Гра на багатьох барабанчиках

Здобуття Єрусалима. Ратен 1675

Щоби викопати Кедрон, триста селян працювали ціле літо 1675 року. Злостилися, бо жнива, бо другі сінокоси, бо щось там ще. Завжди, коли розмовляв з ними, усе зводилося до їжі: борошно, капуста, картопля, м’ясо (очі в них тоді блищали, як у псів). «Хіба це можливо, — писав він дружині, яка проводила літо в Баварії, — що і вони, і ми походимо від одних батьків, від Адама і Єви?» І тут же в наступному рядочку відповідав собі: «Неможливо. В історії людського роду має бути якась неточність, бо мене провадять великі ідеї, вони ж піклуються лише про тіло і до тіла все зводять. Навіть не знаю, чи вони розуміють, що я їм кажу».

То правда, дивилися на нього спідлоба, якось підозріло, недовірливо. А у хвилини, коли забувалися, була в їхньому погляді ненависть. Якби знову, не дай Боже, вибухнула якась війна, якась смута, як кільканадцять років тому, рушили би на замок, не зморгнувши оком, щоби нищити й плюндрувати. Мабуть, не спало би їм навіть на думку, щоби красти жирандолі, гобелени і китайську порцеляну, вони воліли би знищити їх, рознести на друзки, як ні до чого не придатне добро, як рафіновану розкіш. Може, — уїдливо думав він, — якби оті чудеса в замку були зроблені з хліба, м’яса і картоплі з салом, тоді змогли би віддати їм належне. Революція швидко перетворилася б у споживання, бунт — у поглинання, тиша після битви розносила би відголоси пердіння й стогонів у кущах. Завжди так буває.

Тому зовсім не переймався, коли висилали до нього несміливі, понурі делегації, що копання рову під час жнив суперечить тим порядкам, які знають. У їхніх очах вирували буханки хліба. Звичайно, він звільнив на кілька днів третину, бо комори наповнити треба. Але ішлося йому, по суті, про педагогічну мету — бо ж існують справи божі, духовні, вищі й важливіші, ніж ваші повні черева. Заради ідеї варто жити і щось робити у житті. Нас спасе наша шляхетна пристрасть.

Замок у Ратені перейшов у його руки знищеним і сплюндрованим після жорстоких війн. Усе ще зносився над парком, тримався над землею той страшний запах спаленої вовни з килимів, коців і баранячих шкур, які раніше зігрівали кам’яні підлоги. Чад попелища — знак, що до цього воєнного шалу доклало рук пекло. Родичі безславних підпалювачів працювали потім на відбудові, носили на гору камені, пісок для розчину, тесали дерев’яні бруси.

Він пам’ятав оте відчуття, коли однієї багряної осени стояв на протилежному узгір’ї, щоби оглянути наслідки багаторічної відбудови — піщаного кольору фасад із десятками вікон, тераси, що сходять до ставу пологими сходинами, сади, повні троянд і винограду, делікатні колони оранжереї. Ну, і мавританський аттик, архітектурне мереживо, що оздоблює єдвабні краї неба, перехоплює подих, неправдоподібний у цьому гірському пейзажі. Любов, фон Кінаст відчув тоді любов, а його очі наповнилися сльозами.

Він обходив замок, ніжно пестячи його камінне тіло по швах, по краях каменів. Це з любови до нього він вигадав травневе свято: привіз феєрверки, оркестри, танцюристок, кухарів і кулінарів, сотні білих скатертин, столове срібло, порцеляну і скло, кошики квітів. Парк заповнили білі, мармурові оголені постаті — німфи й богині, яких так боявся простолюд. Запросив усіх своїх родичів зі світу, а оскільки, як кожна людина шляхетного походження, мав багато родичів, то кімнати в замку наповнилися шумом розмов, вигуками захвату, багатомовною феєрією іскрометних діалогів. Великі столи зсувалися для трапез, кілька дівок удень і вночі мили посуд. Привезені здалеку кухарки двоїлися й троїлися, з вікон кухні бухали клуби пари, шкварчали печені поросята, фазани, величезні лососі. Дичина пеклася на рожнах.

