Гра на багатьох барабанчиках

Гра на багатьох барабанчиках

Отож, виглядаю я так: не висока і не низька, не надто товста і не надто худа, волосся моє ані світле, ані темне. Колір очей невизначений. Я ще не стара, але вже й не молода. Одягаюся звичайно. Легко гублюся в натовпі. Коли засиджуюся довше в кав’ярні на розі, люди підсідають до мене, але не звертають на мене уваги. Я їх не зачіпаю, не дивлюся на них. Допиваю своє пиво чи каву і йду.

А проте, мені завжди здавалося, що я якась особлива і неповторна.

Мої валізки, коли я приїхала до міста, були позначені наліпками з іменем і прізвищем. У записнику було повно кредитних карток, квитанцій, пінкодів. Рубрики заповнені іменами й прізвищами інших людей, їхніми адресами і телефонами. Ще я мала свої парфуми, ті самі вже багато років. Я носила одяг улюблених фірм і користувалася перевіреною косметикою. Їдучи з аеропорту, я розмовляла в метро з якимось чоловіком, і ми обоє у цій випадковій розмові повторювали: я люблю те, не люблю того, це мені подобається, а оте не подобається. А коли забувалися, то взагалі поминали дражливу суб’єктивність цих оцінок і казали — це чудове, а оте дурне й неприйнятне. Така розмова була приємною, бо нам не вистачало простого факту існування — ми прагнули бути ще кимось визначеним, абсолютно неповторним.

Моя квартира, на перший погляд, могла видатися понурою. Високі стелі, ледь освітлені слабким світлом нічних лампочок, і відсутність симетрії у розміщенні зумовлювали, що я попервах блукала нею ночами, намагаючись потрапити до лазнички. Заплямлені підлоги були пам’яткою від попередніх власників, мабуть, художників, у яких з пензлів густо капала фарба. Крейдяна білість стін непокоїла мене і домагалася хоч якихось кольорових акцентів. Вид з вікон міг би викликати пригніченість у когось менш стійкого. Бо з одного боку вікна виходили на пустий майданчик, оточений голими ще тоді деревами, майданчик собак, що бігали за палицями, які їм з розмаху кидали їхні господарі, майданчик собачого лайна і зацікавлених сорок. Протягом дня тут гралися підлітки — дівчатка в чадрах копали м'яча так само справно, як і світловолосі хлопці. У день весняного сонцестояння смагляві чоловіки з густими вусами розпалювали вогнище й витоптували траву в зосередженому танці — кілька рядів танцюючих, один за одним, як вправи на уроці фізкультури.

Інші вікна виходили на костел з двома вежами, а кожна з них була увінчана опасистим ангелом. Поки їх не заслонили в травні дерева, повні галчачих гнізд, я щоранку зустрічалася з буйними, екзальтованими ангельськими постатями. Вони беззвучно сурмили побудку усьому місту.

Я ревнувала тих ангелів, заздрила увазі, яку вони присвячували іншим людям. Ходила гола по кімнаті, щоби звернути на себе їхні білі очі. Раз на тиждень, у неділю, в моєму костелі дзвонили дзвони, і хоч гриміли вони голосно та істерично, проте їхня релігійна афектація не давала бажаного результату — стежкою через майданчик ішло до костелу ледь що кілька осіб. Костел пробував зануритись у зелень, наче соромився своєї надмірної величини, відступав ніяково до річки, до східної частини міста і, мабуть, найохочіше присів би між багатоповерховими будинками.

А вікна кухні відчинялися на велике подвіря, відділене від решти світу цегляним муром будинків, подвір'я затишне, тінисте, оаза у центрі міста. Серед старих кленів і лип тут стояли фурґони на колесах і барвисто розмальовані халабуди, підперті скелетами велосипедів, скриньками від екзотичних фруктів, ключками для гольфу, автопокришками. Їхні мешканці притягали мене від самого початку, тому найбільше часу я проводила в кухні. Я присвячувала їм усі трапези — присунула стіл до вікна і тепер, повільно жуючи сніданки й обіди, не відводила від них очей, стежила за їхніми нечастими пересуваннями між халабудами. Серед них не було звичної метушні ані поспіху. Щойно сходило сонце, вони виходили надвір і сиділи на східцях, підставляючи сонцю обличчя. Їхні діти гралися спокійно й без крику. Навіть їхній собака здавався якимось стишеним, собака-філософ, що споглядає з абияк позбиваної веранди хаотичний рух птахів.

Час від часу, пополудні, ці кольорові люди влаштовували концерти. Виставляли надвір потужні динаміки і пускали старі блюзи або Паваротті (з ним, на жаль, пробували співати разом), а коли смеркалося, міняли оперу на монотонне, похмуре й болісно сумне техно. Звуки горою видобувалися з подвір’я, наче дим, і непокоїли ангелів на костельних вежах.

Я пізнавала цих людей поволі, приглядаючись до них через вікно. Щогодини вставала від паперів, щоби випростати кості. Підходила до вікна і дивилася. Я пізнавала їх, жуючи свіжу редиску, потім полуниці й перші мірабельки. Пізнавала їх сливками, яблуками і врешті кукурудзою, вареною в підсоленій воді й намазуваною маслом. Коли стало тепло, їхнє життя точилося вже поза халабудами. Вони, як кочовики, готували їжу на спиртівках або просто на вогні, розпаленому в бляшаних котлах. Пили пиво, курили маріхуану, видмухуючи дим догори, щоби йшов до неба. А коли ставало зовсім темно, витягали барабани — великі, малі і зовсім вже величезні, як оті у філармонії, які звучать на концерті два-три рази, а їхній звук стискає серце залізним короткочасним обручем, а потім лагідно відпускає на свободу.

