Гра на багатьох барабанчиках

Острів

Шановна Пані, дякую за диктофон — він прийшов на пошту до запитання неушкодженим, так Ви його старанно запакували. Я безмежно вдячний Вам за цей жест довіри. Що ж іншого можна зробити для людини, яка хоче Вам щось розповісти, а в той же час не розкриває адреси; яка телефонує Вам кілька разів, уже починає розповідати свою історію і раптом перериває її на півслові з невідомих причин? Так, диктофон — це найкраще рішення. Я вже не спромігся би взятися за перо, я Вам про це казав, не тому, що не зумів би написати, а з банальної причини мого артриту, який зробив мої руки безпомічними.

Як Ви, мабуть, знаєте (здається, я згадував про це в одній з телефонних розмов), я написав історію своїх воєнних поневірянь. Книжка з'явилася добрих уже кілька років тому і потонула у повені інших подібних спогадів. Я писав її для людей, не для себе, і в якомусь смислі — у чому я зараз більш ніж будь-коли впевнений — вона відповідає очікуванням інших. Інші люди — це завжди найбільш непевний адресат. Я мав враження, що поміщаю оті свої переживання в якийсь спільний простір, а тому все, що найбільш особисте, мало бути перекроєне, запаковане. Я хотів, щоби мене зрозуміли, і саме тому всього лиш гайнував час, властиво, не сказав там нічого від себе; не сказав найголовнішого. Я лишень підкидав слова, які можуть пробудити в інших подібні асоціації, доклався до витворення карти минулого, спільного минулого, узагальнював — це ж і є пам’ять, правда?

Але часом трапляються з нами речі, що сягають якихось глибин, ідуть упоперек загальноприйнятих усталених зразків, речі, які витворюють дірки на тій спільній карті, і невідомо, що ж із такими фактами робити. Їх бо не можна припасувати ні до якої Історії, зрештою, їх і тоді брали би в якісь небезпечні дужки, їх неможливо записати як звичайний анекдот, невинний спогад. Люди не хочуть знати таких дивацтв.

Гадаю, однак, що ці «дивацтва» потрібні навіть тим, хто від них найбільше борониться. Вони вказують межі реальности, є проміжними подіями між тим, що є, і тим, що тільки може бути. У такому смислі вони ставлять нас насторожі, є бубонцями, монотонний звук яких утримує нас у стані пильности. Знаєте, чого я найбільше боюся? Що світ справді міг би бути таким, яким він нам здається.

Я хотів би, щоби Ви зробили з моєї розповіді вигадку: достатньо помістити її в збірці якихось оповідань, якомога фантастичніших. Зрештою, Ви самі знаєте, як це зробити.

1944 року, після років довгих воєнних блукань, мені вдалося дістатися з приятелем до Греції. Там я роздобув собі документи, і нас разом із кількома десятками інших утікачів мали невеличким транспортним кораблем таємно перекинути до Палестини. Другої ночі наш корабель був торпедований. Наскільки мені відомо, ніхто, крім мене, не вижив.

Перше, що пам’ятаю, — сиджу на пляжі, вкритому маленькими камінцями, які море старанно обробило до форми ідеальних кульок. Теплий дощ змиває з мене солону воду, болить звихнута нога.

Але думками я ще на кораблі, наче взагалі не узяв до відома того, що сталося. Я все ще стою на носі біля релінгу й міркую, чи, стрибаючи, зняти окуляри і чи я знатиму, куди плисти. Чую навкруг себе голоси, крики, повні розпачу й страху, потім сплески води, коли маленькі, беззахисні постаті відриваються від великого тіла корабля і скачуть у воду (мов насіння якоїсь велетенської рослини, подумав я). Ці сплески звучать майже весело, наче це гра, а не рятування життя.

Добре пам’ятаю також і свій стрибок, і могутню, яка все заглушала, думку, щоби відплисти якнайдалі, і пам’ятаю, що як тільки опинився під водою, захлопнулись наді мною великі ворота, зачинилися двері. Раптом стало тихо, зелено, час рвучко загальмував, а потім важко рушив уперед, але вже у зовсім іншому ритмі, повільно, з благоговінням. Я не заплющив очей, може, зі страху, що не буду свідком власної смерти, тому бачив тепер повільний радісний танець повітряних бульбашок, які спішили до поверхні від тіл, котрі зненацька з’являлися в зелені, махали повільно руками й ногами, а потім або йшли, підштовхувані таємничою силою, до світла, що розлилося як ртуть на небі цієї водяної країни, або завмирали без руху на півдорозі й висіли, задивившись у далеке, таємне дно. Над нами нависла зловісна тремка тінь, відблиск корабля, тьмяна туманність на ртутному небі, і цей контур набував розмірів, форм, могутнішав. Тонув.

Тому я плив просто себе, аби далі. Потім стало темно, я вчепився якоїсь дошки, котра мене, непритомного від виснаження, несла за собою.

Так я опинився на пляжі. Сидів, розмасовуючи шарпану болем щиколотку, аж вийшло на хвильку сонце, дощ стих, і все посвітлішало. У кишені плаща я намацав окуляри — були цілі.

Я подумав, що зі мною сюди повинні були дістатися багато інших людей. Ота жінка з кількома дітьми, закохана пара, хвора стара пані у кріслі-візочку і її син чи опікун, група мовчазних молодих людей, а також мій приятель, Якуб, у такому самому плащі (ми дістали їх задарма від гречанки, яка торгувала старизною), з ним я розмовляв, коли нас оглушив удар і страшний вибух. Хитаючись, я рушив уздовж пляжу, виглядаючи серед каменів якогось руху, і знову в моїй голові повно було того гуку. Я тинявся туди й сюди, підходив до моря і вертався.

Пляж був пустий. Я знову сів на тому місці, куди мене винесло, і якось несподівано лагідно подумав, що чекатиму, аж оті з'являться.

Я сидів так, поки не настала ніч. Аж тоді ліг на висушених теплим вітром камінчиках і заснув. Спав я неспокійно; будився час від часу і вдивлявся в морську смугу аж до обрію, ігноруючи сушу, яку мав за спиною. На світанку вода піднялася й торкнулася моєї стопи, яка вже спухла. Тоді я вибрався на скелі.

Я дуже добре пам'ятаю оті перші години, не забув нічого.

Пам'ятаю, що приходили до мене маленькі краби, зупинялися, здивовані, переді мною, недовірливо рухали вистромленими очима, а потім тікали під камені. Провідували мене маленькі, стрибучі комахи, але й ці потім ішли своєю дорогою. Сонце перетворило мій одяг у незручну солону шкаралупу, яка щипала шкіру. Мені хотілося пити. Я подумав про дощ, що прісна вода мала би лишитися десь у скельних заглибинах, тому рушив, шкутильгаючи, до трав'янистих, скелястих узбіч і, властиво, тоді вже почав здогадуватись, що опинився на острові. Може, це був усепроникний запах моря, який напирав на мене зусібіч, не мінявся; може, справа була у вітрі, який не стихав, не вгамовувався, наче іґнорував цю тверду землю, наче ця земля була майже несуттєвою, дрібного перешкодою на його шляху. Я шкутильгав під гору, бо гадав, що з гори зможу охопити свою ситуацію, що переді мною відкриється уся географія цього несподіваного світу. А також — передовсім, — що зустріну інших.

