Гра на багатьох барабанчиках

Розплющ очі, ти вже мертвий

С. купила цю книжку, приваблена малюнком на обкладинці: на темному тлі барви засохлої крови були сходи, що вели до якихось невиразних дверей, напівпрочинених; за ними стружка ясного світла, тоненька, гостра, як ніж. Окрім того, впізнала знайомий шрифт назви — жовті, вугласті обриси, — отже, книжка належала до її улюбленої детективної серії. Багато років тому вона почала з Агати Крісті, але потім відчула раптом утому від кришталево прозорої послідовности — убивство, слідство, викриття винуватого. Немов детектив — це конструкція без виходу, щоправда, чиста і стерильна. Її дратували постаті, виткані з паперу, яких використовували як пішаків, розставляли на сцені й посували згідно з головною ідеєю автора. Дивно, що автор — це єдина особа, яка вже від самого початку знає отой замурований сам у собі порядок злочину й кари, а однак, має охоту терпляче тягти оповідь. Це нудно, гадала.

Вона не знала, чого хоче. Не знала, чого шукає на полицях у районній бібліотеці й книгарнях. Якби мала це чітко окреслити, мабуть, звела би очі догори, випнула губи, наче до цмокання, і робила б руками округлі безрадні жести. Шукала правдивіших людей і соковитіших злочинів. Ускладнених мотивів та існування доказів, яких детектив ніколи не візьме до уваги. Ні, їй не йшлося про кров і м'ясо, ні про різанину, ні про кошмари. Цього вона мала достатньо по телебаченню. Вона прагнула чогось нетипового, не до кінця зрозумілої схеми, яка лиш час від часу визирає на поверхню, аби нагадати про себе. Хотіла, однак, також чогось такого, що стосувалося би її, шарпало за руку, не давало спати. Це важко було пояснити бібліотекарці чи продавчині.

— Сама не знаю, — казала, крутячи з ваганням книжку, але врешті брала її.

Читання детективів було приємним з усіх поглядів. Нагадувало прибирання, розкладання в шухляді — крок за кроком хаос замінювася на порядок. Але й порядок часом набридає.

От і приносила з районної бібліотеки цілі торби книжок. Захопливо читала їх у метро і в кухні. Дві, три на тиждень. Брала й детективи менш знаних авторів; серед них бували добрі, бували й зовсім нікудишні. Спробувала детективи, підшиті літературою, які мали друге дно, не завжди зрозуміле; зачепилася за детективи дивні, наче якісь рослини-покручі, посмакувала детективи-головоломки, детективи-поеми; догола роздягала детективи-матрьошки, де кожен новий розділ пропонував ще якісь інші значення, інші історії, начебто не пов’язані з сюжетом; продиралася через детективи-трактати-про, повні ерудованої показухи, алюзій, які вона мала би розуміти, але не розуміла; змагалася з тими, які вдавали, що вони не детективи, а розвідки про пізнання чи моральність. Були серед них злочинні детективи, які на очах читача руйнували засади жанру, робили з них якийсь огидний біфштекс і, що найгірше, — виявляли особу вбивці, поминаючи весь священний ритуал слідства. Або такі, які, насолоджуючись кожним реченням, спихали злочин на дальший план, закохані у власний естетизм, як красунчик перед дзеркалом. Або, наприклад, такі — тут на саму цю думку стискалися зуби від злости й обурення, — які описували злочин із найдрібнішими деталями, залишаючи вбивцю не викритим! Перверсія! У книгарнях з'являлося щораз більше таких детективних дворняжок — якісь техно-детективи, детективи-science fiction, детективи-мелодрами. Вона читала все, принаймні залишалася вірною. Їй не траплялося почати й відкласти. Прочитання першого речення вона трактувала як підписання контракту чи складання обітниці, що витримає до кінця. Звільнення вже не було. Поки викриття вбивці нас не розлучить.

Їдучи додому в метро, вона прочитала перші сторінки і задоволено ствердила, що розповідь починається цілком добре. Тут було все те, що їй подобалось — докладно і реалістично представлений простір, предмети, описані з любов'ю до деталей, соковите змалювання дійових осіб. Відчула вдячність до автора за згадку про чиюсь лисину чи вим'яті вельветові штани. Завдяки цьому вона вже після кількох абзаців могла бачити все у темних мерехтливих шибах вагона.

Ішлося про те, що в одному невеликому, але гарно розташованому особняку у Фландрії відбувалася зустріч авторів детективів. Власницею маєтку та ініціаторкою цього незвичайного з'їзду була королева жанру, вже дуже стара, майже вісімдесятирічна Ульріка.

С, основуючись на кількох реченнях досить докладного опису, побачила її як худу, суху, мов тріска, старушенцію з кощавими, довгими пальцями. Вона була схожа на Барбару Картленд, може, тому, що подібно до неї написала у своєму житті кільканадцять книжок, які принесли їй славу. Блакитний шовк суконь Ульріки нав'язливо з'явився разом із надміром золотої біжутерії. С. невідомо чому подумала, що хтось такий обов'язково пахне сіном, найбільш нетривким ароматом світу.

Ульріка була фламандкою, особняк одвічно належав її родині, але від часів кривавої бані під Іпром втратив свою привабливість. Земля начебто смерділа трупами.

С. подивилася на свого сусіда, який віз на колінах у кошику маленьке котеня, і подумала, що мусить докладно перевірити, про яку криваву баню йдеться. Чи йдеться про першу війну та іприт? Мабуть, так.

Знаменита Ульріка склала заповіт, що після її смерти особняк у каштановім парку має стати осередком творчої праці, притулком для авторів детективів. Унизу, одразу біля входу, одна зала буде присвячена їй самій — книжкам і життю. Фотографії, стенд із рукописами, колекція видань багатьма мовами. Вона віддасть у розпорядження гостей свою бібліотеку, парк, гарне рено і свою найкращу фламандську кухарку (хай їй живеться довго!). Кімнати на другому поверсі, маленькі й темні, розміщені в тісному коридорі одна біля одної, наче комірки, служитимуть майбутнім поколінням авторів во славу жанру.

С., на жаль, вимушена була перервати якраз у тому місці, коли з вокзалу поблизької Байєнни мали забрати першого з прибулих. Їй сподобалося, що по нього приїхав автомобіль з особняка. Саме оте темно-синє рено. Першим гостем якраз і був той чоловік із лисиною і в потертих вельветових штанах.

С. вибралася з торбами на четвертий поверх і увійшла в свою квартиру. Відчинила вікна, і в кімнату ввірвався слабкий ще й непевний запах весни. Принагідно зауважила кількох малих попелиць на листі кротону, який без особливої шкоди пережив зиму. Потім нагодувала кота, поставила воду на макарони і, чекаючи, поки закипить, присіла на ослінчику в кухні, щоби читати далі.

Чоловік звався Лонгфелло і був відомим англійським автором детективних романів. Стомлений далекою подорожжю, він мріяв тільки про те, щоби перед спільною вечерею лягти трошки подрімати. Однак із цікавістю приглядався до сумних, імлистих пейзажів північної Франції, йому здалося, що вони більше сприяють написанню сентиментальних романів жахів.

— Чи правда, що поблизу є великий британський військовий цвинтар? — запитав він огрядного водія, який перед тим на станції допоміг йому увіпхнути дві великі валізки, а тепер схвильовано притакував, повернувшись усім тілом до пасажира.

Автомобіль небезпечно проїхав правими колесами по узбіччю, і Лонгфелло скрикнув.

Водій попросив вибачення, а потім уже мовчав. Без слова повносив його валізки нагору і показав кімнату.

