Гра на багатьох барабанчиках

Аріадна на Наксосі

Вона відгортала килим і лягала вухом до підлоги, як тільки близнята йшли спати. Саме так вона слухала. Голос доходив притлумлений, заглушений шарами утеплення, ізоляції чи що там ще закладають під підлогу у великопанельному будівництві. Але все одно зберігав міць. Високі звуки долинали до її вуха з усією своєю силою, але часом втрачала оті нижчі, саме ті, від яких по шкірі бігли мурашки. Вона заплющувала очі й слухала, поки її не пробуджувало нерішуче, здивоване тупцювання босих ніжок близнят. Обоє стояли в дверях, заспані, з підпухлими від сну очима, з клаптиком слини біля рота, з рум'яними щічками. Певний себе, притомний погляд дітей. Її сторожа. Тоді вона підводилася, завжди трохи засоромлена, і починала витирати їм носи, підтягати повзунки, садила на горщик. Вже підігрівався овочевий суп. В готовності чекав йогурт. Два донесхочу пересичені роти, що пробують усі смаки світу.

Ніколи не знала, як розв'язати проблему одягання дітей на прогулянку. Чи спершу вона, чи діти. Якщо діти, то вони, чекаючи, стягали з себе шапки, розв’язували шнурівки. Якщо вона, то розпливався навіть легкий макіяж, поки позатягає змійки у їхніх куртках, застебне усі ґудзики. Тут не було жодного правильного рішення. Вихід на прогулянку ставав раптом суттєвим стратегічним моментом усього дня, тестом на швидкість та інтелект, тактичним уярмленням світу, маніфестом контролю над ним.

Ясна річ, воліла би з'їжджати з візочком ліфтом, але тоді втрачала можливість прослизнути повз двері тієї. Там, щоправда, не було на що дивитися — двері, як усі інші, як десятки інших дверей, сірого кольору, з отвором вічка, націленим просто на сходову клітку. Вона уповільнювала ходу перед тією скляною зіницею, наїжувалась і прислухалася, чи не відізвуться звідти знову знайомі звуки — лагідна нитка мелодії, чистої, як діамант. Однак, час прогулянок не був часом на спів. Може, та приймала тоді ванну або телефонувала до знайомих, може, мила посуд.

Саме з цього поверху, з-під дверей отієї вона викликала ліфт і з'їжджала вниз. Тепер пакувала хлопців у візочок і вирушала в дорогу — краєм тротуару до скверика, там двічі навколо фонтана, потім до парку і на ігровий майданчик, пісочниця або тільки прогулянка. Тупцяння навколо клумб, збирання каштанів, складання в букет великого пальчастого листя, розмови з дітьми — уривчасті, сонні, алогічні; потім приємність мовчання, коли вони, похитуючись, відбігали від неї і якийсь час займалися собою. І повернення додому вздовж шереги крамниць. Вона знала напам'ять їх послідовність: взуттєва, аптека, бар «Колір», делікатеси. Закупки робила аж у крамничці, напханій товарами під саму стелю. Саме там, щоби не спокуситися розпустою делікатесів, щоби купити усе найпотрібніше відразу, одним заходом. Пакети із закупками висіли на поруччі візочка, часом небезпечно його переважували. Тоді слід було бути обережною на переходах. Подвійна зміна штанців для близнят і сітки з закупками — тепер треба було все це увіпхати в ліфт і доїхати до дев'ятого поверху, де скрегіт ключа пробуджував усередині квартири знайомі запахи — дітей, прального порошку, варених овочів.

Найчастіше тоді і в тій квартирі поверхом нижче теж панувала тиша. Весь будинок завмирав, наче ті нечисленні, яким зранку нікуди не треба було виходити, відсипали тепер раннє пообіддя. Вона уявляла їх собі — одні над другими, і ще збоку, у гігантському кубику рубіка, стиснуті в маленьких кухоньках. З ліктями, спертими на розсувні столи, над тарілкою підігрітого супу. Потім — западають у травлення, в коротку дрімоту, яка розщеплювали їхні думки на маленькі шматочки, ніяк один до одного не підігнані, вугласті й шорсткі. Були також пусті квартири — їх важко собі уявити, — залишені рано-вранці, розгардіяшені ранковим поспіхом, перегріті від калориферів; квартири, де єдиним рухом могли бути лиш часточки пилу, що ліниво мандрують у повітрі.