Ці перші години, перші дні я весь був чеканням на інших. Я перетворився у власні відчуття — у зір і слух. Сидів на півдорозі до вершини гори, під розігрітим сонцем каменем, і дивився в море. Вдивлявся в нього з надією, що знайду на його мінливій поверхні якийсь слід, вугластий обрис човна, фрагменти корабля, хоча б якесь сміття, дошки, скриньки, що-небудь; що на обрії з’являться безпечні, майже людські обриси якихось рятівних катерів, торговельного судна, що пролетить літак. Мені пекли очі від того виглядання, текли сльози. Плащ сох на каменях, і на його гладкій попліновій поверхні осідали кристалики соли.

Лише увечері я відчув голод і спрагу, тому повернувся до моря в надії, що впіймаю якусь рибу. Мені вдалося знайти прісну воду — її було аж надто у маленьких, багнистих скельних заглибинах. Усю ніч я просидів біля однієї з них, боячись відійти, вдивляючись у море. Всіяне зорями небо творило різкий контраст із величезною, розлитою в темряві водою. Я ніколи не бачив такої абсолютної чорноти, я ж усе життя прожив у місті, і раптом відчув себе маленьким, дрібним, неістотним, окрушиною, що якимось чудом вціліла у катастрофі. Відчув, що усе, що сталося, було однаково жорстоке як для тих, котрі загинули, так і для тих, котрі вижили, бо ані в смерті одних, ані в житті інших не було нічого особистого, не доконувався ніякий вибір, не діяла ніяка зумовленість, а лиш механічні закони випадку, глухі, металеві, які гуркотіли наче виляски великої космічної машини. Чорний безмір моря оголював цю страшну правду — існування не має значення. «Немає» і «є» — рівноправні. Тоді, у ті хвилини жаху, я подумав, що вмер, потонув, і що настало саме те, що так легко виходило мені з вуст у кав’ярняних дискусіях — загробне життя. Що я мертвий.

Я просидів на тому самому місці весь наступний день і ще одну ніч. Без їжі, у якомусь стані всеохопного жаху, який мене паралізував. Підповзав лиш до скель, щоби напитися прісної води, а потім знову впадав у заціпеніння. Думки мої помалу зникали. І та пустка, що розпросторювалась у моїй голові, була як просочений ліками бандаж. Діалоги, які я вів подумки, заклинювали на одному реченні, розмножувалися зі скреготом. Я, наприклад, повторював: «Люблю тебе й любитиму завжди», але зовсім, власне кажучи, не знав, до кого я звертаюся. Навіть не шукав у думках адресата для тієї фрази, але, що дивно, вона, незважаючи ні на що, внутрішньо впорядковувала отой пустий простір у мені, заново мене стабілізувала. Або казав: «Будь ласка, будь ласка», але не так, наче прошу чогось, а радше так, ніби хочу на щось вказати. Будь ласка, ось те чи оте, будь ласка, отут у нас острів, а там вода. Будь ласка, ось я сам. Будь ласка, це вже кінець. Тепер я знав, чого боятися — що я збожеволію. Що від самотности, голоду й жаху втрачу розум і кинуся уплав у відкрите море.

Дуже докладно, з усіма подробицями, пригадалися мені останні дні. Дощовий порт. Зустріч із якимось неголеним чоловіком від документів. Згорток банкнотів, які той узяв брудними руками і лічив під столом багато разів. Смак хліба, вмочуваного в оливкову олію — чудовий після голодної подорожі. Якуб, раптом збуджений, жвавий, говорить потемки у повному бліх готелику. Як буде, коли доберуться до сонячних, безпечних берегів землі обітованої. Ранковий вихід у місто, щоби за решту грошей купити якоїсь їжі на корабель. Стара гречанка, яка отак просто дала нам два плащі, майже однакові — поплін піщаного кольору, вугласті вилоги й великі ебонітові ґудзики. А потім мої думки перескочили ще далі в минуле, і от я вже у своєму улюбленому місті. Кав'ярня, слизька поверхня столика, чарка горілки. Оселедець в олії. Пончик, политий глазур'ю, яка легенько тріскалась під зубами. Мармелад усередині, пружиста плоть жовтесенького тіста. Матір, коли я бачив її востаннє, похилена над кухонним столом, і біле, посічене тіло цибулі. І те, що мені довелося вернутися з подвір'я, бо забув рукавички, і тоді вона, якась неспокійна, налякана, сказала мені присісти на хвильку на стільці, на щастя. А потім вигляд пустої, розпатраної квартири, шелест фіранок, які під вітром з розбитого вікна пестливо отиралися об стіни. «Люблю тебе й любитиму завжди», повторював я знову подумки, ніби до матері, але тепер побачив Лілю, її спину в дверях, коли виходила останнього вечора, і, мабуть, усе ж говорив це їй, хоча й добре знав, що вона мертва. Я плакав у пісок. Піщинки налипали на мої губи.

Заходило сонце; небо було чисте, насичене металом, гостре, як бритва. Вражаюче пусте. Я підтягнувся на руках, щоби спертися головою об скелю. Глянув у саму середину неба. Спробував уявити там… — ні, не чиюсь конкретну присутність, не когось, не Бога, а просто щось більше, ніж я бачив, якісь простори, нескінченність. Я спробував молитися. «Боже, отче наш», сказав, але слова вийшли з моїх вуст і повернулися до мене, немов відбиті від шиби. Це прозвучало якось неприродно. «Боже», сказав я ще раз, але мав враження, наче вимовив це слово чужою мовою. І ніяковість, що я говорю до когось, про кого знаю, що його немає. «Будь ласка, будь ласка, люблю тебе й любитиму завжди» — після цієї спроби думки пішли усталеним уже шляхом.

Зараз, коли я Вам це розповідаю, воно не виглядає драматично, правда? А проте, ніколи до того і ніколи потім я не почувався, як би це сказати? ув'язненим. Не на острові, не в переплетінні цих дивних обставин, які зумовили, що я жив, що уникнув смерти й далі перебував у житті, як комаха у краплі смоли. Я почувався замкненим у собі самому, наче оте я, котре вважав дотепер чимось остаточним і цілком реальним, з’явилося на мить у справжньому світлі — я був чимось, що містить у собі когось іншого. Я був шкаралупою, лушпинкою, а там, усередині, вже домагалося існування якесь молоде буття, недозріле, ледь вкрите оболонкою, неготове; існування, яке щойно має відбутися, якщо це йому взагалі вдасться. Чи Ви, Пані, не думали інколи, що наше життя — це здійснення можливости появи тієї істоти, яку ми самі собі створили як справжнє я. І що успіх чи поразка, якими ми оцінюємо наше життя, полягає, по суті, в тому, якою мірою ми цій новій істоті в нас дозволили з’явитися. Саме так я тоді почувався. Наче мав розтріскатись і всохнути. Застарілий струпик — ось чим я був.

Прокинувся я опівдні з розумом, вигостреним від голоду. У маленькій затоці, голими руками, вдалося мені впіймати двох рибок. Вони тріпотіли, і я не знав, як мені їх убити. Я просто шпурнув їх кілька разів об скелю, аж вони знерухоміли. Ще якийсь час я приглядався до них, чи вони справді мертві, а тоді з’їв їх сирими.

Докладно я пам’ятаю лише ті перші дні, властиво, години. Коли я з’їв риб, час рушив з місця, і наступні дні попливли один за одним, нанизані на якусь повітряну нитку, як коралики. Вони всі злилися в одне. Було так, наче з’ївши місцеву їжу, я прийняв свою ситуацію. Наче погодився на життя, яке підсунулося мені у вигляді двох маленьких рибок.

