Гра на багатьох барабанчиках

Бажання Сабіни

Тепер буде про Сабіну, яка раз на тиждень прибирає в домі лікаря М., його дружини, пані Йолі, і доньки Казі. Прибирає кілька років, тому тих прибирань було вже кількасот, одне схоже на друге. Спершу кабінет лікаря, почекальня для пацієнток, туалет. Потім кімнати й велика кухня, а також спальні нагорі — одна панства М., друга Казі. Часом, рідше, кімната для гостей, особливо після свят, після довгих вікендів, після іменин. Є ще дві веранди — передня і ззаду. Обидві треба позамітати і вимити підлоги з гладеньких кахлів.

П'ятдесят кілька прибирань щороку; п'ять-шість разів на рік миття усіх вікон; чищення порохотягом і пастування підлог із теракоти, десь із двадцять разів на рік; вибивання килимів — три, чотири рази. Сабіна аж надто добре знає кожну поверхню, кожен предмет. Деякі з них їй подобаються (дерев'яна поверхня столу, торшер із вітражним абажуром), інших терпіти не може (бронзові горщики, якими заставлений весь камін, вічно брудна поверхня плити), ще інші любить (рожевий килим у кімнаті Казі, ідеально білі кахлі в лазничці).

Сабіна приходить у п'ятницю, у той день, коли хлопці у неї вдома розігрівають собі четвергові налисники. У лікарському домі тоді їдять рибу — вона потім відшкрябує пригорілу сковорідку. Приходить вона вранці. Приїздить червоним міським автобусом із Підгір'я під саму елегантну віллу лікаря М. Їдучи тим автобусом через весь Вальбжих, почувається вона чудово, почувається так, наче іде на прогулянку. І їй завжди шкода, що ця подорож із сумного, обдертого смердючого Підгір'я до тінистого, жасминного Щавна триває так коротко. Сабіна займає місце біля вікна або одразу — якщо в автобусі тісно — місце для привілейованих. Бо Сабіна вагітна. Вона найчастіше більш чи менш вагітна, має ж зрештою п’ять синів — усі хлопці! — і вагітність Сабіни є її визначальною, природною рисою. Її ніколи не нудить, ніколи не паморочиться голова, не буває раптових змін настрою, ненормального апетиту. Ані вона не товстіє особливо, ані особливо не худне. Сабіна не переймається своїм тілом. Запаковує його зранку в дешевий спортивний костюм або квітчасту ситцеву сукню і так уже парадує цілий день до самого вечора. Десь там, всередині, під ситцевою поверхнею її тіло живе власним життям. Не варто цим перейматися.

Тепер, однак — рідко, але все ж, — Сабіна розглядає своє тіло у великому дзеркалі лікаревої, у її спальні, і дивиться, чи, бува, живіт виглядає не так, як звичайно. Відомо ж, що на дівчаток живіт стає широким, куполоподібним і м’яким. На хлопця — навпаки — виступає вперед, гостро націлений у світ, твердий, як м’яч. Коли її зловила недавно на цих оглядинах пані Йоля, лікарева дружина, Сабіна засоромилася. Почервоніла і вдавала, що чистить дзеркало. «Вагітність тобі до лиця», сказала лікарева жінка. «Ти гарно виглядаєш».

Сабіна старанно й обережно розкладає кинуті на крісло убрання господині. Блузки і сукні бере за плечики, наче це живі створіння, домашні тварини. Вішає їх на дерев’яних плічках у шафі. Вдихає запах, який живе там і просочує гардероб. Це запах дозрілих квітів, вона не знає, яких. Запах жіночости лікаревої дружини, делікатний, дразливий, недоступний. Менш охоче порядкує вона убрання лікаря. Ніби тканини сорочок і піджаків такі самі м’які, як суконь і жакетів, але перед тим, як торкнутися їх, рука Сабіни на коротку мить затримується в повітрі, вагається. Немає причин, щоби дозволяти собі таке вагання, ніяких причин, тому Сабіна робить своє. Як це назвати, ці півсекунди, коли пальці опираються дотикові. Відчуття колючої чоловічої щоки? Жорсткість чоловічих рук? Суворість брів? Відголос важких розмірених кроків на сходах? Легкий запах алкоголю?

