Гра на багатьох барабанчиках

Генеральна репетиція

Останнім повідомленням, яке вони почули по радіо, було, щоби щільно затулити вікна. Потім радіо замовкло. Він, проте, приніс приймач на кухню, витягнув антену на всю довжину і раз по раз крутив з надією ручку. Часом йому вдавалося піймати ту саму далеку станцію. Голос, який всупереч шумові й тріскам добувався зі смугастого динаміка, говорив якоюсь чужою мовою — вони не розуміли нічого. Потім завмирав, щоби несподівано озватися знову, щораз слабше, щораз невпевненіше.

— Як під час воєнного стану, — шепнув він сам до себе.

— Лиши це радіо, ідіоте, — сказала вона йому. — Треба ущільнити вікна, ти що, не чув? Навіть у такий час нема від тебе ніякої користи. Лазиш квартирою, як сонна муха. Самі лиш клопоти від тебе.

Вона вилізла на стілець і впихала кінці старої ковдри у лутку балконних дверей. Ковдра падала. Тоді зназовні до них проникало коричневе світло. Неприємне, як помиї.

— Подай мені молоток, чого стоїш і витріщаєшся, не бачиш, що мені руки терпнуть?

— Краще б заткалася, — буркнув він під ніс і рушив у передпокій, аби в тумбочці під телефоном знайти молоток у скриньці з інструментами.

— Швидше, ти що, не бачиш, що я не можу так стовбичити.

Він торкнув її кінцем молотка, немов то була велика, неслухняна тварина. Сказав їй, щоби відсунулася. Тепер вона дивилася, як він незграбно прибивав цвяхами ковдру до лутки. Він відчував цей холодний критичний погляд.

— Щось говорили про сховища. Це те, що я зрозумів, — озвався він із цвяхом у роті, аби відволікти її увагу від своїх рук.

— Це я теж чула. Які сховища? Звідки тут сховища? Подуріли.

— У Швайцарії мають сховища під кожним будинком. У разі чого виживуть тільки швайцарці. Ной буде швайцарцем. Уяви собі, новий світ, заселений швайцарцями. Чуєш? Самі лиш банки, сири й годинники. Час від часу шоколад Мілка.

Він захихотів і зліз зі стільця. Вона подивилася на нього зневажливо.

— Ти безнадійно дурний, — сказала лиш. — Недорозвинений. Як і усі чоловіки.

Він зігнорував її. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон, і підняв трубку.

— Не працює.

Так він сказав, але насправді йому здалося, наче щось почув. Безліч голосів, що накладалися на себе, як шум у великій почекальні. Одні нетерплячі, інші сонні, монотонно розповідають якісь історії, від початку до кінця. Так, навіть якийсь дитячий плач, якийсь далекий собачий гавкіт. Він здивовано глянув на трубку, наче у ній сподівався знайти пояснення. Телевізійну картинку. Телебачення в телефоні. Він знову захихотів. Вона, мабуть, перехопила отой його здивований погляд, бо підійшла, взяла у нього з рук трубку і приклала до вуха.

— Тріщить, — сказала.

Вони посідали у крісла зі штучної шкіри, і він злякався, що вона почне бідкатися, що знову згадає їхню доньку, яка учора, ще до того, як усе це сталося, преспокійно виїхала автобусом до Варшави. Виїхала до того, як стало коричневим небо, до того, як люди, остерігаючи одні одних і посилаючись на якісь повідомлення, почали тікати по домах. Бігли з піднятими комірцями, як під дощем.

— Як під час воєнного стану, — сказав він тихенько сам собі. Він шкодував, що не знав у своєму житті жодної війни (зі світової він нічого не пам'ятав, був ще дитиною), жодного катаклізму (ну, була колись повінь, але це не те саме). І пам'ятав лише отой сурогат війни.

— Що ти кажеш?

— Нічого.

— Я ж чула, як ти щось сказав.

— Що так, як під час воєнного стану. Що жалкую, що не пережив у житті жодної війни, може, був би сильніший.

Вона задерла голову, і він побачив її горло — біле, товсте, розліноване вогкими зморшками, наче тоненькими нашийниками. Він знав цей жест. Зараз скаже: «Люди, не смішіть мене».

— Люди, не смішіть мене, — сказала. — Війни тобі хочеться? Так, я не помилялася, ти інфантильний, ти так і не виріс. Ви, чоловіки, ніколи не виростаєте. А на старість до цього додається Альцгаймер — і готово. Сумна карикатура людини.