Дні помалу ставали все довшими, все теплішими. Спочатку я пересувався тільки по пляжу, не беручи до відома, що земля може тягнутися далі й далі. Я швидко навчився, що якщо скласти з каменів невисокий вал, то вода залишить для мене якісь їстивні дарунки: рибок, крабів. А ще я знайшов у воді камені, оброслі мідіями — коли я з’їв тих мідій уперше, мене тут же вивернуло, але потім я навчився стримувати цей нерозумний відрух, і драглисті тільця без опору прослизали просто в мій шлунок і під кінець стали моїми ласощами. Тиняючись туди й сюди, я мав напади паніки, добре їх пам’ятаю, бо саме це й було найгірше — загроза ішла не ззовні, а зсередини. Страх, що я розпадаюся, що не існують більше добре відомі ситуації, які здатні були би утримати мою цілісність. Тоді мої думки знову галопували, і я, щоби заспокоїти їх, повинен був повторювати щось безглузде. Час від часу я пробував молитися, але завжди під кінець почувався через це ще гірше. Відраза — так це можна назвати. Я завжди був атеїстом, хоча зараз це слово немов зблідло, посмутнішало. «Господи Боже…», починав я кілька разів упівголоса, соромливим шепотом, але язик мій був якийсь дерев'яний, не міг погодитись зі значенням слів, які обережно формулював. Врешті я покинув це. Так було краще. Якби Бог справді існував, як би він усе це виправдав?

Я навчився розпалювати вогонь за допомогою уцілілих окулярів і пік на ньому маленьких рибок, а потім жадібно поїдав їх разом із кістками. Тоді в мене бувала хвилька хлоп'ячої радости — що я даю собі раду. Я також почав говорити сам із собою, відрухово. Говорив із собою так, наче був Робінзоном, звертався до себе «Робінзоне», і на дальший план відходило, ким є той, котрий говорить: Робінзоне. Нас було двоє — один з часів до катастрофи і один після катастрофи. Один із минулого і один із найближчого майбутнього, яке з кожною хвилиною ставало теперішнім. Був той, що ішов у плащі й капелюсі вулицею Жолкєвського у Львові, і цей отут, напівголий, кульгавий. Ми розмовляли один з одним і у той спосіб підтримували якийсь сурогат теперішности.

Ті перші ночі я спав на пляжі, аж до сну, який ввергнув мене в жах: у тому сні відплив залишив після себе мертві людські тіла. Пляж був укритий ними, вони лежали одне біля одного, як риби, викладені для висушування. Усі голі, вихудлі, попелисті. Відтоді щоразу, сходячи до моря, я боявся, що побачу їх, що море врешті винесе моїх товаришів з подорожі. Кожен незнайомий обрис на пляжі примушував серце раптово калатати, кожна дерев'яна колода, кожен клубок морських водоростей.

Цей ляк, що море є країною померлих, мокрим Аїдом — думка, яка не існувала, мабуть, у жодній мітології, — утримував мене здалеку від води; страх, що між темним піщаним дном і поверхнею кольору ртуті застигли померлі, ув’язнював мене на суші. Їхній приглушений шепіт, зумовлений важкою для зрозуміння потребою діалогу, навіть після смерти. Напівприплющені очі, погляд, який не пробує надати сенсу обрисам. Існування на межі твердого тіла і суспензії. Таємниця повільного розчинення.

Риби, єдина моя їжа, теж походили з того світу, тому коли я витягав із своїх пасток їхні тріпотливі, слизькі тіла, голод не можна було відрізнити від огиди. Це був якийсь особливо підступний вид канібалізму — так я це відчував. Я годувався смертю. Ловив її дрібні окрушини, виловлював її холодні, риб’ячі частки й ними насичував голод. Моє тіло, як складна хімічна лабораторія, перетворювало смерть у життя, слизький, завмерлий холод у рухливе, шорстке тепло.

Будь-яке майбутнє зводилося тут до одного образу — після довгої ночі море викине мертвих. Море ніколи не приносить нічого живого — така, схоже, природа моря. Викидає на берег лиш те, що мертве: гнилі водорості, безбарвних, непритомних медуз, побілілих від розкладу риб, ослизлі дрючки.

Тому я врешті покинув пляж. Не знаю докладно, коли це сталося, скільки часу пройшло — два, три тижні. Я перев’язав усе ще напухлу, болючу ногу відірваним від нижньої сорочки рукавом і рушив углиб суші.

Я піднімався все вище і вище, а разом із моєю подорожжю росло й море. Коли я вийшов на одну з вершин, виявилося, що воно безкрає, що розмивається десь біля неба, що не має кінця. Отоді я й усвідомив, що опинився на острові.

Чи чули Ви про певний фізичний закон, який говорить, що якщо часточка опиниться в обмеженому просторі, то реаґує на це ув'язнення коловим рухом? Тоді я не мав про це уявлення, а навіть якби й знав цей закон, то не подумав би, що його так легко можна перенести зі світу атомів у світ людей. Кілька разів починав я підйом на скелясту, подвійну вершину острова, і жодного разу мені це не вдалося. Переді мною виростали тернисті кущі, або я набрідав на якісь навіси скель, так що мусив їх обходити, збочувати з запланованого маршруту. І завжди в кінці після довгої мандрівки опинявся у знайомому вже місці, у вихідному пункті. Може, тому я й почав підозрювати його, острів, що він щось від мене приховує, що не дозволяє мені пізнати свого центру, що приховує від мене якийсь скарб.

Ох, як я тужив за містом, за низьким небом над дахами, повними коминів, за запахом вугільного диму, холодним відблиском ліхтарів, що лягає на брук світлистим інеєм, за стукотом дрожок, шумом машин, за перехожими, яких торкаєшся плечима. Я тужив за тим моментом, коли з холодної вулиці входиш у теплий, шумний і пропахлий димом простір кав'ярні або змахом руки підкликаєш випадкове таксі, щоби відвезло тебе в інтимну мушлю квартири, де знаєш усе так добре, як власне тіло.

І ще одна річ — почуття ситости, властиве місту. Місто не дозволить померти з голоду. Завжди в перспективі з’явиться якийсь ресторанчик, нехай навіть закусочна, навіть дешева кондитерська, де можна купити глазурований пончик, навіть стара жидівка, яка продає бублики.

Тут я вже погодився з монотонним почуттям голоду. Голод був притаманний цьому острову як безмір моря і велике небо. Риби ніколи не могли наситити мене по-справжньому. Ані оті мідії, ані напівгнилі, прокислі фіги, які де-не-де збереглися. Я тужив за хлібом, за борошном, за кашею. На думку про пончик починала текти слина. Я дивився на торішні трави і на їх старе насіння. Який же довгий шлях від зерна до глазурованого пончика. Важко повірити.

Єдиними моїми добрими снами були сни про їжу. Я їв уві сні і, може, тому не вмер з голоду.

Тут, на острові, сни займали у мене значно більше часу, ніж будь-коли раніше. Якщо вранці після пробудження не промовити кількох слів, байдуже кому — хоч би й у телефон, — щоби ритуально встановити зв'язок зі світом, то нічні марення продовжуються; у цьому смислі сон є протилежністю не яви, а слів, тому якщо після пробудження не прозвучать перші слова, то сон непомітно переноситься на ранкові години, а з часом закріплюється так, що може протриматись і до вечора. Набирає сил зазвичай у мороці, коли зайде сонце. Лягаючи тоді спати, властиво, вже й не засинаєш, бо ж і так спиш цілий день — просто заплющуєш очі й відпочиваєш. У такому стані ти бачиш речі, які за нормальних обставин викликали би неспокій, виводили з рівноваги. Мушлі — досконалі за формою, симетричні, з металевим відблиском, наче виточені століття тому на найкращих токарних верстатах і викладені на піску простими геометричними фігурами — трикутник, квадрат чи зірка. Або лінія хвиль на березі — звичайно, синусоїдальна, досконала у повторюваному ритмі, яка обіймає острів спокійною гірляндою, ритм якої можна би легко описати математично. Або кольорові смуги на небі перед сходом сонця — від жовтого до фіолетового, як у підручнику з оптики. Також рунічні знаки на обточених морем каменях. Алфавіт? Я розкладав їх далеко від води, поза межею припливу, але коли забував про них, а потім пробував знайти — вони зникали.

