, навіть часто снилася відтоді отій Марії Ковальській, щоразу інакше — або збільшена до монструальних розмірів міста, або навпаки — мініатюризовані блискучі нутрощі дамського годинника.

Ще раз бачили вони нутрощі шопки, коли механізм зупинився, коли вона бігла по коліна в снігу до пана М., єдиної людини, яка може щось порадити, а він, сонний, у кожусі, накинутому на піжаму, ніс свою торбу з інструментами. Властиво, невідомо, як йому вдалося полагодити механізм. Він казав, що спочатку ґумовою клізмочкою (лишилася, либонь, після померлого немовляти) обережно висмоктали пил і ватками, намоченими в спирті, почистили механізм.

Пан М. підважив викруткою якусь бляшку — і все закрутилося. Ковальська, однак, знала, що якогось дня аварія повториться, і тоді знаменита Бардська Шопка зупиниться, може, назавжди. Пан М. був за те, щоби в майбутньому переробити усе під електрику, щоби відмовитись від примітивної корби, але така зміна вимагала би поважного ремонту. Тоді можна було би просто натискати кнопку. Але тоді втрутилися фахівці з Вроцлава і заборонили будь-які самочинні дії.

Ця Ковальська робила, що могла — підтримувала, наприклад, у приміщенні постійну температуру, а це справді було непросто — норми вугілля під час холодних зим були недостатніми; влітку ж через погано ізольований дах у приміщенні була нестерпна спека.

Другого мирного року до Бардо почали приїздити шкільні екскурсії, спершу з околиць, потім уже з усієї Польщі — невгамовна веремія щодня, в очікуванні, аж збереться тих магічних тридцять осіб. Вона пильнувала, щоби не запускати механізму для меншої кількости глядачів — часом мусила стримуватись, щоби не наказати їм не дихати, не випаровувати, не виділяти двоокису вуглецю, не збільшувати вологости повітря. Якийсь час згодом організувала біля виходу маленьку крамничку з сувенірами — замовила поштові листівки з шопкою, серії знімків, склеєних гармошкою. Хотіла також мати путівники по Судетах, але їх ще не було польською мовою, щойно почалися роботи над перекладами, і — ясна річ — ішлося не про сам лиш переклад. Треба ж бо було шопку ослов’янити, уп’ястовити. Ото й усе, що могла запропонувати шкільним екскурсіям крамничка при Бардській Шопці. А коли увечері замикала великим, мало не античним ключем двері до будинку шопки, тремтіла від страху перед злодіями, пожежею, землетрусом, потопом, випадковою блискавкою, віхурою, снігопадом, від якого завалиться дах.

Пан М. казав, що проводила біля шопки цілі дні. Він часто бачив, як сиділа навпочіпки перед якоюсь стінкою і, рухаючи головою, міняла кут зору. Він здогадувався, про що їй ішлося — за такої кількости планів навіть маленька різниця перспектив могла настільки змінити поле зору, що сцена, яку оглядали, набувала нового смислу. Візьмімо, наприклад, Трьох Королів. Якщо на них дивитися, як схиляють голови перед Дитятком у Шопці, як приклякли навіть їхні коні й верблюди, відомо було, що йдеться про Різдво. Але можна було поглянути на них на тлі пейзажу, скелястого, пустельного і неприємно порожнього — тоді складалося враження, що то мандрівний цирк зупинився ненадовго на відпочинок, і тепер усі схилилися над водою, тамуючи спрагу. Або ще інакше — бо вище, на наступному плані, виднілися небесні хори, сотні ангелів, що стоять у небесних шерегах, і золоті архангели, і трони, замкнені у рамі неба, а тоді оті троє багато вбраних чоловіків виглядали так, немов це офіровці святого образу, яких, за звичаєм, поміщають біля ніг святих. І так можна було гратися цілими днями. Що та Ковальська і робила.

