Гра на багатьох барабанчиках

Суб’єкт

У монографії про його творчість, яку він саме почав читати за ранковою кавою, була незначна помилка. Отож, його роман «Відкриті очі речей» був виданий вісімдесят другого, а не четвертого. Авторка монографії з якихось причин поминула оте перше закордонне видання поза цензурою. Він зробив олівцем поправку і закурив першу цигарку. Тепер у нього лишалося тільки чотири — він мусив обмежувати себе. Лікар сказав, що в його віці треба взагалі кинути курити. Він, однак, знав, що без куріння не буде писання. Існувала пряма залежність між затягуванням цигарковим димом і писанням. Дим, заповнюючи його легені, одночасно якимось чином урухомлював його пам’ять, мабуть, тому, що і дим, і пам’ять мають однакову природу — плинні смуги, які несподівано звиваються в кільця, у викрутаси, в прозорі шереги шарів, що тривають якусь мить в удаваній структурі, а потім без вороття зникають. Трішечки зосередившись, можна було завдяки незбагненному чуду перетворити ці плинності в слова й речення.

Він перегорнув кілька сторінок, і раптом його увагу привернули слова: «Герой цієї приголомшливої оповіді, alter ego автора, має те саме ім’я і навіть живе за тією самою адресою: Варшава, тильний бік Алей». Він прочитав їх кілька разів, затягаючись димом. Пригадав той час, двадцять років тому, коли писав «Відкриті очі речей». Страшний час, безнадійний. Здавалося, це вже кінець світу, а однак усе скінчилося добре. Але що таке добре, а що погано, подумав він і кинув хижий погляд на оті чотири цигарки, які залишалися йому до кінця дня. Тоді добре писалося. Невизначений розпач, почуття абиякости та абсурду сприяли розмахові, були чулою матір’ю, яка пестила слова, вигодовувала цілі абзаци, відкривала таємниці казкових, нереалістичних зв'язків, підсувала, як на тарілці, готові образи. Сьогодні все зробилося паперовим, хоча ззовні, може, і виглядало солідно, але якби схотіти сьогодні якось це описати, треба було би продиратися через шари сміття, через зотлілий папір подій, моментальність хвилин. Нормальність була нецікавою, повною дрібних проблем, маловажливих абищиць, які щоранку висипалися з газет, як пісок, і одразу припадали пилом.

Самборський підвівся, глянув на цигарки й вирішив вийти з дому. Накинув лиш піджака — погода була гарною. Усталеним маршрутом, подвір'ями й переходами між будинками, вийшов на головну вулицю міста, звернув на площу з костелом і одразу опинився у своїй улюбленій кав'ярні. Дорогою йому вклонилися кілька осіб, серед них пара молодих людей з наплічниками. Вони зупинилися, побачивши його, і ще стояли, коли він з усмішкою відповів на їхнє привітання, минаючи їх. Приємними були такі зустрічі, але й неприємними. Нагадували йому, що він увесь час є самим собою, ніким іншим уже стати не може, що оскільки перед іншими, наприклад, отими молодими людьми з наплічниками, існує ще ціле море можливостей, цілий стос ролей на вибір, великий кошик яєць з несподіванками, вони ще можуть стати, ким тільки захочуть. Він — уже ні. Він уже визначений. Подумав навіть: «скінчений», і щось дуже неприємне ковзнуло тут же поруч. Холодне затхле повітря, як із пивниці. Бувало, що часом він почувався, наче мав прибиту до чола бронзову табличку: «Станіслав Самборський, письменник». Так як і зараз — коли входив до кав'ярні, усі погляди тактовно звернулися в його бік, але тут до нього вже призвичаїлися, тому звичний гомін кав'ярні навіть не поміняв інтенсивности. Він пройшов до буфету, обмінявся з кельнерками вітальними усмішками і сів за столик. Замовив «чорний сніданок»: каву і пачку цигарок — у цей спосіб тих чотирьох на столі вистачить йому до вечора. Знайома кельнерка з власної ініціативи принесла йому дві канапки з його улюбленою яєчною пастою. «Зранку вам потрібно з’їсти щось конкретне». Він не протестував. Сягнув по газету і спокійно читав, маючи відчуття, що перебуває у самій середині світу.