Так само було і з моїми думками. Вони з’являлися в голові, як снігові кулі, що довше я їх котив, то вони ставали більшими, могутніми, нав’язливими, щоби потім раптом зовсім розтанути й пропасти. Саме так сталося із задумом куреня. Якийсь час я ні про що інше не думав — планував, удосконалював, аж сила візи стала такою великою, що я узявся до роботи. Думка зникла, коли я намостив дах і дві стіни. Цього вистачило. Ідея куреня зблідла, втомлена сама собою, і я вже не віднайшов у собі потім жодної мотивації, щоби закінчити роботу.

Острів був видовжений — з моря виступали двоє величезних скелястих несиметричних грудей. Одна вершина була лагідна, кам’яниста, поросла травою. Друга була гострою скелею.

Між горами простяглася лісиста долина. Коли я вирішив зійти туди, то не чекав, що знайду там чудеса. Бо був там струмок, який спливав з крутої гори, з неба, гарними водоспадами, розбризкуючи навкруг водяну імлу, потім біг серед великих пласких каменів, аж трохи нижче заспокоювався у мілкому, сонячному озерці. Далі, вже ліниво, вода спливала ще нижче, утворюючи ставок завбільшки із спортмайданчик, і була такою блакитною, що від її кольору я аж остовпів. Я був вимушений примружити очі перед отим несподіваним вибухом кольору. Тут струмок розділявся на багато менших і пологим узбіччям впадав у море зі східного боку. У цій солодкій волозі ріс ліс, повний витких рослин, вогких мохів, болотяних вікон. Старі прогнилі дерева творили густе, запашне покриття. Так це виглядало.

Ніхто б і не запідозрив, що скелястий острівець криє такий подарунок у самій своїй середині, вологий, інтимний закамарок, поросле зеленню потаємне місце, чуле і витончене. У мілкому озерці із зовсім білим дном роїлося від риб. Коли я увійшов у воду, вони не тікали, пропливали навколо мене, здивовані цим стороннім предметом, так що я міг гладити їхні спини — вони тоді на мить застигали, здивовані, що існує щось таке, як дотик. Вода була дивна на смак, вапниста, мінеральна. Я збагнув, що скеля, з якої вона спливала, зроблена з якогось розчинного мінералу, ось чому гілки, які падали у воду, обростали через якийсь час білим, фантастичним налетом солі.

Я зробив із нижньої сорочки торбу і наловив у неї лагідних риб. Потім, наївшись, лежав на пласкому камені й приймав парад тих, яких я пощадив. Потім спав. Потім будився, а обидва озерця темнішали, блакить змінювалась темно-синім. Було вже пізно, щоби вертатися вниз, тому я відійшов до розігрітих удень, майже сторчових скель, знайшов нішу, немов приготовану під пам'ятник, і сидів там, аж зробилося зовсім чорно, і ніч оглушила мене мільйоном звуків — ніби часточки пітьми лопалися тут же біля вуха із рипучим циканням.

Вранці я прокинувся закостенілий від цього незручного скелястого ложа. Я купався в озері, і коли сох під молодим сонцем, бачив, що вапниста вода залишає на волоссі білий осад. Я виглядав так, наче посивів. Бурмочучи вибачення, я ловив руками рибу і замикав у долонях, коли її треба було настромляти на паличку — вона борсалася, здивована і розлючена такою нелояльністю. Я розпалював вогонь і пильнував його, щоби він добув до вечора. Бродив у прибережних очеретах і відкривав, що комиш має пружні білі стеблини, солодкі на смак, делікатні, як шпарагівка. Знайшов пташине гніздо з кількома крапчастими яєчками — я узяв два, в надії, що птахи не помітять утрати. Десь я читав, що тварини вміють лічити тільки до чотирьох. Довго оглядав своє тіло — шкіра на плечах пекла від сонця, і я дуже схуд. Тепер я подобався собі, бо завжди був дещо огрядний і за звичкою втягав живіт. Я повторив жест застібання ґудзика на піджаку, наче підводився за столиком у кав'ярні, щоби представитись. «Мене звуть Е.», казав я. «Робінзон», відповідав той. Ми сиділи навпочіпки, мовчки, але присутність того давала якесь задоволення. Але потім мара Робінзона зникла.

Траплялися зі мною і дивні речі. Одного разу вночі мене розбудили якісь крики, скиглення. Між деревами я побачив світло — біле, мляве, тьмяне. Я став підбиратися до нього на тремтячих, хитких ногах, із каменем у руці, клацаючи зубами. Було як у тих фільмах жахів, яких я стільки передивився перед війною; я був, як їхні герої, які не можуть втриматись, щоби не зійти до пивниці, де зачаївся убивця. Мене тягнуло в ту страшну, грізно розсвітлену зсередини темноту. Моя смерть буде всього лиш кінцем якогось фільму, подумав я. Перечепився об корінь і вирішив, що оте атакувало. Я заплющив очі. Довго лежав, наче мав на шиї холодну, диявольську стопу. Коли я врешті відважився підвести голову, побачив, що то світить купка торочкуватих грибів, яка приросла до дерева. Вранці вони були просто білими.

Гриб, що світиться, знак якоїсь живої променистої присутности у чомусь, що здавалося просто мертвим. Я десь читав про фосфор. Що трухляки світяться. Але ці знання аж ніяк не стосувалися того, що я побачив, вони були просто передчуттям якоїсь нелюдської присутности, холодної, поруватої, поглинутої собою, абсолютно чужої людському тілу.

Вранці я пішов туди з дрючком і з наміром знищити мох. «Козяча борода» — як я про неї подумав — виглядала невинно, і не було в ній нічого демонічного. Я не насмілився підняти на неї руки.

Коли Ви, шановна Пані, бачите ліс, а в ньому сотні дерев, а на кожному дереві тисячі листочків, а в кожному листочку — плутанину жилок, і відомо, що є там великі рослинні клітини в оболонках із целюлози, а в клітинах ще щось — їх складники, — а далі атоми і, як виявляється, ще й цеглинки тих атомів — так само там на острові виглядала кожна дія. Починалося від розмашистої ідеї, чіткого і очевидного плану — збудую курінь, назбираю палиць, гілок, виберу місце. Але коли починаю працювати, кожна дія виявляється нескінченною, є мандрівкою у якийсь незнаний мені раніше простір, виносить мене до інших чинностей, дрібніших, делікатніших, ледь помітних; несе мене до інших думок, часом дивних, часом же таких простих, що аж — здавалось би — не надаються до думання. Отож, кожна дія складається з нескінченної кількости інших, дрібніших дій, і вони теж є нескінченними. До того ж, вони утворюють мережу, котра діє, як точний розклад руху — організовує пересадки, змінює маршрути й керунки. Похід на пляж за колодою стає мимовільним відкриттям гирла струмка, роздумами над поєднанням двох типів води. Потреба зв’язати дві палички приносить відкриття твердих, волокнистих трав і пробуджує мрії про сівбу, про хліби. Голод, який виростає з цього образу, схиляє до полову, але виловлюю не риб, а плаский камінь, який тепер буде моїм столом; а як є стіл, то народжується потреба в сидінні… Дні потонули в хаотичних діях. Я приростав до острова, як гриб до кори дерева. Можливо, як і він, я світився у темряві якимось білим, відбитим від неба світлом.