Барабанили вони під час моєї вечері. Я ставила стілець навпроти вікна. На стіл клала серветку, ніж і виделку, наливала келишок вина і їла — випростована, із серветкою на колінах, наче була в екзотичному ресторані. Поволі, день за днем я усвідомлювала, що барабанний бій зовсім не припинявся вдень; його лиш переносили досередини халабуд, редукували до одного інструмента, він підсихав у сонячному світлі. Вночі, зовсім як отой екзотичний кактус, звук барабанів розквітав цілим оркестром.

Я це бачила. Барабани завжди стояли колом — щось на зразок інструментів самообслуговування, бо коли тому, хто грав, набридало барабанити, він відходив у темряву, поміж халабуди, а його заступав хтось інший, хтось свіжий і ще не стомлений, хтось, хто міг увійти у вібруючий ритм або, навпаки, спробувати його змінити. Тоді я ще була однією особою. Перед сном втирала в обличчя крем. Відчиняла на ніч вікна. Бачила сни. Вранці записувала ті сни і пила каву. Сідала працювати — читала, робила нотатки, писала листи, підписуючи їх завжди однаково. Мала плани й списки покупок. Реалізувала їх пункт за пунктом. Проте усе починаєш бачити інакше, чуючи щовечора такий барабанний бій. Барабани б'ють тривогу, б'ють застережливо, б'ють побудку.

Школу я знайшла на околицях міста, мені порадив її хтось зі знайомих. Це навіть добре, що так далеко, думала я, бо їзда потягом через місто завжди заспокоює мене, вгамовує. Тут з потягу не видно міста, а лиш поодинокі, відокремлені один від одного будинки, завжди, зрештою, в розпалі ремонту, в розгардіяші будівництва — крани, кольорові паркани, які відділяють їх від вулиці. Часом видно кілька вулиць, щойно саме викінчених, з яких недавно прибрали білі сліди заправи і бетону, але які залишаються незаселеними, наче ніхто не має достатньо відваги, аби вселитися в цілком нові сучасні простори. Може, в майбутньому у цей спосіб місто зовсім обезлюдіє — що більше буде нових будинків, то менше людей хотітиме їх заселити, що більше будинків, то менше людей — проста й одночасно таємнича засада, яка повинна бути відома будівельникам. Або люди будуть вперто, з розпачем і в страсі перед новим гніздитися в нетрях, у мазанках, у халабудах, розставлених у закутках парків, а пустим сріблястим багатоповерховим будинкам залишиться меланхолійно відбивати небо, пливкі танці хмар — рух летючий і нелюдський.

Коли я вперше їхала залізницею через місто, то мала дивне відчуття — ця їзда, вид з вікон, лагідний шурхіт коліс по рейках розмазували мене. Бо місто з вікон вагона видавалося особливо безформним, нерішучим, тому і я втрачала обриси. Воно було великим повітряним цепеліном, який суне по небу, а його змінюють швидкоплинні конфігурації хмар, подмухи повітря. Воно ніби весь час лишалося тим самим містом, але потім я вже щодня помічала якісь нові деталі. На пустих площах протягом ночі виростали засклені будинки. Бувало й так, що станції метро не зберігали послідовности, вискакували одна перед одною або, навпаки, зволікали з виходом на сцену. Крамниці. Вони мандрували цілком відверто, а години, коли вони відчинялися, були для мене абсолютно непередбачуваними. На моїй вулиці ніколи не можна було мати певности, чи знайдеш ту саму крамницю, яка тут була вчора. А якщо вона й була, це зовсім не означало, що там буде те саме вино, той самий сорт хліба, як і тиждень тому. Виглядало також, що люди швидко нудилися. Постійно можна було бачити великі вантажівки, повні меблів — це мешканці переїздили з однієї дільниці в іншу. Мандрували музейні колекції — туристи мали з цим найбільший клопіт, бо звикли трактувати музеї як найбільш сталі й солідні місця на землі. Може, десь і так, але не тут.

Тому слід було бути дуже уважним. Я мусила дивитися. Дивитися. Спостерігати місто, щоби воно не вийшло з-під мого контролю. Їдучи залізницею через нескінченні передмістя, квартали гаражів, підфарбовані сумні житлові райони, я поволі усвідомлювала, що почуваюся щасливою. Для мене то був чи не найприродніший спосіб існування: неуважно спостерігати на відстані, не брати участи в житті, лиш приглядатися до його виявів, минати, кидати погляд. Пересуваючись залізницею по місту, я була, як ті туристи старшого віку, котрі наймають кліматизований автокар і сунуть, як моторизовані духи, розпливчасті за затемненими шибами — минущі свідки подій. Саме так було й зі мною: я спостерігала з-за шиби зникомі образи, жанрові сценки, що зводилися до декількох жестів — єдиний вид людського спілкування, який можна було звідси побачити. Узагальнені дерева, парки, що зливаються в поодиноку лагідну зелену стрічку. Факт, що я ні на чому не можу затримати погляду, лагідно ліквідував усе моє набрякле, вічно готове «я». Я віддавалася минанню, яке уніфікує все, що назовні. З вікна вузькоколійки деталь втрачала назву, анулювалася.