І погода була чудовою, як то буває у травні. Гості кружляли парком, захоплювались фонтанами й статуями, а найбільше — живими картинами. Бо ось, на північному боці парку переодягнені, розмальовані селяни творили прекрасну алегорію зими. Стояли в різних позах на білому, як сніг, полотні, розстеленому на землі. Одна група, що вдавала мисливців, цілилася в опудала кабанів і зайців. Поряд жінки застигли біля веретен і кросен. Прикрашені сани демонстрували радість зимових розваг — катання й гонитви. Біля вирізаної в скатертині діри-ополонки кілька чоловіків ловили рибу. Постать самої Зими уособлювала висока старуха з села, Фріда чи Грета, все одно, з костуром, огорнута ведмежими хутрами, які широкими складками спливали до землі. Здавалася грізною і величною. Густо припудрені обличчя акторів приховували краплі поту — день-бо був теплий, навіть як на травень.

Потім збуджені глядачі йшли далі, до східної частини парку. А там вітала їх Весна, молоде дівча у легенькій біломій сукні, з квітучим вінком, який прикрашав розпущене світле волосся, з кошиком, повним квітів. Ах! виривалося з грудей шляхетних глядачів, очі кавалерів із задоволенням затримувались на відкритих, струнких литках Весни, жінки захоплювались чудовою легкістю шовків і тюлю. Біля неї непорушні чоловічі постаті орали землю. Сіяч застиг у широкому жесті обдаровування землі насінням.

На півдні молода заміжня жінка, імени якої фон Кінаст не пам’ятав, а головною прикметою якої було гарне світле волосся, розпущене до пояса, втілювала Літо. У пшеничному очіпку на голові, у квітчастій сукні, з оберемком перших троянд стояла вона серед квітів, а біля неї женці в солом’яних брилях, косарі за сінокосом, схилені до землі жінки з серпами. А на заході, одразу біля ставу, в мовчанні й безрусі тривала Осінь в усій своїй невичерпній красі. Кошики яблук і груш, вимита морква, клаптики кольорової тканини, що вдавали пишноту осіннього листя. Уособленням Осени була сільська коханка фон Кінаста, найгарніша в околиці жінка, рудоволоса, пишнотіла Марцела Опіц. Панувала, немов королева, над похиленими до землі бабами, які збирали порозкидувану картоплю або з піднесеними вгору ціпами застигли над снопами льону.

Чи потрібно казати, що всі були в захваті? Що свято тривало кілька днів і ночей, що неперервно до білого дня звучала урочиста музика, інкрустована погукуванням труб, фальцетами скрипок, воланням гобоїв. Під ногами гостей шелестіли посипані гравієм алейки.

А коли настав кінець, коли гостей вивезли рипучі повози, коли залишилася від них витоптана трава і гори брудного посуду, коли винайняті кухарки присіли, стомлені, біля столів, а пси, що вже обжерлися, дрімали на засмічених рундуках, коли селяни розійшлися по хатах, простуючи занімілі кістки, фон Кінаст тлумачив дружині, яка лежала на софі (їй розболілася голова):

— Ми маємо, дорога моя, робити речі безцільні. Інакше життя наше буде пласким і ніяким, як життя отих там… — Тут він показав на село, що виднілося в долині. — Ірреальна потреба — ось те, що відрізняє нас від тварин. Не наше мислення, не мудрі книжки. Ми маємо робити речі непотрібні, непридатні, життя яких коротке, але сліпуче, речі, які дивують, навіть якщо їх одразу забувають. Наше існування має бути наповнене такими феєрверками. Інакше нас охопить неспокій, і ми станемо безплідні.

Того року запала фон Кінасту в голову вражаюча думка, незрівнянна з жодною з тих, які мав досі.