Іноді, особливо коли я дивився в море, мені ще траплялося думати про себе, себе самого; мої думки все ще були заповнені мною, були від першої особи. Але вже у цій першоособовій думці мене було два — той, який побивався, і той, над яким побивалися. Бачачи це несподіване роздвоєння, я робився третім: ким є той, котрий побивається, і той, над ким цей другий побивається? І з неспокоєм помічав у собі якийсь страшний простір, що складався з роздумів, з думок, з образів, з емоцій. Простір, дірявий, як сито — усе крізь нього звідкись кудись протікало, з’являлося на мить і одразу пропадало. Велика, каламутна, розбурхана річка, яка плине без початку і без кінця, галаслива, гнівна.

Ви запитаєте, навіщо я Вам усе так докладно розповідаю? Чому не переходжу одразу до суті справи, до того дня, коли з’явився пустий, на перший погляд, човен? Чому я описую палички і заходи сонця, і свою недвижність, і свої думки, які губляться? Чому я гадаю, що Вам це буде цікаво? Бо я впевнений, що кожна найдрібніша подія мала своє безкінечно важливе місце у всьому цьому ланцюзі випробувань. Лише там, на острові, у його стерильності я помітив цей факт — кожна хвилина є на вагу світу.

Я неустанно мандрував, без хвилини відпочинку, викреслюючи спіральні кола, які накладалися одне на одне. Я вийшов до гирла лазурного потічка і тоді засумував за обома озерцями нагорі, але море не відпускало мене. Бо що ж би сталося, якби я втратив його з очей? Я залишився би замкнений на цьому острові, схований, похоронений живцем. Море давало мені надію. Я повинен був обходити острів, як уві сні. Щоденно пробуджуватись для цього патрулювання, наче це моя професія.

Перехід за блакитний потічок відкрив переді мною інший бік острова — більш плаский, з узбіччями, що поросли оливками й фіговими гаями. Я втішився. Раптом я усвідомив, що вже оцінюю врожай — величезний. Я вилаяв себе за цю думку — поки він дозріє, я ж бо вже буду деінде. Бо зелені фіґи дозрівали. Я вивчав їхні м'які зелені нутрощі, пробував кінчиком язика. І знову — обдумував техніку висушування на сонці, ніби усе ж знав свій час і розтягав його в неймовірне майбутнє. Я обмацував тверді, покриті сріблястим нальотом оливки. Їхня гіркота здивувала мене.

Під час цих кулінарних екскурсій я раптом звернув увагу, що гаї оточені камінними шанцями, правильними, насипаними, без сумніву, людськими руками. Вони утворювали нерівні огорожі, і я здогадався, що колись тут могли випасати овець або кіз. Серце в мене забилося сильніше — я, властиво, й не знав, чому — чи то з радости, чи від розчарування. Я повернувся в курінь, але вже не міг віднайти того спокою, коли вірив, що острів належить тільки мені. Можливо, тут жив якийсь самотній пастух-пустельник. Була якась хата, горів якийсь вогонь, якийсь дим здіймався в небо. Правильні шанці були звичайним написом, як оті, що вирізають у парках на деревах: «Я тут був».

Ті стоки, так, то мусили бути рештки виноградників — кущі, мабуть, колись посадили рівненько, під лінійку; тепер, однак, уже не можна було помітити в хаосі карликових кущиків ніякого порядку. Більшість із них перетворилася в покручені, чорні кийки, всохлі багато років тому. Тераси, які круто сходили до моря, втратили свою виразність, уподібнилися до природного узбіччя, камінні шанці заросли бур’яном, дикими ожинами і виглядали немов обплетені звоєм дрібного колючого дроту. Я ішов уздовж цих природних огорож, намагаючись не чинити жодного галасу. Це було важко, бо сухі гілочки, мертві крихкі стеблини тріскали під ногами. Я подумав про вогонь — що він пожер би все узбіччя за кілька хвилин.

З того бушу виходила якась дорога, залишки дороги, а може, просто місце від старого струмка — смуга в міру рівної землі, що ішла впоперек узбіччя. Тепер я ішов її серединою зовсім тихо, але зате залишав після себе сліди в пилюці кольору охри. Це теж бентежило — наче я ішов сам за собою.

Дорога скінчилася так само, як і почалася. Я стояв на маленькому плоскогір’ї площею кілька квадратних метрів, порослому жмутиками гострої трави. Переді мною лежав плаский камінь, оточений іншими. Він нагадував невеличкий стіл, а камені навколо нього — незручні сидіння. Тут же під каменем була заглибина, яка могла бути тільки пересохлим джерелом, а довкола нього стояли рештки напівкруглої огорожі. Я торкнувся долонею розігрітої, шерхкої поверхні каменя і вже хотів сісти на ньому, коли побачив вирізані там знаки. Якийсь час дивився на них, не розуміючи. І лиш потім до мене дійшло, що я бачу письмо — і відсмикнув руку.

Цей напис, перша річ, яку, без сумніву, зробили людські руки, налякав мене. Я водив по ньому пальцем, зовсім не розуміючи його значення, і зі зростаючим страхом передчував, що опинився далі, ніж я думав, десь біля берегів Африки — письмо було екзотичним, ієрогліфічним.

Я відсунув рукою висхле до сірого лушпиння старе листя і побачив, що під ним є ще щось, уже не напис, а рисунок. Навіть не рисунок — барельєф, делікатний і реалістичний, хоч і понищений солоними морськими вітрами. Він і досі стоїть перед моїми очима, і я тепер знаю, що ніколи його не забуду. Це людська постать, струнка, але якась непропорційна. Ні, не людська — бо постать має крила. І це не може бути ангел, бо постать оголена, етерна, схоплена в момент руху — дитина, щонайбільше юнак із виразною статевою ознакою. Одна нога зігнута й піднята, немов для стрибка, друга ще торкається землі. Руки розведені в жесті, сповненому ґрації, а в одній із них якийсь довгастий предмет. Хтось, хто стрибає, хто за мить підніметься в повітря. Маленьке видовжене обличчя й великі очі. Він поглядав на мене моїм власним поглядом, а я дивився на нього його очима. Це враження було таким сильним, що я відчув, ніби мене вдарило його поглядом, ніби я на мить знепритомнів. Неприємний біль внизу черепа, шум у вухах. Так, потім я думав, що зі мною стався сонячний удар на тому маленькому, відкритому, висушеному плоскогір'ї, що я знепритомнів від спеки.

Я й дотепер не знаю, що бачив, ким була та кам'яна постать, у пам'ять чого вибили її на камені, що вона мала представляти. Що говорив напис незрозумілою мовою, чи взагалі що-небудь значив. Що зображував барельєф — і незалежно від того, чи вирізьблено його з нудьги, чи для жарту, чи з приводу якогось місцевого культу, я знаю, що оті наші переплетені погляди, той раптовий, несподіваний, могутній контакт із чимось непізнаваним супроводить мене і досі. Я багато разів роздумував над цим. Чи мусимо ми розуміти те, що бачимо? Чи мусимо бути впевнені у значенні, яке несе із собою знак?