Коли Лонгфелло дістався до своєї кімнати, закипіла вода на макарони, і С. зайнялася обідом. Відтоді не було й мови про читання; діти повернулися зі школи, повмикали всюди світло, увімкнули телевізор, потім з'явився чоловік С. — скривлений, як завжди, нещасливий. С. мила посуд, а потім витягнула дошку для прасування, і весь вечір збіг їй на цій найнуднішій у світі роботі. До книжки повернулася лише пізно ввечері, коли чоловік уже заснув і тепер жалісно похропував, як маленький хлопчик, якому на плечі звалили цілий світ.

Лонгфелло попросив принести до кімнати чаю, а потім розпакував свої речі і докладно оглянув кімнату. Та була обставлена з якоюсь північною суворістю — велике подвійне ліжко, стіл для роботи і гарна стара шафа. Вікно виходило на парк, освітлений зараз, на смерканні, фіолетовим світлом. Помаранчово світило пожовкле вже листя каштанів. Він незадоволено ствердив, що його кімната не має лазнички і туди треба ходити в кінець довгого коридору. До чаю подали масляні тістечка, охайно викладені на порцеляновій тарілочці.

С. хвильку повагалася, встала і рушила потемки до кухні. Звичайно ж, масляних тістечок у буфеті не знайшла. Їй, однак, вистачило і кількох вивітрілих паличок. Лонгфелло в цей час марив про скляночку віскі, але вирішив не сходити вниз аж до вечері.

Другою особою, яка приїхала того вечора до палацика, була Анна-Марі дю Лак. Попри закоцюблі до кісток руки, вона вправно скерувала свій відкритий автомобіль на під'їзд. С. наразі дізналася про неї небагато. У книжках дю Лак детективами завжди були жінки і своєю проникливістю перевищували колег-чоловіків. Анна-Марі курила люльку і ніколи не скидала химерного накриття голови. Часом це був простий фетровий шолом, часом незвичайне плетиво з рафії та пташиного пір’я. З-під нього стирчали прямі пасма сивого волосся. Вона начебто була однією з найінтеліґентніших жінок у країні. Персонажі в її книжках провадили блискучі діалоги. Як єдина жінка серед запрошених гостей вона дістала кімнату з лазничкою.

Уявляючи собі ту жіночу, світлу кімнату з кремовими шпалерами, С. заснула. Останнім образом, який ще побачила, були довгі пальці француженки, що відкручували бронзові крани у вигляді риб'ячих морд.

Уранці не вдалося прочитати жодної сторінки. Вона їхала на роботу в метро у такій тісняві, що їй стало погано. Натовп ніс її до виходу просто у світлий весняний дощ. Вона бігла блискучим головним перехрестям міста на службу і думала лише про те, що мусить сьогодні зробити. Від бігу мокрою слизькою вулицею розхитався каблук, і тепер вона мусила уважно ступати, щоби той не відпав зовсім. А потім — шелест паперів, безнадійне прикручування калориферів, біль у голові, яка висихала в шорсткому повітрі, наче качан кукурудзи. Презентація нової програми кредитів. Відклеювання від спітнілого тіла білої віскозної блузки. Їй пригадалася холодна блакить шовків Ульріки, і вона засумувала за Фландрією. Ні, сьогодні їй не почитати спокійно, бо йдуть з чоловіком на вечерю у новий дім знайомих. Під час перерви на ланч, коли всі зійшли до бару або мовчки по кутках їли свої канапки, С. витягнула із сумочки книжку, закрилася в жіночому туалеті й почала читати.

Вечеря була о восьмій. Були вже всі — Ульріка в блакитному, з неправдоподібно довгим мундштуком для цигарок, сива, виблискувала золотом. Впевнена в собі, владна, іронічна й гостра, як бритва. У кількох реченнях, присвячених її описові, десь між рядками крилася підозра на якусь жорстокість. Але, можливо, С. тільки так здавалося. Лонгфелло ще трохи заспаний, розгублений, ані старий, ані молодий — як усі англійці, — у вельветовому піджаку з нашитими на ліктях шкіряними латками. Анна-Марі, шпарка (ах, як С. любила це визначення, «шпарка», хоч не дуже добре знала, що воно точно означає), худорлява й гнучка, у довгій плісированій білій спідниці й білому пуловері, чуло віталася з господинею, наче донька з матір'ю чи, радше, може, онучка з бабусею? Її сліпуча усмішка, яка без найменшої збентежености відкривала деталі ротової порожнини, немовби говорила: «Дивіться, мені нічого приховувати!» І ще — пан Фрухт: невеличкий, несиметричний, з вайлуватими рухами. Дивлячись на нього, мимоволі шукаєш слідів якогось витонченого каліцтва і — властиво — розчаровано стверджуєш, що з ним усе гаразд. І нарешті — аякже! — темношкірий молодий американець, стрункий і пристойний. Було сказано, що короткозорий Лонгфелло мало не взяв його за лакея. Цей Лу Якийсьтам (англійські прізвища завжди важко давалися С., яка не дуже добре знала іноземні мови) був новим знайомим Ульріки. Вона твердила, що він пише найкращі в Америці детективи і що перед ним велике майбутнє. Принагідно переказала його найновіший роман «Божі дерева»: старенька бабуся на кріслі з коліщатками, найстарша в роді, з продуманою спритністю вбиває небажаних спадкоємців за допомогою соку конвалій, який вливає до пообіднього чаю. Молодик задоволено усміхався, слухаючи компліменти. Подали закуски із запечених на решітці овочів, а до них вино, марка якого, звичайно, нічого С. не говорила. Старша пані задавала тон у розмові. Виглядало, що вона усіх їх тримає в кулаці, як жмут серветок.

Ну, й була також із ними за столом мовчазна панна Шацкі — компаньйонка Ульріки, її секретарка, покоївка і, безсумнівно, її хлопчик для биття. Це була жінка за сорок, пухкенька і наче присипана попелом — виваляне в пилюці тістечко. Великий мережаний комірець відвертав увагу від її материнського, занепокоєного обличчя. Коли до неї зверталися, вона червоніла, рум'янилася, наче тістечко, поблискувала рожевим, червоним, як галяретка з малин, але за мить знову в'янула. Ульріка була з нею більш ніж шорсткою.

Вертаючись у метро і весь час пам’ятаючи про каблук, С. довідалася про гру у Вбивцю. Її трохи здивувало, що замість вести ґречну розмову про мету приїзду, про майбутнє детективного роману у світі чи, наприклад, про недобросовісність видавців і надто повільну реакцію агентів, вони просто порозсідалися на канапах у вітальні і почали грати. Ясно, що йшлося про те, аби читач мав змогу придивитися до них уважніше. Вже повинна зав’язуватись інтриґа. Вже повинні з’явитися перші делікатні й неоднозначні вказівки. С. почала тепер читати дуже уважно. Якби мала обидві руки вільні, то із задоволенням би їх потерла — ось, починається. Але не мала. Лівою тримала книжку, а правою притримувала сітку із закупками. Куточком ока зауважила, що на сусіднє сидіння всівся чоловік у шкірянці з доберманом на короткому повідці. Собака подивився на неї неприязно.

Гра полягала в тому, що всі мали заплющити очі, а в цей час Ведучий, ходячи довкола, визначав дотиком пальця Вбивцю. Потім Вбивця показував очима Жертву, що, звичайно, міг бачити тільки Ведучий. Ведучий голосно називав її ім'я. Тепер усі розплющували очі, і починалася головна частина гри, тобто Слідство. Вони повинні були встановити, хто Вбивця. Якщо помилялися, Вбивця убивав ще раз. Якщо вгадували, Ведучий вибирав нового Вбивцю.

Спершу С. не цілком зрозуміла правил, і усе — правду кажучи — видалося їй досить дивним. Але незабаром збагнула задум оповідача: йшлося про те, щоби читач отримав відповідну інформацію про персонажів і відносини між ними. Вона прийняла ці правила за добру монету. Нехай грають.

Першою жертвою був Фрухт, ведучою, звичайно ж, Ульріка.