Мабуть, тому, коли я виходила на відлеглій станції, звідки мала ще йти пішки добрі чверть години, мене часом охоплював особливий голод на деталь. І я інстинктивно спішила до кіоску з газетами (друковане видання — це справжній тріумф деталі) або йшла подивитися на звичайну ятку з готовими букетами. Там розмазаний поїздкою погляд організовувався заново, чіплявся за фіолетові прожилки фрезій, заспокоювався на кремовім облямуванні пелюстків троянд.

Місто, побачене з вікон вузькоколійки, не виглядало як місто, радше як безладно заповнений будинками простір, зборище пунктів, зосереджених навколо спусків у підземне метро. Мене, звичайно, бентежило, що я бачу щось інше, аніж усі. Усі-бо повторювали із захватом: місто, місто, маючи, мабуть, у голові якусь об’єднувальну ідею, яка для мене — зовсім тут чужої — була незбагненною. Чи була я сліпою на щось, що вони помічають, на таємничі зв’язки між безладно розкиданими місцями, нанизуваними як неоднакові коралі на поплутані нитки підземки? Місто, місто, повторювали вони гордо, піднесено, спільно беручи участь у незрозумілій для мене містерії. До них, однак, долучалися й приїжджі, і ці бували ще більше охоплені ентузіазмом. Вивчали місто на розкладених у парках картах, вели пальцем по його артеріях, мандрували дном висхлих каналів, ба! купували навіть крихкі уламки розвалених кілька добрих років тому будівель. Чи були ще такі, як я? Розгублені, але зі щирим прагненням схопити якісь обриси того сну, що звався назовні містом.

Я тричі пересідала, щоби дістатися до школи. Дорогою їла канапки. Дорогою приглядалася до подорожніх. Зі здивуванням помічала, що жоден із них не був однорідним, не утворював цілости — кожен мав щось одне, що його характеризувало (мабуть, щоби матері ніколи не могли сплутати їх із кимось чужим), і на тім кінець — решта була розпливчаста й нечітка. Чоловік Чорна Шкіра, Хлопець Гарні Вії, Жінка Широке Обличчя, Старець Водяві Очі. Хіба люди не є лиш низкою рис? Місцем, через яке пливе осяяний кольорами час?

Якби хтось отак згори міг простежити візерунки моїх мандрівок містом, якби міг слідувати за мною і накласти на папір цей складний візерунок або навіть позначити мене (уві сні, коли я нічого не відчую) так, як окільцьовують птаха, а потім роздивлятися в комп’ютері той дивний слід, який я залишаю за собою — то побачив би, що це слід без чоловіків. Бо пізнавала я майже тільки жінок. Як це може бути? Куди поділися в місті чоловіки, чому їх було менше, так мало, а коли я й зустрічала їх, то видавалися перебіжними, неуважними, недокінченими, умовними, наче їх намалювали слабенькою лінією, ледь м'яким олівцем? Я підозрювала, що, може, вони мають власні дільниці, десь на околицях міста, або — так, так — тяжко працюють у солідних урядових будинках з червоної цегли. Звідтіля, напевно, керували містом. Їхні низькі голоси вібрували, і може, саме звідти походив отой неперервний шум міста. Може, готувалися до наступної війни? Я неслушно підозрювала, що місто було поділене на чоловічі та жіночі місця неіснуючими лініями, невидимими стрічками, що їх якась летюча поліція розвішувала в повітрі. Ясна річ, це була неправда. Розпливчастість стосувалася-бо не тільки облич, не тільки окремих людей, але і статей. Я бачила чоловіків-балерин, чоловіків-вамп, чоловіків-оперних див. Вони висіли на мурах, частково заслоняли собою будівельні майданчики. Вони мали розмальовані обличчя, тюлеві сукні на вузьких стегнах, пласкі груди, і були вони більш жіночими, ніж жінки. Я придивлялася до них багато разів і нарешті почала втрачати певність — може, це справді були жінки, які прикидалися чоловіками-балеринами. Може, це були балерини, які прикидалися жіночними чоловіками чи чоловічними жінками. Пізніше я мала це ствердити вже раз і назавжди — місто у своїй глибинній суті було андрогінним, з легкістю затирало оте вульгарне розрізнення на дві Богу духа винні статі, відмінність, яку ще плекають парвеню на краях світу.

Школа була в дільниці поодиноких розкиданих вілл і своєю архітектурною поміркованістю нагадувала мені моє місто. Я радісно йшла через сквери.

Уроки відбувалися в залі, розташованім у цоколі будинку, звідки видно було стовбури дерев у парку й людей, які проходили під вікнами — але лиш до пояса, самі ноги. Тільки діти мали змогу кинути на нас погляд, коли ми сиділи за довгими, гладенькими столами й зубрили щось під чуйним наглядом Корнелії.

Корнелія, моя вчителька, говорила двома мовами навперемінно. Жодної з них я не розуміла як слід, а вона ще й сама чарівно їх плутала, щоби врешті звернутися по допомогу до латини. Я вдивлялася в її сірі очі, в рухи її губ (наче була глухонімою) і в цей спосіб вгадувала смисл її розпоряджень і пояснень. Спершу я боялася, що наші смисли — її і мій — можуть по дорозі розминутися, як дві паралельні прямі, які начебто віками перетинають нескінченність, не дотикаючись, не тужачи одна за одною.