Якийсь час вона задоволено мовчала. Вичерпана, як після акту. Він відчув приплив огидливости.

Вона знову озвалася. Її голос, уже на грані плачу, звучав, наче добувався з колодязя.

— Чому ти не думаєш про дитину? Боже, чому вона поїхала саме тепер? Чому ми її відпустили? Може, лежить зараз десь у рові, поранена чи вже…

— Ну, вона ж не дитина… — він спробував заморозити першу хвилю близької вже істерики.

Сприймав її як небезпечну, але дурну тварину, знав, що зараз треба зробити. Закурив цигарку.

— Ще курити будеш? Ти що, не бачиш, що тут і так нема чим дихати? Ти що, зовсім дурний? — гукнула вона.

Він загасив цигарку і пішов у свою кімнату. Там закурив її знову. Сів на козетці, поправив ковдру на вікні, а потім подивився на обидва свої акваріуми: один зі скаляріями, другий — повний гуппі. Скалярії, бліді, матові, непорушно завмерли тут же під поверхнею води. Гуппі зринали на поверхню догори животами.

— Голокост, — сказав він сам собі.

Затягнувся цигаркою. Подумав, що не скаже їй про риб, і це рішення принесло йому задоволення.

Вона говорила в другій кімнаті:

— Якщо це сталося вчора близько полудня, оця пітьма, а вона виїхала рано вранці, то, може, кудись доїхала. Може, їх евакуювали з автобуса, адже на вокзалах мають бути сховища. Наприклад, у Вроцлаві під вокзалом є ж великі сховища. Ти чув? Боже, Боже, як ми це витримаємо. Боже, ми помрем. Якщо це випромінювання, то ми не виживемо, ніхто не виживе.

Він почув, як її голос непомітно переходить у плач.

— Припини, — гукнув він до неї і загасив цигарку.

Він перехилився так, що міг її тепер бачити. Вона опанувалася. Закривала вуста долонею. Одна сльоза затрималась на тій долоні й усоталася в шкіру. Вона пальцем, крадькома витерла очі. Його зворушив цей жест. Він любив, коли вона раптом ставала слабкою. Узяв учорашню «Gazetę Wyborczą» і всівся в сусідньому кріслі. Кинув оком на заголовки, наче шукав оголошення про катастрофу. Знайшов відсоткові співвідношення і оцінки результатів виборів.

— Ну чому ти в таку хвилину читаєш газету? — запитала вона. — Невже ти зовсім бездушний?

Знову в її голосі була істерія.

— Відчепися, бабо.

— У тебе Альцгаймер, знаєш?

— А в тебе хвороба скажених корів.

Вона склала руки на грудях і повернулася до нього боком. Першу сторінку газети він уже знав напам'ять. Тепер вивчав другу. Перша інформація про те, що помер відомий піаніст. Наступна — роздача Оскарів. Клепсидра якоїсь жінки з двома прізвищами. Краєм ока побачив, що вона підводиться й підходить до вікна. Побачив, що в неї завернулася спідниця. Побачив її поріділе волосся на потилиці.

— Цікаво, що це було? Що взагалі сталося? Ти зрозумів щось із того, що казали вчора по радіо?

Він спустив очі на клепсидру в газеті.

— Катастрофа, війна, комета, біс його знає.

— Знаєш, я подумала, що ми ніколи не знали чогось справді… справді страшного. Ніякої війни.

— Воєнний стан… Шістдесят восьмий… сімдесятий…

— Цього не можна порівнювати.

Він не відповів. Подумав про рибок, що не скаже їй. Зрештою, то були його рибки. Треба їх позбирати і викинути в туалет.

— Що говорили на сходах? — знову запитала вона.

— Ніхто нічого не знає. Той знизу казав, що застосували якусь зброю.

Її лице змертвіло. Зморшки навколо губ робили його схожим на лице потопельника. Він знову подумав про рибок, що не скаже їй.

— Зброю? Хто?

— Мабуть, росіяни. Може, це знову Чорнобиль.

Рибки.

— Може, ми би пішли до них, просто посидіти.

Рибки

— До кого?

— Ну, до тих знизу.

Він намагався пригадати, як вони звуться. Подружжя в такому ж віці. Він мугир, вона цілком пристойна. Тепер він читав новини з біржі, йому нікуди не хотілося йти.