Її здійснення почалося саме копанням Кедрона, в липні, всупереч тим жнивам, всупереч диктатові пір року, які примушують людей підпорядковуватись монотонному ритмові. Потім фон Кінаст зі своїм секретарем допізна сиділи в бібліотеці, а в серпні він сам вибрався до Праги, столиці дієцезії, щоби узгодити з єпископом важливі деталі. Там же замовив сукна, барвистих тканин, розмовляв з різьбярами і купив старовинний збройний обладунок, щоби показати своїм ковалям, як зразок. А так само щити, списи й мечі. Наказав також зробити зразки прапорців. Уже у вересні кузні перейшли на нову продукцію, забули про підкови, обручі для бочок, осі для коліс — тепер там робили наконечники, решту доробляли з дерева. Жінки шили плащі й жупани, дівки вишивали дивні знаки на прапорах. Кілька сіл працювали в узгодженому ритмі, бо платив їм добре — продуктами, як вони й чекали, які завозив із сусідніх замків, купував на міських ярмарках. Працювали усі його села, розкидані в долинах від півночі до півдня: Ратен і Ратенау, Штенау і Альбендорф, Зайферсдорф, Шраффенек та інші дрібніші поселення ткачів, розкидані по горах. У кожному селі призначив когось одного відповідальним за результати і раз на тиждень, у неділю, після меси, зустрічався з ними, щоби звітувалися йому. А вони, небалакучі, як то вони, розповідали йому, скільки зробили дерев’яних мечів, скільки їхні жінки нашили жупанів і барвистих плащів, а економ фон Кінаста записував ці дані у своїх рубриках, призначених на зерно, в’язанки льону, картоплю й худобу. Теслярі ж у маленькому Кунцендорфі будували обложну машину, високу, як дерево, на дерев’яних колесах.

І паралельно до цих приготувань узявся фон Кінаст за найважливішу справу — будування Єрусалима.

Предком фон Кінаста був нібито Ґотфрід Лотарингський, так принаймні вважали в родині. І якщо правдою було, що кров має якусь власну пам’ять, то зрозумілим ставало те, що бачив фон Кінаст, як тільки заплющував очі, як тільки внутрішньо заспокоювався. Міг-бо побачити під повіками образ золотого міста, що простяглося під сонцем у пустелі. Високі мури, вежі, брами, шпилі костелів і бані мінаретів. Велике золоте тістечко, подане на тарелі світу.

Перенести цю візію на вогкі шльонські луки… Ще до того ж знайшов місце, вражаюче — як йому здавалося — схоже на рельєф тих теренів. На сході й південному сході — дві глибокі долини й струмок, який з дня на день робився Кедроном, на південному заході — гора, яка може вдавати Сіон. А до всього, це місце було прекрасно видно з терас замку, було сценою, ніби Бог сприяв задумові фон Кінаста, так досконало розмістивши його замок.

До роботи, отож, рушили теслярі, будуючи імітацію святого міста. Властиво, вона мала складатися з самих лише стін, і то значно зменшених, середина міста буде умовною, не йшлося ж бо про саме місто, а про його здобуття. Зате збудували башти — Вежу Давида, трохи меншу Браму Ірода і Яффську Браму на західній стороні.

На кінець листопада Єрусалим вже був готовий. У цей зимовий час, темний і холодний, селяни, які й так не мали що робити, вивчали свої ролі. Робертом із Нормандії став Ганс Годіш, коваль, хлоп могутньої статури, з довгою густою бородою. Під час примірювання обладунку він виглядав як справжній рицар, хоча, не навиклий ходити в черевиках, рухався досить незграбно. Робертом із Фландрії зробив фон Кінаст Опіца, батька отієї гарної рудоволосої Осени. Раймондом із Тулузи став селянин зі Штенау; здається, лиш він один дуже перейнявся своєю роллю, а ще й виявився хлопом кмітливим і метким, до того ж обдарованим акторськими здібностями. З Танкредом були самі лиш клопоти, бо призначений на цю роль хлоп захворів на Різдво і вже під Новий рік помер, тому поспіхом шукали йому заміну. Ну, і Ґотфрід Лотарингський. Фон Кінаст мав сильну спокусу, аби самому стати актором і приєднатися до штурму, але його дружина вирішила, що не годиться шляхтичеві бігати по полях із хлопами, тому він наказав зіграти цю роль своєму секретареві, далекому родичеві, незважаючи на його — секретаря — приховуване небажання.

Що стосується невірних, то як тільки селяни довідалися, ким вони є, ніхто з них не схотів бути поганином, нехай навіть кілька годин. Тому фон Кінаст призначив на становище оборонця Єрусалима фатимідського намісника Іфтіхара одного смаглявого парубка з фільварків, по селах же зробив примусовий набір, так що кожне повинно було виставити, подобалось це йому чи ні, п’ятнадцять невірних.