— Розплющ очі, Фрухт, — сказала вона. — Ти вже мертвий.

Фрухт, схоже, був неприємно здивований тим, що саме його убили першим. Він вип'яв губи й потягнув добрячий ковток коньяку.

— Ну, починаймо, — підганяла їх господиня. — У кого міг бути мотив, щоби вбити пана Фрухта?

— Може, не будемо казати «вбити», — стямився раптом Лу. — Може, казатимемо «елімінувати», «усунути», не знаю, як ще. «Вбити» недобре звучить. Мабуть, ніхто, хто вбиває, не думає, що він «вбиває», ви ж добре це знаєте. До того ж, я не хочу бути «убитим».

— Адже це тільки слова, — кинув упівголоса Лонгфелло. — Більше почуття гумору, колего.

Решта також проігнорувала зауваження Лу, а в дужках було написано, що Анна-Марі подумала про нього: «невротик».

— Пана Фрухта вбив Джон, Джон Лонгфелло, бо той має кращу від нього кімнату. Ближче до лазнички, — голосно сказала Анна-Марі.

Лонгфелло в ролі підозрюваного зберігав зразковий кам’яний вираз обличчя, а Ульріка усміхнулася.

— Для початку добре, але я би воліла мати якісь переконливіші мотиви.

— Заздрість, — невпевнено кинула панна Шацкі й одразу зробилася червона.

— Чи я можу боронитися? — запитав Лонгфелло.

Ульріка притакнула.

— Боронися, звичайно. У цьому все й полягає. Боронися, навіть якщо ти винен, заводь нас на манівці, затирай сліди. Інакше буде нудно.

— Я не думаю, що мотив заздрости можна сприймати серйозно, — почав англієць. — Чого би я міг заздрити панові Фрухту, окрім лазнички? У Франції детективи ніколи не матимуть такого значення і пошани, як у моїй країні. Це напряму стосується пошани до авторів. Я написав двадцять чотири книжки, маю певне становище, мої книжки перекладені багатьма мовами, кажуть, що я класик детективу…

Фрухт перервав на півслові.

— Я не пишу детективів. Я пишу романи, вдаюся до гри, граюся мовою, розраховую на ерудицію читачів, достосовую мітологічні мотиви. Я використовую можливості цього жанру, щоб вести літературну гру з читачем. Це не просто детективи, такі як… — тут він схаменувся і втупився у дно чарки.

Ульріка закликала його до порядку.

— Жертва мовчить. Такі правила.

На жаль, у цей момент С. мусила перервати, аби вийти на своїй станції. Ідучи додому, вона мала охоту читати дорогою, але розуміла, що з розхитаним каблуком це було би небезпечно. Їй сподобалася ця гра. Якщо в неї грати серйозно, то могла би бути чимось на зразок групової психотерапії. Вона подумала, що могла би якось запропонувати її своїй родині. Її чоловік обмінювався з ними, може, п'ятьма словами на день, старший син майже не бував удома, а донька замикалася в кімнаті й слухала понуру, брязкітливу музику. Навіть кіт просиджував цілими днями на балконі, вдивляючись із якоюсь звірячою меланхолією в сусідні дев’ятиповерхівки. Хто з них убив би кота?

На обід вона зробила швидку лазанью з пакета і випрасувала собі вихідну сукню. Потім якийсь час тривав пошук улюбленої сорочки її чоловіка. Та виявилася брудною, була засунута за калорифер у лазничці.

— Я читаю цікаву книжку, — сказала йому в таксі, але він уже зав'язав розмову з водієм про переваги газового двигуна над бензиновим.

Новий дім знайомих виявився таким гарним, що їй аж стало сумно. Господиня провела кімнатами, які ще пахли свіжою фарбою і деревом, показала обидві лазнички. Ота більша мала величезну двоособову ванну, і С. раптом захотілося викупатись у чомусь такому. Налити собі пінистої рідини для купання і лежати так цілі вечори, читаючи. Келих шампанського на гладенькому, кахляному краєчку ванни. Господар дому гордо розпалив новенький камін. На якусь хвильку задиміло, але відразу відчинили вікна в сад, і увірвалася свіжа хвиля весняного повітря, що пахло землею. С. допомагала господині носити салати й укладати в кошичку хліб. Чоловіки стояли на терасі, курили, розводячись про різні дахові покриття.

Після кількох пляшок вина вони сиділи з розрум’яненими обличчями біля каміна й пліткували про всіх відсутніх знайомих. С. спало на думку, що зараз можна би зіграти у Вбивцю. Запропонувала їм і пояснила правила гри. Вони неохоче погодились. Спочатку то вона мала бути Ведучою і штрикнула в спину господаря, визначивши його у цей спосіб на роль убивці. Він негайно ж убив свою дружину. Гра не вдалася, бо одразу всі згідно викрили правду.

— Це дурна гра, — сказав її чоловік. — Заграймо в амбасадора.

— Чому ми повинні у щось грати, — запротестувала господиня. — Ми так рідко бачимося, шкода часу на ігри.

Тому відкоркували ще пляшку вина і з келихами в руках оглядали свіжопосаджені рододендрони та форцизії.

Додому повернулися після дванадцятої. С. узяла до ліжка книжку, але зареєструвала тільки, що письменники грали далі. Цього разу жертвою була панна Шацкі, а Лу підозрював Лонгфелло. Що то з помсти.

Це було би надто просто, подумала С., але в неї паморочилася голова, тому відіслала книжку на підлогу біля ліжка і заснула.

Прокинулася вона з неприємним усвідомленням того, що проспала на роботу, і полегшено пригадала, що сьогодні субота. Сонце впадало ясною смугою і безжально показувало усі плями на сірому паласі спальні. Треба би колись його випрати, подумала вона сонно. Ідучи запарити каву, побачила кота, який непорушно сидів на балконі. Двері були зачинені. Вона швиденько впустила його до кімнати — він увійшов повільно, без сліду емоцій із приводу ночі, проведеної на холоді. Як її діти могли забути про кота? Не можна покластися навіть на власних дітей. Вона зробила дві кави і віднесла їх у ліжко. Чоловікові поставила горнятко з його боку — щонайбільше вистигне. Сперлася на подушки і, попиваючи маленькими ковточками гарячу каву, почала читати. Саме так могла би провести всю решту життя — не виходячи з ліжка і читаючи детективи.

Товариство у книжці грало далі. Ведучим був Фрухт, убили Лу. С. пробувала стежити за прихованими мотиваціями. Вона була певна, що оповідач підсуває тут якісь сліди, але не дуже могла зорієнтуватися, які. Чи слід сприймати цю гру серйозно? Якщо її так докладно описують, вона повинна мати якесь значення для всього сюжету. Що за дивна книжка, подумала С. зі зростаючим нетерпінням.

Виявилося, що Лу вбила Ульріка (це відкрив оповідач). Тамті не здогадались, і Ульріка залишилася непокараною. Вони зійшлися на Лонгфелло (тобто думали так само, як я, зауважила С. і зраділа власній здогадливості). Мабуть, нікому не спало на думку, що Ульріка могла би вбити свого молодого улюбленця з Америки. І все ж.

С. була трохи здивована. У книжці-бо почався новий день, і нічого не діялося. У Агати Крісті вже був би труп, а тут господиня маєтку запросила усіх на прогулянку, оглядали рабатки осінніх кремових троянд, гуляли алеями, збираючи досконалі світлисті каштани. Після ланчу був вільний час. Фрухт читав. Анна-Марі поїхала машиною до Байєнни по цигарки. Англієць пішов на самотню прогулянку на військовий цвинтар. Ульріка спала. Панна Шацкі працювала з кореспонденцією. Лу — що робив Лу? Поїхав кудись на велосипеді. Зустрілися лише за чаєм і знову почали грати у Вбивцю.