— Ми навіть не знаємо, як вони звуться.

— Це зовсім непотрібно. Навіщо нам знати, як вони звуться. Ти якийсь смішний.

Рибки, він їй не скаже.

— І про що ти говоритимеш із ними, адже все і так ясно, це кінець. Сталося. Хтось урешті не витримав. Шановне панство, це кінець світу.

— Може, вони щось знають… — сказала вона з надією.

— Я знаю їх з вигляду. Він цілком пристойний, вона така мімоза.

— Ну, то йди.

Ніхто з них не ворухнувся. Якби не заслонені вікна, подумав він, було би так само, як завжди. Ні, чогось, однак, бракувало, щось було не так. Він неспокійно поворухнувся. Темніше, світло торшера не пробивалося до кінця крізь морок. Чи в цьому річ? Смерть скалярій? Голоси в телефоні? І раптом на якийсь момент, на мить, його охопив жах. Короткий, пронизливий укол, як серцевий напад. Він подивився на курс акцій. Той падав. Він відчував, що сповзає, разом з акціями, з усім. Вона кашлянула. Тоді він з полегкістю збагнув, що це телевізор, що вимкнений. Ось воно що. Саме це не так. Телевізор. Він підхопився з крісла й увімкнув його. На екрані сніжило. Не було нічого. Дистанційкою він перемикав канали. Усюди те саме. Стишив лиш звук, щоби не шуміло, і помалу заспокоювався.

— Навіщо ти увімкнув? Ти ж знаєш, що від учора нічого немає. Ми ж перевіряли? Чого ти?

Він не відповів. Сів на своє місце. Паніка розпливалася у сріблястому мерехтінні.

— Рибки. Мої рибки здохли, — сказав він згодом.

— Ну, й добре. Спершу вони, потім ми.

Він знав, що вона втішилася.

— Я хочу їсти.

Вона подивилася на нього зі сповненою недовіри ненавистю.

— Як ти можеш хотіти їсти, як узагалі можна думати про їжу в такий час. Чим ти став. Рослина ти, рослина. Альцгаймер.

— Корова.

Він підвівся й пішов на кухню. Витягнув із холодильника огірок і почав різати хліб. Затримав ніж, занесений над хлібом, і за мить уже шукав щось у нижній шухляді. Тримав у руці фінку, гарцерський ніж із давніх часів, з потрісканим руків’ям. Його зворушив цей вигляд. Фінка була тупа, але йому вдалося відрізати дві скибки хліба. Поклав їх на тарілку разом з огірком і приніс у кімнату.

— Це вже залишки хліба, не з’їж мені усе… Врешті-решт треба буде вийти, хоча б у крамницю, — сказала вона засніженому телевізору, не ворухнувшись.

Він хвильку вагався над тарілкою, а потім порізав хліб і огірок на дрібні шматочки. Її частину зсунув на другу тарілку і встромив їй у долоню. Вона покірно взяла. Коли поволі почали їсти, десь далеко завила сирена. Вона підвелася й підійшла до вікна, обережно відгорнула ковдру і виглянула. Він побачив смужку коричневого неба між будинками над її головою.

— Нічого не видно, — сказала вона шибі, а він скористався з нагоди й поцупив їй з тарілки кілька кусочків огірка.

Їли мовчки. Вона — наче їй було все одно, що. Його це дратувало. Він наколював шматочки їжі на кінчик фінки й клав у рот, старанно пережовуючи. Йому пригадався гарцерський табір багато, багато років тому. Добірний огірок з хлібом кращий, ніж вечеря в дорогому ресторані.

— Голод — найкращий кухар, — озвався він з повним ротом.

— Гадаю, що вона доїхала. Як їй хоч трошки пощастило, то вона доїхала щасливо. Зараз вона, мабуть, у нього. Сидять у якомусь сховищі, бо ж у Варшаві, напевно, є багато сховищ, ще з останньої війни, і вони безпечні. Кажу тобі.

Він притакнув.

— Краще нам було не дочекатися цього. Померти раніше. Знаєш, що тепер робитиметься, коли люди почнуть вмирати, як мухи, хто їх буде ховати?

— Так.

— Що так?

— Нічого.