Хлопці їли, потім вона садила їх на горщик. Після того лягала з ними на канапі й монотонним голосом читала добре знану їм казку. Вони слухали, дивлячись у стелю. Провалювались у ту казку, їхні очі блукали шпарками у фарбі все повільніше, аби нарешті заплющитись, але ніколи повністю. З-під повік неспокійно поблискували їхні зіниці.

Тоді ота починала співати.

Обидві, отож, були якось синхронізовані, їхні ритми таємниче взаємонакладалися, підпорядковуючись невидимим смугам часу. Вона обережно сповзала з канапи і навшпиньках ішла в іншу кімнату, де відгортала килим і лягала на підлогу, щоби слухати спів тієї.

Та починала з гам. Часом тягла їх довше, часом лиш хвильку, для розігріву. Голос її зносився й опадав. Переходи між звуками були лагідними й заокругленими, як металеві ланцюжки. Можна було думати, що десь там під підлогою вони матеріалізуються в м’якенькі кульки, гелеві м’ячики. Потім плинно починала нову мелодію, і було це так, наче розкладала великі сувої барвистих тканин, шовків і велюрів, м’яких шифонів, лискучої тафти. Мелодія без труду зносилася вгору, оповивала кілька сусідніх квартир легенькою тінню. Ця з вухом біля підлоги більше відчувала, ніж чула, бо вухо було лиш маленькою частинкою її тіла — живіт, руки і ноги нічим не були гірші в тому слуханні. Під шкірою легенько вібрували нерви. Тіло робилося чутливим.

Вона пізнавала майже все. Пізнавала — тобто з перших же нот знала — це те, а це оте. Не вміла висловити цього інакше. Казала собі: «це оте гарне», «це оте сумне» або «це — це оте дивне». Часом та затримувалась раптом на якійсь фразі і повторювала її кілька разів, вирвану з цілости, відділену від решти. Робила це вперто, до знемоги. Затримувала час і копіювала одну й ту ж хвилину. Ця нагорі не відчувала в повтореннях ніякої різниці. Наче оту заїло, наче була механічною жінкою. Може, так і було. Жінка з ангельським голосом, накручувана корбочкою, що схована під сукнею.

А потім починали їздити ліфти, будинок прокидався від пополуденної дрімоти. Стукали двері, починала працювати перистальтика сміттєпроводів. Якісь діти галасували на сходах, вертаючись зі школи. У когось вмикалася сигналізація в машині перед домом. Приглушено дзвонив телефон. Скреготали ключі в замках. Близнята котрийсь там раз прокидалися, тепер уже на бісквіти з тертим яблуком чи на солодку моркву, на персикове пюре, на омлет. Треба було запалювати лампи, поволі, одну за одною, спершу в кухні, потім у кімнатах. Пральна машина вимагала своєї порції пелюшок. Ота замовкала, налякана вечірнім пожвавленням. День входив у свою колію, тепер уже бігтиме рівномірно, ритмічно, хвилина за хвилиною, година за годиною в такт великого метронома вечора.

Зрештою, у цей час вертався мужчина — вішав синій плащ у передпокої, ішов мити руки і брав хлопців на коліна. Її цілував у губи. Непомітно вмикався телевізор; вони обідали за маленьким столом у кухні. Тоді він говорив, що як усе буде добре, то в новій квартирі буде гарна їдальня.

Раз на тиждень вони ходили в кіно. Це теж диктував метроном. Запрошували тоді дівчину по догляду за дітьми. Близнята ніяк не протестували проти їхнього виходу. Не плакали, коли вони йшли, і вже спали, коли вони поверталися. Після кіно вони ще йшли щось з'їсти, але з цим завжди були проблеми, бо усе вже було зачинене, тож опинялися врешті у якомусь турецькому барі над кебабом, який подавали у пластикових мисочках.