Я ніколи не знала, чого Корнелія вчитиме нас цього разу. Це якраз і було головною засадою її системи — захопити зненацька, а отже, міцніше увійти в пам'ять. І фактом є те, що на самому початку вона вчила нас пісеньки про маленького барабанщика:

Іншим разом вона виписувала на дошці неправильні форми дієслів у чужій мові. Один із перших уроків примусив мене замислитись — ми дістали в руки грудку глини завбільшки з кулак, вона зав'язала нам очі нашими шаликами і сказала виліпити з тієї глини щось хороше, щось дуже близьке. Я хотіла зробити звірятко — мені так сильно бракувало в місті звірят — оленятко чи хоча б собаку. Коли мені зняли з очей шалик, я побачила, що виліпила якесь чуже обличчя.

Якраз обличчя і впорядковували місто. Я помаленьку відкривала (може, саме в цьому і полягав намір Корнелії), що місто зовсім не складається з будинків чи перехресть, ані навіть зі спусків у метро, а є шерегою облич, які переходять одне в одне, як у тому знаменитому комп'ютерному моделюванні. Місто складається з облич, які перемішані, розкидані по дільницях, але часом унаслідок збігу обставин відбиваються якусь мить одне в однім, наприклад, на ескалаторах — одне обличчя їде вниз, друге вгору; в потягах, що ідуть у протилежних напрямках — одне рухається праворуч, друге ліворуч; в обертових засклених дверях — одне вперед, друге назад.

Неперервність облич — захоплива річ, бо усі були схожими між собою. Цікаво, чи виглядала ця закономірність, як крива Ґаусса, чи мала одноманітно рівномірний розподіл, чи можна би її охопити простим математичним виразом, переконливішим ніж будь-яка література?

Коралія часто звертала нашу увагу на повсюдне існування подібностей. Усе між собою схоже, це лиш питання перспективи. Подібності пов'язують речі в хитромудру сітку, яка утримує складну зачіску світу в лагідному порядку.

Можна би гадати, казала Коринна, що наш досвід укладається в загальноприйнятий візерунок причин і наслідків, які йдуть одні за одними, охоплюючи реальність приємним для ока, гармонійним ланцюжком. Немає нічого більш хибного — говорячи це, вона піднімала палець. Концепція причини і наслідку — це лиш підпора для розуму, виразимо це метафізично: це ескалатор, який, щоправда, підносить нас кудись угору, але позбавляє зусиль ступання. Кроки, ступання. Чи крок лівою ногою є причиною кроку правою ногою? Чи крок правою ногою є наслідком кроку лівою ногою? — питала. Звичайно ж, ні, — відповідала собі. Кроки, творячи ходу, співіснують тому, що вони між собою подібні. Подібності взаємопритягаються. Так само, як протилежності. Але ж протилежність є оберненою подібністю. Так?

Ми не знали, як маємо їй на це відповідати.

Усіх нас вона записала в зошит. Ім’я та прізвище. Вік. Колір очей. Вона знала наші здобутки і поразки. Згідно з тим зошитом викликала нас відповідати. Corinne, je suis fatiguée, I am tired, Ich bin müde, говорила я. Я погано почуваюся, вертаюся додому. Сьогодні я сама не своя. У такий момент вона могла прикласти мені до чола електронний термометр і задоволено ствердити, що температури я не маю. Потім дивилася мені допитливо в очі (її були сірими, мої — ніякими) і повторювала: треба бути кимось, виходу немає. Ми завжди є кимось визначеним, хоча це й болісно. Навіть брак якоїсь риси теж є рисою. Навіть позбавлена одягу, ти й надалі є ти-гола. Навіть непритомна — це ти-без-притомности; навіть смерть не увільнить тебе від цього, бо тоді ти будеш ти-мертва.

Балачки, думала я, ідучи в метро і розчиняючись на пробу у величезних будовах, що проминали за вікном, є вихід — можна ігнорувати себе, ігнорувати власну повторюваність, передбачуваність, переносити пункти прийняття рішень зсередини назовні, поза мене, у світ, у парк, віддаватися на волю випадку. Це була би важка робота — треба було би перестати співвідносити усе з собою, уникати простих реакцій, трактувати себе так, наче ти предмет серед інших предметів. Відмовитись від сталости поглядів, висловлювати випадкові оцінки, такі, які прийдуть у голову, наче слина на язик, не мати більше ні звичок, ні навиків; говорити весь час «не знаю, не знаю, не маю своєї думки».

Звідки бралося таке дивне прагнення? Я підозрювала, що винне було місто. Адже науці відомий зв’язок між людиною і місцем і той факт, що міста впливають на людей. Париж начебто робить нас фривольними й рафінованими. Нью-Йорк же — уконкретнює й спускає на землю. Так кажуть. А це місто саме було якимось безмежним, нерішучим, змінним. Пливло. Пропливало повз мене, як веселий пароплав. Воно не мало властивостей, тому так і притягало. Ловило нас усіх у свої сіті. Оскільки було невизначеним, то обіцяло виконання кожного найдивовижнішого бажання; оскільки було безформним, то спокушало реалізацією кожної мислимої можливости; оскільки не мало центру ані околиць, то могло зробити нас вільними й рівними.