Зваживши на весь досвід С. із детективами, саме тут, приблизно на третині книжки, після знайомства з персонажами, повинен статися злочин. Може, буде після вечері, подумала. Вона читала тепер дуже уважно, свідома того, що кожна деталь може бути важливою. Кожне найменше речення, кожен натяк. Але й після вечері вони знову грали. Вдруге вбили Лу, проте обличчя його залишалося незворушним, що б він собі не думав. За вегетативними ознаками (почервоніння) швидко викрили, що убивцею є панна Шацкі. Зрештою, виглядало, що їй зовсім не залежить на тім, аби залишитись невикритою. Потім убили Анну-Марі, яка негайно заявила, що це змова проти жінок. С. помітила, що в усіх цих можливих варіантах Ведучий — Вбивця — Жертва у ролі жертви не виступала Ульріка. Її оминали, наче вважали неввічливим убивати, навіть у грі, господиню і знамениту письменницю.

Потім у вітальні розмовляли про літературу та про незвичайні способи убивання. Усім імпонували отруєні поштові марки Лонгфелло. Працівничка на пошті в маленькому містечку в Йоркширі, яка таким способом усуває можливих претендентів на купівлю її дому. Потім усі пішли спати, і С. була певна, що саме цієї ночі станеться те, що й має статися. Цікаво, хто кого вб'є. Ну, і чому. Якраз у цей момент прокинувся її чоловік, потягнув ковдру, і С. вилила півгорнятка кави на постіль. Зла, пішла вона до лазнички й почала наповнювати ванну водою. Шум, мабуть, побудив дітей, бо вже почали добиватися до лазнички.

С. закрутила воду і сіла в кухні біля маленького столика. Їй кортіло зазирнути на останню сторінку (не робила такого ніколи, ані разу!). Усе це товариство починало її помалу дратувати. Вранці було так само, як і попереднього дня. Лиш поїхали (без Ульріки та панни Шацкі) на прогулянку машиною. В Іпрі випили солодкого фламандського пива і з’їли налисники (С. подумала, що давно вже не робила налисників). На тій прогулянці виявилося, що Анна-Марі та Лонгфелло добре знають одне одного. Принаймні давали зрозуміти, що познайомились кілька років тому і заприятелювали. Фрухт навіть почав їх підозрювати у чомусь більшому й звірився в цьому Лу. Лу сказав, що це не має їх обходити. Потім Фрухт відділився від групи, і мусили чекати на нього, аж прибіг захеканий, благаючи пробачити йому. Не сказав, що він робив. Додому повернулися на чай, потім сиділи у своїх кімнатах, а Лу зайняв лазничку на добрі півгодини.

С. зробила собі ще одну каву, чекаючи своєї черги до лазнички. Усі вже були на ногах, стукали застелювані дивани, шумів душ, ремствував еспандер, якого з трудом розтягував її чоловік. Вона вирішила читати далі, незважаючи ні на що. Подумала, що хоч у суботу щось їй належиться.

Того вечора теж грали. Цього разу хтось убив Ульріку, неначе відчули її претензії. Хто — знав тільки Ведучий, Лу, але оскільки всі інші не вгадали, це залишилось нез’ясованим. Ульріка явно була задоволена. Потім загинули Лонгфелло і панна Шацкі. Убивали Ульріка і Анна-Марі. Фрухт виглядав хворим і спати пішов раніше.

Вранці усі прокинулися живими й цілком здоровими. С. ствердила це з розчаруванням, перевіривши, хто прийшов на сніданок.

Щось було не так із цією книжкою. С. дійшла вже до половини, а ще й досі не зав’язалася жодна драма. Нічого не відбувалося. Це неможливо, — подумала вона і ще раз уважно оглянула обкладинку, прочитала на звороті фрагмент рецензії, де жирним шрифтом були виділені слова «незабутнє враження» і «тримає в напруженні до самого кінця». Вона нічого не розуміла. Це якийсь мотлох. Вона, властиво, була вже готова зазирнути на останню сторінку. Досвідчені читачі детективів знають, однак, який би це був злочин — вихлюпнути дитину разом із водою, похвалити день перед заходом сонця, викопати під собою яму, а потім у неї впасти. Позбавити себе всієї приємности пізнавання крок за кроком, для автора ж — знищити весь смисл його праці; осмішити його і проігнорувати його зусилля. С. була чесною читачкою, лояльною до жанру, і що більшу спокусу відчувала, то сильніше їй опиралася. Але коли всі гості Ульріки здоровими дожили до вечері, вона вже справді була розлючена. Відклала книжку обкладинкою догори на буфет і взялася виконувати обряди родинної суботи. Попросила сина допомогти зробити налисники, і їй вдалося навіть трохи порозмовляти з ним. Вислала доньку до цукерні по кекс, і пополудні влаштували собі вчотирьох сімейний чай. Разом дивилися якийсь американський серіал, але, правду кажучи, С. не дуже могла зосередитись. Вона думала про тих, закритих у фламандському особняку. Думала про панну Шацкі, що та, властиво, присвятила Ульріці все своє життя. Чи то правда, що Анна-Марі й Лонгфелло могли бути парою? І куди ходив Фрухт? Той Фрухт не подобався С., і вона би зовсім не здивувалася, якби це він став жертвою. Або вбивцею, ще краще. Здалеку було видно, що він щось замишляє.

Вона знала, що хтось когось уб’є, і це знання бентежило. Але так мало статися, адже вона купила детектив. Це мало статися зі сторінки на сторінку. Інакше не могло бути! С. тихенько вийшла до кухні і знову присіла біля кухонного столу, повного готових налисників (ще тільки намазати їх солодким сиром). Прочитала кілька сторінок, але вони й далі розмовляли, прогулювались. Перегорнула кілька сторінок і всупереч собі прочитала одне речення:

— Сьогодні увечері я хотів би бути Ведучим, — сказав Лонгфелло і оглянув присутніх.

С. швиденько згорнула книжку з невиразним почуттям вини, зла на себе, розчарована.

Другу половину дня вона переглядала газети за весь тиждень, потім зробила пранку. Діти непомітно порозходилися. Чоловік потонув у скляному світлі телевізора. Непомітно настав вечір — довгий, пустий, немовби випав із бігу часу і розпростерся над містом у неспокійному очікуванні. С. невиразно відчула, що повинна щось зробити, залагодити щось дуже важливе. Вона зручно вляглась у спальні на застеленому ліжку й думала. Потім, за якийсь час, усе здалося їй зовсім простим. Вона одягнула плаща, взула черевики. Без труду дісталася до вітальні внизу. План будинку вона знала добре. На столі стояли порожні келишки з-під коньяку і попільничка, повна недокурків. Сходи були вистелені м’якою доріжкою, тому вгору вона йшла беззвучно. Минула другий поверх, кинула лиш оком на ряд зачинених дверей, ледь помітних у темряві. Не мала певности, яка з двох кімнат нагорі була кімнатою Ульріки. Ризикнула. Двері, коли відчиняла їх, легенько рипнули. Коли її очі якось освоїлися з коричневою темрявою (назовні, в парку, ще горіли ліхтарі) — побачила маленький коридорчик, потім бібліотеку з величезним столом, який стояв посередині, і каміном із темно-червоним жаром. Подвійні розсувні двері мали провадити до спальні. Були прочинені настільки, що ледь їх зачепила. Побачила сумну, по суті, картину — стара спала з широко відкритим беззубим ротом. Була вона майже лисою. Її тіло нагадувало С. зчорнілу шкірку від банана. На нічному столику, у склянці, купалися зуби Ульріки і здорово поблискували у світлі паркових ліхтарів. Властиво, тільки вони й видавалися живими. Над ними переможно хизувалася сива перука зі старанно укладеними, мабуть, панною Шацкі кучериками. С. оглянула спальню, але тут не було нічого такого, що їй було потрібно, тому повернулася до бібліотеки і підійшла до столу. Її погляд знайшов довгий, гострий обрис — ніж для розрізування книжок, невеликий, зручний, з оздобленим руків’ям. Вона відчула в долоні опуклість різьби й округлі, приємні на дотик поверхні каменів. Бірюза, подумала вона.

