Гра на багатьох барабанчиках

Авторський вечір

Найкращі думки приходили до неї завжди вночі, наче вночі вона була зовсім іншою людиною, ніж удень. Це банально, сказав би він. Змінив би тему або почав би речення від я. Якщо йдеться про мене, сказав би, то мені найкраще думається вдень, уранці, одразу після першої кави, у першій половині дня.

Коли випадком (Боже мій, що ж таке випадок?) прочитала в газеті, що він вибирається до Пруссії, до Алленштайна, що буде так близько, вона не могла заснути. Усе повернулося. Або зовсім не повернулося, бо завжди було, ніколи не зникало. Вона лежала горілиць і обдумувала всі можливі випадки, в які могло би зараз утілитися те, що вона хотіла зробити. Вона на вокзалі, на пероні незнайомого міста, він іде з протилежного боку, помічає її, на його обличчі вираз здивування, несподіванки; зупиняється, його очі, її піднята вуалетка, ясність погляду, від якого її колись проймав дрож збудження, не тіло, а лиш той погляд. Або ще інакше — вона йде сонячною вулицею якогось ринку (як може виглядати ринок в Алленштайні?), і він (знову назустріч) за чоловіком і жінкою. І вона бачить, що він її впізнає, бо блідне, бо зніяковіло говорить тим: «Вибачте…» Тремтячою рукою знімає світлого капелюха (чи порідшало в нього волосся, чи це вже той час?). Вона подає йому руку, вона стримана, зрештою, цілу годину кружляла ринком, щоби його зустріти. Чи велике місто той Алленштайн? Може, надто велике, може, вони розминуться в травневому тлумі, може, його просто з вокзалу повезуть візником у готель, може, в тому місті взагалі немає ринку, може, йтиме дощ, може, не приїде, в останню мить відкладе приїзд через хворобу дружини. Може, затримають його в Німеччині видавничі справи, він же такий великий письменник, що його, мабуть, усі освічені люди знають, а може, ні, може, це вона стежить у пресі за кожною найменшою навіть згадкою про нього, може, це тільки вона упевнюється, що в книгарні лежить двотомовий роман, який вона, проходячи, щоразу легенько погладжує долонею в рукавичці і питає продавця про щось зовсім інше.

Вранці задум видався їй зовсім недоречним. Коли вона зійшла на сніданок, Йоганн обняв її за талію і поцілував у губи. Через годину до дітей мав прийти учитель музики. Коли відрізала вершечок звареного на м’яко яйця, вигляд власних пальців, якихось тонких і сухих, наче ніколи їй не належали, пробудив на мить пронизливе почуття жалю. Тоді сама несподівано сказала, що хоче на кілька днів поїхати до батька, в Данціґ. Її чоловік витер губи серветкою; він не виглядав здивованим. Трохи відсунувся від столу і закурив сиґару. Вона звеліла служниці відчинити вікно. З вулиці до їдальні влетів стукіт дрожок і кінних трамваїв. Одразу за ним, ворушачи фіранки, проник м’який оксамитний запах бузку, що цвів біля будинку.

Солом’яна панама в коробці для капелюхів, темна креп-жоржетова спідниця, біла блузка з рюшами на грудях, мереживна парасолька. Підручний несесер і великий шкіряний саквояж. Черевики, що запинаються на ґудзики. Флакончик парфумів, затоплений у шовкову білизну. Рукавички на зміну. Багаж. На вокзалі в Данцігу купує квиток до Алленштайна і три години чекає у вокзальній кав’ярні. У вокзальному туалеті зі здивуванням зустрічає своє відбиття в дзеркалі — гадала, що вона молодша. У купе витягає з торби старе число «Neue Deutsche Rundschau» з його оповіданням і намагається читати. Колись знала його мало не напам’ять; тепер бачить, що забула цілі фрагменти.

Діється маленьке чудо — Алленштайн і Венеція доповнюють одне одне. Через десять років раптом стали кінцями одного й того ж континууму, віссю якоїсь частини її життя. Південь і північ. Сухість і волога. Історія і брак часу. Погляд у майбутнє, погляд у минуле. Зустрілися протилежності.