Мене охопив страх. Мені здавалося, що зараз щось скотиться на мене з гори й роздушить, що мене викрито, і тепер я вже ніколи не зможу сховатися. Я побіг до куреня. Забрати свої речі й тікати в гори. Може, навіть розвалити курінь, щоби не залишити після себе жодного сліду. А що було найдивніше — моє тіло відреаґувало еротичним збудженням — це мене теж нажахало. Бо я мав враження, що покірність відмовила мені, наче передчуваючи присутність інших, хоча б і в минулому, повернулася до своїх старих, добре знаних ритуалів, знову готова до поєднання, до участи у спільноті. Я біг пляжем, залишаючи за собою сліди, які одразу пожирало море. Добігши до куреня, спішно почав збирати свої вбогі речі й усвідомив, що то не давня присутність людини так нажахала мене — людей можна або тільки боятися, або до них тягтися, іншого рішення не було, — а нажахала мене ота крилата, нелюдська присутність. Я пригадав гриба, що світився вночі, якесь внутрішнє, нерухоме життя, котре виявляє себе у невиразному світлі. Тепер мені здається, що і отой камінь з крилатою постаттю світився так серед білого дня. Хтось ув’язнив у рисунку на камені всю оту нищівну суперечність: щось є мертвим, а подає знак. Щось стоїть на місці, а готується до стрибка, щось не існує, а виявляє себе. Щось, що не живе, говорить і цим актом комунікації оживляє себе. На моєму острові з’явилося щось нове. Повзло тепер за мною, вимагало уваги. Злизувало за мною мої сліди. Мені здавалося, що острів у кілька найближчих хвилин піддасться цьому вторгненню, проникнеться тим буттям, буде цим буттям поглинутий і одразу іронічно покаже на мене пальцем і скаже: «Гей, ти там, я тебе бачу». Якби ж то була принаймні звичайна табличка з назвою цього місця, щось на зразок поштової адреси, коли тут жив отой евентуальний, гаданий пастух, котрий поукладав каміння на межах в оливковому саді. Але я передчував, що той камінь значить набагато більше, що є знаком одвічної присутности на острові чогось нелюдського, незбагненного, непідвладного, і якби хотіти описати його, то треба би вжити ще багато слів, які починаються на «не». Що чим би це не було — воно володіє островом мовчки, потайки, всепроникно.

В одну мить острів став чужим, перестало існувати його виснажливе освоєння, оте терпляче вивчення кожного метра пляжу, пошук джерел і місць, де збирається прісна вода, будування пасток на риб, майстерна конструкція куреня з пруття, походи на другий бік, мушлі, висушувані на каменях. Усе в одну мить стало раптом чиєюсь власністю, навіть білі риби на горі вже мали власника, а його мовчання тільки збільшувало мій страх. Я зненацька відчув на собі його погляд і засоромився тієї своєї гротескної ерекції біля каменя. Схопив шматок светра, який служив мені подушкою, і обв'язав ним стегна. Не оглядаючись, рушив під гору.

Я намагався забути про те, що побачив унизу. Тепер я зайнявся побудовою нового притулку. Берег моря вже не притягував мене. Якщо звідти щось і мало надійти, то тільки якісь страшні речі. Вночі, лежачи на своєму вистеленому сухою травою леговиську, я не міг позбутися жаских образів. Отой перший — мертві з моря, поєднався тепер з тим другим — голою кам’яною крилатою постаттю. Ось вона скаче між потопельниками, дотикаючи їх тим довгастим предметом, а вони оживають, як зомбі, і тиняються пляжем, чекаючи на корабель, який забере їх із цього острова померлих. Я боявся, що божеволію, тому пригадав собі місто — бруковані вулиці, де немає навіть пучечка трави, їх симетричний план, їх праве і ліве, їх там і тут. Освітлені зали ресторанів, дзвінки трамваїв. Я уявив собі трамвайний квиток — його очевидність і простий напис. Ціна. Гроші, розклади руху. Календар і позначені червоним неділі. Пригадав собі книжки, що стоять рядком на полиці, навіть їхні назви. Афіші, що мережать барвами солідні, кремезні стовпи. Назви вулиць на емальованих табличках. Світ, повний однозначних вказівок. Слова та названі ними прості предмети. Словники, які терпляче на задрукованих сторінках упорядковують усю мову, тлумачать одну на другу. Спасенна наявність енциклопедій. Можливість прочитати кам'яний напис завдяки книжкам, услужним бібліотекарям, університетам, філологам. Перебування у світі, де все рано чи пізно вдасться зрозуміти. Мені здавалося, що найгіршою є саме неможливість зрозуміти той напис. Що якби я знав смисл тих кам’яних слів, то не боявся би так, міг би його приручити, побачити наскрізь, відчути його широту, пірнути, торкнутися дна й повернутися. А тимчасом він, не розшифрований, розростався у здогадки, підбиті страхом, переростав весь острів. А якщо ті слова значили «смерть» чи «диявол» і цідили тепер похмуре пророцтво, передчуття найгіршого?

В одну з тих спекотних ночей небо на північному заході раз-по-раз виблискувало. Мені здавалося, що я чую здалеку глухий грім. Може, якась далека гроза, думав я з надією, але знав, що це очевидний відгомін війни. Отже, вона тривала, може, ніколи вже й не скінчиться. Може, вона є природним станом?

Наступного дня я вирішив усе ж зійти вниз — сам не знав, чому. Спускаючись, намагався не думати більше про камінь з фігового гаю. Але побачивши пляж, усвідомив, що мене привела сюди думка, яку я сам від себе приховував, прагнення таке сильне, що мені почали труситися руки, коли я взявся до його реалізації — я зносив на стос усі палиці, які потрапляли під руки, навіть ті, що були призначені для плота, а також з гори і з гаю. Я вирішив скласти до вечора величезне вогнище і розпалити його цієї ночі. У цей спосіб я хотів прикликати кого-небудь, навіть якби то мала бути смерть. Цілий день я носив дерево, не дбаючи, що раню собі руки і ноги. Я навіть пішов далі, але не в бік каменя, і тягнув по пляжу сухі, покручені старі оливки. Я уявляв собі грецьких рибаків, які зі своїх човнів помітять вогонь. Або якийсь торговельний корабель. Чи такі ще плавають під час війни? Ах, нехай то навіть будуть солдати, хоч би й німці. Нехай мене заберуть хоча б для того, щоб одразу розстріляти. Мені здавалося, що весь острів дивиться на мене іронічно. Я робив йому на зло.

Опівдні побачив на воді якийсь предмет. Він з'являвся поміж сліпучими відблисками сонця, обманював очі. Я вдивлявся в нього, не рухаючись, гадаючи, що то якийсь особливо великий кусок дерева. Потім, однак, усвідомив, що бачу човна. То був пустий човен. Виглядав він нереально, як мара. Мої очі відзвичаїлись від таких обрисів. Я злякався, що в мене галюцинації.

Чалапаючи по воді, а потім плинучи до човна, я був певен, що він пустий. Що це так, як з отими двома маленькими озерцями нагорі, як зі струмком прісної води: коли про щось інтенсивно думаєш, коли чогось прагнеш і за чимось тужиш — тоді ти це дістаєш. Що я дістаю в подарунок човна. Може, спрацював отой невеличкий, видряпаний на камені таємничий напис, може, він просто означав «човен».

Пам’ятаю, яке враження справили на мене залишки фарби на борті, людські, цивілізовані обриси чогось, що було продумане і покликане до життя із задумом, із планом. Човен означав весь отой залишений за мною світ — кораблі й порти, але також бруківку вулиць і кав’ярні, вино і пончики, розклади потягів і газети, банкноти й пошту, пральні й театри. Я плив до того човна, увільнений раптом від Робінзона — тепер він здавався мені якоюсь маячнею, смішною, власне кажучи, зовсім не страшною. І думки, знову з’явилися думки, в усьому своєму багатстві й рухливості, як табун маленьких рибок, що балансують у воді то в один, то в другий бік. Знову з’явився я.

