Гра на багатьох барабанчиках

Найпотворніша жінка світу

Він одружився з найпотворнішою жінкою світу. Спеціально поїхав по неї до Відня. Він зовсім не діяв з умислом, раніше йому навіть на думку не спадало, що міг би взяти її за жінку. Але коли побачив її, коли пережив перший удар подиву, потім уже не міг відірвати від неї очей. Вона мала велику голову, повну наростів і випуклин. Одразу під низьким поморщеним чолом сиділи маленькі, вічно вологі очі. Здалеку виглядали як шпарки. Ніс видавався зламаним у багатьох місцях, а його кінчик був синій і порослий рідкою щетиною. І величезний набряклий рот, завжди відкритий, мокрий, а в ньому гострі зуби. А на додаток, ніби цього ще замало, обличчя її поросло довгим, ріденьким шовковистим волоссям.

Коли він уперше побачив її, вона вийшла з-за картонної декорації мандрівного цирку, щоби показатися глядачам. Вигук здивування й огиди прокотився над головами тих, що зібралися, і впав їй до ніг. Вона начебто усміхнулася, але виглядало це як сумна гримаса. Стояла нерухомо, свідома того, що в неї вдивляються десятки очей, жадібно поглинають кожну деталь, щоби потім описувати її обличчя знайомим, сусідам або власним дітям, щоби пригадувати його, порівнюючи в дзеркалі з власним обличчям. І потім полегшено зітхати. Вона стояла терпляче, хіба зі зверхністю. Дивилася понад головами на дахи будинків.

Після довгої, набубнявілої подивом хвилини хтось нарешті вигукнув:

— Розкажи щось!

Вона подивилася в натовп, у місце, звідки пролунав голос. Шукала того, хто це сказав, але тоді з-за картонних лаштунків вибігла огрядна жінка-конферансьє і відповіла за Найпотворнішу Жінку Світу:

— Вона не розмовляє.

— Тоді ти розкажи її історію, — поновив свою вимогу голос, тож конферансьє прочистила горло і почала говорити.

Коли потім — уже як відомий цирковий імпресаріо — він пив з нею чай біля бляшаної пічечки, яка нагрівала середину циркового фурґона, то подумав, що вона зовсім не дурна. Звичайно ж, вона розмовляла, і розмовляла розумно. Він дивився на неї, вивчаючи, борючись із власним захопленням цим вибриком природи. Вона розгадала його. Сказала:

— Ви чекали, що мої слова будуть такими ж дивними й відразливими, як моє лице, так?

Він замовк.

Чай вона пила, як росіяни — наливала його з самовара до мисочок без вушка і загризала кожен ковток грудочкою цукру.

Він досить швидко помітив, що говорила вона багатьма мовами, але — схоже — жодною добре. Весь час переходила з однієї на іншу. Це не повинно було дивувати — вона з дитинства виховувалась у цирку, у міжнародній бригаді всіляких монстрів. Ніколи двічі у тому самому місці.

— Знаю, про що ви думаєте, — знову сказала вона, дивлячись на нього тими напухлими, маленькими очима тварини.

Помовчавши, додала:

— Той, хто не мав матері, не має материнської мови. Я послуговуюся багатьма, але жодна з них не є моєю.

Він не смів обізватися. Вона раптом почала його дратувати — він не знав, чому. Мудрувала, була якоюсь зібраною, конкретною, не цього він сподівався.

Тому попрощався, а вона — на його здивування — подала йому руку дуже жіночим жестом. Жестом дами. Цілком гарну руку. Він похилився над нею, але навіть не торкнувся її губами.

Він думав про неї, лежачи горілиць у готельному ліжку. Дивився просто у вологу, непровітрювану пітьму. Такий густий простір сприяв його уяві. Лежав і думав, як це бути кимось таким, як вона. Як це відчувається зсередини. Як бачиться світ очима, схожими на очі свині, як вдихається повітря безформним носом, чи відчуваються ті самі запахи? І як це, коли щоденно дотикаєш себе, миючись, чухаючись, з нагоди всіх отих дрібних, неістотних жестів?

Йому ані разу не було її жаль. Якби він співчував їй, то не думав би, щоб узяти її за жінку.