Це не було вистежуванням. То надто велике слово — просто вона пізнала розклад дня співачки. Вранці та була вдома. Ранок мовчав. Співати починала близько полудня, потім наставала тиша. Потім ще раз оживала десь біля третьої, часом на годину, дві. І тиша. Саме тоді вона виходила, а ця, що слухала з вухом при підлозі, вже чекала біля вікна, щоби побачити її згори, зі свого дев'ятого поверху. Та йшла енергійним кроком, злегка вивертаючи назовні стопи, як досвідчена танцюристка. Її волосся, густе, чорне, кучеряве, грайливо заколоте, спадало на плечі. Плащі носила довгі, широкі, а під ними завжди щось невеличке, обтисле. Густі, холодні кольори — малиновий, індиґо, фіолетовий. Сідала в невеличкий чорний автомобіль і зникала за будинками. Ця з близнятами ніколи не бачила, коли вертається. Мабуть, пізно.

Невдовзі їй вдалося перекроїти весь денний ритм, щоби якраз бути у скверику біля дому, коли та виходить. Хлопці гралися в пісочниці, а вона сиділа на лавці, розіп'явши погляд між їхніми головами в пісочниці й дверима на сходову клітку. Підстерігала її. Бачила, як наспівуючи щось під ніс, витягала з торбинки ключики, якусь хвильку гралася ними, натискала брелок. Машина відповідала їй лагідним попискуванням і підморгуванням. Та кидала торбинку на заднє сидіння і рушала. Зникала.

Ця друга забирала дітей і верталася додому.

Потім навчилася вже точно передбачати час. Це не завжди вдавалося, ота не була, мабуть, пунктуальною. Але коли все виходило, вони миналися на тротуарі. Спершу байдуже — стільки ж бо є чужих людей, котрі минають одні одних протягом дня, стільки облич, плащів, черевиків, портфелів і торбинок. По якімсь часі вже дивилися одна на одну. Натяки на усмішки. Нарешті якось ота сказала: «Добридень», а вона зробилася уся червона і нерішуче відповіла на привітання. Після отієї замашистої залишалася смужка запаху, легенького, квіткового.

Так це тривало — дві пори року, які лиш трішечки відрізнялися одна від одної між будинками, де домінуючим кольором була брудна білина тиньку.

Улітку вона почала боятися, що та раптом виїде, і не буде вже слухання з вухом при підлозі. Рано чи пізно це мало статися. У такому місці не живуть усе життя, особливо якщо ти співачка. Колись вона вже зникала на місяць, і покинутий нею будинок, незважаючи на всі оті голоси й звуки, отой шум ліфтів, плач сміттєпроводів, стукіт дверей, арпеджіо дитячих кроків, що бігали наввипередки сходами, зробився жахливо пустий і глухий, непридатний для життя. Отоді-то вона й домагалася від чоловіка подвійної порції запевнень — будиночок серед дерев, велика їдальня, вихід на веранду і просто в сад. Він притакував, але якимось чудом це означало «ніколи». Потім він тулився до її грудей, ще зовсім недавно повних молока — вона тоді почувалася сильною. Почувала себе надійним місцем — місточком над павіддю чи навіть великим трансатлантичним мостом, і це було, безумовно, приємне почуття. Але засинала здивована, що не може притулитися до себе самої чи саму себе заколисати, і мала тоді враження, що є тягарем для самої себе, що вона в собі ув'язнена. Клітка, зроблена з її власних ребер.

