Гра на багатьох барабанчиках

Журек[3]

— Треба було нам взяти візочок, — сказала одна другій, коли вони вийшли на давно вже не чищену від снігу дорогу до автобусної зупинки.

Старша несла дитину, завинену в ковдрочку, яка зараз, коли швидко сутеніло, зробилася сірою, наче була брудна. Молодша йшла за матір'ю, ставила ноги просто в її сліди на снігу, так було легше.

— Треба було нам їхати вдень, а не на ніч, — знову обізвалася старша.

— Треба було й треба було, — сказала молодша. — Не встигла я.

— Не треба було так наряджатися.

— Ти теж наряджалася.

— Зовсім не наряджалася. Шапку не могла знайти.

На автобус ледве встигли. Той приїхав весь у парі, майже пустий — бляшана видмушка. На задньому сидінні тіснилася група підлітків. Їхали, мабуть, до містечка на дискотеку. Молодша приглядалася до них спідлоба, але жадібно. Оцінювала дівчат, особливо одну, у шкіряній куртці й обтислих джинсах. Мати про щось тихо запитала доньку, але та лиш буркнула у відповідь. Потім протерла вкриту парою шибу й дивилася в морок за вікном, який час від часу блимав світлами. Памолодь поїхала далі, а вони обидві вийшли на наступній зупинці, де бічна дорога поєднувалась із дворядною, по якій з гуркотом проносились великі вантажівки.

Поминули святково освітлений мотель і дійшли до рибного ресторанчика. Постояли хвильку перед написом «Завжди кока-кола», який, наче великий червоний місяць, освітлював фасад недавно відремонтованого дому.

— Покличемо його сюди чи як зробимо? — запитала мати.

— Ти йди, а я тут почекаю з дитиною.

Старша жінка увійшла й одразу повернулася.

— Немає його. Пішов додому.

Подивилися одна на одну і пішли на подвір'я.

Загавкав прив’язаний до будки собака. Автоматично запалилося світло. Сніг милосердно покрив увесь будівельний розгардіяш — купи дощок, пачки стиропласту, запаковані в плівку, піраміди пустотілої цегли. Пан Владек будував гараж.

Він вийшов до них. Поставний рудавий чоловік у в’язаному светрі, рукави якого немилосердно поролися. Здивовано подивився на них.

— А що то ви тут робите в такий час? — запитав без привітання.

— Маємо справу.

— Так? — запитав він протягло, ще більш здивований.

— Можна увійти?

Він завагався, але лише на мить, майже непомітно. Впустив їх усередину, у свіжо тиньковані сіни, з грудочками цементу, які зараз хрупали в них під ногами. Увійшли до захаращеної кухні. Він, мабуть, майстрував щось біля мийки, бо шафка була відсунута від стіни, відкриваючи таємниці труб і колін.

— Можна сісти? — запитала старша.

Він поставив їм два стільці, майже посеред кухні, а сам закурив і сперся на ту відсунуту шафку. Лише зараз побачив дитину й усміхнувся.

— Хлопець чи дівчинка?

— Хлопець, хлопець, — відповіла молодша і розгорнула на дитині ковдрочку.

Відсунула їй з очей блакитну вовняну шапочку. Дитина спала. Її маленьке зморщене личко нагадувало пану Владкові свіжо вилущений волоський горіх. Було негарне.

— Гарний, — сказав він. — А як звуть?

— Ще ніяк, — весело сказала молодша.

— Владислав, — швидко встряла старша.

— Владислав? — здивувався він. — А хто ж тепер називає дитину Владислав?

Скривився. Затягнувся цигаркою.

— Ну, то що то за справа?

— Тебе звуть Владислав, і він Владислав… — тягла старша.

— Може бути й Владислав, хто сказав, що ні.

Замовкли. Чоловік струшував попіл на підлогу.

— Ну?

Жінка швидко відвела очі на кінчик спертого до стіни карниза й промовила у тому напрямку:

— Це твоя дитина, Владек. Ідуть свята, тож хочемо її охрестити.

Лице чоловіка застигло.

— Ти, Галино, хіба охуїла. Як це може бути моя дитина? Ну, Івонка, — звернувся він до дівчини, — як це може бути моя дитина, що ви обидві вигадуєте?

Івонка прикусила губу і почала швидко колисати дитину. Та прокинулася й заплакала.