Того він зустрів уже на власній сходовій клітці, перед власними дверима — схилившись над замковою щілиною, той маніпулював із замком. Письменник Самборський протягом цілої великої, товстої, як муха, повної хвилини не міг позбутися здивування. Той-бо на перший погляд здавався знайомим, навіть більш як знайомим — бо було в ньому щось від двійника, гидке й облесливе. Рідке сиве волосся, підстрижене під їжака, землиста шкіра, дрібне тіло в картатому піджаку, добрі, але стоптані вже черевики. Письменник Самборський хотів щось сказати, але замок у цю мить із тріском провернувся, двері відчинилися, і той без слова рушив перший углиб квартири. Схвильований Самборський за ним. Той ігнорував його повністю. Сів за стіл над монографією і з олівцем у руці почав читати. Вправно записував на берегах якісь зауваження, підкреслював цілі речення. З огидою відсунув від себе попільничку, а потім викинув до смітника чотири залишених цигарки. Коли подзвонив телефон, Самборський не встиг навіть підійти. Той-бо впевненим рухом узяв трубку і, розтягаючи слово, сказав у неї: «Тааак?» Слухаючи когось по той бік, зробив зосереджений вираз обличчя, а тоді зморшка на його чолі поглибилася, надаючи усьому обличчю якогось поважнішого, навіть трагічного виразу. Помовчавши, сказав: «Література — це виклик. Тільки вона може окреслити межі екзистенції людини, а з іншого боку, надати їй трансцендентального виміру. Самого життя тут замало. Прошу прислати мені текст для авторизації», і відіслав трубку. Потім підпер чоло рукою і сидів ще якийсь час у мовчанні, аж нарешті став походжати по кімнаті, заклавши руки за спину. У цю мить Самборський його зненавидів.

Дивно було, що той не їв. Пив тільки каву. Потім виявилося, що глушить також горілку. Самборський якось уранці побачив його в своїй кав’ярні, як той сидів пополудні за його столиком, оточений молодими людьми, які вдивлялися в нього, як в образ. Самборський зупинився на вулиці й оглядав це видовище через велику шибу. Той про щось розповідав, вимальовуючи руками в повітрі якісь невизначені фігури. Морщив чоло, замовкав на хвильку, щоби в задумі, знаним звідкись Самборському жестом потерти підборіддя. Потім знову піднімав палець, як вихователька в дитячому садку, і продовжував віщати. Звичайно, Самборському в першу мить захотілося увійти туди й вчинити скандал: що це його столик, його знайомі студенти, а й навіть, так, тепер він упізнав, його жест потирання підборіддя. І він уже, власне кажучи, рушив до дверей, розхвилювавшись від обурення, але тоді побачив, як той із розмахом, трохи театрально підносить до губ сотку горілки й випиває одним духом. Очі студентів робляться круглими від захвату, а той, навіть не закусуючи, править далі. Письменник Самборський майже ніколи не пив горілки, не тому, що не хотів — о, це йому дуже подобалося, — а тому, що не міг. У країні, де всі п’ють, як на заріз, він був вродженим абстинентом. Від сотки, випитої до дна, його вивертало. «П’яниця», буркнув він під ніс, але, властиво, проковтнув із цим словом гіркий смак захвату. Глибоко схвильований, він проминув свою кав’ярню і пішов далі. Там був маленький бар, колись — у кращі часи — молочний, а тепер перетворений на пивну; там він присів у кутку, замовив мале пиво і закурив. Приглядався до якихось коротко стрижених, обвішаних ланцюжками хлопців, які, нахилившись один до одного, тихо про щось розмовляли. Темносмаглява від солярію кельнерка зі знудженим виразом обличчя читала якийсь барвистий часопис. З радіо лунала простенька, ритмічна музичка, у якій приємною фразою повторювалися слова: «Своячка, своячка, не грай зі мною в квачика». Самборському зробилося приємно. Він втулився в зручний кут наріжного сидіння, закурив цигарку і разом із кільцями почав випускати справжні, закінчені речення. Спокійно записував їх на серветці.

Той повернувся під вечір, напідпитку, з гвоздикою у бутоньєрці, що здалося Самборському вже верхом претензійности. Огидний тип, буфон. Він не міг на нього дивитися, його по-справжньому нудило, наче той був зроблений з якогось старого желатину, наче то якісь стверділі драглі, застиглий холодець у людській подобі — якась свинячість оповивала його, звіряче самозадоволення. Гидко було би навіть торкнутися його. Той і не глянув на Самборського, а одразу взяв телефон і подзвонив комусь, аби висловити протест проти недоінвестування університетів. У другій розмові висловив якусь підтримку, але Самборський не почув, кому і яку, бо прав у цей час шкарпетки у ванній, не бажаючи вже більше мати з отим нічого спільного. Але коли невдовзі йшов до спальні, застав того похиленим над щойно вийнятим із машинки текстом. Щось там креслив і дописував із заклопотаним виразом обличчя. «Що це за визначення: протягом цілої великої, товстої, як муха, повної хвилини не міг позбутися здивування?», запитав раптом той, тримаючи сторінку перед його обличчям. Самборський вирвав її у нього і швидко зібрав зі столу всі інші. «Сюди навіть не думай пхатися. Інші речі можеш собі забрати, але не це», процідив він тому. А той іронічно посміхнувся: «Не той у тебе клас, Самборчику. Може, й добре пишеш, але не той у тебе клас».