Нарешті вже по всьому; Сабіна зачиняє шафу, минає поглядом себе, відбиту в дзеркалі на розсувних дверях.

Якраз тоді, коли вона кінчає спальню, приходить зі школи додому мала Казя. Її чути вже з холу. Сабіна, як і Казіна мама, біжить униз привітатися з дівчинкою. На якийсь час забуває про все інше.

Казя сидить на підлозі і розв'язує шнурівки. Відповідає на материні запитання. Усміхається Сабіні. У Казі світле до пліч волосся, м'яко завите в невиразні кучерики, веснянкувате личко, чисті ясні очі. Делікатні губи, наче не для того, щоб їсти, а для пташиного щебету — вузенькі, бліді. Великі зуби — зворушливі. Так думає Сабіна. Забирає у неї ранець, щоби віднести його нагору. Прибирання Казіної кімнати почне з того, що покладе цей ранець на місце. Казя тим часом пообідає, а одразу потім прийде вчитель англійської, ще дві дівчинки-сусідки, і відбудеться урок. Внизу, у вітальні. До Сабіни долинуть лиш голоси чоловіка й дівчаток, а також — часом — телевізора, уривчасті, чужі діалоги, зовсім незрозумілі горлові звуки. І тільки «yes» вловить Сабіна із задоволенням.

У цей час для Сабіни настає найприємніший момент дня. Казіна кімната, Казіна кімната, навіть слова бринять, як ґоґель-моґель, як халва. Вона рожева, уся рожева. М'який килим під ногами збуджує у Сабіни побожну пошану. Вона ніколи б не насмілилася стати на нього в черевиках. На колінах вибирає з нього менші кубики, окрушини тістечок. Потім чистить його порохотягом, два, три рази. Часом Сабіна у хвилини слабости, чи смутку, чи як це назвати — Сабіна невправна у називанні таких речей, — особливо тоді, коли… ах, краще про це не думати, отож, часом вона лягає на цьому рожевому килимі, на бік, щоби живіт не заважав, і так лежить якусь хвильку. Кімната, яку вона бачить з підлоги, видається їй ще безпечнішою, ще затишнішою. Могла би так лежати, перебирати кінцями пальців у м’якому рожевому мохові. Розмаритись, розігрітися зсередини, запасти у легенький, неглибокий сон, у якому думки переставляються й міняються місцями. «Yes, yes», говорять знизу дівчачі голоси. Сабіна підводиться, бо має встигнути. Міняє постіль на ліжку дівчинки, постіль чисту, невинну. Довго збиває подушку, щоби зробити її найзручнішою для Казіної голови. Стріпує ковдру, щоби пух розклався рівномірно. Потім, подумавши, із задоволенням вагається щодо кольору пошивок — у Казіній шафі їх кілька: рожева в парасольки, ясноблакитна в слоники, гладенька біла, рожева із сатину, гладенька, як лід, а також постіль з батисту із вибивними гілочками бузку.

Потім Сабіна робить порядок на столі малої — пастельні олівці, стругачки, зошити, заповнені незграбними кривулями. Прибирає недогризки від яблук, папірці від цукерок, скоринки помаранчів. Витирає пил. Гарненько розкладає ляльок у ліжечках і візочках. Стежить, щоби мали обидва черевички, щоби платтячко було застебнуте на спині. І це теж гарний момент кожної п’ятниці — дотик до ляльок, поправляння їм волоссячка, розсаджування їх на полицях. Сабіна не знає навіть, як про це думати, лиш усміхається сама до себе. Бачить, однак, що її пальці, тверді й злегка напухлі, не дають собі ради із зав’язочками й ґудзиками лялькових одеж. Тоді завжди приходить пані Йоля. Ніби шукає чогось, але річ у тім, що її непокоїть отой час, який Сабіна проводить у Казіній кімнаті.