У суботу, коли він залишався з дітьми, вона йшла робити серйозніші закупки. Брала з собою торбу на коліщатках, тягнула її нерівними плитами тротуару, і тоді її торба вигравала ритмічну мелодію, а вона підспівувала в такт того шуму, віднаходила для нього другий голос. Перехід асфальтованою вулицею змінював ритм — він розчинявся, зникав, але повертався, коли торба котилася бруківкою біля самої шереги крамниць. Отже, торба на коліщатках — це грамофонна голка, яка добуває з мовчазних поверхонь приховану музику, думала вона. А ще були бетонні під'їзди, наче делікатні порухи смичків, були нервові бубонці булижників на старій вулиці одразу біля овочевого, було м'яке гудіння труб у крамничних пасажах, був лагідний оксамит фаготів на витоптаних стежках. Земля, у різних формах, у вигляді піску, гравію, каменів, асфальту чи бетону, співала під коліщатами візочка на закупки. Тисячі акомпанементів, які домагалися її голосу, ні, радше голосу отієї, бо сама вона могла добути з себе лише якесь мугикання, хрипкі шепоти. І хіба неправда, думала вона, що так само, як не можна притулитися до власних грудей, так не можна почути зназовні власного голосу. І що нікому, властиво, не дано побачити себе хоч раз очима світу, почути вухами світу, торкнутися себе його руками.

— Дивися, — казала потім чоловікові, — купила баклажани, купила капусту, купила яблука й сливи.

І повторила це кілька разів. Як фразу. Як рефрен. Близнята заворожено розглядали вищірені, величезні, жовті зуби кукурудзи.

Якось пополудні, після великих вагань, вона відважилася постукати в квартиру поверхом нижче. Та відчинила двері й не виглядала здивованою. Нічого не сказала. Ця згори, повільно вимовляючи кожне слово наперед вивченого речення, сказала:

— Мене звуть Б. Я чую, як ви співаєте. Я живу над вами.

Та запросила її увійти.

Квартира була зовсім іншою, хоча й мала таке саме планування. Тут не було стіни між кухнею та кімнатою, тому простір звучав зовсім інакше. Паперові абажури ламп лагідно світили молочним світлом.

Велике біле полотно висіло на стіні, як картина. Дерев'яна, дуже блискуча підлога. Сріблясте, поросле пушком листя квітів. Та поправила волосся, кучеряве й густе, заколоте. Уважно подивилася на Б. і, мабуть, слушно оцінила вік, бо перейшла на ти:

— Отже, ти ота сусідка згори. З близнятами. Котрі однакові.

— Вони не однакові, — запротестувала.

— Це тільки матері знають.

Обидві ніяково мовчали. Б. водила очима по меблях — легких, простих. Сподівалася оксамитного драпрі й важких канап, сподівалася товстого килима, може, навіть звірячої шкури, що висить на стіні.

— Склянку соли, цукру? Може, два яйця? — та якось глибоко засміялася, звідкись зсередини тіла. Не можна було не заразитися цим сміхом.

Б. захихотіла.

— Ні, я нічого не збираюся позичати. Я прийшла сказати тобі, що слухаю тебе.

— Це так чутно? — та тепер зажурилася.

— Це дуже гарно, твій голос і те, що ти співаєш.

Подякувала їй за безкоштовні концерти. Та попросила вибачення, що, мабуть, будить дітей. Б. заперечливо покрутила головою.

— Це гарно, — повторила і відступила до дверей.

Та запропонувала їй чаю. Б. хвильку подумала про дітей, що спатимуть ще, либонь, з півгодини. Погодилась. Сіла на високому дзиґлику біля бару. Та поставила воду і сипала в чайничок довгі скручені листочки з чорного блискучого пакета. Питала про дітей, про їхні імена, і як їм живеться у цьому районі. Б. стежила за кожним її рухом. Зосереджене побрязкування чашками. Шелест целофану й делікатний, апетитний шурхіт тістечок, що висипаються на тарілку. Руки тієї — великі й сильні, рівні рожеві нігті з білим, молочним бережком. Французький манікюр. Постукування нігтем по порцеляні. Шерех окропу.

Та була більшою, краще збудованою, аніж Б. думала раніше. Мала гарне, широке декольте, трохи веснянкувате, великі груди, сховані під сірою м'якою блузою. Ноги в білих вовняних шкарпетках. Б. подумала: розмір одягу 42, взуття 40. Запитала про мелодію, яку та останнім часом співала найчастіше. Хотіла її повторити, адже мала її в голові. І вже набрала повітря в груди, але стримала її власна рука. Закрила собі рота.