Вперше вона побачила його на пляжі. На ньому був світлий костюм і капелюх. Запам’ятала його, але вона майже завжди запам’ятовувала людей, яких бачила хоч раз. Там на пляжі він був неуважний, юний. Потім, коли їх одне одному представили, він видався їй людиною в масці. Про себе сказав: «Я письменник», але їй це зовсім не здалося важливим. Він був зніяковілий. Утікав поглядом. Вона пам’ятала, що хтось зі спільних знайомих, уже злегка напідпитку, сказав про нього «осел». Коли вперше побачила його лазничку в готелі, вже після всього, то мала відчуття, що лише зараз його пізнала. Навіть не інтимна ніч, не побіжне, хоч би й найпалкіше знайомство з тілом дало їй змогу збагнути цього чоловіка, а саме готельна лазничка. Його рушник, перекинутий через ванну, прилади для гоління, помазок, помазок зі знищеною від води ручкою, дерев’яна мильничка. Нерухомі істоти, свідки існування людського тіла. Дотикаючи його предметів, коли він ще спав, а може, вже прокинувся і чекав її (ранкове, трохи ніякове мовчання після ночі кохання), вона відчула раптове зворушення. Могла би спертися головою об холодне дзеркало і заплакати від того зворушення. Вона завжди згадувала той момент — це був, мабуть, початок кохання. Чи кохання не є, власне кажучи, пізнанням? Чи не тому люди так навзаєм прагнуть своїх тіл, не для задоволення, а щоби зблизитися до найменшої можливої відстані? Оте вивчення закамарків тіла, продирання через усі кордони, стремління всередину, пошук внутрішньої сторони.

Вокзал в Алленштайні, як виявилось, був меншим, ніж вона гадала. На якусь мить її охопила паніка — руки відрухово стиснулися на холодному поруччі вагонних сходів. Але коли їхала візником до найкращого в місті готелю, раптом почулася так, наче має владу над усім світом. Люди, якісь маленькі, двовимірні, які не знають нічого, нічого не передчувають, м'які тілесні машинки. Їхні жалюгідні малі крамнички, їхні несвідомі нічого вуста, які оце зараз порушують гладеньку поверхню кави у філіжанці, їхні зосереджені на собі тіла, смішні ритуали рук, що мандрують до капелюха й назад, щосили тримаються паличок і парасольок, їхні нудні, що не мають значення, вечори у викладених витертими килимами домах, їхні вбогі думки, які не здатні вийти поза наступне вимовлене речення. Маленькі, лялькоподібні. А проте, їдучи у тих дрожках, розвалившись на сидінні, як мужчина, вона відчувала, що кохає їх. Співчувала їм, але то не був жаль. Радше якраз любов, як до дітей, котрі виконують педагогічні плани своїх батьків, не знаючи їхньої мети. А вона, у цих дрожках, була вище, бачила більше. Сама встановлювала правила. Творила хвилину за хвилиною, жест за жестом, подію за подією.

У готелі, записуючи в книгу якісь вигадані дані, вона недбало запитала портьє:

— Чи правда, що в цім готелі затримається сьогодні отой відомий письменник, Т.?

Портьє підвів на неї здеформовані товстими лінзами окулярів очі. Видно було, що він ледь опановує збудження й гордість.

— Правда. Завтра він читатиме лекцію, про музику і літературу. Пополудні. — Раптом він зробився серйозний. — Благаю вас, нікому не кажіть, що він живе в нашому готелі, хоча взагалі-то в місті іншого місця немає, це найкращий готель. І в нас для нього вже готові апартаменти. Чекають, готові, вже кілька днів. — Він показав на ключ, що висів збоку під римською цифрою І. — Ми боїмося, що читачі не дадуть йому спокою.

— Хіба він аж такий популярний?

— Моя дружина прочитала усі його книжки, — відповів він так, ніби це мало все пояснити.

— Коли приходить поїзд із Берліна? Я чекаю на когось.