Перші проби почали вже перед Різдвом, коли снігу ще не було, а вся будова витворювала марне, сумне враження.

Може, це було зумовлено темним грудневим низьким небом, яке отиралось об гірські вершини, може, коротким днем, який ледь-ледь і безсило дотягав до полудня, а потім безкінечно довго відмирав у нерішучих припливах мороку, але в кожному разі фон Кінаста обсіли сумніви. Чи зуміє він покерувати такою великою групою людей? Чи вдасться йому провести штурм? Чи зможуть оті повільні, ледачі голодранці перетворитися раптом у рицарів?

А тут вже оркестр розучував урочисту музику, вже різали волів і баранів, заячі тушки ставали ламкими на морозі, пір’я зі скубаної птиці встеляло підлогу кухні. Що ж з того? Селяни на пробах були млявими, брьохалися в грязюці, падали, не хотіли бігти, ніяк ні до чого не докладалися, чекаючи тільки, коли відпустить їх нарешті додому. З якою злістю думав він про них, який гнів викликала у нього ця бездумна людська худоба. Чи, може, люди були колись іншими, якщо вирушали в далеку подорож до Гробу Господнього, якщо мали в душі щось більшого, аніж тільки жерти й злягатися в задушливих, низьких хатах? Він збирав їх біля стаєнь і говорив з ними, як з дітьми, а вони переминалися з ноги на ногу, тоскно дивилися на свої хати отам далі, кашляли. Він розповідав їм, найпростіше, як міг, про шляхетність пориву серця, який дозволив цвітові християнського рицарства, а також людям нижчих станів, жінкам і дітям вирушити в незнане, через моря і землі, щоби з допомогою Господа відібрати з рук невірних Святе Місто. І барвисто описував їм труднощі подорожі, пустий пейзаж, дикість пустелі, хитрощі поган. Розповідав їм про нестерпну спеку і червоний пил, який в’їдався в усі щілинки тіла. І спрагу, і голод, і чудеса, які бували частіше, ніж сьогодні — бо ми живемо у яловий, ніякий час, наша віра схожа на пліснявий хліб. Говорив їм, найпростіше, як тільки міг, що оце ж вони мають нагоду зіграти містерію здобуття вічної таємниці, подібно як кожна свята меса є участю у справі Воскресіння. Тому, якщо вони зіграють здобуття Міста, то це буде так, немовби справді здобували його у славі, немов були там присутні, немов народилися не зараз, коли світ хилиться до свого кінця і нічого цікавого вже не станеться, а значно раніше, коли він повнився чудесами, а присутність Бога була у кожній події, кожного дня, щоденно. Вони ж, глухі, під час наступної проби здавалися ще неповороткішими, ще ледачішими, тож мусив підвищувати на них голос, а морозне повітря несло його злість понад тлумом і відбивало від темних ялинових стін. Йому легше було би переконати нерухомі дерева, щоби рушили до бою.

Одна зі святкових ночей принесла вирішення. І це був не сон, а безсоння, бо саме воно виносить на світ найкращі ідеї. Фон Кінаст неспокійно крутився на французьких простирадлах, щораз більше занепокоєний, бо вже почали з’їжджатися гості, й усе здавалося готовим, крім акторів. Як же зробити, щоби битва була повна завзятости, щоби виглядала, як справжня? Щоби їм залежало. Щоби хотіли. Лежав, а перед його очима поставали всі можливі види поразки, аж почав жалкувати, що взагалі прийшла йому в голову ця шалена думка. І раптом побачив усе з іншого боку. Що нічого не можна мати повною мірою, якщо не принести якоїсь жертви, що світ, по суті, схожий на купецьку контору — щось за щось. Що хлопам потрібна інша мета, окрім духовної, якщо вони ту духовну мають за ніщо; повинні знати, що здобувають у штучних мурах несправжнього Єрусалима щось цінне для себе, чого жадають і прагнуть над усе. І він мусить їм це дати.

М’ясо. Печені свинячі туші, довжелезні ковбаси, вуджені шинки у мотузяних сорочечках, фляки, начинені рубленою печінкою, каша, варена з кров’ю, напхана в оболонки від шлунків.