— Ну, нагадай, — заохочувала її та з дитячою усмішкою. — Ну, перестань, заспівай.

Але Б. не могла. Постукала пальцем по поверхні столу.

— А, мабуть, знаю. Це Альбіноні.

Б. гадала, що та тепер заспіває, але ні. Пила чай. Її здивувало, що те саме горло, яке співає, п'є зараз чай.

— Це Альбіноні, — повторила та.

З довгої шереги платівок витягнула дві і подала їй. На обкладинці однієї було її обличчя. Б. прочитала, що Шуберт, Моцарт і Вівальді. На коробці з другою було написано: «Arianna a Naxos», Йозеф Гайдн. Вказівним пальцем потягла по пластиковій коробці платівки.

— Якраз це я зараз розучую.

Але Б. більше сподобалися пісні. Поставила їх одразу, коли повернулася знизу. Близнята заспано дивилися на неї з-понад ложечок. Йогурт з фруктами. Бісквіт, вогкі крихти якого збирала потім з килима.

— Sposa son disprezzata, — співала та з платівки.

Помахали собі увечері — одна на балконі, друга біля машини.

Відтоді Б. чекала на неї щоночі. Концерти закінчувались пізно, а потім, як та сама казала, ішла ще з друзями на келишок вина, бо — казала — ніколи не їсть так пізно. Отож, ішлося лише про келишок вина, а він часом тривав до півночі або й ще довше. Б. у цей час лежала в ліжку, поруч із чоловіком, якому, мабуть, снився дім з великою їдальнею, а потім навшпиньках виходила в коридор, аби дослухатися до звуків зі сходової клітки. Кілька разів їй вдалося підстерегти повернення тієї. Ліфт, рипіння дверей ліфту, легенький подзвін ключів, які витягала з сумочки, їх безпорадний стукіт, поки вкладаються в долоню, а потім у замок. Клацання, ляскання язичка в замку, тихе відмикання дверей, кілька секунд тиші. Захлопування. Іншим разом те саме, але оздоблене чоловічим голосом. Притлумлене хихотіння якусь мить перед зачиненням дверей. Абсолютна тиша. Спокуса відгорнути килим і прикласти вухо до підлоги.

Платівку її знала напам'ять. Співала подумки разом з нею, і було це так, наче ота відзивалася тепер її голосом. Наче голос тієї добував мелодію з горла Б. Коли вона забувалася у якійсь роботі, прасуючи чи прибираючи в лазничці, з'являвся раптом її голос, але тільки нищив звуки, роздушував їх, хрипко розмочував. Вона замовкала, неприємно здивована. Це ж я співаю, гадала.

— Заспівай для мене, — сказала якось, коли принесла їй печені фаршировані баклажани на тарілці, прикритій алюмінієвою формочкою. Як жертву.

Ту, схоже, розважила ця думка. Її голос поплив у повітрі, спершу тихий, делікатний, замшевий, потім усе впевненіший. Б. тоді подивилася на її відкрите декольте, швидкий погляд на тонку, злегка веснянкувату шкіру, маленькі зморшки між грудьми, тонесенька паперова межа, під якою тече якесь інше, вібруюче життя звуків у темних вологих лабіринтах тіла. А коли та прикрила очі й зникла під звуками, що пливли з її вуст, Б. здалося, що бачить її серце — велике, масивне; шмат м'яса, що відмірює час і такти. М'яз, повний сили, але й тендітний, наче оті впевнені скорочення, оте енергійне пульсування насправді виникало з тремтіння, з дрожі, з неустанних серцевих нападів, більше з умирання, ніж із життя. Вона мала враження, що розкрила усю таємницю, і коли та розплющить очі, Б. не зуміє приховати цього знання. Тому вона воліла би не знати правди, воліла би відвернути від тієї голову, подивитися на щось гладке, просте, найкраще щось штучне — поверхня столу, вимірювана, ритмічна конкретність калорифера. Відкриття, що це співає тіло, що співають м'язи, нап'яті, тремтливі шматки тіла, розміщені в одвічному порядку тілесних глибин, відповідно влаштована гортань, генетично спроектовані простори, м'ясисті свистки. Серце — соромливий, інтимний зліпок матерії, який нагнітає кров. Нутрощі тіла, магічний оксамит таємниці, повне неспокою уявляння дотику, торкання кінчиком пальця того, що є недоторканним — пружних артерій, повних життя непокірних хрящиків, рухомих закамарків, усвідомлення тендітного чуда. І невідомо чому очевидний факт існування серця тієї, факт безумовної тілесности був одночасно зворушливим і нестерпним. Уявляння кожного можливого болю, який міг би порушити працю цього метронома під веснянкуватою шкірою, викликало у Б. страждання. Її очі наповнилися сльозами, і, моргаючи, вона намагалася приховати їх. Вона боронитиме це серце, сховає його від інших, закопає в саду на околицях міста, щоби ніколи ніщо не могло його торкнутися. Стане його хоронителькою. Так вона хаотично думала, знаючи, що маячить. Це вина музики. Як могла би жити людина без серця?