«Вона інфантильна, ця Сабіна», сказала якось чоловікові. «Вона там хіба грається тими ляльками». — «Не жартуй», відповів він без зацікавлення. І до дав: «Скажи їй, що вона мала зробити гемоглобін і що я зможу оглянути її наступного тижня». На те пані Йоля: «Поставив би ти їй спіральку». — «Бачиш, — він на те, — я просто не встигну, бо вона тут же знову вагітна. Скажи їй, щоби прийшла на УЗД».

Порядок усталено давно. Тепер Сабіна п'є в кухні чай і їсть тістечка. Часом із цукром, часом кокосові. Пані Йоля в обтислих лосинах лиш під'їдає, бо вона завжди на дієті. Розмовляють уривчасто. Сабіна розповідає їй про своїх хлопців, що найстарший уже вчиться в технікумі, а наймолодший щойно починає ходити. Пані Йоля плутає їхні імена, але вдає, що ні, що пам'ятає. А ще пам'ятає, що не слід питати про чоловіка Сабіни. Знає, що Сабіна тоді брехатиме, скаже, що усе гаразд, що працює, що повісив удома карнизи, що навіть спік щось, що попідв'язував помідори на їхній ділянці біля залізниці, що ходили в неділю до костелу, що їздили автобусом за місто на ставки, аби діти могли скупатися. Що не п'є. Ні, не скаже, що не п'є. Взагалі нічого не згадає про пиття чи непиття, ані про інші речі. Чого не згадуєш, те не існує. Це саме ота вправність у неназиванні. Рідкісне вміння ковтати слова ще до того, як вони з’являються у вустах, готові до вимовлення. Пані Йоля кидає тоді крадькома на неї погляд. Сабіна підносить склянку до вуст. Її плечі здаються тоді дивно вузькими, крихкими.

Після чаю настає прасування. Купа чистої, шорсткої від прання одежі. Рушники. Постіль. Сватання одна з одною шкарпеток, зв'язування їх у м'яку кульку. Витягання простирадел. Пришивання обірваних під час прання ґудзиків. Прасувальна дошка — це стійка, з-за якої Сабіна розглядає вечір.

Дівчатка прощаються з учителем і йдуть нагору. Та друга — темноволоса, з великими очима. Третя — світла й пухкенька, рожево-палева. На сходах домовляються про правила гри. Діляться світом. Я маю сьогодні Бланку і Циганку. Ти — Принцесу і Сусанну. Ти вчителька, я лікарка. Ти приходиш до мене з дітьми. Будемо запрошувати одна одну на гриль. Будемо їздити до Тунісу.

Сабіна весь час бачить їх куточком ока. Праска лишає гладенький слід, випростує те, що криве.

Дівчатка розкладають іграшки, руками окреслюють простір. Тепер, переходячи невидиму лінію, треба казати «добрий день», до імені слід додавати «пані».

Сабіна бачить, як вони кладуть ляльок на рожевий килим, як розв'язують зав'язочки їхніх платтячок, ті самі, які вона недавно зав'язувала, як роздягають ляльок догола. Ах, ні, не догола, лялька ніколи не буває голою. Рожева нап'ята шкіра струнких, комаших барбі. Вони не можуть бути голими, бо не мають нутра і зовнішнього боку, у цьому й полягає їхня досконалість. Вони — як коштовні прикраси.

Дівчатка не припиняють розмови, але Сабіна їх не слухає. Тобто — не слухає слів, їй достатньо самої мелодії того щебетання, пташиної, ритмічної, пестливої. Рух праски уповільнюється, стає механічним. Нудиться під нею біле простирадло.

Що було би, якби Сабіна раптом покинула ту праску, якби, радісно підстрибуючи, пристала до трьох дівчаток? Якби сіла з ними на рожевому килимі і дозволила, щоб її захопила пластмасова чулість, безпечна, умовна материнська любов? Якби почала варити обід у маленьких каструльках і подавати його на тарілках завбільшки з ґудзики? Що би сталося? Чи завалився би світ? Ох, Сабіні слід бути уважнішою, мало не припалила комірець пана лікаря.