Портьє подивився на неї з підозрою і назвав годину.

Кімната була погана. Два високих вікна виходили на центральну вулицю. На підвіконні сиділи голуби.

Вона вмилася і витерла обличчя шорстким рушником. Поміняла блузку. Розчесала волосся, а потім почала старанно його заколювати перед дзеркалом. Дзеркало висіло трохи зависоко; вона бачила лише свої очі й чоло. Розтерла пальцем парфуми по шкірі. Подумала, що має ще багато часу, що могла би вийти і потинятися вулицями. Щось купити. Залишити свій відбиток у склі вітрин, вияснити сумнівні розміри риночка. Випити лимонаду десь під дашком. Вона одягла капелюха і раптом передумала виходити. Лягла в усьому, з парасолькою в руках на застелене ліжко, горілиць. Маленькі тріщини на стелі подавали їй знаки якимось таємничим письмом.

Цілими днями вони гуляли містом. Венеція була спекотною, розм'яклою. Канали смерділи. Вони ловили себе на тому, що весь час приспішують крок — мабуть, виглядали так, наче кудись спішать. «Ах, чого ми так біжимо», стримували вони себе. Вибухали сміхом. Ішлося більше про те, щоби під час прогулянки торкнулися їхні долоні, щоби притулитися плечима, щоби вітер оповив їх раптом їхніми ж запахами. Щоби тінь того другого отерлася об ноги. Не дивлячись на себе, ідучи опліч, вони спостерігали одне за одним. Як це можливо? Він майже весь час розповідав їй про свою родину. Її це дивувало, бо сама вона нічого не могла би розказати йому на цю тему. А він говорив і говорив, ніби мусив переконати її, що існує, що несе в генах якихось ганзейських купців, їхніх вимучених пологами дружин, їхніх дітей, грізних вусатих підприємців. Час позначав людьми. Може, в цьому і полягає, що людина стає письменником. Він пам'ятав їхні імена і смішні висловлювання, пам'ятав їхні помилки й дивні звички. Милосердно додавав кожному якусь характеристику. Вона не вірила йому, це неможливо, щоб усі були цікавими. Це суперечить логіці. Світ складається з натовпу і небагатьох окремих одиниць, небагатьох, так вона думала. Для неї люди були, як хвиля, недиференційовані, за винятком тих, яких кохаєш. Не можна кохати всіх.

Коли сідали десь на хвилинку, в кафе, в шезлонгу на пустому пляжі, на дошках молу, тоді нарешті зустрічалися їхні погляди. Важко було щось говорити. Вона хотіла тулитися до нього. Шкірою відчувала кожен його погляд. Ті ясні блакитні очі були безсоромними.

Вечори, коли сиділи разом з іншими на терасі, що виходила в лагуну. Жовте у світлі ламп листя дерев витворювало ілюзію якихось несподіваних міських хащів. Ті приятелі, спільні знайомі, веселий, пліткуючий тлум — вони були островом, до якого ми ненадовго пристали, щоби відчути твердий ґрунт під ногами, але нас усе ж цікавить тільки плавання.

Дім, схований у лопухах. Відгороджений високим парканом. Вона скрадається до нього, знає, що він там є. Тільки побачити його. Раптом усвідомлює, що вона гола, скаче з дороги в лопухи. Продирається через них у напрямку саду, від тилу. Тепер бачить освітлені вікна салону. Якийсь прийом. За шибою походжають люди з келишками в руках. Їхні вуста рухаються у тиші скла. Ця жінка, ця гарна жінка у синьому, це його дружина. Роздає усмішки; як же добре дає собі раду. Лопухи стають гострими й колючими. Його немає там, у тім акваріумнім салоні. Його немає.

Вона раптово стямилася. Капелюх боляче муляв їй шию. Підвелася і подивилася в дзеркало — очі злегка припухли, сльозилися. Вже час.