Вже потім дехто розповідав цю історію як історію нещасливого кохання. Що заглядав серцем у її серце, що покохав у ній лагідного ангела з відразливим обличчям. Нічого подібного. У ту першу ніч після зустрічі він просто уявляв собі, як це — кохатися з такою істотою, цілуватися з нею, роздягати її.

Він крутився біля того цирку ще кілька тижнів. Виїздив і знову повертався. Здобув довіру директора. Влаштував їм контракт у Брно, куди поїхав із ними і де цирк визнав його своєю людиною. Йому дозволили продавати квитки, а потім він заміняв товсту конферансьє — і, треба визнати, робив це добре. Підігрівав публіку перед розсуванням розмальованої абияк завіси.

— Заплющіть очі, — кричав. — Особливо жінки та діти, бо потворність цієї істоти важко витримати вразливим очам. Хто раз побачить цей вибрик природи, вже не зможе заснути спокійно, буде прокидатися з жахом. Можливо, втратить довіру до Творця…

Тут він замовкав, і речення виглядало незакінченим, хоча насправді ним не було — він не знав, що сказати далі. Йому здавалося, що саме слово «Творець» виставить усе в потрібному світлі. Насправді ж він думав, що той Творець, до якого інші мали втратити довіру, вирізнив його, обдарувавши такою оказією. Найпотворніша Жінка Світу. Дурні вбивали один одного за найпрекрасніших, стрілялися на поєдинках. Ідіоти витрачали маєтки на жіночі забаганки. А він навпаки — Найпотворніша горнулася до нього, як сумна приручена тварина. Вона була не такою, як усі. І ще й давала змогу заробити. Він був би вирізнений, узявши її за жінку, був би особливий. Мав би щось, чого інші не мають.

Він купував їй квіти, але не якісь особливі букети, а просто дешеві букетики, з абияким паперовим бантиком, загорнуті у фольгу. Ситцеву хустку. Блискучу стрічечку. Коробку цукерок. Потім загіпнотизовано дивився, як вона зав’язує собі ту стрічечку над чолом, а яскравий бант замість прикрашати — шокував. І дивився, як роздушує цукерку своїм надто великим, набряклим язиком, і коричнева слина спливає між рідкими зубами просто на поросле щетиною підборіддя.

Він любив дивитися на неї, коли вона не була свідома його погляду. Зникав зранку, ховався за наметом, за фургоном, відходив, щоби десь зачаїтися і спостерігати за нею годинами, хоча би крізь шпари між дошками огорожі. Вона вигрівалася на сонці й тоді ще й довго, повільно, немов у трансі, розчісувала своє ріденьке волосся, заплітала його тоненькими кісками й одразу розплітала. Або в’язала. Спиці блищали на сонці, проштрикували повне циркового шуму повітря. Або в широкій сорочці, з голими руками, прала в балії свої костюми. Її шкіра на плечах і декольте, вкрита світлою шерстю, виглядала гарно. М’яко, як у тварини.

Йому потрібне було це підглядання, бо з дня на день огида його меншала, топилася на сонці, зникала з очей, мов калюжа в спекотний день. Його погляд помалу звикав до нестерпної асиметрії, до зламаних пропорцій, до браку і надміру. Іноді вона здавалася йому звичайною.

Коли його охоплював неспокій, він казав усім, що виїздить у важливих справах, що має зустріч із тим чи іншим — тут називав якісь незнайомі або навпаки, добре відомі прізвища, — що влаштовує контракти, веде переговори. Начищував свої високі черевики, прав найкращу сорочку і рушав, куди очі світять. Ніколи не від’їздив далеко. Затримувався у сусідньому містечку, крав у когось гаманець і пив. Але й тоді не звільнявся від неї, бо починав про неї розповідати, наче не міг обійтися без неї навіть під час тих утеч.

І це було дивно, бо вона стала найціннішим його скарбом. Міг розплачуватись за вино її потворністю. До того ж, описом її обличчя він месмеризував молодих, гарних жінок, які просили розповідати їм про неї навіть тоді, коли вже потім, голі, лежали під ним.