— Хто батько? — запитав він.

— Ти батько. Це твоя дитина.

Мужчина підвівся й загасив черевиком цигарку.

— Вийдіть звідси, але вже — обидві.

Вони неохоче підвелися. Івонка насунула немовляті на очі блакитну шапочку.

— Ну, вже, вже, — підганяв він.

— Ну, добре, Владек, тоді батьком є твій син, Яцек, — сказала раптом матір уже від дверей, не обертаючись.

— Він був тут на Великдень, — задирливо додала Івонка.

— Забирайтеся.

Двері за ними зачинилися. Вони мовчки стояли на брудному, втоптаному снігу. За мить згасло світло.

— Ну, і що? — запитала Івонка в матері.

— А що має бути? Нічого.

Автобус мав прийти лиш за годину, тому рушили назад пішки.

— А казала ж тобі взяти візочок. Тепер будемо йти з годину.

— Краще йти, ніж чекати на зупинці й мерзнути.

Вночі дитина була неспокійна. Івонка спала, як убита, тому її мати мочила ріжок пелюшки в теплій воді і давала його малому смоктати. Він незграбно ворушив маленькими губками. Крізь шпари у блясі пічки миготів вогонь.

Вранці обидві були в крамниці. Івонка купила собі морозиво «Магнум». Коштувало маєток. Мати дорікала їй, що не йдеться навіть про гроші, але ж застудиться, і пропаде молоко. Івонка спокійно з'їла морозиво і знизала плечима. Дитина спала у блакитному візочку.

— Який гарний хлопчик, — нахвалювала продавчиня; вона вийшла на східці перед крамницею в білому нейлоновому фартусі, накинутому на светр. — Ох, як холодно.

Невдовзі у крамниці зробилася черга, як то завжди буває близько полудня. Цього разу тут були не тільки місцеві чоловіки по дешеве вино або проїжджі по колу й горішки для подорожі до кордону. Сьогодні прийшли господині по різні есенції до печива, по ванільний цукор, маргарин, родзинки. Продавчиня з дбайливістю аптекарки зважувала пташине молоко, галяретки в шоколаді й спеціальні святкові цукерки, у яких найбільше цінувалися лискучі золотисто-фіолетові обгортки. Ці малі прикраси висітимуть на ялинці. Людям зовсім не залежало, аби черга посувалася швидко, зовсім ні — кожен, хто тільки діставався до прилавка, заводив із продавчинею розмову, а вона, покинувши колонки цифр, пакетики з порошками для печива, спиралася на прилавок і вислуховувала принесені оповіді. Виглядало це навіть так, наче люди платили не грішми, наче гроші були лише ритуальними камінцями. За родзинки, порошки для печива, дешеве вино платили невеличкою історією, питанням, дотепним слівцем. Тому це тривало так довго.

Перед крамницею затримався темно-зелений елегантний автомобіль, із тих найновіших, які мають високий, схожий на коробку зад. На його даху їхали лижі. З машини вийшов чоловік, одягнений у фірмові штани й куртку, у смішній шапці на голові. Сказав щось жінці, яка з двома дітьми-підлітками залишилась у машині. Чоловік легко вибіг східцями і став у кінець черги одразу за Матушеком.

— А є журек? — запитав фірмовий чоловік, потираючи руки, і додав без зв'язку: — Уфф, як холодно.

Від цього питання про журек скис якось крамничний гомін. Продавчиня, яку вернули до її занять посередині монологу, неприязно подивилася на приїжджого.

— Журек, такий у пляшці. Або може бути в баночці, не знаю, які у вас тут звичаї: пляшка чи баночка.

— Журек, — підказала продавчині пані Матвіюкова і почала пакувати в пластикову торбу свої маленькі закупки.

Усі непомітно окинули поглядом чужинця. Сніг танув на його кольорових, модних високих черевиках. Жовтий напис на блакитній куртці звістував чужою мовою якусь яскраву істину. Продавчиня глянула на нижню полицю.

— Є, — сказала. — Остання пляшка.

— Отже, у пляшках. У нас на півночі журек маємо в баночках, — розтлумачив чоловік і весело оглянув людські обличчя. — Ми на свята ідемо до Австрії, на лижі, і жінка вперлася, що має бути журек, а це остання крамниця перед кордоном, — сказав він уже тихіше і невідомо чому звернувся до Матушека.