Алленштайн, дві вулиці навхрест, замок, ратуша і вчорашня мода на вулицях. Тут кожна історія повинна початися на вокзалі. Тут не можна жити, сюди можна тільки приїздити. Прусський порядок і азійська меланхолія. Ледь відчутний запах води. Вона замовила каву, коли годинник пробив третю — зараз у кімнаті дітей сієста. Вона раптом затужила за їхнім запахом — чому волосся дітей завжди пахне вітром? Кельнер узяв гроші, подивившись на неї зацікавлено, майже грайливо. Поволі рушила в напрямку вокзалу. І раптом увесь її спокій де й подівся. Серце почало ритмічно прискорюватись. Вона відчула себе якоюсь двовимірною, наче не існувала поза цією хвилиною, наче не мала ніякого минулого ані майбутнього. Жінка, яка іде в напрямку вокзалу, нічого більше.

Перон був досить пустий — якийсь молодик із букетом квітів, жінка з двома дітьми, подорожній на лавці, з ґатунку тих, які завжди спізнюються, яких поїзди оминають здалека. Одразу за нею увійшла групка людей. Чоловіки, поважні, трохи опасисті, один в окулярах у тоненькій оправі, другий у прекрасно пошитому чорному костюмі і з моноклем в оці (майже як із похоронного бюро, подумала, дивлячись на нього). Третій і четвертий — без властивостей. Це повинні бути вони. Представники культурних товариств Алленштайна, чекають на приїзд письменника. Потім прийшла величенька група молоді. Місце несподівано змінило вигляд, стало рухливим, гамірним. Це що, виїзд на маївку, чи оголошено вихідний день у прусських школах? Старший учитель марно намагався відновити порядок.

Як дивно — він плакав, коли вони розлучалися у Венеції. Тримав її за руку, а на отих його холодних блакитних очах блищали сльози. Сказав: «Яка дурниця, плакати, ми ж побачимось». Вона подумала, що він мав би їй освідчитись; він був такий традиційний. «Яка дурниця, освідчуватись, ми ж і так будемо разом», — лунало в її голові. Інша можливість була тоді просто неймовірною.

Потім вона зрозуміла, що плакав він над собою. «Я написав Тобі чотири листи, — згадував в отому п'ятому, — але не вислав їх. Вони роздряпували те, що мало би вже трохи загоїтись. Ти така гарна, така свіжа, наче світ зовсім Тебе не торкнувся. Ти звідкись не звідси, як ангел. Що більше я Тебе не маю, то більше прагну Тебе». Її занепокоїв той лист, вона не знала, чому. Наче був до когось іншого.

Натовп збентежено порушився. Молодий чоловік з букетом квітів підхопився з лавки. Пан у чорному неспокійно протер хусточкою монокль. Старший учитель марно пробував вишикувати молодь у дві шереги. Тоді вона зрозуміла, що усі ці люди чекають саме на нього. Що Т. перестав бути її власністю, що належить ще й іншим. Ним володіють і ці дітлахи, і пани в костюмах, і чоловік із квітами, і начальники, портьє та їхні дружини, які читають книжки.

А проте, що ж могли вони знати про нього? Чи знали його з найвідоміших романів, з оповідань, друкованих у часописах? Якщо так, то кого знали? В усьому, що написав, він залишав ледь що окрушинки самого себе, пластівці лаку. Чи жив він у своїх романах, досконалих, ясних, переконливих? Адже тоді у Венеції під час нескінченних прогулянок він завжди говорив нервово, коротко, примушував її здогадуватись, чи це вже крапка, чи лишень кома. Чи існував він сам у записаних історіях, анекдотах? Адже він навіть жарту не вмів розповісти. Як йому вдалося так увести людей в оману, що постать, яку він витворив, вони брали за нього самого? Як же легко це в нього вийшло. А може, якраз ні, може, це вона помилялась і, оглушена коханням та пожаданням, бачила когось іншого. Ні, вона не змогла розпізнати його в жодному реченні з того, що написав. Його там не було. Його не було в нейтральному нараторі саґи. Це не він говорив. Говорив хтось інший, хтось зовсім чужий. Саме це захоплювало — шукати у звичайному людському існуванні когось того, хто творить світи. Володаря Слів. Шукати того в його подиху, коли, несвідомий нічого, спав, притулившись до її плеча, шукати в погляді — які простори криються за брамами очей; придивлятися, як їсть морозиво — чи смакує йому так само, як іншим, чи його нерви так само переносять враження в мозок, як нерви усіх інших людей. Повинна бути якась відмінність. Раптом їй пригадалося, що тоді у Венеції він запускав вуса. Його рука несвідомо мандрувала до верхньої губи, і кінчики пальців гралися шорстким дотиком темної щетинки.