Коли повертався, мав уже напохваті нову історію її потворности, пам’ятаючи про те, що жодна річ не існує від початку до кінця, поки не має своєї історії. Спершу наказував їй вивчати їх напам’ять, але швидко переконався, що Найпотворніша не вміє розповідати, говорила монотонно і під кінець вибухала плачем, тому розповідав її історії за неї. Ставав збоку, підносив, вказуючи на неї, руку і декламував:

— Матір цієї нещасної істоти, яку ви бачите перед собою і вигляд якої важко витримати вашим невинним очам, жила на селі, на краю Шварцвальда. І одного літнього дня, коли збирала в лісі ягоди, вистежив її найдикіший кабан, який, розпалений звіриною безрозсудною хіттю, напав на неї і зґвалтував.

У цей момент він неодмінно чув повні жаху приглушені скрики, деякі жінки тут же хотіли йти геть, тягнучи за рукави своїх чоловіків, які впиралися.

Мав ще також кілька інших версій.

— Ця жінка походить із місцевости, яку Бог піддав випробуванню. Вона є нащадком недобрих людей з малим серцем, які не зласкавилися над хворим жебраком, за що Господь наш скарав усе їх село цією страшною спадковою потворністю.

Або:

— Така ото доля чекає дітей жінок легкої поведінки. Оце жниво сифілісу, страшної хвороби, яка карає нечистість до п’ятого покоління.

Він не почувався винним. Кожна версія могла бути правдивою.

— Я не знаю своїх батьків, — повторювала Найпотворніша. — Я завжди була такою. Немовлям я опинилася в цирку. Ніхто вже не пам’ятає, як це було.

Коли закінчився їхній перший спільний сезон і цирк широкою дугою вертався до Відня на щорічне зимування, він їй освідчився. Вона зашарілася, почервоніла, тремтіла. Тихенько сказала «добре», а потім делікатно поклала голову йому на плече. Він відчув її запах — мильний, м’який. Витримав ту мить, а потім відсунувся. Збуджений, почав снувати перед нею плани їхнього спільного життя. Поїдуть туди, поїдуть сюди. Вона водила за ним очима, коли він ходив узад-вперед по всій кімнаті, мовчазна, сумна. На сам кінець узяла його за руку й сказала, що хотіла би якраз навпаки — щоб оселитися десь у глушині, щоби нікуди не треба було їздити, ні з ким не бачитись. Що вона готувала би, що мали би дітей, що садочок.

— Ти б не витримала, — обурився він. — Ти виховалася в цирку. Ти хочеш, щоби на тебе дивилися, тобі це потрібно. Ти вмерла би без людських поглядів.

Вона не сказала нічого.

Шлюб вони взяли на Різдво, у маленькому костелі. Ксьондз, який їх вінчав, мало не зомлів. Голос у нього тремтів. Гістьми були люди з цирку, бо він сказав їй, що не має родичів, що він такий самий самотній, як і вона.

Коли всі вже хиталися на стільцях, коли випорожнили усі пляшки і настав час іти до ліжка (навіть вона, захмеліла, тягла його за рукав), він затримував їх, посилав по вино. Він не міг упитися, хоч і хотів. Щось у нім перебувало в готовності, нап’яте, як струна. Він не міг навіть скулитися, не міг закласти ногу за ногу Сидів випростаний, із розрум’яненими щоками, очі блищали.

— Ходімо вже, коханий, — шепотіла вона йому на вухо.

А він наче тримався за край стола, наче був пришпилений до нього невидимими кнопками. Тому уважніші могли би подумати, що він боїться оголеної інтимности з нею, примусової післяшлюбної близькости. Чи було саме так?

— Торкнися мого обличчя, — просила вона потім у темряві, але він не зробив цього. Підвівся над нею на руках, так що бачив лише обриси її тіла, світлішого, ніж морок у кімнаті, розмиту пляму, без виразних меж. А потім заплющив очі — цього вона вже не могла бачити — і узяв її, як будь-яку іншу жінку, без жодної думки, як завжди.