Пан М. говорив про неї зі співчуттям. Ніщо, схоже, не збуджує в чоловіків такого співчуття, як самотня жінка. Він уперто повертався до втраченої дитини, що після такого не випростається жодна матір. Тому, можливо, і ставився до неї зі сповненою дистанції повагою, незважаючи навіть на ті нічні переполохи, які вона часто влаштовувала, примушуючи його приходити після роботи, часом уночі, і перевіряти, чи все гаразд, чи щось не пропало, чи не стоїть щось не там, де повинно. Пан М., людина проста, яка любить радощі життя, трактував шопку як гарну, складну річ, завдяки якій мав ще й постійну роботу. Він прибирав приміщення, доглядав будинок, робив дрібний ремонт, поливав маленького квітника перед входом. Він вивчив шопку досить добре, тримав її в пам’яті, але ніколи — цілу. Пам’ятав окремі фігурки, наприклад, чоловіка з клунком і собакою або групку шахтарів, які грали в шашки. Але не зміг би розповісти про цілість. Тому й почувався невпевнено, вислуховуючи нервові скарги Ковальської, що немає в шопці чогось, що там має бути. Неможливо було, щоби хтось міг увійти до будинку, відчинити замкнену скляну коробку і вийняти звідти окремі фігурки. Тому він трактував ці розповіді як істерики її хворої душі, як вияви дрібного нешкідливого божевілля. «Чи на ставі не було качок? — питала його нервово. — Чи не плавали на воді малесенькі кольорові качки?» Він не пам’ятав качок. Вона наполягала так уперто, аж він почав сумніватися, що, може, там справді були качки, а він їх раніше не помічав, адже ставок був завбільшки з мідний гріш. Може, чистячи останнім разом касету, він зачепив рукавом околицю ставу, і ті качки, завбільшки з пшеничне зернятко, як він припускав, могли причепитися до шорсткої вовни светра і пропасти.

Качки. Маленькі дерев’яні окрушини, розмальовані тонесеньким пензликом. Їхні зеленкуваті шиї і червоні дзьоби — саме такими з’явилися вони в шопці. Він зрадів качкам. Краще, аби чогось стало більше, ніж менше.

Вона, та Ковальська, часто їздила тоді до Вроцлава, записалася на якісь курси, вчила німецьку. Пан М. опалював її квартиру, щоби не мерзли квіти, поки її немає. Казав, що зробила собі там невеличку майстерню — фарби, полотна, усе, що мають художники. У школі в Бардо вона вела художній гурток. Часом він їй приносив щось, чого сам мав досить: торбу горіхів, зібраних у саду, кошик полуниць, коли одного року рясно вродили на його ділянці, баночку джему з айви, який варила його жінка. Але не було між ними справжнього порозуміння. Справжнього — тобто такого, щоби сісти якось увечері за стіл, відкоркувати пляшку горілки і поговорити. Інша річ, якби то був чоловік, але вона для всіх навкруг залишалася самотньою жінкою, яка втратила колись дитину і чоловіка. Таке нещастя назавжди відчужує. Рука Божа, казав він, дістає позначених нещастям людей і поміщає їх трошечки вище над іншими або трошки збоку, так що хочеться скласти рупором долоні й кричати до них, кликати їх вернутися.

І лише якийсь час згодом, роблячи дрібний ремонт, пан М. помітив, що в шопці постійно щось додається, щось змінюється. Наприклад, поїзд: їхав високо, тут же під небесними хорами серед домальованого на швидку руку зимового пейзажу. Він був дуже дбайливо вирізаний із дерева, а потім пофарбований — маленький паровозик і кілька вагонів, але не пасажирських, а товарних. Цього він був певен — поїзда тут раніше не було, і коли вже ішов до неї, збентежений, щоби про це розказати, то зрозумів раптом очевидну річ — це вона зробила той поїзд, а перед тим качок. Тоді він зупинився, закурив цигарку і неспішно вернувся до своїх справ, до якогось підв’язування зіпсованої ринви, замітання подвір’я чи спалювання листя. І потім не сказав їй, що він знає. Прийняв поїзд так, наче той був там завжди. Часом журився, що вона матиме його за дурня, але врешті вирішив, що вже застарий, аби тим перейматися. Чого ж би його мало обходити, що вона про нього думає? Врешті-решт, вона жінка, яка втратила дитину, до таких слід ставитись особливо поблажливо. Тому наступного року, коли під її чуйним поглядом чистив касету, то витирав пилюку з поїзда так само, як і з Ісусика, з Богоматері й Трьох Королів, як червоні плюмажі шахтарів, як хатину з садочком, де на веранді маленька родина сиділа за столом, як підрозділ солдатів і танк, що їхав за ними, як Ісуса-хлопця, який навчав у храмі, як млин, як пари, що танцювали на весіллі, як риштовання навколо руїн і мулярів за роботою.

Вже навіть і не думав, що тут було, а що додалося. Він мав відчуття, що хай там що до тої шопки вкладуть — воно й так буде на своєму місці, увійде в повний ангелів пейзаж. Так, пасували сюди також і маленькі фігурки людей із кривавими плямами на білих сорочках, дрібні вістря шибеничок, сірі постаті на плаці, відгородженому колючим дротом, сторожові вежі, наїжачені дулами маленьких карабінів. Нехай же так буде, гадав. Нехай знайдуть своє місце спалені села, і руїни міст, і навіть мініатюрні цвинтарики з хрестами, тоншими від сірників. Нехай їй буде, гадав, адже ж робить хорошу справу, не нищить, а додає, тобто навіть більше, аніж якби тільки ладнала. Більше, аніж якби тільки дбала.