Часто мені набридали мудрування Корнелії; я щораз рідше приходила на заняття або ж спізнювалась. Я з дитинства мала клопоти з часом — він зникав і непокоїв. Час став болісним одного дня, коли за одну коротку мить я раптом усвідомила, що таке «зараз». Бо «зараз» означає — «вже ніколи». «Зараз» означає, що щось, що є саме у цей момент, перестає бути, осувається, як прогнила сходинка на сходах. Це поняття страшне, вражаюче, оголює усю жорстоку правду.

Мені було тоді кілька років, і я їла помідор перед своїм будинком. Була друга половина дня, яка вже спливала в тінистий морок парку, щоби розсипатись урешті на мільйони дрібок. Невідворотно. «Зараз» — це колишні сніги, волання крука, жорстокість квітнів. Бузок, який зацвів біля мого дому в Собачому Парку — мені знову не вдалося схопити повні його цвітіння, бо коли його малесенькі лілові бутони розкривалися, одночасно починалося й відцвітання. Затемнення сонця два роки тому теж було схоже на цвітіння бузку — темний щит місяця міг бути тільки «ось-ось» або «вже після». Момент звершення був лиш переходом з одного стану в інший, абстрактною, вирахуваною математично оманою. Був суспільною умовністю, етикетом, наближенням, поп-фактом, створеним для розумового спокою і загального порядку.

Я звірила ці сумніви Корі. Чому б нам не говорити про себе тільки в минулому чи тільки в майбутньому часі? Чи не узгоджувалось би це з істиною, чи не було б це повною мірою чесним, якщо вже маємо про щось говорити? Але вона мала свою думку стосовно цього, дуже рішучу, як то в неї. Казала, що це найбільший привілей людини — мати зараз; ми тільки це й можемо мати. Для цього й вигадали мову — щоби контролювала перенесення подій з минулого в майбутнє, а отже щоби мала владу над часом, щоби затримувала час, хоча б на ту коротку мить, коли ми з усією повагою вимовляємо «я є». Мати «зараз» — отже, бути свідомим свого існування, перебувати в нерухомому центрі циклону, стояти там і придивлятися до вируючих подій, відкрити їхній обертовий, знову й знову повторюваний порядок. А ще казала, що за ці особливі знання треба дорого платити — бо коли ти в епіцентрі, то перестаєш бачити самого себе; власне кажучи, зникаєш для себе.

Це була, мабуть, наша остання розмова — я зникла ще і для неї. Сачкувала. Я вирушала вранці, ще маючи в голові мету, до якої прямую, але вже через кілька кварталів забувала, куди я йду. Мене збивали з дороги жіночі ноги у фантастичного кольору колготах, собаки, які бігли через пішохідний перехід у найближчий скверик, подвійні колиски близнят, пожежні машини, які насилу продиралися крізь вуличний рух, бомжі, що подзенькували пляшками. А коли я під вечір верталася додому, біля Собачого Майданчика мене вже кликали знайомі барабани. Мої сусіди пильнували.

Одного вечора, коли було вже зовсім темно, я одяглася в усе чорне — щоби ще менше впадати в очі — і зійшла на подвір’я. Вони там сиділи навколо бочки, в якій горіло якесь сміття. Більшість із них розмовляла півголосом, інші пили пиво, а пусті банки шпурляли кудись у темряву за себе. Кілька з них вдаряли долонями в нап’яту шкіру барабанів. Коли стомлювалися, їх одразу заступали інші, тому ритм весь час змінювався, барабани шукали один одного в темряві. Що більше час просякав темнотою, то більше рук долучалося до барабанення і виразнішим ставав ритм. І ще були маленькі барабанчики, які легко поміщалися на колінах або навіть у долоні, ці особливо часто переламували ритм, домагаючись уваги, як надто вразливі діти, як горобці. Тієї ночі я ще не насмілилася заграти. Сиділа на кінчику довгої лавки, мабуть, ледь помітна у пітьмі; мабуть, у темряві виділялося тільки моє обличчя, світліша пляма, яка з’являлася й зникала залежно від пломенів вогню. У якусь мить відпочинку, коли на варті був лиш один єдиний ритм, я розповіла їм про Жижку — що в моїх рідних околицях був дуже давно один шаленець, який оголосив війну усьому світові. Йому навіть вдалося зібрати достатньо велику армію, але врешті вороги допали його і вбили. Але перед смертю він наказав, що коли помре, нехай зроблять з його шкіри барабан і його звуком підхльоскують до бою тих, хто лишився. Пум… пум… пум — прозвучали неголосно поодинчі удари. Вони уважно дивилися на мене. Моя маленька розповідь стала чимось матеріальним, мені здавалося, що вона лежить перед ними, наче подарунок. Над ранок хтось приніс барабанчик. Якась дівчина в міні і в сітчастих колготах повісила його мені на шию і показала, як у нього треба ритмічно вдаряти. Відтоді я приходила туди майже щовечора, а вони називали мене Жижка.