— Ти щодня читаєш газети, дивишся телевізор і нічого не знав? Ніщо не віщувало лиха? Може, інші знали? Може, тільки ми не знали? Може, інші мали час підготуватися? А ти нічого не вичитав з отих твоїх дурних газет. Який же ти дурний.

Вона зітхнула і відклала пусту тарілку. Наслиненим пальцем зібрала ще кілька окрушин.

— Ми мусимо економити їжу, — пояснила.

Він вів за нею поглядом, коли вона протиснулася за стіл і шукала чогось на стінах, повних килимів і сільських пейзажів. Нарешті знайшла шмат голої стіни, вклякла перед ним, склала молитвенно руки.

— Що ти робиш? — запитав з іронічною посмішкою, бо вже знав, що вона збирається робити.

— Гівно, — вона заплющила очі і почала молитися. — Ангеле Божий, охоронцю мій, завжди біля мене стій, вранці, увечері, вдень і вночі завжди будь готовий мені помочи…

— Ненормальна, — сказав він собі й відніс тарілки на кухню. Вагався, чи помити їх.

— …борони й стережи душі й тіла мого і провадь мене до життя вічного. Амінь.

Підвелася й обтрусила коліна. Потім узяла дистанційку від телевізора і перекинула кілька каналів. На усіх однаково сніжило. Він став у дверях і запитав:

— Знаєш, як виглядають помідори у цій пітьмі?

— Як?

— Дивно. Учора, як я був на городі, ми ще не знали, що не можна виходити з дому, то стояв там і лиш дивився.

Він замислився з усмішкою на вустах.

— Ну, і що? — запитала вона і сіла у своє крісло.

— Вони гарно виглядали, це дивне світло якось так їх опромінювало, вони наче світилися, повні кущі помідорів, як шкода… такі гарні, а їсти не можна.

— Треба було назривати, може, ще вчора не набралися, — спокійно сказала вона.

— Ага, вже. Світили би нам зараз удома. А якби їх з`їсти, в животах би світили? Уявляєш — ми обоє ходимо, а з-під одягу пробивається світло, усе тіло світиться, весь живіт, і… і потім в уборній.

Вони хихотіли обоє. Він аж до сліз. Витирав очі рукавом, а сміх ще кілька разів спазматично повертався. Потім, виснажені, мовчки розвалилися у кріслах.

— Гадаєш, ці ковдри щось поможуть, це ж просто старі ковдри… — запитав він трохи згодом.

— Усі мають ковдри на вікнах, весь отой дім. Кажуть, у деяких містах є сховища. Ти щось чув про якісь сховища?

Він багатозначно подивився на неї.

— Ми вже говорили про це.

— А про що не говорили?

— Ні про що.

— Знаєш, що мені болить? — запитав він раптом. — Що ми з нею не попрощалися. Уже ж можемо й не побачитися.

Вона почала плакати. Втягала повітря носом і заходилась усе сильніше. Зігнулася в кріслі навпіл. Ще мить — і зсунеться на підлогу.

— Перестань, — сказав він і подумав, що не чекав такої реакції.

— Це ти перестань, — виплакала вона.

— Ти з нею була недобра. Вічно сварилися, наче вам робити нема чого.

— Зате ти був добрий. Ти завжди маєш бути кращий, в усьому… Добрий татко… Телепень.

Він підвівся й вийшов, аби закурити. З кімнати чув її безмірний, безутішний плач, як у дитини. Ще щось казала крізь той плач, він присунувся до дверей так, щоби не бачила його, і слухав:

— …народилася, то весь час плакала. Я ще питала акушерку, чи то нормально. Наче усе їй боліло. Плакала й плакала. Інші діти спали, а вона плакала… Боже, які ми всі нещасні, які слабкі.

Він сперся об стіну і подивився вгору. Очі його наповнилися сльозами, і краплі котилися тепер одна за другою, відбивалися від вовняної камізельки й падали на підлогу. Всотувались у килим. Попіл з цигарки впав туди, куди й сльози, але не всмоктався. Він послинив палець і попіл приліпився до пучки. Вкинув його в акваріум. Потім повернувся і крутив регулятор радіо, але чули вони лиш тріск. Цей тріск, наче шепіт, заспокоїв її. На хвильку впіймалася якась станція, обоє напружено слухали, але то була якась чужа мова. І усе стихло. Він повернувся на своє місце у кріслі біля неї.

— Пам'ятаєш Бобика? Скільки ж то років, як він здох? — запитав.