Надходив поїзд. Дим від локомотива утворив над їхніми головами майже матеріальний контур. Її серце сильно билося, вона відчула, що в роті пересохло. Відступила під вивіску вокзального ресторану, опустила вуальку. Якусь коротку мить, коли поїзд зупинився, абсолютно нічого не діялося. На якусь мить вокзал застиг у непорушності. Дезорієнтованість чотирьох чоловіків — їхній погляд пересувається від вагона до вагона. Потім вона побачила, як та групка рушила раптом праворуч, до голови поїзда. Непримітна жінка з двома дітьми теж рухалась у тому напрямку. Обличчя її вкрилося рум’янцем. Чоловік із квітами був перший, майже біг.

Вона побачила його лиш тоді, коли, оточений тлумом, входив у двері вокзалу. Зі здивуванням побачила, що він тепер кремезніший, конкретніший, вугластий. Те саме обличчя, яке вона знала так добре, але зараз інше, наче краще вросло в реальність. Потім його заслонили. Молодь подавала йому альбоми для підпису, чоловік у моноклі захищав його власним тілом. А він був центром цієї веремії — сивуватий, спокійний, наче ніщо більше не могло вже його здивувати.

А отже, не зараз. Пізніше. Її серце заспокоїлося. Вона рушила за ними на безпечній відстані. Бачила, як сіли у дрожки.

Авторська зустріч мала відбутися в міському театрі. Про це сповіщали оголошення, вивішені в декількох місцях. «Знаменитий письменник Т. прочитає лекцію…». Вона була однією з перших, хто туди прийшов. Люди сходилися поволі. Жінки у своїх найкращих туалетах, запашні міщанки. Їхні пузаті чоловіки з брелоками на жилетках нервово звіряли час. Буржуа Алленштайна. І скромніше одягнені — може, вчителі, непевна себе місцева інтелігенція. Був також отой молодий чоловік із вокзалу, цього разу вже без букета. Три жінки, які весело сміялися і пускали очима бісиків. Акторки? Групки гімназистів. Отже, оце — читачі Т., його шанувальники зі Східної Пруссії.

«Мені не йдеться ні про що інше в житті, тільки про те, щоби писати. Знаю, що ти мене зрозумієш». Так закінчувався останній лист, якого від нього дістала. Не розуміла. Десь тут, на його думку, існувала суперечність, але вона не вміла її виявити. Вона була багата; він міг би жити з нею у Венеції чи де завгодно ще — і писати. Може, саме про це ішлося. Може, недостатньо освічена, може, не з надто доброї родини. Пам’ятала, що коли він чув слово «професор», то весь напружувався всередині, насторожувався. Дивно, що хтось такий може бути ласий на зовнішній лоск. Урешті-решт оженився, і саме з донькою професора. Як могло статися, щоби несповна рік після їхньої Венеції він міг освідчитись комусь іншому, що міг закохатися в іншу? Ох, вона не вірила, що він кохає іншу; це, мабуть, був якийсь виверт, початок якогось дурного оповідання. Адже пишуться не самі лише добрі речі, існують також невдачі. Вона в той час стала фахівцем у вишукуванні виправдань. Кожне звучало однаково неправдоподібно.

Написала йому довгого листа. Відповіді не отримала ніколи. Він, мабуть, зібгав папір під час читання і вкинув у кошик для сміття. Може, спалив, мав же ж дбати про свою біографію, мав надавати їй властивого керунку. Це неправда, що в житті робиш те, що хочеш. Життя веде нас, реалізує якісь непрості для передбачення цілі, тягне нас за собою. Ця думка вразила її раптом так сильно, що їй захотілося вийти на сонячні вулиці міста.