Ту дівчину звали Карла. Вдень вона завжди з’являлася з дитиною або біля грудей, або носила її на спині в кольоровій хустці. Любила на всі способи показувати довгі стрункі ноги — а отже міні, високі шкіряні шнуровані черевики, обтислі шкіряні куртки. Але потім я бачила її й іншою — чіпляла до свого коротко стриженого волосся цілі оберемки барвистих кісок, загорталася в якусь помаранчеву сукню і йшла вулицею в бік Собачого Майданчика і ще далі, аби нарешті присісти біля виставленого на вулицю столика якоїсь кав’ярні, де ліниво розмовляла зі схожими на неї людьми, не перериваючи навіть тоді, коли годувала дитину груддю.

Я теж підсідала до неї. Замовляла каву з молоком або біле вино. Ми ліниво дивилися, як делікатні автомобілі перелякано тікають від пішоходів, що стрімголов летять кудись.

Кароліна, барабанниця від народження, твердила, що треба бути дуже обережним із грою на барабанах. Що у початківців часто з'являється щось схоже на сон наяву, до нього приводить захопленість ритмом. Якась частина свідомости дозволяє ритмові приспати себе, і тоді ти не зовсім притомний, казала. Показала мені також спосіб, як опритомніти, як усвідомити, чи то сон, чи ява. Подивитися на свої долоні. Це повертає тебе до тями, тоді ти знатимеш, що ти є, казала.

Тому як тільки я над ранок втрачала орієнтацію, б'ючи в барабанчики, або вдень, коли чула барабанний бій під вікнами, коли я провалювалася в барабанний бій або коли він проникав в інші види моєї діяльности чи допадав мене раптом, коли я їла, я відкладала ніж і виделку, витирала рота серветкою і дивилася на свої долоні.

Ще Карла твердила, що ніколи не можна бути певним, чи це сон, чи ява. Казала, що звичаєвою, загальноприйнятою цезурою є спання і пробудження. Це дуже проста теорія — усе, що зі мною трапляється, коли я сплю, це сон; а все, що відбувається під час денної діяльности — це явлення. Явити — це вона перша вжила таке дивне дієслово. Воно мені не подобалось. Явлення — це щось, що не відбувається насправді. Коли я кажу: «мені явиться», звучить це так, ніби я не до кінця впевнена, чи щось є насправді, чи мені тільки здається, що є. Має бути якесь інше слово, протилежне до снити.

Тієї осени в усьому відчувалася зміна, яка наближалася звідусіль. Це було видно неозброєним оком. Черевики з гострими носами витісняли ті, що з квадратними, фіолетове воювало з хакі, а чорне помалу заповнювало вітрини крамниць, спихаючи істеричне червоне на периферійні вулиці.

Я сходила до них вже майже щовечора. Коли закінчувала свої нудні обов’язки, оте сидіння в паперах, перекладання їх з однієї купки на іншу, впорядковування записів, формулювання речень і цілих абзаців стосовно якихось неважливих справ, я брала з холодильника банку пива чи коробку з тістечками і йшла.

Майже завжди це були не ті самі люди. Хтось додавався, когось бракувало. Пломені вогнища, що горіло в металевій бочці, змінювали риси обличчя. Мінялися і барабанчики. Найбільше я любила, коли з’являвся старий, полинялий роммельпот — саме так він називався. Це був барабан високий, поштивий, з дірою в мембрані, через яку протягали мотуз — барабан розмовляв, сповідався цілими годинами, голосив і співав. Це він був королем, а не великий турецький барабан, який приносили двоє хлопців і гатили потім з одного і з другого боку м’якими довбешками. До роммельпота була черга, кожен хотів забутися в ритмічному потиранні, чуттєвому і шерхкому; над ранок терпли вже руки і піт заливав очі, тіло слабшало, але немовби ніколи не могло насититись. Ніколи не було цього досить.

Одна гарна чорношкіра дівчина приносила індійський дамарн з двома кульками, прив’язаними на ремінцях з обох боків; коли крутити рукою з барабанчиком, кульки вдаряли в пругку мембрану і творили ритм неспокійний, нервовий, ритм, який був неначе передвісником якогось грому, який щойно прийде, який вже стоїть за горизонтом, уже наростає, щоби за мить обрушитися громом і блискавками на наші тіла, як град. Дівчина пускала той дамарн по колу, і кожен хотів взяти участь у цьому звістуванні катаклізму очищення. Також маленький тібетський барабанчик, схожий на калатало, застерігав і дратував. Монотонне клацання було як жалобний псалом, як скарга. Завжди з’являвся хтось не зовсім тверезий, хто хапався з розгону за тамбурин, найбезпечніший, найбільш знаний інструмент. Йому це дозволяли. А нехай же йому здається, що повернувся в дитячий садок. І той гатив тепер кулаком по мембрані, аж лопотіли бляшані кружечки, аж той металевий звук ставав нестерпним. А коли п’яний тамбурин підхоплював нас до притомности, до нього, ясна річ, долучався барабанний дріб, той мілітаризований родич, і робилося загрозливо — дріб говорив, що грім, який наближається, є, по суті, кульмінаційним моментом боротьби, котру треба розпочинати щодня заново, і не можна її уникнути. Шум ставав несамовитий, і тоді долучалось усе інше: африканський дундун, хрипкий ідіофон, який імітував людську мову, тимпан, на якому грали тільки жінки, безліч подвійних наккарів, поодинокі барабани, які робили вдома з чого тільки можна, дитячі барабанчики, які купували у крамницях іграшок, а також вишукані, екзотичні му-ю у формі риби. І щойно тепер поставала справжня симфонія звершення — ритми накладалися один на оден, резонували, розділялися. Відкривали цикли, творили асиметрію, щоби одразу її впорядкувати й закрити. Кожен із нас був своїм власним вібруючим неспокійним збудженням і поглинав ритм зназовні як щось важливіше, ніж отой жалісний писк нашого я. Ритм перекочувався через нас, нищив нас, аби ми були готові до приходу бурі. А коли вже приходила, ми піддавалися їй з недовірою, з примруженими очима, як дощовим струменям.