Вона подумки лічила.

— Чотири, п'ять? Мене дратував той пес.

— Пам’ятаєш, як зносив на свій ліжник різні речі? Як поцупив твого нового черевика? — він захихотів.

— Так. Розумом він не грішив. Крав різні речі… — Вона склала руки на грудях і поринула в спогади. — Найбільше мені подобалося, що треба було рано вставати, бо він вимагав прогулянки. Ти йшов з собакою, приносив газети і свіжий хліб з делікатесів. Бо в булочній був поганий. Потім прогулянка після обіду і після фільму… Подумати тільки, як той пес організовував наше життя. Завжди усе робив послідовно, ніколи не порушував порядку. Вранці після прогулянки мав дістати сухарик. Якось у крамниці не було сухариків, не завезли, і я повинна була пекти йому і одразу висушити в духовці… Але ж я була дурна — собаці пекти печиво! Уявляєш?

Він мало не перебив її, раптом пожвавившись, збуджений.

— Пам’ятаєш, що сказав ветеринар, коли Бобик потрапив під машину? — вигукнув.

— Щоби приспати його, — відповіла вона.

Він опав на крісло, якийсь виснажений, заспокоєний обуренням.

— Чому про тварин говорять «приспати»? Адже їх умертвляють, — запитала вона, незадоволена.

— Людина вмирає, тварина засинає. Я не знаю, чому.

— Заснулі риби.

Він подумав, що повинен викинути тих риб з акваріума, але не хотів бачити їх знову. Потім, подумав.

— У собак є оті їхні ритуали, — сказав.

— Як і в людей.

— У собак це сильніше. Людська психіка може вивільнитися з таких ритуалів. Тварина на них приречена.

Він був задоволений, що в нього це так гарно вийшло.

— Приречена, — повторив знову, насолоджуючись звуком цього слова.

Вони мовчали, звернені одне до одного боком на коричневих кріслах, обличчями до вікна, прикритого картатими ковдрами. Потім вона сказала:

— Як же це було гарно… Пам’ятаєш, як він лягав на канапі, хоча знав, що йому не можна. Але лягав тільки тоді, коли ми сварилися, наче хотів звернути на себе увагу…

— А ще він лягав, коли ти виходила з дому, — додав він задоволено.

— Правда? Лягав? — вона не вірила.

— Я курив у кімнаті, так, одну цигарку за одною, і ти ніколи потім не знала. Курив, пив собі пиво, а Бобик лежав на канапі.

— А ти гадаєш, я не знала, що ти пив? Ясно, що знала. Просто дозволяла тобі. Вдавала, що не знаю. І про цигарки знала, не знала тільки, що він лежав на канапі.

Він раптом підвівся.

— У буфеті є пиво.

— О, що то, то ні, — вона посадила його змахом руки, а він слухняно сів. — На потім.

Він відчув, як на нього накочує хвиля злости.

— На яке потім? Ти що, зовсім тупа? Немає ніякого потім.

Вона, мабуть, не помітила його вибуху, бо спокійно продовжувала:

— Це вона його принесла. Сказала: або я, або собака. Пам'ятаєш?

Він із хвилину мовчав, ображений, аж нарешті задоволено сказав:

— Ти не знала, як повестися і що сказати. Вона подеколи вміла показати характер.

— Чому ти говориш в минулому часі? Думаєш, що щось? Що ти думаєш?

— Дай мені спокій, — він підвівся й пішов у свою кімнату. Зробив шпару між ковдрою і луткою і виглядав назовні. Усюди те саме. На вулицях нікого.

— Заслони негайно, ідіоте скінчений, ти ніколи нічого не навчишся… Хочеш, щоби тобі баньки випалило? — сказала вона, засунувши голову в його кімнату.

— Це мої баньки і моя кімната.

Вона вийшла. Він витягав рибок сачком, зробленим із панчохи. За хвильку мав їх там цілу купку.

Великі очі скалярій дивилися просто в стелю. Йому тремтіли руки, коли їхні маленькі хвости заплутувались у дірках сачка. Викидаючи їх в унітаз, заплющив очі.

— Може, вибухнув вулкан, і це вулканічний пил, який потрапив в атмосферу, — говорила вона з кімнати. — Тому так темно. Тоді не було би ніякого зараження, і можна було би вийти. Так нібито погинули динозаври.

Він щось буркнув.