Повернулася до спальні й обережно присіла на край ліжка. Коли вона підносила ножа, Ульріка через якийсь нез’ясовний відрух інстинкту самозбереження прокинулася, а принаймні розплющила очі.

— Що? — непритомно запитала вона, і тоді С., відвертаючи від неї голову, завдала удару.

Її здивувало, що це було так просто. Ніж затримався на мить на чомусь твердішому, а потім увійшов глибше, як у масло. Ульріка зітхнула, не дочекавшись відповіді на своє поспішне запитання.

С. не хотіла більше мати з цим нічого спільного. Вона відчувала огиду до цього мертвого тіла, до цього дому, до себе. Жестом, знаним із детективних фільмів, вона витерла об постіль руків’я ножа і вийшла. Почула ще відголос спущеної води у якійсь із лазничок. Зачинила за собою великі засклені двері.

Наступного ранку, щойно прокинувшись, вона зробила собі горнятко смачної запашної кави, з’їла навстоячки холодний налисник і з почуттям насолоди сперла подушку до узголів’я. Чоловік ще спав, сьогодні ж бо неділя. Почала читати.

— Це неможливо, — сказала Анна-Марі. — Це якийсь кошмар.

Панна Шацкі беззвучно ридала, уся схована за мокрою хусточкою.

— Знаєш, якої думки я не можу позбутися, — почав Лонгфелло, не дбаючи вже про формальності й звертаючись до неї на ти. — Знаєш, що це означає? Це мав бути хтось із нас.

— Ви, мабуть, збожеволіли, — кинув Фрухт, а його голос небезпечно балансував на грані істерики. — Усі ми спали…

— Саме про це йдеться, пане Фрухт, — ніхто з нас не має алібі. Усі ми спали у своїх кімнатах, ніхто нікого не бачив, нічого не можна сказати про цю ніч.

— Це міг бути хтось з-поза дому, так, це ж очевидно, — Фрухт раптом збуджено підскочив. — А слуги, оте дивне понуре фламандське подружжя?

— Вони мали вільний день, — захлипала панна Шацкі.

— Могли вернутися. Чи вона, тобто Ульріка, добре з ними поводилась? Може, не платила їм? Може, знущалася над слугами, а в них роками накопичувалась образа, але цієї ночі, цієї ночі чаша переповнилась, не могли більше стерпіти приниження, не могли…

— Легше, легше, пане Фрухт, — це звучить надто кічовато, — процідила крізь зуби Анна-Марі. — Збираймо факти, а не домисли. А ви, ви чому зовсім не озиваєтесь? — звернулася вона до Лу.

Лу підвівся, закурив цигарку і знизав плечима.

— Це якийсь фарс, — сказав він флегматично й абсолютно спокійно. — Вона це вигадала. Це її жарт, розумієте? Може, вона зараз підслуховує згори і вмирає від сміху.

Панна Шацкі ридала ридма.

— Вона мертва, мертва. Зарізана, як скотина.

Лонгфелло злегка скривився на це порівняння.

С. встала і, читаючи далі, пішла на кухню по ще один холодний налисник.

Дорогою зазирнула до кімнати сина. Той спав одягнений.

— А ви телефонували в поліцію, панно Шацкі? — запитала Анна-Марі, подаючи їй чарку коньяку.

Зуби секретарки неприємно дзенькнули об скло.

— Ні, пан Лонгфелло…

— Я подумав, що ми спершу самі з'ясуємо, що зможемо, — сказав Лонгфелло і почав ходити взад-вперед по вітальні. — Ми ж, урешті, цивілізовані люди. Гадаю, ми повинні розповісти одне одному про цю ніч. По-перше, хто останній бачив Ульріку.

— Я, — панна Шацкі піднесла руку, як учень у школі.

— Я допомагала їй лягати, а потім ще якийсь час чесала… чесала… перуку.

— Яку перуку? — запитав Фрухт.

— Вона носила перуку, хіба ви цього не помітили? — озвалася зі злістю Анна-Марі.

— А мав помітити?

— Ви ж письменник, ви повинні звертати увагу на такі речі.

— Який зв'язок між писанням і перукою? Ви верзете дурниці.

Чоловік С. неспокійно поворухнувся і потягнув ковдру. Їй вдалося схопити горнятко в останню мить. Вчорашня пляма сумно темніла на білій постелі. С. довідалася, що після вчорашньої гри у Вбивцю майже всі одночасно пішли до себе нагору. Лише Фрухт іще запарював собі вербену, але й він пішов просто до кімнати. Нічого дивного не помітив.

— Пам’ятаю, що на столі лишалися недокурки, але подумав, що це не моя справа — прибирати тут.

— Кожен із нас міг серед ночі встати й піти на третій поверх, щоби це зробити. Кожен, — сказала Анна-Марі.

— І це жахливо.

— Чи можу я піти побачити її, — запитав раптом Лу.

— Я не вірю, що вона мертва. Вона була надто спритною, аби дозволити вбити себе у власному ліжку. Це недостойно її розуму.

— Власне кажучи, не знаю. Ульріка з ними вчора розмовляла. Мабуть, залишили холодні м’ясива. Ми би самі собі порадили.

— Чи не вважаєте, що це дивно, — Фрухт рушив до кухні. — А й справді приготували два полумиски й хліб, і навіть чай засипаний у чайничок, — гукнув він звідти.

— Так, ніби знала. Ніби підготувала усе. Це свідчить на користь самогубства, панове, — зауважив Лу.

— Мабуть, нема чого далі розмірковувати, треба дзвонити в поліцію, — сказала Анна-Марі.

Лонгфелло схопив її за руку.

— Почекай, для поліції ніколи не буде пізно.

— Речові докази можуть вивітритись, — несміливо сказала панна Шацкі. — Я маю на увазі запах убивці чи якісь інші сліди.

Лонгфелло проігнорував це зауваження. Запропонував спочатку поснідати й випити кави. Може, їм щось спаде на думку.

— Я смертельно голодний, — сказав чоловік С., потягуючись у дверях кухні. На ньому була стара смугаста піжама, у якій він виглядав, як мешканець дому спокійної старости. Вона ненавиділа ці запрані смужки.

— Ти вчора лягла спати до вечері, і я нічого не їв.

Вона подивилася на нього крижаним поглядом.

— Якби очима можна було вбивати, я би вже був мертвий, — сказав він, а потім обняв її і поцілував. — А як там сніданок? Сьогодні неділя.

Вона вирішила, що не допустить, аби їй перервали читання.

— Припустімо, що це хтось із нас, — почав Лонгфелло, маючи повний рот печені. — Гм, вибачайте, дайте проковтнути. Що це хтось із нас. Чи пам’таєте, чи можете відтворити наші ігри? Хто найчастіше убивав Ульріку і з яких причин? Пам'ятаєте?

— Мабуть, кожен убив її хоч раз, — сказала Анна-Марі.

Панна Шацкі підхопилася зі стільця.

— Я ні, я її не вбила ані разу.

— А чому це? — каверзно запитав Фрухт, і панна Шацкі одразу почервоніла, як півонія.

— Я б не насмілилася. Вона стільки років давала мені роботу.

С. почала втрачати терпіння. Вони крутилися на однім місці. Як могли вони їсти в таку хвилину? Це банда ідіотів. Вона відклала книжку і наказала чоловікові різати грудинку. За мить чудовий запах недільної яєчні розбудив дітей. Годування, подавання, добування їжі, готування — половина мого життя крутиться навколо їдла. Якби я жила одна, подумала, то не приготувала би навіть вареного яйця. За сніданком не вдалося уникнути невеличкого скандалу стосовно часу повернення додому. Закінчилося тим, що син залишив, не доївши, яєчню і зачинився у своїй кімнаті. За хвилину почули звідти монотонну, механічну музику.