Потім усе стихало. Залишався тільки який-небудь незначний звук дитячого барабанчика, який упорядковував час симетрично і по годиннику — тік-так, тік-так. Ритм починав творити час заново. І так діялося кілька разів протягом ночі. Музика наростала й стихала. Над ранок залишався вже лише хтось один, як вартовий, і пильнував, щоби барабанення не переривалося.

Це була єдина стала річ у місті, яка мені трапилася. Власне кажучи, може, завдяки цьому барабаненню місто ще тримало себе в руках, хоча само, ясна річ, не знало, кому цим завдячує.

Я заприятелювала з Карен і щораз менше сиділа в своїх паперах, зате тепер майже щоденно сходила до мазанок, до її халабуди. Ми разом дивилися телевізор, я доглядала її дитину, коли вона виходила. Я зав’язувала собі хустку на животі і йшла до інших халабуд, присаджувалася на старих канапах і мовчки дивилася з ними телевізор. У них було шість телевізорів (один із них стояв надворі, під деревом, а від дощу його захищала велика чорна парасоля, вбита в землю), які завжди показували кожен своє. Тому, переходячи від одного до іншого, можна було мати на оці цілий світ. Війни, пластичні операції на Бермудах, дикі звірі в саванах, людський секс, військові паради в Північній Кореї, нескінченні покази мод. Часто мене брали за Карен, особливо якщо зі мною була її дитина. Я не протестувала. Ми обидві часто сиділи пополудні на лавці в Собачому Парку і розглядали жінок у чадрах, закутаних від голови до ніг, або бородатих старців у нитяних шапочках.

Чи ти вмієш не думати? якось запитала вона мене. Звичайно, сказала я. Я сиділа, спершись на спинку лавки, уп’явшись очима в кінчики черевиків — і занурювалась у гущу власних думок — одні думки були товсті й пругкі, інші слабенькі й летючі, поєднувались у ланцюжки й брості, переходили одна в одну, закручувалися врешті, як кренделі, як чорні цукерки з лакриці, а потім ставали як гель, повний бульбашок, що здіймалися вгору. Ми всі — оманний потік образів, повторювала Каріна з якимось захватом, особливо тоді, коли їй вдавалося підкинути комусь дитину і спокійно закурити самокрутку. Немає ніяких постійних усталених місць, немає керунків, є лиш неустанне протікання, невпинне поставання і негайне зникнення. Тому якби здійснити мандрівку всередину кожного моменту, виявилось би, що те, що ми вважаємо головними цеглинками існування — це пусте місце між «вже було» і «щойно буде». Світ складається з пустки, і немає, на жаль, слів, щоби це виразити. А те, що ми беремо за реальне, також і самих себе — це її тимчасовий пароксизм, порушення досконалости неіснування. І що? допитувалась я, бо вона мала звичку глибоко затягатися цигаркою і довго випускати дим гарними кільцями. Нічого, відповідала вона за хвильку. Єдине, що нам лишається — поводитись так, наче це все справді існує, так, як хоче це відчувати наше таке ж нереальне і ненавикле до пустки тіло. Жити так, наче має силу істина, котру ми щойно піддали сумніву. Підпорядкуватися чуттям і тому, що вони говорять. Трактувати це як абсолютні закони. Філософські еталони з Севра під Парижем. Щоранку вимазувати з повік пустку і занурюватись у вібруючий струмінь ілюзій. Давати нести себе і робитися кольоровим міражем. Але пам’ятати правду.

Я подивилася на свої долоні.

Спершу я купила шапку з причепленими до неї чорними кісками. Вони робили темнішими мої зіниці. Коли я вперше приміряла її біля дзеркала, то побачила, як на мене наповзає якась дівчачість. До неї я додала широкі штани, які трималися тільки на стегнах, важкі черевики і вирушила на велосипеді у нестале місто. І я справді була тим дівчатком, бо такою мене бачили інші. Саме такою відбивалася я в лицях інших людей, а що більш я була такою для них, то сильніше ставала такою для себе. Я вже не курила цигарок, не цікавили мене папери на столі й важливі рубрики. Мене тягнуло у місця витоптані, повні голосної музики, повні схожих на мене — купки перед дискотекою, на парковому березі міського озера, в інтернет-кафе, де я радісно відкривала сторінки про моду і Брітні Спірз. Мій голос став вищим, писклявішим, моя шкіра гладшою і вже легше поглинала запах вітру і води. Я зустрічала інших, таких як я, і проводила в розмовах з ними прозорий і плиткий час. Я домовлялася на наступний вечір, але ніколи не мала певности, чи прийду.