— Нічого не росло, вони не мали їжі й здихали.

Раптом вони почули брязк розбитої шиби. Обоє завмерли. Він, нахилившись над унітазом, вона біля крісла.

— Що це було? — запитала пошепки.

— Мабуть, не всі сидять удома. Може, грабують нашу крамницю.

— Заберуть усю їжу. Хулігани. Дзвони в поліцію.

Він подивився на неї і постукав себе пальцем по лобі.

— Телефон не працює. — Але усе ж підійшов до дверей на сходову клітку і подивився через вічко. Потім обережно прочинив двері. Чути було голоси, які несла луна поверхами будинку.

— Я піду чого-небудь довідаюсь, — шепнув він їй, але вона схопила його за рукав і скривила лице, прагнучи затримати його цією гримасою.

Він висмикнув руку. Зник у темному прямокутнику дверей. Вона висунула голову назовні й слухала. Потім повернулася до кімнати і почала прибирати зі столу тарілки. Витягнула з банки квашений огірок і швиденько з'їла його. Сіла біля столу і тихенько сиділа, як статуетка. Він повернувся збуджений.

— Я запросив отих знизу, — сказав.

Вона схопилася за голову.

— Ну, й навіщо? Про що ми говоритимемо з ними?

— Вони зараз прийдуть.

Вона почала змітати зі столу окрушки й вигладила скатертину.

— Слава Богу, що газ ще є. Постав воду.

За хвилину гості зашелестіли у передпокої. Почувся тихий стук у відчинені двері. Сусід пропустив жінку вперед. Вони привіталися.

— …ський, — сказав сусід.

— …чик, — відповів господар.

— Стільки років ми живемо під вами і ніколи у вас не були. Добрий день.

— Проходьте, будь ласка. Зачинимо двері, — сказала вона.

Сусіди нерішуче стояли в коридорі, потім погодилися зайти до кімнати. Зайняли обидва місця в кріслах. Якийсь час усі ніяково мовчали.

— Може, вип’ємо кави? — запитала вона, стоячи над ними з рушником у руках.

— Ах, ні, шкода клопоту… — стримував її сусід.

Маленька сусідка сиділа на краєчку крісла. Господар присунув собі стільця і сів біля них.

— Добре було би випити кави. Невідомо, як довго буде газ… Може, це остання кава в нашому житті… — він намагався пожартувати.

— Ах, припини вже, — сказала його дружина неприродно веселим голосом. — Мелену чи розчинну?

— Мелену, якщо можна.

Вона зникла в кухні. Він нетерпляче запитав:

— Чи ви щось знаєте? Що це було? І взагалі.

— Кажуть, що був страшний землетрус, усюди, що ніби зникло пів-Европи, що Голландія вже під водою, що Штати і Японія перестали існувати.

— Але ми нічого не відчули, — сказала вона, стоячи у дверях з пакетом кави в руці.

— Бо ми на несейсмічній території, — зганив він її цією простою відповіддю.

Сусід продовжував:

— Усе їм повибухало, атомні станції… Тому говорять про зараження.

— Це — і, мабуть, вулкани. Тому так темно. Я ж казав тобі, — звернувся він до дружини, яка вже несла на таці каву.

— Мій чоловік висунув таку гіпотезу, — сказала вона, розставляючи чашечки, — що сталося те саме, як колись із динозаврами…

У цей момент маленька сусідка безрадно розплакалась, ховаючи лице в хусточку. Сусід погладив її по руці.

— Жінки завжди все переживають сильніше, — пояснив він. — Наші діти в Штатах. Двоє. Мали приїхати на Різдво.

— Не буде ніякого Різдва, — невиразно схлипнула маленька жінка. Виглядала вона так жалісно, що в усіх стислося в горлі. Настала тиша, яку знищило одночасне дзенькання усіх чотирьох ложечок у чашечках.

— Наша донька теж якраз учора поїхала до… нареченого, — озвалася господиня. — Якраз уранці, а це все сталося через кілька годин, тому ми теж переживаємо.

— Чому ми завжди переживаємо за дітей, навіть як вони вже дорослі, а не за самих себе? — по-філософському запитав її чоловік.

— Як ти можеш? Часом як ляпнеш щось…

Усі ще раз помішали каву, цього разу з якоюсь завзятістю. Озвався сусід:

— Тому й не працює ні радіо, ні телебачення. Оте ніби випромінювання перешкоджає радіохвилям і взагалі електроніці. Якісь радіації не дають проводити чогось… — він погубився в умовиводах.