— Засранець, — сказав чоловік С. і вийшов з кухні.

Донька, наче нічого й не сталося, попросила матір покласти їй червону фарбу на волосся. С. відповіла, що добре, що звичайно, але як та поприбирає після сніданку. Сама зачинилась у лазничці й читала далі.

— Вам не здається, що це якась дивна ситуація? Що всі ми є авторами детективів, але коли з нами трапляється щось таке, як у наших книжках, ми виявляємося безрадними, зовсім безрадними, — обізвався Лу.

— Цікаве міркування, — підсумував Фрухт.

— У нас мало даних. Ситуація теж особлива, ніхто з нас не має алібі, важко визначити мотиви… — почав Лонгфелло.

Анна-Марі поклала собі ще кусочок корейки.

— Сама лиш думка, що серед нас є вбивця… це якось дивно.

— Добрий детектив підійшов би до нас якось психологічно, не гадаєте? — сказав Лонгфелло. — Ще чаю?

Панна Шацкі гарненько склала ніж і виделку на пустій тарілці.

— Гадаю, що треба викликати поліцію.

Лонгфелло вдарив рукою по столі й підвівся, наче ці слова мобілізували його до дії.

— Послухайте, — сказав він. — Дамо собі ще один шанс. Пошукаймо слідів, сформулюймо підозри. Я пропоную, щоби ми вийшли з дому й усе роздивилися.

— Що ви задумали? — підозріло спитав Фрухт.

— Якщо це був хтось зназовні, то повинен був залишити якісь сліди, правда ж? Слід черевика, недокурок і так далі. Якщо ми нічого не знайдемо, то викличемо поліцію.

У його ентузіазмі мало бути щось заразливе, бо всі підхопилися від столу. Окрім Лу.

— Ми усе затопчемо, якщо ходитимемо таким гуртом, — сказав він, розглядаючи свої нігті.

— Будемо ходити обережно, — відповів Лонгфелло і вже стояв біля виходу.

Ні, це неможливо читати, подумала С. Її донька тихенько пошкреблась у двері лазнички і сказала, що вже скінчила розчиняти фарбу.

— Вже йду, — сказала С.

Вона увійшла до спальні Ульріки і намагалася не дивитися на тіло, що лежало на ліжку, але уникнути цього було неможливо. Ульріка в денному світлі виглядала значно гірше, їй не допомогла навіть перука. Тендітні кощаві пальці, що лежали на ковдрі, наводили на думку про сучкуваті галузки екзотичного дерева. Напіввідкритий рот був як діра в землі, що веде у якісь підземні палати, темні й вологі. С., однак, мала враження, що це тіло не асоціюється зі смертю — було радше як реалістична статуя, воскова фігура, драматична, але не страшна. Обережно взяла ніж, який ще лежав на постелі, й обтерла з нього висохлу кров. Навшпиньках зійшла вниз і через напівпрочинені двері на веранду вийшла у парк. Одразу ж сахнулася, бо побачила здалеку Лонгфелло й Анну-Марі — вони щось шукали під рододендронами. За мить зникли. Побачила також панну Шацкі — та зосереджено оглядала узбіччя каштанової алейки. Далеко, на почорнілій від сонця й дощу гойдалці колисався Лу і курив цигарку. Він щось гукнув Лонгфелло й Анні-Марі. С. розвернулася і вийшла з будинку через парадні двері. Одразу почула шелест — це Фрухт копирсався паличкою в засохлому листі тут же біля стіни, під вікнами спальні Ульріки. С. відділяло від нього кілька кроків. Вона міцно стиснула ніж і підкралася до нього, як кіт. Навіть зраділа, що це буде Фрухт — вона не любила його.

— Розплющ очі, ти вже мертвий, — сказала вона йому, а він здригнувся й обернувся до неї.

Тоді вона завдала удару. Його очі розширилися, а потім погляд став раптом незрячим і помандрував у небо. Він осів на землю, не дивлячись на неї, зайнятий своїм умиранням. Вона не чекала. Повернулася в дім, витерла ніж об скатертину і поклала на столі у вітальні.

Лонгфелло був весь мокрий. Великі краплини поту стікали по обличчю. Підборіддя в нього дрижало.

Панна Шацкі, цього разу бліда, як крейда, набирала номер поліції.

— Прошу почекати, — обізвалася владним голосом Анна-Марі. — Тепер уже все ясно. Лу, це ти. Лиш ти був так близько від дому.

— Не мели дурниць. Я був так само далеко, як і ви. Подивися, де гойдалка.

— Ти міг пробігти цю відстань за якихось двадцять секунд, завдати удару і вернутися. Ви з Фрухтом гризлися.

— Ненормальна. Ти поводишся так, наче ми сваримося, хто з’їв тістечка в спіжарні. Тут люди вмирають.

— Благаю, викликаймо поліцію. Я боюся, боюся, — шепотіла панна Шацкі.

— Убивця шастає домом. Вона не вмерла, вона нас вбиває. Вам таке не спадало на думку? Що це упир, — сказав раптом Лу і сперся головою об стіну. — Їдьмо звідси.

Анна-Марі налила всім по півсклянки віскі.

— Лу, ми ж цивілізовані люди. Я не хочу слухати таких примітивних дурниць, — сказав Лонгфелло і душком вихилив усе, що було в склянці, не чекаючи на лід.

Лу подивився на нього дивним поглядом. Наче в ньому крилася добре прихована ненависть.

С. вийшла з лазнички і спустила про всяк випадок воду, щоби виправдати таке довге перебування там. Її донька сиділа спиною до дверей — волосся мала розпущене. С. занурювала тепер стару зубну щіточку у фарбу і наносила червону масу на те довге світле волосся.

— Ти впевнена, що цей колір тобі до лиця? — запитала. — Рудий старить.

— То й добре, виглядатиму на двадцятирічну.

С. зітхнула. Фарба залишалася на волоссі густими, криваво-червоними смугами. Ця гра з кольорами справляла їй приємність. Вона подумала, чи не змінити би й собі колір волосся — з попелясто-русявого скочити у вогняно-рудий. Але в рудому є щось ординарне, щось надто яскраве. Вона виглядала би, як двірничка. Їй раптом захотілося кудись вийти, вирватися з недільної задухи. Вона весело запропонувала всім обід у ресторані. Так, підемо в індійський ресторан, отой біля торгового центру, так, там недорого, і дають великі порції.

— Я вже домовився про зустріч, — крикнув зі своєї кімнати син.

Нічого, по’ідуть утрьох.

— Назад машину ведеш ти, — сказав її чоловік, як завжди, коли хотів випити пива.

Вона подумала про нього, що коли хоче, то вміє реагувати швидко, але погодилась. Ми ж цивілізовані люди, сказала вона собі, передражнюючи Лонгфелло. Поки чекала на доньку, яка мала вимити й висушити своє нове червоне волосся, їй вдалося прочитати ще два розділи.

Поліція приїхала під час ланчу — комісар Фонтане, в цивільному, у довгому плащі й капелюсі, його асистент Якийсьтам, у мундирі, троє поліцейських і два експерти, один з фотоапаратом, другий з валізкою. За годину приїхав довгий чорний автомобіль, і забрали тіло Ульріки. Ще за годину — тіло Фрухта. Письменники і панна Шацкі зібралися в кухні, як купка переляканих овець. Лу заявив, що виїздить, але ця заява наштовхнулася на виразний спротив комісара Фонтане.