Яка це полегкість — стати хоча б на хвильку кимось іншим. У місті це було неважко, бо місто переповнене салонами й найрізноманітнішими крамницями, будь-якого стилю, будь-якого кольору. Існують також секонд-хенди, де одяг, який знімаєш віддається у вжиток іншим. Є помади та олівці, лаки й фарби, печери татуювання і темні, затишні кабінети терапевтів. Недостатньо переодягтися, змінити колір волосся чи пробити ніздрі й губи срібним кульчиком. Треба ще й анулювати самого себе. Засинати ніким і будитися ніким. Є ж нескінченно довгі стежки інших людей, які перехрещуються одна з одною, і власне кажучи, що мало би нас повстримати від перевтілення? Виходити з дому як А., а вертатися як Б. до іншого дому.

З тканини, купленої за копійки на турецькому базарі, я зробила собі довгу до землі сукню, а із залишків — справжню чадру. Витемнила брови хною, їздила на метро в екзотичний квартал і там розчинялася в натовпі. Мацала достиглі кавуни. Спускала очі, коли ловила погляди вусатих чоловіків. Приєднувалась до багатодітних родин і йшла за ними, наче їх маловажна далека родичка. Доходила аж до дверей їхніх квартир у багатоквартирних будинках. Часом непомітно входила за ними і сідала на канапці до солодкого міцного чаю, який пили з маленьких скляночок, а потім закінчувала різне залишене на столику рукоділля — дитячі шкарпетки, нитяну шапочку, майстерне мереживо на краєчку хусточки. Я вже починала, властиво, бурмотіти щось їхньою важкою мовою, вже допомагала приносити з кухні солодкі горішки й бралася виліплювати з каші солодкі вимочені в сиропі кульки. Але під вечір мені ставало душно, і щось гнало мене далі, тому я ще на кілька годин ставала хлопцем у бейсбольній шапочці, в картатій сорочці, який врешті опинявся там, де й інші, і гатив у турецький барабан довбешкою з повстяною голівкою.

Це не було важко. Так змінюватись. Я витягала оті інші постаті з себе, як кріликів з капелюха. Я не творила їх, нічого не вдавала.

По суботах я робилася старою, недомитою бомжихою, яка тиняється барахолкою у пошуках пощерблених чашок і тріснутих люстерок. Мені подобалося, як інші трималися тоді від мене здалеку. Ніколи я не мала для себе стільки простору, як тоді.

Раз на місяць я зупинялася в якому-небудь готелі. Вдавала іноземця-бізнесмена. Тоді наповнювала попільнички недокурками цигарок і стежила по телевізору за курсом долара. У лазничці я лишала після себе запах одеколону і сліди пінки для гоління. На чай покоївці — завжди трошки більше, ніж водиться, аби запам’ятала того когось, кого не було.

Мене це не мучило. Ніколи. Власне кажучи, у цих перевтіленнях не було ніяких моїх зусиль, я не вдавала, не грала, це не був театр. Усю роботу виконували інші. Оскільки йшлося зовсім не про мене, зусилля пов’язувались не з моїм існуванням, а з тим, як мене бачили інші — в цьому завжди полягала уся таємниця. Мабуть, саме тому, хоч я ледь передчувала своє відкриття, мене тягло у великі крамниці, величезні торговельні центри, збудовані навколо ескалаторів, щоби їздити туди й сюди, вгору і вниз. Іншим, мабуть, це теж спадало на думку — що в таких місцях можна сховатися не тільки від інших, але й від самого себе, від кружляння навколо себе і виснажливого складання себе з окремих відчуттів, як із кубиків леґо.

Тож я й рухалась, як усі оті брати й сестри в хаосі, ці приятелі в явленні, ці співучасники гри, між освітленими, блискучими прилавками, повними годинників, торбинок, шкарпеток, парфумів, французьких сирів і модного взуття. Рухалась — ледь що марний додаток до власного погляду. Я проходила між пахкими прилавками і байдуже минала гарних продавчинь з ніжними пальцями, які вигравали філігранні мелодії на клавіатурах кас. Я блукала в лабіринтах розвішених костюмів — вони виглядали, як тимчасово позбавлені життя постаті, які сплять у почекальнях складів, поки не стануть справжніми, живими людьми з допомогою якогось несвідомого тіла, що колись знайде їх. Невтомно мандрувала серед стосів порцеляни, скла, столових приборів, що виблискували сріблом, м’яких гір рушників і ковдр, спускалася сходами вниз, весь час у потоці інших, щоби на найнижчих рівнях, там, де бари й бістро, відпочити хвильку за кавою, а потім знову працьовито зіп’ятися нагору, щоби знову дозволити собі замазуватись, розпливатися, затемнюватись, бліднути, стиратися, розмиватися.

Я йшла сміливо, великими кроками, і багатократно відбивалась у величезних шибах. Нас було багато, тисячі, може, мільйони. Біля входів у метро сиділи кольорові люди і били в барабани.

Перуки, доштуковане волосся неонових кольорів, чадра, але також і натуральна сивина, яка додає поваги, дестилює з обличчя досвідчену лагідність — бувала я й такою жінкою, яка скнить цілими днями над столом, повним паперів, і розмовляє часом по телефону. Це вона, стоячи увечері перед дзеркалом у лазничці, стираючи ваткою залишки макіяжу, відкриває зі здивуванням, що під тонкою шкірою є щось тверде і варте довіри — череп. З цією думкою лягала спати.

Ця жінка приходила часом до нас із Клариною дитиною. Присаджувалась на лавці. Розповідала якусь дивну історію про чоловіка, який наказав зробити зі своєї шкіри барабан, але ніхто з нас уже не пам’ятає, як його звали.