Наступний сезон вони почали вже самостійно. Він сказав їй зробити кілька знімків і розсилав їх тепер по всьому світу. У відповідь надходили телеграми. У них було багато виступів. Подорожували першим класом. Вона ніколи не знімала капелюха з сірою, густою вуаллю, і саме крізь неї побачила Рим, і Венецію, і Єлисейські Поля. Він купив їй кілька суконь, сам шнурував їй корсет, тому, коли йшли людними вулицями європейських міст, виглядали, як людська пара. Але й тоді — в оті найкращі для них часи — він усе одно мусив тікати. Такий він уже був, вічний утікач. У ньому раптом прокидалася якась паніка, якийсь нестерпний тупіт, він пітнів, починав душитися, тож брав пачку банкнотів, хапав капелюха і збігав сходами, безпомилково знаходячи шлях до портових кубел. Тут раптом розм’якав, обличчя його ставало в’ялим, волосся куйовдилося, і приховувана під вимазаними брильянтином пасмами лисина нахабно видобувалася на світ. Він пив радісно, невинно і дозволяв, щоби йому щось белькотіла, а потім била по руках якась розлючена проститутка.

Коли Найпотворніша вперше стала йому докоряти, він ударив її в живіт, бо навіть так боявся торкнутися її обличчя.

Він уже не розповідав про сифіліс і про кабана в лісі. Він отримав листа від професора медицини з Відня і тепер представляв свою дружину науковою мовою.

— Шановне панство, ось вибрик природи, ось вам мутант, помилка еволюції, загублена ланка. Такі екземпляри з’являються дуже рідко. Ймовірність є такою ж малою, як те, що сюди зараз упаде метеорит. Оце ви, шановні, маєте нагоду бачити мутацію живцем.

Звичайно, приходили до професора в університет. Там разом позували до фотографії — вона сиділа, він стояв за нею, поклавши руку їй на плече.

Одного разу, коли її вимірювали, професор перекинувся з ним кількома словами.

— Цікаво, — сказав він, — чи ця мутація передається у спадок. Чи не думали ви про дитину? Чи пробували? Чи ваша дружина?.. Чи ви взагалі?..

Невдовзі потім, наче й без зв’язку з тим конфіденційним обміном думками з професором, вона сказала йому, що вагітна. Від того часу він немов роздвоївся. Хотів, щоб народила дитину таку саму, як вона — тоді б вони мали ще більше контрактів, ще більше запрошень. У разі чого він був би забезпечений на довге життя, навіть якби з нею щось сталося. Може, став би знаменитим? Але одразу потім приходила панічна думка, що дитина буде потворою. Що найохочіше він би вирвав її у неї з живота, щоби порятувати від тієї отруєної, з недобрими властивостями, крови. І бачив уві сні, що це він є тим сином у її животі, ув’язнений там, зданий на її похмуру ласку. І вона, ув’язнивши його там, поволі змінює йому обличчя. Або ще інакше — снилося, що він є тим диким кабаном, який ґвалтує невинну дівчину. Після пробудження, спітнілий, молився, щоби в неї був викидень.

Її живіт підбадьорював глядачів. Вони легше пробачали їй огидну потворність. Тепер їй ставили запитання, на які вона, засоромлена, відповідала тихо і непереконано. Ближчі знайомі почали битися об заклад — яка народиться дитина і якої статі. Вона сприймала це лагідно.

Вечорами шила сорочечки.

— Знаєш, — казала, застигаючи на мить без руху, фіксуючи погляд у якійсь одній далекій точці, — люди такі слабкі, такі самотні. Мені жаль їх, коли сидять переді мною, вдивляючись у моє лице. Наче самі вони пусті, наче їм треба на щось надивитися, чимось наповнитися. Часом я гадаю, що заздрять мені. Я принаймні якась. А вони — такі собі, без будь-чого виняткового, без властивостей.

Він скривився, коли вона говорила це.

Народила вона вночі, без клопотів, потихеньку, як тварина. Повитуха прийшла лише для того, щоби відрізати пуповину. Він дав їй згорток банкнотів, щоби ні про що не розповідала завчасно. Одразу позапалював усі лампи, аби мати змогу придивитися докладніше. Серце в нього калатало. Дитина була страшна, ще гірша за матір. Він вимушений був заплющити очі, бо шлунок став йому в горлі. Лише потім, якийсь час згодом упевнився, що — як вона й казала — те новонароджене є дівчинкою.