Отож, ніколи більше не написав їй ані слова. Вона довідалася, що оженився, що в нього народжувались діти. Двоє? Троє? Щоразу, коли зустрічала у пресі його прізвище, шукала якогось знаку для себе. Так само читала те, що написав. Нав’язлива думка, що в тому, що він пише, є приховані знаки для неї, що він для неї пише, що тлумачить цим для неї оте страшне речення: «Мені не йдеться ні про що інше в житті, тільки про те, щоби писати».

Люди поволі займали місця у залі, де мала відбутися лекція. Вона увійшла разом з іншими і сіла найдалі, як тільки могла, від столу, накритого темно-червоним оксамитом. У приміщенні майже не було натурального світла, тому стіл злегка освітили. Це добре. Він не побачить її звідти. Його осліплять рефлектори.

Панувала атмосфера, як у театрі. Ті, хто прийшли, розмовляли півголосом, розглядалися по залі. Місцевий фотограф мовчки встановлював штатив. Урешті від дверей пішов гомін. У них особисто з’явився Т. Виглядав він бездоганно. І був бездоганним. Відрізнявся від інших, вона, властиво, не знала, чим. Від нього віяло якоюсь чистотою — гладенько виголене бліде обличчя, біла сорочка, різкий контур твердого комірця, срібні окуляри. Холодносірий костюм. Вона звідти не бачила черевиків, але раптом пригадала собі, як виглядали оті, десять років тому — коричневі, з вузькими носами, трошки скривлені всередину. І пам’ятала наготу його стіп, яка оголювала більше, ніж найглибші визнання. Уявила собі, що він іде через залу босий.

Він постарів і змінився. Не дивився на публіку. Вмощувався на стільці. Йому підсунули карафку з водою і склянку. Він пересунув її. Вийняв із внутрішньої кишені піджака якісь папери, обережно розклав їх на столі, прочистив горло і лише тоді провів очима по залі. Примружував очі. Вона затремтіла, бо цей погляд, зараз якось ослаблений тим примружуванням, на якусь мить відчула на собі. Не впізнав її. Не міг упізнати, була задалеко. Вона би впізнала його серед інших, завжди. З будь-якої відстані.

— Шановне панство, — почав він. — Мене запросили сюди, щоби я висловився…

Нічого не сказав про це місто, не усміхнувся схвильованим глядачам, не затримав на них погляду, не подякував за квіти, за чекання на вокзалі, за цю збудженість. Не представився, не сказав, ким він є і що його сюди привело, чи подобається йому тут, чи ні, як він особисто ставиться до травневого сонця, до капелюхів жінок і брелоків їхніх чоловіків. Не запнувся, не зітхнув, не зробив жодної міни. Говорив чітко, хоча й монотонно; єдиний жест, на який він здобувся, це поправляння метелика, наче хотів упевнитись, що той на місці. Мабуть, прагнув здаватися їм людиною всезагальною, універсальним європейським письменником, стоїчно мудрим, стоїчно нейтральним. Ховання в невизначеності мусив вважати чеснотою. Аристократична елегантність, нічого над цим, нічого під цим. Вона пізнавала це, аякже. Це збуджувало, але тільки тоді, коли була певність, що за хвилину маска впаде. Збудження викликав контраст. Саме це у ньому кохала. Він таки став майстром.

Говорив він спокійно і по суті, з паузами, під час яких зводив ті блакитні очі до стелі. Паузи були комами, пробілами, тире. Як же він виріс. Говорив він про музику, не про літературу. Дехто у залі міг відчути розчарування, бо чи ж не повинен письменник говорити про літературу?

— …щось подібне діється з переходом музики від монодії до багатоголосся, до гармонії, що так охоче звикли вважати прогресом, хоча насправді це варварський здобуток… — Усе, що вона зуміла вхопити.