Мені насилу вдалося вивільнити безвладний тягар човна з пастки скель. Я штовхав його перед собою, борючись із хвилями, захлинаючись морською водою. Я штовхав його ліворуч, де, як знав, було плиткіше, і коли торкнувся ногами дна, справи одразу пішли краще. Це була моя найбільша здобич, дерев’яний кит, ковчег, який урятує мені життя. Вода непомітно прибувала, і я усвідомлював, що якби на годину спізнився, човен утік би, несений припливом.

Коли я торкнувся ногами дна і вже міг зазирнути в човен, то побачив те, що мене жахнуло найбільше за багато днів на острові, про що я снив і чого, правду кажучи, сподівався — в човні було тіло. Воно лежало обличчям до дна у воді, яка хлюпотіла. Невелике, закутане в коричневий плащ із плямами соли, без лиця, бо лице пропадало у червоній від крови воді й серед чорного, довгого волосся. Я відпустив човна і в панічному страсі кинувся до берега. Я, мабуть, кричав. Біг по гарячому піску до скель, падав і, обліплений піском, біг знову. Заповз у курінь і звідти побачив, що човен сам прибився до берега і тепер ритмічно, майже кокетливо отирався об пісок. Спокушав. Хробачливе яблуко. Плід, досконалий зверху, з хробаком замість солодкої м’якоті.

Я закопаю тіло жінки і завжди оминатиму це місце. Острів матиме своє кладовище, як справжнє поселення. Я повинен був це зробити. Виходу не було.

Я підвівся і поволі повернувся на берег. Човен скреготнув по піску, а я, худий і бородатий, стояв над цим несподіваним, дивним катафалком.

Мені довелося напружити усі сили — лише зараз виявилось, яким я був слабким. Витягнув човна на пісок і, заплющивши очі, схопив тіло за плечі. Воно було важким від просяклих водою одеж. Коли мені вдалося наполовину перетягти його через борт, від нього відділився клуночок, завинятко. Страшний був цей голос — квиління, писк. Це неможливо, неможливо, думав я. Розвинув з поплямленої ковдрочки дитину, немовля. Я не мав уявлення, скільки їй могло бути днів, місяців, я, мабуть, ніколи не бачив немовляти так близько. Узяв на руки з якимось хвилюванням. Серце моє калатало.

Дитя було легеньке, маленьке, незграбно рухалося. Я відчував цей рух і тепло маленького тіла. Я одночасно боявся, що випущу його і що стисну надто сильно. Розгорнув мокрі, смердючі пелюшки і дізнався, що це хлопчик. Мав темне тоненьке волосся, закриті повіки, повні блакитних жилок. Я розглядав його, як дивну, випадково впійману неїстівну рибу, морську почвару. І саме як такий екземпляр я просто відклав його набік, у тінь скелі. Живе людське дитя.

Я довго копав яму в піску. Пісок сипався назад, але присутність дитини в тіні скелі додавала мені сил. Я не міг її взяти, поки не поховаю матері. Знав також, що не повинен побачити обличчя матері. Я не міг дозволити, щоби вона мертвими очима подивилася мені в лице. Сонце було вже низько, коли мені вдалося закопати її. Поклав її у ту плитку могилу обличчям униз. Я не прочитав над нею жодної молитви, не співчував їй, я боявся її. У певному смислі, я ненавидів це важке мертве тіло з обличчям, закритим чорним довгим волоссям. Огидний металевий сморід крови і смерти. Я боявся, що якщо дозволю їй дивитися з-під піску в небо, вона уночі встане і вб’є мене. Демон на острові.

Йдучи до скель, я думав, що треба було викопати і другу, меншу ямку, але з полегшенням побачив, що дитина крутиться і попискує, отже, живе. Обережно узяв її на руки — голівка хилиталася — тож мусив її притулити. Заніс її до заглибини в скелі, де брав прісну воду. Незграбно підмив, а вона почала плакати, але якось слабенько. Плач нагадував пташиний щебет, збуджував у мені лише жалість, я ж бо розумів, що мені не вдасться зберегти такій маленькій дитині життя. Був злий на себе — адже її можна було просто залишити. Тепер я не чув би цього вмирання. Через якийсь час повернувся би і закопав її в піску біля матері. Забув би. Той недбало видряпаний на камені обрис божка чи демона забрав би свою жертву, як збирають податок. Узяв би собі життя немовляти з усім його можливим майбутнім і підкріпився би ним, як хвора людина підкріпляється бульйоном. Вічно голодні боги й людські жертви, які приносяться добровільно — як ця дитина, і мимовільно — як люди з корабля.

Було спекотно, тому я залишив дитину голою, щоби висохла. Коли я отак дивився на неї, то не відчував, що дивлюся на людину — це була ледь що маленька ґумова іграшка, знайдений дивний витвір природи — гладенька й приємна на дотик, але зовсім не справжня. Вона ледь рухалася, лиш часом, щораз рідше, розплющувала очі й дивилася тоді неуважно на виблиски світла в дірявому дасі. Я зрозумів, що повинен убити її — це єдиний гуманний вихід, — а не дозволяти їй довго вмирати від голоду. Обмірковував, як це зроблю. Чи задушу її пелюшками, чи — це хіба буде найпростіше — зійду на берег і потримаю хвильку під водою. Потім закопаю в піску. Матиму свої мертві тіла на пляжі. Сповниться сон. Я покладу на тому місці камінчики.

Але тоді дитина раптом заплакала. Захлиналася від плачу. Я розізлився і в першому відрусі відійшов до моря, щоби не чути крику. Там знайшов свої водяні пастки і задоволено ствердив, що впіймалося кілька рибок. Я витягнув їх із води й оглушив ударами об камінь. Розпалив вогонь, нанизав риб’ячі тільця на паличку, як коралі, і пік над вогнем. Дивився у той бік, де була дитина. Почав пальцями відділяти біле м'ясо, розминав його, старанно вибираючи кістки, і отаку м’якеньку кашку заніс їй. Вона не вміла їсти, але її губи, збуджені дотиком, стали жадібно рухливими. Розплющила очі і рухала головою, шукаючи неіснуючий сосок. Я почав голосно плакати від якоїсь страшної, несправедливої безпомічности. Дитина похлинулася рибою і тепер, червона від кашлю, заходилася криком. Її плач заспокоїв мене — я взяв її на руки і притулив. Маленька голівка, покрита темним пушком, як у птаха, тоненькі блакитні жилки. Тендітність. Губи дитини, які з нестримною жвавістю шукали чогось на шорсткій тканині вицвілої від сонця сорочки. Я відчув лагідний спазм уздовж усього живота — від грудей до пахвини, як остання, найслабша хвиля оргазму. Я добре це пам’ятаю. Потім я відчував це багато разів. Це було так, ніби моє тіло всередині організовувалось заново. Протікання струму в ніколи не використовуваному приладі. Збентеження, виражене тілом, у тілі. Дивно приємне. Неочікуване. Чуже. Надто велике для мене.