Отож, так: пішов він у темне місто, був це Відень, може, Берлін. Сипав дрібний, мокрий сніг. Його черевики жалісно стукали по бруківці. Знову він був роздвоєний — тішився і впадав у розпач.

Він пив і залишався тверезим. Марив і боявся. Коли повернувся через декілька днів, мав уже готові задуми щодо маршруту і промоції. Написав листа професорові. Замовив візит фотографа, який тремтячими руками щомиті блискав магнезією і увічнював у сліпучому світлі огидну потворність обох істот.

Нехай лиш скінчиться зима, нехай заквітнуть форцизії, нехай просохнуть вулиці великих міст. Петербург, Бухарест, Прага, Варшава і далі, далі, аж нарешті Нью-Йорк і Буенос-Айрес… Нехай-но тільки небо напнеться над землею, як велике блакитне вітрило. Весь світ захоплюватиметься потворністю його дружини й доньки, впаде перед ними на коліна.

Приблизно у той час він уперше поцілував її обличчя. Не в губи, ні, ні, а в чоло. Вона подивилася на нього просвітленим поглядом, іншим, майже людським. Це тоді зродилося в його голові питання, якого він не міг їй поставити. «Хто ти?» «Хто ти, хто ти?» — повторював він і навіть не помітив, коли почав подумки ставити його іншим і навіть самому собі, перед дзеркалом, коли голився. Було це так, ніби він відкрив якусь таємницю — що усі переодягнені. Що оті людські обличчя — то маски, немов усе життя проходить на великому венеційському балі. Часом сп'яну фантазував — бо тверезий не допускав до себе таких дурниць, — що знімає ті маски, а вони з легеньким тріском приклеєного паперу відкривають — що? Не знав. Його це мучило так сильно, що не міг витримати в домі з нею і з дитиною. Боявся, що міг би піддатися дивній спокусі й почав би якогось дня здирати з її обличчя ту потворність. Шукав би пальцями схованих країв, швів, місця склейки. Порпався би в її волоссі. Тихенько виходив, щоби випити, і тоді обдумував наступний маршрут, уже проектував афіші, складав телеграми.

Але ранньою весною прийшла ота страшна епідемія іспанки, і обидві вони захворіли. Лежали обіч себе розпашілі, важко дихаючи. Час від часу в якомусь панічному відрусі вона пригортала дитину до себе. В гарячці пробувала годувати її, не розуміючи, що дитина не має сил смоктати. Що вмирає. А коли нарешті померла, він делікатно забрав її і поклав на край ліжка. Закурив сиґару.

Тієї ночі Найпотворніша ненадовго опритомніла, але лиш для того, щоби зайтися розпачливим скавулінням. Він не міг цього витримати — то був голос ночі, пітьми, чорної густини. Він затикав вуха, аж урешті схопив капелюха і вибіг з дому, але далеко не пішов. До ранку ходив під вікнами власної квартири і в цей спосіб допомагав померти і їй. Це сталося швидше, ніж він міг сподіватися.

Він закрився у їхній спальні й дивився на обидва тіла, якісь раптом важкі, якісь незграбні, несподівано матеріальні. Зі здивуванням помітив, як сильно вони прогинають матрац. Він зовсім не знав, що йому тепер робити, тому лиш повідомив професора і, попиваючи просто з пляшки, був свідком того, як морок розмиває контури обох нерухомих предметів на ліжку.

— Порятуйте їх, пане, — благально белькотів, коли професор приїхав і робив фаховий огляд трупів.

— Ви що, збожеволіли? Вони ж мертві, — відповів той з роздратуванням.

Потім професор підсунув йому якийсь папір, а він підписав його правою рукою, лівою ж узяв гроші.

Ще перед тим, як того самого дня зник десь у портах, він допоміг професорові перевезти тіла дрожками до університетської клініки. Там через якийсь час із них потайки зробили опудала.

Довго, майже двадцять років, стояли вони в холодних підвалах будинку, аж прийшли кращі часи, і їх додали до великої колекції — єврейських і слов'янських черепів, двоголових немовлят, зрослих особин усіляких мастей. Зараз їх можна побачити в запасниках Patologisches Museum — мати й донька, застиглі, у сповненій гідности позі, скляноокі, як невдалий початок нового ґатунку.