— Це не по-людськи — вимагати від нас залишатися тут до ранку, — сказав Лу. — Хай там що, але я не спатиму в цьому домі. Прошу зарезервувати мені готель у Байєнні.

Фонтане запрошував до нашвидкуруч влаштованої в бібліотеці слідчої кімнати одну особу за одною і задавав слушні питання. Вони спільно встановили, що питав у них одне й те саме, навіть у тій самій послідовності. Які стосунки єднали їх з Ульрікою, як давно були вони знайомі, як часто бачилися, що робили у ніч убивства, хвилина за хвилиною, чи під час перебування тут могло, на їх думку, трапитися щось таке, що стало безпосередньою причиною злочину, чи знають інших гостей і в якій мірі. Пополудні приїхала ще ціла група поліцейських, які систематично обшукали парк і околиці будинку. Послали також по слуг. Ті приїхали увечері в стані близькому до інфаркту.

— Чи маєте ви якісь підозри, комісаре? — запитав Лонгфелло, коли вже було по всьому.

У його питанні прозвучав фамільярний тон, ніби хотів підкреслити, що розмовляє як рівний з рівним.

— Навіть якби й мав, то все одно б не сказав. Ви повинні це знати. Ви ж не звичайний підозрюваний. Ви всі — автори детективів. У вашій присутності кожен злочин має здаватися вишуканішим, аніж є насправді.

Потім попросив у нього автограф у блокнот.

— Прошу написати «Для комісара Фонтане», — додав.

Під час чаю по Лу приїхало таксі. Він попрощався з ними, не дивлячись їм у вічі. Лонгфелло потім сказав Анні-Марі:

— Це він. Даю голову на відсіч, що це він. Де вона його викопала? Ти знаєш якісь його книжки?

— Звичайно, знаю, — відповіла вона з обуренням. — Це найбільша надія детективного роману в Америці. Мене часом вражає твоє невігластво і зосередженість на самому собі, Джоне. Ти взагалі читаєш кого-небудь, окрім себе?

— Він був якийсь дивний…

— Він був нажаханий і не приховував цього, як ти.

Лонгфелло вийняв із кишені хустинку і витер чоло.

— Я не приховую. Просто не терплю істерик. Я пробую зрозуміти. Ти впевнена, що… він — це він? Ти бачила його раніше? Може, хтось прикинувся ним? — Джон Лонгфелло складав тепер хустинку рівненьким прямокутником. — Немає вибору — або він, або панна Шацкі.

У цей час до кухні ввійшов асистент і звелів їм іти у свої кімнати.

— А курити можна? — злостиво запитав Лонгфелло, і було помітно, що він помалу опановує себе.

На столик треба було чекати. Вони замовили якісь гострі потрави з баранини, а донька-вегетаріанка — гриби в шпинаті та броколі з сиром. До цього — великі скибки хліба нан з часником. Більше розглядали людей навкруг, аніж розмовляли. Коли вже оплатили рахунок, С. вийшла до туалету і, миючи руки, подивилася на себе у дзеркало. Здивувалася, яка вона пересічна. Раніше ніколи цього не помічала. Якби не була собою, а кимось зовсім іншим, ніколи не звернула би на себе уваги. Пересічна жінка середнього віку, яка під попелясто-русявим намагається приховати сивину. І те, що так одягається — як канцелярська мишка. Але ж вона і є канцелярська мишка. Оці блузки й жакети, ці скромні кульчики. Годинник на браслетику. Колір помади, який ні з чим не асоціюється, властиво, тінь кольору, тінь помади. Очі, які виразно блякнуть, втрачають вираз. Огрядність — ні велика, ні маленька; невеличкий животик у її віці — допустима річ. Золоті окуляри в тоненькій оправі, які одягала для читання. Ходяча ніякість. Пані Ніхто.

Вона з приємністю вийшла з туалету просто в хол готелю. Впевненим кроком проминула рецепцію, де Лу, нахилившись, заповнював карточку. На дерев’яній оправці ключа помітила номер його кімнати — чотириста щось, четвертий поверх. Вона захекалась, підіймаючись так високо. І ще цей клятий каблук — зовсім розхитався. Дорогою вона шукала потрібного предмета, але побачила лиш величенький важкий глек біля сходів. Не вагаючись, вилила з нього воду на килим, а квіти викинула в темряву коридору. Їй вдалось увіпхати глек у торбу. Вдавала, що відчиняє якісь двері, коли з’явився Лу з ґарсоном і валізками. Не звернули на неї уваги. Дуже добре. Вона почекала, аж хлопець піде, і сміливо рушила, витягаючи з торби важкий глек. Той, однак, виявився непотрібним. Лу, як усі мешканці готелів, підійшов спершу до балконного вікна і широко його відчинив. Вона бігом рушила до нього. Заскочений, він навіть не встиг обернутися.

Вона витягнула з торби глек і обережно поставила його на столику, потім поправила волосся біля дзеркала і повернулася до ресторану.

— Скільки можна сидіти в туалеті? — риторично запитав її чоловік.

Коли повернулися додому, вже стемніло. Отяжіла від переїдання, вона всілася в кріслі й знову читала.

До телефону підійшов Лонгфелло. Вони сиділи утрьох унизу в вітальні й пили вино. Фламандка нашвидкуруч зготувала їм якусь вечерю, але майже ніхто нічого не їв.

— Лу мертвий, — сказав Лонгфелло й опустився на канапу. — Вискочив через вікно. Телефонував Фонтане.

На якийсь час запанувала повна приголомшености тиша.

— Ти мав слушність, це з'ясовує ситуацію. Це він убивав, спершу Ульріку, а Фрухт, мабуть, щось бачив, тож Лу і його позбувся. Це самогубство. Совість не витримала. — Анна-Марі спорожнила чарку.

— Я вражена вашою проникливістю, — обізвалася панна Шацкі. Вона палала від емоцій, як цикламен. — Якщо так, то це кінець кошмару… Хоча він був такий милий, зовсім не виглядав, як убивця…

— Ніхто ніколи не виглядає, як вбивця; це стара засада у написанні детективів. Найпідозрілішим є той, хто виглядає найневинніше. У кого це, що вбиває дитина? — Француженка замислилась, але одразу сама собі відповіла: — Звичайно ж, у Агати Крісті.

— Може, заграємо у Вбивцю, — запропонував раптом Лонгфелло зі злостивим задоволенням у голосі.

Видно було, що він трохи напідпитку.

— Нас же замало, — сказала панна Шацкі.

На жаль, вона була позбавлена почуття гумору. Тоді телефон задзвонив удруге, і до нього підійшла Анна-Марі.

— Комісар Фонтане зараз буде тут. Має якісь питання, з якими не можна зволікати.

Лонгфелло наповнив їхні чарки й пішов на кухню по наступну пляшку вина. Шукав по шухлядах коркотяг, бо заплакана фламандка пішла додому одразу, як тільки подала їм вечерю. Чекаючи на комісара, вони розмовляли про заповіт Ульріки. Панна Шацкі розповіла їм, що майже все переходить до Фонду, що, властиво, від учора будинок став осередком творчої праці авторів детективів.

— Це звучить, як жарт долі. Як божий регіт. Космічний абсурд, — Лонгфелло грався келишком. — Ну, так, але ж тут добре буде писати. Вимарене місце.

С. запропонувала чоловікові відкоркувати пляшку вина. У буфеті мали лише якесь «ергі бікавер», але їй, властиво, було все одно. Цокнулися келишками, і вона повернулася до читання, а він до телевізора.

Фонтане був неприємно здивований їхнім добрим настроєм. Усе ж дозволив наповнити йому келишок і одразу сповістив, що має причини підозрювати, що смерть Лу не була самогубством. Схоже було, що вони всі миттю протверезіли. Комісар розповів їм про таємничу наявність вазона для квітів («Наче хтось хотів спершу вдарити його тим тупим предметом»), а потім витягнув із кишені довгу блискучу колодочку.