— Отож, тільки газ нам і лишився… — тихо промовила його дружина, підносячи до губ чашку.

— Але треба сподіватися, що й газ перекриють.

Господиня поворухнулася.

— То що ж тоді буде? Чуєте, вже смердить з каналізації. А як заб'ється?

— Чим ви займаєтеся? — господар змінив тему.

— Пенсіонери. Просто пенсіонери, — ухильно відповів гість. — Я був службовцем. А вас часто бачив в автобусі. Ви ж тринадцятим їздите, правда?

— Так, тринадцятим, я висідав біля міської управи. Я працював у школі…

Дружина перебила його:

— Кажуть, під міською управою є бункери, і усі працівники там сховалися. Кажуть, там запаси води і консервована їжа на рік для кожного. Навіть кінозала.

Господар подивився на неї здивовано.

— Хто це тобі таких дурниць нарозказував?

— Я чула таке.

Він зігнорував її і знову звернувся до сусіда.

— Ви гадаєте, ці ковдри щось поможуть? Адже це звичайні ковдри… Нас якось повинні навчити, що нам робити.

— Кажуть, що ходили в комбінезонах і роздавали листівки. Були у тому домі, — він якось невизначено показав рукою. — До нас ще не дійшли. Може, дійдуть.

— А ви не гадаєте, що нам треба якось організуватися, хоча би нам, з цієї сходової клітки? Ви ж були у якомусь гарцерстві?

— Коли я був молодий, гарцерства не було, була Спілка польської молоді.

— А отже, були якось організовані, — уїдливо сказав господар.

— Пам'ятаю, що якби стався атомний вибух, треба було лягати під самим вікном і накрити голову руками.

— Дуже би то помогло. Якраз як оті ковдри на вікнах.

Він підійшов до вікна і відслонив маленьку шпарку.

— Цікаво, як пахне це коричневе повітря. Адже повинно якось пахнути. Озоном? Гаривом?

— Може, вулканічним пилом, — підказав сусід.

Господар затримався біля стінки і почав щось шукати на полиці з книжками. Витягнув альбом. Якийсь час роздивлявся його сам, ніби хотів пригадати, чи там і справді є те, чого він шукає. Затримався на одній зі сторінок і показав їм. Сказав:

— «Страшний суд» Мемлінґа. Люди встають з могил, архангел Гавриїл з палаючим мечем. Пекло — людські фігури летять у вогонь. Небо над пеклом червоне, стирчать чорні згарища.

— Навіщо ти нам це показуєш? Здурів, може? — запитала вона, а потім звернулася до гостей: — Я не знаю, навіщо чоловік вам це показує.

— А я не боюся дияволів і духів. Я можу боятися тільки людини, — хвацько відреаґував сусід. — Хтось же мав це спричинити, прийняти якесь рішення.

— Але ж ні, ви казали, що це землетрус.

— Все одно, землетруси теж мають причину… Парниковий ефект і так далі.

Господиня відставила чашку.

— Часом діються речі, на які людина не має впливу. Власне кажучи, дуже часто. Людина нічого не знає, нічого не розуміє, нічого не може собі запланувати, бо й так усе діється, як має діятись. Людина самої себе не розуміє, бо нею керують якісь емоції, інстинкти… Помідори, ми посадили собі помідори на грядці, і вони тепер достигли, якраз тепер вони найкращі, а ми не можемо їх зібрати. Усе діється інакше, ніж повинно.

Тим часом сусідка загіпнотизованим, переляканим поглядом вдивлялася в репродукцію, яка зараз лежала перед нею на столі. Їй, напевно, було недобре, бо на чолі в неї виступили крапельки поту. Кави вона не торкнулася.

— Я погано почуваюся, — сказала вона чоловікові. — Може, вже підемо?

Він немов отямився.

— Котра година? — запитав.

— Сьома… — відповіла господиня і, повагавшись, додала: «вечора».

Тоді гості підвелися.

— Гадаю, ми вже підемо. Перший візит не повинен… ох, що це я кажу. Може, завтра заглянете до нас?

Біля дверей, коли попрощалися, прозвучали останні фрази:

— Якби ви чогось довідалися…

— Будемо в контакті.