Дійство призначили на Трьох Королів. Протягом свят випало багато снігу, який перетворив голу будівлю в казкове місто. Вже попереднього дня з’їхалися сотні гостей зі Шльонська, Помор’я, Саксонії і Чехії, а святкування почалося великим балом. Пари рухались у танці барвистою вервечкою, звуки музики долинали у кожен куточок Ратенського замку. Лилося в келихи райнське вино. Було пиво з Чехії і міцна горілка зі сходу, яка найкраще розігрівала взимку вистиглі тіла. Сила-силенна хліба, і масла, і сирів, і різноманітних виробів із тіста, і фруктів, з таким трудом завезених з півдня, і риб — печених, смажених і варених, і полумисків з капустою, і жирної юшки з квасолі, і різних солодощів — усе це притягало погляди, але й розчаровувало. Очі гостей мимоволі, незважаючи на чудові розваги, шукали розкішних кшталтів баранячих стегон, кілець ковбаси, кусків смаженини, з яких спливав би жир. М’ясива не подавали. Гості тут і там, ще поки тверезі, відзначали пошепки цей дивний факт. Господаря вважали романтиком. Що ж, гостям не випадало вимагати м’яса, не випадало допитуватись у поблідлої господині, яка пригризала губи, коли вже внесуть полумиски. Потім у розпалі розваг ніхто вже не думав про їжу. Під ранок випари вина розмили усе, а втомлені розвагами тіла віддавалися безладним задоволенням сну.

Опівдні закутані в хутра гості вийшли на тераси, вдарила музика. Замерзлі пальці музикантів видобули з інструментів могутню увертюру, і перед очима зібраних з’явилася прекрасна картина: сніжне місто блищало на сонці, на його стінах стояли мамелюки в барвистих тюрбанах на голові. Під мурами розтяглося військо християн. Поважний голос кантора виспівував слова, що розпочинали дійство:

— О Боже! Вдерлися погани у володіння Твої, осквернили святу Твою церкву.

На ці слова війська хрестоносців розділилися на чотири групи і пройшли під терасами, займаючи свої визначені позиції.

— Ось шляхетні рицарі, — вигукував кантор, коментуючи цей парад, а ті, кого називали, низько кланялися глядачам. — Доблесний Ґотфрід і його брат Есташ з Болоньї. Ось Літольд і Жільбер з Турені із загоном добірних солдатів. Ось Танкред зі своїм почтом, а за ним — Роберт із Фландрії. Найдоблесніший з рицарів Ґотфрід Лотарингський…

А коли на міських стінах з’явився поганин Іфтіхар, публіка привітала його тупотом і вигуками: «Невірний!», «Згинь!», «Страхопуд!», «Собака!»

Глядачі, приголомшені парадом і розкішними одежами, били браво, дами махали рицарям хусточками. Костюми були такими досконалими, що важко було й здогадатися, що під обладунком і кольчугами є всього лиш немиті тіла місцевих селян.

— Здобудемо одвічні святині божі, — гримів голос, а музика набирала сили, супроводжуючи вихід хрестоносців на позиції для атаки.

Коли почався штурм, то був такий навальний, що фон Кінаст занепокоївся. А якщо усе закінчиться надто швидко? Замішавшись у натовп гостей на терасі, він відчував, як збуджено парують їхні тіла, як швидко б’ються серця.

Головний удар пішов на гору Сіон і на північну частину. Погани, однак, боронили місто так завзято, що хрестоносці мусили відійти. Рушили обложні машини, одна велика, друга менша, і приліпилися до слизького муру. Катапульти на товстих ременях метали снігові кулі, які падали в саму середину Міста, сіючи там сум’яття. Одночасно з південного заходу Танкред зі своїм почтом пішов на рішучий штурм і з неймовірною стрімкістю вдерся на мури. Запеклість оборони не мала собі рівних. Обидві сторони билися, схоже, не на життя, а на смерть. Кілька чоловіків упали із заледенілого муру й зарилися в купи снігу внизу. Ніхто не звертав на них уваги. В мурі утворився вилом, через який пропихалися всередину хоробрі рицарі. Здійнявся крик і завивання від болю, когось придушили, десь на снігу розквітла червона пляма крови. Падали кольорові тюрбани, роздиралося плетиво кольчуг, тріскався тонкий обладунок, дерев’яні хрести молотили по спинах. Кантор не встигав із текстом, події випереджували сценарій.