Його обличчя, похилене над нею, здеформоване силою тяжіння. Усмішка хлопця — напівневинна, напівжорстока. Гримаса страждання, не задоволення. Крапельки поту. Відірваний ґудзик.

Коли закінчив, усі встали й аплодували, наче він був оперною дивою. Потім кілька осіб підійшли до столу. Він вийняв із кишені ручку, перо якої зблиснуло відбитим від рефлектора світлом. Нахилився над книжками.

Вона вийшла. Ішла швидкою ходою в напрямку готелю. Відчула себе вдвічі, втричі, в багато разів самотнішою, на межі розпачу. Ніщо не може змінитися, ніщо. Чому не дякувати Богові за те, що нам дав? Чому так важко оцінити це? Чому завжди хочеться чогось, чого не маєш. Звідки ця вада в людській свідомості?

У рецепції не було нікого. Пахло свіжоспеченим тістом. Вона якийсь час чекала біля стійки портьє, але той не надходив, може, також був у театрі, тож простягнула руку по свій ключ, а одразу потім схопила той другий, що висів під римською цифрою І. Яка неуважність! Як же могли залишити тут ключ. Вона кинулася до сходів, мов злодій.

Обережно відчинила двері апартаментів. Світла не запалювала — кімнату заливало тепле світло вечірнього сонця. Тут був великий балкон, розсунуті штори з дуже збірчастої тканини і велике двоспальне ліжко. Він не встиг навіть розпакуватися. Його валізка лежала на ліжку, відкрита. Поряд три екземпляри останньої книжки, новенькі, мабуть, ще не розрізані. На кріслі вогкий пухнастий рушник, либонь, готель спеціально закупив до його приїзду. Вона обережно торкнулася його. Поряд — лазничка, велика, з могутньою ванною під вікном, з величезною кількістю бронзових прусських кранів, з умивальницею на одній нозі. На умивальниці — та сама дерев’яна мильничка з милом для гоління. Це неможливо, подумала вона. Взяла його в руки й понюхала. Знайомий запах, хоча вона сподівалася, що справить на неї більше враження. Ох, скільки разів шукала його по різних аптекарських крамницях зі щораз більшим сумнівом, що воно взагалі існує. Вологий помазок — повинен був голитися перед виходом. Волосяна зубна щіточка — суха. На кахляній підлозі лежали кинуті темні шкарпетки. Вона сіла на край ванни і подумала тоді дивну річ: що хотіла би бути ним самим, щоби могти кохати його по-справжньому. Бути в ньому. Пестити його тіло його власними руками, отже, доглядати за ним значно краще, ніж він міг би сам. Якби нас там могло бути двоє, думала вона. Він би писав, якщо йому так на цьому залежить, а я би дбала про нього. Не було би гріха, роздертости, необхідности. Це була би лиш невинна любов до себе, чулість у каплицях лазничок. Адже дотик власної шкіри — це не пестощі, не йшлося би про любов, а про відкривання гатунків мила, найкращих для його шкіри. «Я знала би напам’ять усі частинки його тіла, думала вона, знала би його вуста зсередини як його власний язик, форму кожного зуба; його запах ніколи не видався би мені чужим, був би мій. Я б його колисала.»

Вона почула якийсь шум унизу, тому швидко вийшла з номера і піднялася сходами на свій поверх.

Саме розплачувалася за кімнату, стояла спиною до ресторану, коли верталися з лекції. Вона чула його голос, як щось говорив.

— Це якраз отой Т, — шепнув портьє з гордістю. — Моя дружина прочитала усі його книжки.

Вона хотіла обернутися, але не могла. Застигла з рукою, якою рахувала гроші.

Коли сідала у дрожки, почулася раптом зовсім виснаженою. Важила, мабуть, із тонну, навіть кінь повинен був це відчути — не хотів рушати.

— Куди їдемо, ласкава пані? — запитав візник, коли її мовчання тривало надто вже довго.

— На вокзал.

У такому місті, як Алленштайн, усе повинно починатися і кінчатися на вокзалі.