Так минуло кілька років, протягом яких механізм зупинявся ще кілька разів, одного разу справді серйозно, аж треба було викликати якогось майстра з центральної Польщі, але й він небагато порадив. Звелів замкнути шопку і не накручувати більше корби. Звичайно ж, пан М. на відповідальність Ковальської полагодив вищерблений підшипник, помінявши заразом два зубчаті коліщатка та один важіль. Про шопку написали в газетах, далеко у Варшаві, і відтоді вже туристи, які вирушали гірськими стежками, обов’язково спеціально спускалися до Бардо, щоби побачити шопку. А навіть оті, що були проїздом, усі оті, що їхали до Чехії або верталися, туристи й ті, що їхали до родин, а також службовці у відрядженнях, ба навіть водії вантажівок, зваблені сюди транзитом, усі, хто тут проїздив, ішли подивитися на шопку. Ковальська завбачливо підклала їм книгу відгуків, щоби могли записати оту першу схвильованість; вона була впевнена, що таки будуть схвильовані, що потреба похвалити шопку, навіть у цій дивній формі банальної книги відгуків, підштовхне їх до столика, щоби сягнути по олівець, причеплений на шнурочку, і написати: «Я з Кракова, бачив вже багато шопок, але ця перевершила мої найбільші сподівання», або «Марися з Ґданська: мені вісім років. Найбільше сподобалась мені наречена і весілля, яке танцює», або «Ich heisse Thomas Schultz, das ist schon».

Ця книга відгуків — єдина пам’ятка, яка залишилась від бардської шопки. Після весняних злив 1957 року схил знову зсунувся, як кілька разів у минулому. Будинок, у якому була змонтована шопка, зазнав серйозних пошкоджень — завалилася одна стіна і знищила усю конструкцію. Небагато вдалося порятувати фахівцям з університету у Вроцлаві. Науковці розмонтували те, що лишилося, повитягали з грязюки рештки, вивезли до музею і законсервували у скриньках. Шопка, розібрана на частини, потрапила на склади і там чекає ліпших часів. Безумовно, не вдасться вже відтворити її вповні, тим паче, що після смерти тієї Ковальської ніхто не знає, як виглядала. Залишилась після неї ота невеличка праця з кількома невиразними фотографіями, кілька газетних вирізок, кілька передвоєнних згадок і ненадійна пам’ять пана М., поки ще жив.

Можна би, однак, знайти певний зразок чи ідею, якби хтось у майбутньому схотів її реконструювати. У ній мало би бути все. Бо якщо боже народження відбувається завжди і всюди, якщо воно стосується кожної найменшої речі, кожної події — то раптом стає очевидним, що не момент народження Бога треба представляти світові, а навпаки — весь світ представити народженню, привести світ під двері шопки і вводити в неї все по черзі — кожен предмет, кожну найменшу річ, кожну людину ставити перед лицем Дитятка і казати: ось він, Ян чи якась Марися, якийсь Павел чи Томас, познайомтеся. А також кожну тварину, від комахи до слона й жирафи; треба їх вести у шопку, як до ковчега. А під кінець треба постягати сюди також усе інше, що існує на світі, не зважаючи, добре воно чи погане — єдиною причиною нехай буде факт існування, — а отже війни, а також видобування вугілля, футбольні матчі й повені, банки й вокзали, демократичні вибори, інфляцію, насильство в сім’ї, Першотравневі демонстрації, високу моду, відпочинок верхи, колекціонування старих автомобілів, психоаналіз і ядерну фізику, літературу й новітнє мистецтво — усе треба показати шопці й вірити, що її порядок, від якого захоплює дух, утілить це в один образ, з’єднає в один механізм, обніме повторюваним рухом, котрий пов’яже назавжди усе з усім.

На закінчення додам лише, що та Ковальська померла через два роки після катастрофи. Пан М. казав, що на рак. Сам він утратив добру посаду при шопці і відтоді доробляв до пенсії, виконуючи дивну роботу: лякав дітей у так званій «кімнаті страху» одного лунапарку, що з якихось причин приїздив на зимовий постій до Бардо. У червоному плащі, з обличчям, вибіленим гримом, вихилявся він з-поза завіс, побрязкуючи ланцюгами. А оскільки в путівниках, котрі змінюються поволі і неохоче, туристам надалі рекомендували Бардську Шопку, дещо розчаровані гості, котрі їм повірили, опинялися врешті-решт в отому лунапарку. Важко сказати, наскільки освітлені червоною лампочкою маскарони чи страхолюди, які вискакували з-за рогу, викликали в них справжній страх. Важливо, що потім, виходячи на світло, вони одразу все забували, усю глибоку долину, усе це дивне місто і невиконані обіцянки путівників, і рушали далі в дорогу до своїх незбагненних цілей.