Під час кожного прасування Сабіна грає у певну гру, невинну забаву. Ніхто цього помітити не може, бо це гра в уяві, в думках, а крім того, її важко висловити. Але я спробую її описати. Отож, Сабіна уявляє собі, що є тією лялькою, яка лежить на килимі. Вона вже знає, як лежиться на килимі, тому їй легко пригадати м'яко-твердий, рожевий ворс килима під спиною. Вона знає запах килима, тому навіть зараз може відчути цей синтетичний запах. Вона знає, що видно з килима, тому може уявити собі несподівано величезний світ ніг стільців і столу, коробок під шафою. І бачить похилені над нею гладенькі личка дівчаток, і чує, як вони балабонять, фрагменти не розмов, а розмовок, лагідні покрикування, замшеві зітхання, ніжний, яблучний запах з їхніх уст. А найголовніше, що відчуває дотик їхніх рук, ручок, маленьких пальчиків, як пташині сліди, як легенькі швидкі кроки ласки. Ці дотики застібають і розстібають гудзики її фартуха, зав'язують комірець під шиєю. І тоді вона відчуває, як весь світ якимось чином меншає. Усе стає умовним, несталим, усе дзюрчить, як вода з несправного крана, і з'являється раз у тому, раз в іншому вигляді. Усе може статися, хоча мало чого діється. Це, мабуть, і є щастя.

Сабіна під гущею маленьких дотиків відчуває раптом своє тіло, відчуває його так, наче воно є картою світу, наче має річки, озера і гори, наче ним мандрують стада антилоп, слонів, відчуває на ньому жар пустель і морозні віхури усіх антарктид. Її шкіра оживає — відповідає приємним здриганням. Рука, яка тримає праску, слабшає, кволіє (тоді вона відставляє праску у безпечне місце), волосся одразу над чолом немов твердіє, у кожному разі, вона відчуває його і дивується, як можна відчувати власне волосся. Руки трьох дівчаток одягають ляльку.

Прасування — це останній пункт програми. Саме чути сиґнал новин. Родина М. вечерятиме. Дзвінок у двері звістує, що по сусідських дівчаток прийшли їхні мами. Розмовляють у дверях.

Сабіна ховає гроші у кишеню спортивного костюма, збирає свій пакет — зараз вона зробить закупки в супермаркеті. Купить курча на суботній обід, маргарин і кілька буханок хліба. «Ах, скільки вони їдять хліба», зі сміхом говорить вона пані Йолі біля дверей, а за мить її ноги вже шурхотять на гравієвому під’їзді.

«Сабіно», гукає її пані Йоля. Вагається якусь хвильку. «Сабіно… Ти вже скоро не зможеш працювати (Сабіна морщить чоло). Ми з чоловіком подумали, що… аби ти придумала собі якесь бажання, на свята чи не на свята. І ми його виконаємо. Щоби ти щось для себе забажала. Щось реальне», швидко додає вона.

Сабіна не розуміє, скривлює голову і дивиться підозріло.

«Мабуть же ж є щось таке, що ти хотіла би мати, щось тільки для себе, не для твоїх панів, а для себе», уточнює пані Йоля, а Сабіна сміється і стає червона. Добре, що вже темно, і цього не видно. Вона червона, як буряк.

Я не розповідатиму, що буде цього вечора. Згадаю лише про спішну вечерю. Про миття сковорідки після налисників, про перевірку, чи в ранцях у хлопців не поневіряються залишки канапок. Хлопці вовтузяться на підлозі. Стріляють один в одного з виделок. Стіл накритий картатою цератою, а на ній розлите молоко. Достатньо.

Наступного тижня Сабіна приходить у новій сукні для вагітних. Вона свіжа й пахка. Підфарбувала хною волосся, підколола його у вільний кок. Пані Йоля відчиняє їй двері якась урочиста. Дивується її виглядові. Наливає їй у склянку апельсинового соку і каже: «Ну, то як? Яке ж це бажання?» Але Сабіна викручується. Вона скаже потім, коли поприбирає. У дверях з’являється навіть лікар М., зі скляночкою в руці.