— Каблук! — несвідомо вигукнула Анна-Марі.

— Ні, ні, вас не підозрюють. Неможливо було би вибратися звідси непоміченим, приїхати раніше від Лу до Байєнни і повернутися. А зрештою, ви ж усі мали одне одного на оці, правда? — запитав і непомітно кинув оком на черевички обох жінок.

Тоді панна Шацкі, знову бліда, як стіна, розповіла йому про припущення Лу. Що Ульріка не вмерла або, якщо померла, то вбиває їх із могили.

— Та перестаньте, панно Шацкі, я не можу цього слухати, — буркнув Лонгфелло. — А ви не думали, комісаре, з яких причин — через нерви, наприклад — Лу міг сам узяти отой вазон, а каблук належить, скажімо, покоївці або попередньому мешканцеві? Знаєте, може, вам це видасться нахабним, але ми вже все з’ясували. З якихось незнаних нам досі причин — ми можемо про них тільки здогадуватись — Лу вбив Ульріку. Може, йшлося про якийсь спадок, про якесь зобов’язання…

— Може, боявся її розчарувати, — замислено додала Анна-Марі.

— …ми цього точно не знаємо. У кожному разі, Фрухт був свідком чогось, щось знав або про щось здогадувався, тому Лу мусив його ліквідувати. Він вдавав, що гойдається, але насправді лише шукав нагоди, щоби нанести удар. Поки ми шукали доказів, він підбіг до Фрухта і вбив його тим самим ножем для розрізування сторінок, що й Ульріку…

— …але боявся докорів совісти, — перебила його Анна-Марі. — Не міг витримати того, що зробив. Тому й пішов від нас. Насправді він шукав можливости для самогубства.

Фонтане зітхнув і сказав, що це справді дуже переконливо. Потім, однак, замість того щоби віддатися настроєві тріумфу, він почав розпитувати їх про зовсім інші речі. Запитав, наприклад, чи знають вони, скільки мають читачів.

— Як це, скільки читачів, — здивувалася Анна-Марі.

— Ви питаєте про тиражі?

Він записував на серветці, поки вони називали йому приблизні цифри.

— Коли книжка є в бібліотеці, її читають кілька осіб, це теж треба взяти до уваги, — Лонгфелло домагався точности.

— Це ж можуть бути сотні тисяч людей, — обізвався комісар і здивовано свиснув. — Чи ви знаєте, що це за люди?

— Переважно це жінки. Жінки більше читають, — Анна-Марі сказала це із задоволенням.

Лонгфелло був у більш філософському настрої.

— У певному смислі вони якось повинні бути схожими на нас. Має існувати певна схожість, інакше ми не розуміли би одні одних. У мене є своя теорія стосовно цього: що читання детективів — це суто терапевтична компенсація. Візьміть до уваги отих, — він кинув оком на листок із розрахунками комісара, — кількасот тисяч читачів. Якби вони не читали детективів, то напевно стали би вбивцями, — він захехекав.

Комісар Фонтане обвів кружечком приблизний результат і зітхнув.

С. неспокійно поворухнулася. Кинула оком на чоловіка — той дрімав перед телевізором. Але ж він зістарівся, подумала.

Анна-Марі непевним кроком рушила нагору. Рукою зробила жест, який казав: «Зараз повернуся». Панна Шацкі дрібними ковточками попивала своє вино. Очі її блищали. Чоловіки розмовляли про сутність письменницької праці. Фонтане задав вічне для авторів питання: звідки ви берете ідеї.

— Я справді не знаю, звідки до мене приходять ідеї. Я просто уважно приглядаюся до дійсности. Фантазія — це другорядна річ, — Лонгфелло говорив так, наче мав перед собою цілу аудиторію. — Дев’яносто відсотків успіху — це працьовитість. Коли я бачу, як люди гайнують час на дурниці, мені просто прикро. Кожен міг би написати роман. Я походжу з родини, де цінували вміння організовувати свій час і творчі зусилля. А передовсім — логічне мислення. Дійсність є значно логічнішою, ніж ми думаємо. Тому…

— Мені треба вийти, — сказала раптом С. — Я переїла. Ота гостра ягнятина пече мені шлунок.

Її чоловік здригнувся, його непритомний погляд пересунувся по ній і знову безпомилково влучив у телевізор. Він кивнув. Вона взулась і сягнула по плащ. Вирішила, однак, що він не буде потрібний, і знову повісила його на вішак. Повернулася за чверть години, може, раніше. Чоловік не змінив пози.

— Легше? — запитав.

— Легше, — відповіла.

— …усе можна з’ясувати раціонально, рано чи пізно, — закінчив Лонгфелло.

Фонтане погодився з ним.

— Інакше я не працював би в поліції. Але ви, однак, маєте визнати, що бувають нерозв'язні справи. У нашому архіві є ціла полиця таких справ.

— Ах, як цікаво! Я б охоче ознайомився як-небудь із такими випадками. Може, з цього виникла би якась книжка.

Комісар почав збиратися до виходу і, коли вже стояв у дверях, обізвався з ваганням:

— Знаєте, я не такий детектив, як у ваших книжках, якщо такі взагалі існують…

— Що ви хочете цим сказати?

— Що в дійсності усе це виглядає інакше. У вас злочин завжди якийсь мізерний, вбогий, зведений до звичайної дії… позбавлений якогось справжнього жаху. У ваших книжках ідеться про те, щоби виявити його мотиви і викрити винуватця, так наче це все залагоджує. Шерега нераціональних подій і дуже раціональне розв’язання. Ви в це вірите? Вас це не розчаровує?

— Розчаровує? Адже йдеться тільки про істину!

— Ба! Що таке істина? — Фонтане потер чоло жестом дитячої безрадности. — Мене більше цікавить механізм — як це все діє. Пізнати механізм.

— Як? — з натиском вигукнув Лонгфелло.

— А якби от не з'ясовувати, а затемнювати? Не спрощувати, а ускладнювати? Що ви на такий спосіб?

— Що ви, чорт забирай, хочете сказати?

— Що, наприклад, раціональні події можна пояснити лише нераціонально…

— Ви мене вражаєте, комісаре, — обізвалася раптом панна Шацкі. — Ви маєте на думці духа Ульріки?

— Ох, ні, ви не зрозуміли мене. Прошу від мене побажати пані дю Лак усього найкращого. Зрештою, завтра, напевно, побачимося.

Фонтане рушив до виходу. Лонгфелло затримав його жестом руки.

— Я піду по неї, — сказав він і рушив нагору.

— Що зі мною тепер буде? — запитала панна Шацкі з міною маленької дівчинки.

Замислений Фонтане не встиг відповісти, бо згори почувся гуркіт і перелякані прокляття Лонгфелло.

Панна Шацкі кинулася комісарові на шию, істерично ридаючи:

— Вона мертва, вона мертва, правда? Її теж убили. Нас всіх уб’ють.

Комісар, заспокоюючи, гладив її по голові.

— Вам нічого не загрожує. Вам справді нічого не загрожує. Запевняю вас. Ви ж не пишете книжок, правда?

Потім спокійно підійшов до телефону і набрав номер поліції. Весь час відчував на собі чийсь дивно сконцентрований, могутній погляд.

С. відклала книжку, хоча до кінця залишалася одна сторінка. Потяглася і пішла на кухню розчинити собі таблетку від печії. Далі їй не хотілося читати. Потім сіла біля чоловіка, і разом до півночі дивилися якийсь американський фільм, повний погонь і стрілянини.

Вранці, випускаючи кота на балкон, вона побачила, як під її будинок під’їхала поліцейська машина. Побачила, що з неї вийшли троє чоловіків і рушили просто до її під’їзду. Один із них мав на собі плащ і смішний, старомодний капелюх. Їй здалося, що вона його звідкись знає.