І що ще: той зовсім не спав. Лиш сидів цілими ночами у тій своїй заклопотаній, зосередженій позі за столом. Горіла лампа. Якби хтось заглянув через вікно, подумав би, що ось письменник працює. Письменник замислився над якоюсь важливою проблемою. Письменник укладає у своїй письменницькій голові нову повість на тему світу і сенсу. Його розум відкриває нові перспективи, думка вивільнюється зі скрині, де її колись закрило невігластво, вузькі обрії, брак вразливости, нездатність до рефлексії. В голові йому снуються межі пізнання. Абсурд історії. Самотність людини. Добро і зло. Надії і пастки релятивізму. Краса, звичайно ж, краса. Проблема краси передусім.

А тимчасом Самборському заважала та клята лампочка в кабінеті. Через шпару в дверях просотувались тоненькі смужки й укладалися на підлозі інтригуючими графічними візерунками. Він бідкався надгробком батьків, який останньої зими, мабуть, через морози, паскудно тріснув навпіл. Чи сваритися з каменярем? Потім йому пригадалася, невідомо чому, його вчителька з початкової школи та її сукня. Ще на Сході. Як живі постали перед його очима візерунки: на чорному тлі білі квіти з неправильними серединками кольору фуксії. Йому здавалося, що може простягти в пітьму перед собою руку і торкнутися холодної матерії. Ситець? Креп-жоржет? Отак фантазуючи, він заснув, але пробудження було неприємним. Той стояв над ним, схрестивши на грудях руки — свіжий, причесаний, поголений. «Написав би ти щось про роль письменника в сучасному світі», сказав. «Які завдання має література, Самборчику. Чи повинні ми чекати від неї, що свідчитиме про реальність, що опише зміни, свідками яких ми були». «Пердлюй звідси», сказав Самборський і сам перелякався цього слова. Лайки з дитинства застрягали йому в горлі. «А ти не пердлюйся», підхопив той. «Вставай і берися до роботи. Ледащо. Відморозок».

На щастя, той вийшов, але коли Самборський голився, то почув його голос по радіо. Як висловлювався стосовно ролі літератури. Неприємно здивований, письменник застиг зі станочком біля підборіддя. Того самого дня увечері він побачив його по телевізору. Той, замислено потираючи підборіддя, визначав своє ставлення до порнографії та евтаназії. Кров ударила Самборському в голову. Він кинувся до дверей, позамикав усі замки, а на додаток ще й притягнув важкий комод, блокуючи клямку його кришкою. Пізно ввечері він із задоволенням чув, як той добивається до дверей.

Кілька днів він жив забарикадований у своїй пустій квартирі. Не відповідав на телефонні дзвінки, не вмикав телевізора. Виїв усі запаси з холодильника, змилив мило. Погубили його ті цигарки. Спершу гадав, що обійдеться без них, але третього чи четвертого вечора виявилося, що це, однак, понад його сили. Він одягнув плаща і натягнув шапку на вуха. Вискочив на ріг до кіоску, неспокійно оглядаючись. Той зник. Купив жадані цигарки й одразу закурив одну на вулиці. Та ба! коли він повернувся додому, виявилося, що той уже там. Сидить за столом і зацікавлено переглядає нотатки за кілька цих останніх днів. Якби в Самборського був у цю мить пістолет, він би того застрелив. Якби мав ножа, то кинувся б і затопив його тому в спину. Але не мав — тож стояв із блоком цигарок і трусився від злости. «Чого ти від мене хочеш? Вали звідси!», процідив він. Той озирнувся через плече, глянув на Самборського чи то зверхньо, чи то неуважно і сказав: «Не заважай мені. Я працюю». Ага, отже це так, подумав зі зростаючим оскаженінням Самборський, отже це він працює за моїм столом з моїми паперами, цей нахабний мудак. І в ту ж мить, осліплений гнівом, кинувся на того, пробуючи однією рукою вирвати в нього папери, а другою — схопити за комір. Але той був швидший. Схопив Самборського за руки, стиснув до болю і пхнув на стіну. Впала гарна гравюра, посипалося скло. Той притиснув його до стіни, як дівчину; був вищий, наче краще вгодований, життєздатніший. З рота в нього смерділо кавою. Уп’явшись холодним, драглистим поглядом у переляканого таким поворотом справи Самборського, видихнув йому просто в лице: «Я вигадав тебе, розумієш, ти, сопля довбана. Вигадав тебе і в будь-яку мить можу тебе скасувати, ти лиш звичайнісінький наратор, ліричний суб’єкт, невдала конструкція чи що там ще. Тому не підскакуй і сиди тихо». З огидою відпустив Самборського і повернувся до столу. Письменник розтирав руки, бо боліли, а потім тихенько, щоб не заважати тому, почав збирати з підлоги уламки скла. Гнів з нього випарував, і він навіть — дивлячись зараз на знищену гравюру — відчував якесь несподіване полегшення. Усе завжди простіше, ніж здається спочатку. Перед його очима з’явився отой бар на бічній вулиці й темна, як гриль, засмаглість барменки.

Не було над чим роздумувати. Письменник Самборський насунув як слід шапку на лоба і рушив до міста.