— Співайте Богу, співайте! Співайте цареві нашому, співайте. Позаяк Господь — цар усіх земель.

І вже перемога, як і повинно, схилялася на потрібний бік, коли раптом якийсь розпач охопив оборонців, котрі тісно скупчилися навколо самого центру, у місці, яке погано було видно з терас — і туди перейшов увесь вир бою. Гості ставали навшпиньки, задирали голови, деякі юнаки, збуджені видовищем, вилазили на балюстради. Сам же фон Кінаст виглядав занепокоєним. Порухом брови дав знак довіреній особі, а той вихором помчав униз і майже непомітно вмішався у натовп пілігримів і рицарів. Битва однозначно почала схилятися на бік оборонців. Кульгаючи, відступали християнські рицарі. Фон Кінаст подав знак капельмейстерові, а той зрозумів цей сигнал, бо тепер музика заграла так гучно, наче пробувала заглушити шум та скрики болю, що лунали з фортеці. Труби вже звістували перемогу, і важко було протистояти тій музиці. Воїнів на мить охопила розгубленість, немов відомі з проб звуки вернули їх до притомности. Хрестоносці почали вертатися до бою, лиш якийсь ґвалт запанував усередині — це, мабуть, невірні готувалися скласти зброю. Битва добігала кінця. Серця глядачів наповнювалися гордістю, набухали від зворушення. Деякі дами непомітно витирали сльози. Навіть пані фон Кінаст уся вкрилася рум’янцями й стиснула чоловікові руку на знак своєї любови.

Тепер мало настати віддання почестей, і мали кинути прапори невірних до ніг звитяжців, але ґвалт тривав, тож оркестр ще раз заграв те саме, а кантор вичікував з декламуванням наступного фрагмента. Вже гості починали втрачати терпіння, аж раптом через розвалений сніговий мур почали виходити хрестоносці, трохи пошарпані, без шоломів і зброї, з деяких великими лусками спадав обладунок. Несли із собою якісь пакунки, тягли мішки, зроблені з одеж, багато з них ворушили губами, але з такої відстані це не впадало у вічі. «Слава Богу», — думав фон Кінаст. Вони гнали перед собою гідних уже тільки співчуття поган на чолі з їхнім проводирем Іфтіхаром у подертій одежі, згорбленим, з пустими руками. Переможені підтримували вбрання, що спадало, плуталися в розв’язаних тюрбанах. Поламані прапори опинилися під ногами рицарів, музика вибухнула тріумфально, і насамкінець актори вклонилися захопленій публіці.

— Благословенна людина, котра має силу Твою в собі, і в серці якої шляхи Твої, — декламував кантор. — Бо кращим є день у сінях Твоїх, аніж десь інде тисяча.

Фон Кінаст, може, надто поспішно намовляв гостей повернутися до замкових кімнат, висловлюючи стурбованість, що змерзли, і запевняючи, що там чекає на них підігріте вино і продовження новорічних забав. Зрештою, що ж, картина після битви не належить до приємних. Сам же непомітно вийшов із замку і, грузнучи в снігу, дійшов до поля битви. Минав хлопів, що вже розходилися по домах. Ті старанно уникали його погляду. Тягли з собою напхані торби, їхні жінки ще викопували з-під снігу якісь затоптані шматки ковбас, кров’яної кишки, шматки грудинки й сала, видирали одна одній печених поросят і дбайливо складали усе в кошики. Їли. Усі їли, поспішно, нетерпляче. У тиші чулося лише плямкання й уривчасті покрикування. Тільки його секретар сидів на снігу біля зламаного дерев’яного меча. Плакав. З його розтятого чола капала кров.

— Вдалося, — сказав фон Кінаст і в нападі несподіваної чулости підвів родича з землі. — Ми здобули Місто.

Вечір настав дуже швидко, як і буває у цю пору року. Освітлені вікна замку кидали довгі теплі тіні на витоптаний сніг. Зсередини весь час лунала музика. Околичні села теж святкували перемогу хрестоносців. На засипаних снігом луках розпалили вогнища, звідти добігали погукування й співи. Якась дитина розгулювала із повішеним на шию кільцем ковбаси. Пси порозтягали кістки по всій околиці.