Матушек відвернув голову і спокійно розглядав різні ґатунки цигарок, виставлені за склом вітрини. Черга мовчки посунулася на одну особу. Пані Матвіюкова лічила біля дверей решту.

— Що то за свята без журека? — знову обізвався чоловік. Його високий, гучний, самовпевнений голос якось різав вухо. — Це ж наша польська присмака. Я вже стільки побував у різних країнах в Европі й у світі, але журека нема ніде. Ясно, що мають якісь свої присмаки, але не журек. Тому, подумав я, як тут не куплю, то вже ніде. У Чехії нема журека.

Ніхто не відізвався. Чоловік почав притупувати й хухати в долоні. Продавчиня, ота балакуча продавчиня, збентежена присутністю чужого, робила свою роботу справно й ретельно. Черга швидко рухалася вперед, надто швидко, бо ж ніхто не спішив.

— Холодно, — сказав чужий до Матушека і ще й потер театрально долоні.

Матушек глянув на нього і майже непомітно усміхнувся з ґречности. Відвернув голову до цигарок у вітрині.

— У нас замовлені апартаменти в Альпах. Пане, які там канатні дороги, яка база. З’їжджаєш годину або й ще більше. А в готелі внизу бар і басейн. Їмо за власним графіком. В усіх апартаментах є кухні, тому жінка й зможе зготувати той журек. І ще я візьму шмат ковбаси, але доброї. А тут є добра ковбаса? — занепокоївся раптом він.

Від прилавка неохоче відійшла наступна жінка. Продавчиня розсунула під шиєю блискавку светра.

— Бачу, що є ковбаса, але як ковбаса коштує шість злотих, то не може бути добра, — сказав чоловік.

Загудів клаксон. Чоловік підійшов до дверей і впустив у крамницю клубчасту хмару морозного повітря. Гукнув щось у бік машини й повернувся на своє місце.

— Нервується жінка, бо ввечері маємо бути в Альпах. А мені тут іще журека захотілося.

Матушек купував цигарки, апельсиновий запах, півлітру й хліб. Продавчиня вправно підрахувала колонку цифр і в цей рахунок загорнула пляшку.

— І журек, — сказав він. — Пляшку журека.

У крамниці стало зовсім тихо. Продавчиня з благоговінням подала йому ту пляшку. Матушек швидко заплатив.

— Пане… — почав було зовсім остовпілий чоловік у куртці, але Матушек умить зібрав свої покупки й вийшов.

Перед крамницею побачив Галину з її трохи-не-того донькою і віддав їй пляшку.

— Візьми. У нас не їдять журека, тільки борщ, — сказав він і ще нагадав їй прийти увечері по давно обіцяну ковдру.

Івонка соромилась увійти. Стояла біля плоту і клацала зубами, невідомо, від холоду чи від страху.

— Чого ти, дурна, боїшся? Не з’їдять же тебе. Раніше треба було боятися, не тепер, — сказала їй мати.

— Там є якісь хлопи. Ти йди, а я тут із малим зачекаю.

— То й добре, що є, може, зараз нам щось вдасться зробити. При свідках. Ну, йди!

Дівчина неохоче рушила.

У кухні за столом сиділо четверо чоловіків. Матушек саме розлив по останній. Матушкова, велика й товста, поралася із проціджуванням молока. Було тепло й приємно.

— Гей, матір, дівчата прийшли по перину, — ствердив Матушек.

Присунув їм одного вільного стільця. Галина сіла на краєчку, а Івонка стояла з дитиною біля дверей.

— Ну, то будьмо, — сказав Ґураль і вихилив чарку. Інші зробили те саме мовчки. Хекнули, запили оранжадом.

Матушкова вийшла в кімнату і одразу повернулася з клунком, запакованим у плівку і перев'язаним мотузком. Защебетала до дитини.

— Як звуть?

— Ще ніяк, — швидко відповіла Галина.

Іванка нервово затупцювала на місці.

— Коли хрестини?

Галина знизала плечима.

— Це добра перина, — сказала Матушкова. — Ціле літо вивітрювалась на горищі. Маєш що натягнути?

— То він батько, — понуро кинула раптом Івонка з-під дверей і показала головою на Ґураля.

Запанувала повна збентеження мовчанка.

— Ну, Івонко? — заохотила матір.