«А ми вже знаємо, хто народиться», піддражнює її пані Йоля, коли Сабіна складає брудний посуд у машину для миття. «Мене дивує, що ти не хочеш знати. Мені б одразу захотілося», продовжує пані Йоля і починає розповідати про те, як вона носила Казю. Сабіна знає цю історію. Усі жінки рано чи пізно розкажуть одна одній, як вони були вагітні і як народжували. Так воно вже ведеться. Сабіна прибирає лазничку, і коли пані Йоля нарешті зникає, коли її розповідь стихає у просторих приміщеннях будинку, Сабіна піднімає руки і нюхає себе під пахвами. Потім розглядає своє обличчя у дзеркалі і м'яким туалетним папером витирає чоло, щоби не блищало. Вона спішить і не обдумує, як завжди, кожної своєї дії. Навіть не зчулася, як помила ванну. Казіну кімнату прибирає зі звичною ніжністю, але сьогодні має враження, що мостить її для себе, наче для себе вистилає її рожевою, невидимою постіллю. І прасування іде в неї як по маслу, чах, чах, шу, шу, Сабіна підспівує, сприскуючи водою тверді комірці лікаря. Пссс, скаржаться комірці.

І от їй вдалося усе закінчити так, як вона собі запланувала. Дівчатка на сходах знов тасують свої ролі, встановлюють правила світу. Сабіна бачить зі сходів їхні потилички. Ангелочки, перепілочки, весняні сережки на ліщині, пухнасте насіння тополь.

І лиш тоді сходить вона до кухні. Пані Йоля курить і читає якийсь часопис. Виглядає так, наче вона чекає на неї, ця добра ворожка. Незабаром з’являється її чоловік. «Ну, то як? Настав уже час?», питає пані Йоля. І Сабіна говорить. Відважно, усе впевненіше з кожною хвилиною, несподівано висока і добре збудована. Миші, думає пані Йоля, вагітній жінці відмовити не можна, бо усе з'їдять миші.

Бажання Сабіни. Вона хоче погратися з дівчатками, хоче бути лялькою, лягти на килимі, і щоби вони її розчісували і дотикали, щоби розплели їй волосся, щоби зав'язували їй під шиєю хустки й зав'язочки, щоби одягли її і роздягли (ось тут у неї светр, вона навмисне взяла його), щоби гладили їй руки і щоби прикладали вухо до її живота й слухали, як він там дихає. «Я знаю, це знову буде хлопчик», говорить вона лікарю М. Сабіна хоче дівчачих пестощів, хоче чути їхній щебет не здалеку, а біля самого вуха, хоче бути їхньою лялькою, їхньою великою, теплою, пузатою барбі, хоч таких і немає в крамницях з іграшками. І ще більше, бо Сабіна має враження, що вже колись так було — хоч і не вміє цього висловити, — що вона вже була малим беззахисним предметом, і аби жити далі, це треба повторювати, як причастя у церкві. Адже один раз не запевнить спасіння. Треба зсунутись у свою найбільшу слабкість, щоби бути сильним. Тому вона хоче лежати на рожевому килимі і розглядати меблі знизу, заглядати під канапу й під стіл, дозволити предметам вирости до неба, людей звести до двох ніг у капцях, знову не розуміти, що вони говорять. І ще хоче, наприкінці, щоби ніхто не дивувався цьому бажанню, ніхто щоби з нього не сміявся, а якби з тим бажанням були якісь клопоти, то вона швидко забуде і попросить собі дезодорант Імпульс, або нові товсті колготи, або срібну каблучку, або сукню з India Shop.

Лікар М. (зі скляночкою в руці) вибухає сміхом. Пані Йоля сердито осаджує його. Довго дивиться на Сабіну зі смертельно поважним виразом обличчя. Її злегка стягнені вуста наче тремтять. Бере Сабіну за руку і веде її нагору, без слова. І Сабіна лише тепер робиться червоною, як півонія, як рожа, як мак, як вино, як її власний язик, як нутрощі її тіла.