Обоє вернулися на свої крісла і посідали на своїх старих місцях. Відсунули від себе чужі чашки.

— Навіщо ти їх привів?

Але він не відповів. Зацікавлено переглядав якусь стару газету.

— Сьогодні після новин мав бути фільм…

— Вони були нецікаві. Були такі самі, як ми, перелякані й нудні. Бачив, у якому вона була стані?

Він знову не відповів, тому вона підвелася і поклала альбом на місце.

— Я не боюся, поки не починаю думати, але коли думаю, починаю боятися, — сказала. — Якби хоч той телевізор був. Як називався той фільм?

Він відклав газету і підпер голову. Заплющив очі.

— Не знаю.

— Говори щось.

Він не поворухнувся.

Вона підвелася й знову почала шукати місця, аби молитися. Вклякнула в тому самому місці, що й тоді, з лицем зверненим до завішеного вікна. Він спостерігав за нею з-під примружених повік, крадькома.

— Ангеле Божий… — вона подивилася на нього, а він швиденько заплющив очі. — Ангели Божі, охоронці наші, завжди біля нас стійте. Вранці, увечері, вдень і вночі завжди будьте готові нам помочи…

— До чого ти молишся, до килимків? — тихо запитав він.

— Стережіть і бороніть душ і тіл наших і провадьте нас…

— Немає ні ангелів, ні Бога. Люди постають з пилу і в пил розпадаються.

— …до життя вічного. Амінь.

Вона звелася з підлоги, відрухово обтрусила коліна і повернулася на крісло.

— Я оце подумала, що ангели мають для нас бути кимось таким, як ми для наших собак. Опікуються нами. Знають, що для нас краще. Бобик не знав, що для нього добре. Не хотів ковтати таблеток від глистів… То, може, зараз діється щось подібне… Він нас лікує від глистів.

— Хто? — він розплющив очі.

— Бог.

— Ти хвора на голову.

Вона подивилася на нього зі злістю.

— Який же ти прикрий, який прикрий.

— Я не обманюю себе.

Вона підвелася, зібрала чашки і пішла до кухні.

— Ти маленька зла людина. Слизька змія, — сказала.

Вони сиділи у своїх кріслах майже в темряві. Світилася тільки маленька лампочка в передпокої. На ній була розтягнута, запрана нічна сорочка, на ньому — смугаста піжама. Він приніс маленьку свічку і запалив її на столику. Вона здивовано подивилася на нього, втираючи в руки крем.

— Треба економити електрику, — сказав він змовницьким голосом.

— Завжди, коли ставало темно, мені було якось не по собі. У темряві усе здається гіршим, страшнішим. Потім, уранці, я дивувалася, що так боялася вночі… зараз весь час темно. Ти гадаєш, з нею щось сталося?

— Гадаю, нічого.

У світлі свічки він розкладав три ґатунки таблеток купками і складав їх у коробочку на завтра.

— Кого ми ще кохаємо? — запитала вона по якімсь часі.

Він від здивування застиг з таблетками в пальцях.

— Про кого ми ще можемо непокоїтись?

— Мало тобі? — він повернувся до свого заняття.

Вона закрутила тюбик з кремом і підійшла до вікна.

Потихеньку відсунула краєчок ковдри.

— Їде машина, — раптом вигукнула вона.

Він підхопився з крісла й кинувся до вікна.

— Де? Покажи.

Вони штовхалися біля шпари.

— А я казала тобі, що люди не сидітимуть по домах, що почнуть виходити. Це жорстоко, дозволити, щоби нас так позакривали. Краще одразу померти.

— Я гадаю, що грабуватимуть крамниці. Забиратимуть продукти.

Вона подивилася на нього.

— Ми теж мусимо вийти і щось забрати. Що ми будемо їсти, як це ще потриває?

— А ти подумала, що вже завжди так буде? — запитав він.

Повернувся до столика й позбирав таблетки. Вона віднесла крем у лазничку. Стояли тепер одне напроти одного у коридорі.

— Може, ти би сьогодні прийшов до мене спати? Було би якось безпечніше… — запитала вона.

— Ти хропиш… Я б не зміг заснути.

Рушили до своїх кімнат, але вона, з рукою на клямці, затрималась ще на мить.

— Як ти гадаєш, Бобик буде спасенний? — запитала.

— Ненормальна, — промовив він тихо, і обоє зачинили за собою двері.