— Tи батько, — вона тепер подивилася йому просто в очі.

Матушкова відсунула немовляті шапочку з чола і уважно до нього приглядалася.

— Я своїх маю четверо, — озвався нарешті Ґураль. — Дай мені спокій, дівчино, сама не знаєш, хто з тобою спав.

— Ну! — грізно сказала Галина.

— Я з нею спав, — вигукнув Кавка.

Язик у нього заплітався, а очі п'яно блищали. Не мав хлоп здоров’я до горілки.

— Так, спав з нею, — повторив він протягло. — Але с-п-а-а-в, був такий п’яний, що відразу заснув, значить, це не я.

— Вона вже була у Владка, його пробувала вробити. Хто там знає, чия то дитина…

— Дитина то дитина, — сказала Матушкова.

— Гуляла з солдатом із застави. Усі це бачили, — додав Ґураль. — Шукай голки в сіні.

Підвівся, зняв шапку з вішака і рушив до дверей.

— Боже ж ти мій, — бідкалася Матушкова. — Чого ж ти її не пильнувала? То твоя вина, Галино, твоя вина.

— Так гадаєте? Що, мала її за ногу прив’язати? Цікаво мені, як би пані дала собі раду. Це ж бо дитина у тілі здорової баби.

— Єжик? — звернулася раптом повна підозр Матушкова до наймолодшого чоловіка, свого небожа.

Єжик почервонів аж до кінчиків вух, здавалося навіть, що його дивовижно блакитні горальські очі засвітилися.

— То не я, цьоцю. Я обережно.

Кавка вибухнув скрекотливим переривчастим сміхом.

— Без півлітри нє разбєрьош. Ну, пані Матушкова, треба щось поставити.

Матушкова безрадно стояла посеред кухні й дивилася то на Єжика, то на Ґураля, то на чоловіка. Здавалася зараз іще товстішою, важкою, як шафа. Усі чекали, аж щось скаже, вона злегка ворушила губами, наче виліплювала особливе слово, щоб назвати усе одразу, від початку до кінця. Схоже, однак, їй це не вдалося, бо підійшла до столу, плеснула долонею по цератовій поверхні й сказала:

— Кінець із питтям. Ідіть уже, завтра святий вечір, маєте вдома роботу.

Схопила клунок і увіпхала його в руки Галини. Галина обняла його, як велике, потворне немовля, притулила лице до плівки і розплакалася. Матушкова гарячково почала збирати зі столу. Гості мовчки встали і рушили до дверей.

Тоді озвався її чоловік.

— Зараз, зараз, — сказав. — Чекайте.

Замовк, ніби ще роздумував, ніби вирішував щось, і стукав пальцями по столі.

— Я є батьком того малого.

Настало довге мовчання. Він сидів. Його дружина стояла посеред кухні, а усі інші скупчилися біля дверей у калюжі розталого снігу.

— Чи ти здурів? Ти ж не можеш мати дітей. Ми ж уже двадцять років не маємо дітей, і усі знають, що ти не можеш мати дітей, бо мав випадок.

— Тихо будь, жінко. Закрий рота. Це моя дитина.

Кавка, хитаючись, підійшов до стільця й сів.

— Ну, й добре. Як так, то треба щось поставити…

Івонка, переступаючи з ноги на ногу, байдуже колисала дитину.

— Але ж… — знову почала пані Матушкова, її пухкі долоні знайшли край фартуха і притисли його до очей. Потім вона вибігла, грюкнувши дверима.

Матушек поліз у буфет і витягнув пляшку. Вийняв із мийки чарки й розлив горілку на шістьох.

— Вона ні, — сказала Галина. — Вона ще не має вісімнадцяти. І годує дитину, — показала на Івонку.

Випили в урочистому мовчанні.

— То коли хрестини? — запитав Матушек.

— Ксьондз казав, що можна би на Новий рік.

— Ну, то за хрестини на Новий рік, — забелькотів Кавка і ще раз раніше за всіх вихилив чарку.

Потім Матушек наказав їм усім іти додому. Сказав, що завтра Святвечір і що мають роботу. У дверях Галина витерла рукавом сльози і поглянула на Матушека з усмішкою.

— Дякую пану за журек, — сказала.

Вони пішли додому навпрошки по чистому незайманому снігу. Івонка ставила ноги в материні сліди.