З дитиною на руках я пішов до скель, де була прісна вода, зняв нижню сорочку, намочив її краєчок у воді і цей мокрий кінчик вклав у вуста дитини. Вона почала плямкати, жадібно ссати. Блукаючий погляд на мить затримався на моєму обличчі. Хотів би я вміти оцінити, що ж там з’явилося в тих очах, яке почуття, який вираз. Нічого — просто дитина мене зауважила, затримала на мені погляд. Я почав існувати для неї. І збуджений раптом відкриттям, що можу хоча би втамувати її спрагу, я мочив торочку й давав дитині ссати, кілька разів, механічно, поки немовля не умліло і не заснуло. Я сидів, боячись поворухнутися, аж стерпли мені ноги, але відтоді я був готовий на будь-які жертви, наші тіла немов зрослися одне з одним — цим мав бути отой спазм. Я відчув, наче увесь ставав однією пласкою поверхнею, зверненою до дитини, як величезне вітрило, підставлене вітрові, як розкрите око квітки, що вдивляється в сонце. Я весь дрейфував навколо цього маленького тіла. Сонце поволі отиралося об мої ноги, піднімалося вгору, ковтало мене і спопеляло. Піт тік по голих грудях і лоскотав. Дитина спала з відкритими вустами, дотикаючи щокою моєї голої шкіри.

Ви, шановна Пані, вже, мабуть, знаєте, що зараз станеться? Але я не знав. За цю одну довгу, просвітлену сонцем мить дитина стала чимось набагато важливішим, ніж я сам. Вона підкорила весь острів; він теж був для неї. Якщо вона помре, усе піде під воду, саме так і буде. Станемо Атлантидою. Не матиме більше сенсу ловіння риб і лунатичне кружляння островом.

Пополудні, коли дитина знову почала квилити, я розмочив у воді знайдену стару фіґу — повернулися залишки раціонального мислення про прості цукри, якісь фруктози чи що там ще — що вони підкріплятимуть, хоча я не обманювався — цього не вистачить. Може, якби робити кашку з риби й отаку воду з фіґи, білок і цукор. Я тішив себе думкою, що молоко — це лиш звичайний природний ритуал, може, для виживання зовсім не потрібне материнське молоко. Але цього разу вона не хотіла пити, хаотичний рух губ був безрезультатним, даремним. Прісна вода спливала по щоці й затримувалась у вушній раковині. Я її обережно витирав. Дитина слабшала з кожною годиною, мала холодні руки і ноги, тому я виніс її на сонце, лише листям заслонив їй лице. Принаймні будеш біля неї, коли вона помре, — плакав я. Принаймні, принаймні. Потім ліг біля дитини, так само голий, скрутився кругом неї й запав у півсон, повний якогось набрякання, морського припливу певности, що я помру, якщо вона помре.

Мене пробудило якесь лоскотання на шкірі, невиразні пестощі. Я розплющив очі і з полегшенням ствердив, що дитина досі дихає. Сонце знову перемістилося, і тепер ми лежали під його помаранчевим згасаючим світлом. Я перевернувся на живіт і тоді відчув біль, який уже звідкись знав. Якийсь розмитий спогад замаячив у мене в голові — спогад літнього саду, запах чорних порічок і аґрусу давно, давно тому. Це був біль грудей — такий самий, як тоді, кільканадцять років тому, біль хлоп'ячих набряклих сосків, іронія природи, яка бере слово у період дозрівання. Для чого чоловіки мають соски, чому народжуються з виписаним на тілі знаком власної протилежности? Чи Ви колись над цим замислювались?

Я звівся на коліна і подивився на свій голий, зарослий торс, обліплений піском. Соски напухли, почервоніли. Коли я торкнувся одного, на ньому з’явилася крапля молока. Так само було і з другим. Я обережно обтрусив із себе пісок і вже знав, що маю на тілі невідоме досі чуле місце — дотик тоді переносився вглиб тіла якось гостро й по-новому, майже з болем; шкіра здавалася тоншою, чутливою, делікатною. Колись я чув — або мені здавалося, — що у деяких чоловіків під впливом сонця починається лактація. Ні, не нормальна лактація, а сурогат лактації, пробна лактація, удавана лактація, наче тіло у своїх таємничих починаннях пригадало собі інші свої можливості, інші втілення, приспані потенції. Я дивився зараз на нього, наче воно було незнайомою істотою. Намагався дихати не надто голосно, щоби його не сполохати.

Він не був приємним — цей перший дотик чужих вуст, хоч би й немовляти. Я незграбно підтримував дитині голову так, щоби її губи опинилися біля соска. Але дитина була надто слабкою, надто осовілою, щоби ссати. Краплі молока затримались на губах, а ті губи не зреаґували. Може, було вже пізно, але в такому разі навіщо це все? Я згорнув пальцем одну таку краплю і вклав дитині в уста. Вона сонно поворушила язиком, тому я спробував ще раз. Я дотикав внутрішньої поверхні рота, язика й піднебіння; я дражнив шорстким пальцем — і дитина, наче машинка, яка зіпсувалася, а тепер знову запрацювала, розплющила очі й жадібно поворушила язиком. Тоді я знову приклав її голівку, намагаючись, щоби вони зустрілися — сосок та уста дитини. Однак набряклий сосок не був тим самим, що грудь. Губи не мали за що вхопитися, зісковзували. Тоді я стиснув шкіру на груді, і молоко текло тепер великими краплями у напіввідкриті вуста дитини. Це боліло, дотик був неприємний — наче соски виявились раптом якимось давно забутим органом чуття, знаряддям єдиного чуття, яке передає інформацію просто всередину тіла, без посередництва мозку. Ви розумієте, як мені важко про це говорити? Ви, мабуть, здогадуєтесь, правда? Я стиснув зуби, дивився кудись далеко в бік гір на острові, наче вірив, що гарний краєвид порятує мене від того терпкого відчуття, коли тебе їдять. Бо якби я довіряв відрухові, то відсахнувся би з відразою. Але, розумієте, дитина вже ссала, впевнено і заспокоєно. Як у трансі. А потім миттю заснула.

Оце, властиво, і все, що я хотів Вам розповісти. Потім я сидів, згорблений, прибитий, приголомшений тим, що сталося, як після зґвалтування, як після якоїсь страшної зради. Наче я согрішив. І власне кажучи, я й тепер так почуваюся. Прошу сказати мені, чи траплялося Вам вже щось подібне? Чи це можливо?

Під середину літа достигли фіґи, а невдовзі й оливки. Тепер я мав багато роботи. Я влаштував щось на зразок жнив. Ножем, якого знайшов у човні, я цілими днями зрізав колоски чогось схожого на овес і сушив на сонці. Після годин розтирання на камені мені вдавалося отримати порошок, який я назвав борошном, і нарешті спробував щось, що назвав хлібом, — твердий коржик, спечений у вогнищі. Восени на острові сідали великі птахи, якийсь вид гусей. Я навчився ловити їх у сіті, які сплів з витких рослин. Від ранку до вечора я займався вишукуванням, готуванням і консервуванням їжі, хоча й знав, що пережити зиму мені не вдасться. Вечорами розпалював на пляжі вогнище. Безрезультатно. З плаща я зробив собі переноску для дитини і швидко звик до цього невеличкого тягаря.

На початку листопада, після восьми місяців перебування на острові, я спакував усі свої пожитки й запаси їжі у човен і виплив у море. На моє щастя, осінні шторми ще не почалися. Після трьох днів тяжкого веслування я доплив до маленького селища на сусідньому острові. Ми обоє були ледь живі. Ніхто мене ні про що не питав, просто зайнялися нами. У тих добрих людей ми перебули зиму, а наступного року опинилися в Атенах. Після війни повернулися до своєї країни. Я вигадав йому матір, сказав, що вона давно померла. Він твердить, що пам'ятає її. Мій син живе за кордоном. Я вже маю онуків.

Тепер Ви, мабуть, розумієте, чому я записую це на плівку, анонімно, без обличчя, без імени, зредуковний до голосу. Я не розумію того, що сталося. Я, мабуть, маленька людина. А наприкінці прошу описати це все якось по-особливому — чого я найбільше хочу, це вірити, що я не став жертвою жодної аномалії, а що пережив чудо.