Та закінчувала, легко похилившись уперед, не приховуючи зусиль. Насупила брови, тоді як з її вуст пливли тихі єдвабні звуки. Піднесла долоню до вуст, наче хотіла додати звукам остаточної досконалої викінчености. Мелодія непомітно злилася з тишею. Та знерухоміла, розплющила очі й широко усміхнулася. Потім помила тарілку від баклажанів і віддала їй біля дверей.

Замість у кіно, Б. витягала тепер чоловіка до опери. Обоє почувалися там загубленими. Вони бачили оту здалеку, але, незважаючи на це, та видавалася їй більшою у драпірованих сукнях, з густим макіяжем, який перетворював обличчя в сузір'я очей, брів і вуст, досконало незалежних плям, як у масці. Голос розкрадали чужі заслухані лиця людей. Він ставав газетою, яка промовляє до багатьох, а тому наче ні з ким і не говорить.

Після закінчення вони, як завжди, опинялися в турецькому барі, а потім машиною, через засинаючі квартали, добиралися додому. Б. знову прислухалася до ліфта.

Наступного дня вона згортала кут килима, щоби слухати. Підлога була кращою за оперу. Вона вже впізнавала слова: «Тeseo тіо ben! Ove sei? Ove sei tu?» або жалісне «Ah, di vederti, o caw, gia mi stringe il desio». Образ жінки, яка розпачає на березі моря. Часом їй здавалося, що поверхом нижче немає ніякої квартири. Що там лиш скелястий берег і кораблі, які потайки вислизають із затоки. Що світить сліпуче сонце і шум моря викликає нудоту. Але коли та відчиняла перед Б. двері, то верталася до звичної своєї подоби — поставної жінки у сірій бавовняній блузі. Розкидані на підлозі папери.

— Принесла тобі налисники зі шпинатом, — говорила Б., але в очах мала неприховане прохання: заспівай для мене. Покажи мені, як ти співаєш. Як це діється, що співаєш? Чому ти співаєш, а я — ні? Звідки береться твій голос? Чому я цього не можу, чому я мертва, а ти живеш?

Та їла і говорила про прем'єру «Аріадни». Що вже шиють їй костюм, що сніжнобіла туніка, перев'язана золотою стрічкою під грудьми. Що волосся високо заколоте, на грецький кшталт, усе в дрібненьких локонах, як у кам'яних богинь. Що мідні браслети. І Тесей, невдячний, тепер уже кидатиме її десятки, може, сотні разів. Його меч, вимазаний кров'ю Мінотавра, зганьблений лабіринт. А потім усе вертатиметься до вихідного пункту — будуть жити на яскраво освітленій сцені, наче втрачаючи раз за разом пам'ять, і те, що має статися, діється само, по колу, без зусиль і можливостей зміни. Що це буде чародійство — брати на себе усі утікання, покидання крадькома, втечі потайки, зникнення без слова. Що невдовзі Аріадна рушить у світ, у великі міста, на ще більші сцени, аби її щовечора покидав чоловік із закривавленим мечем.

— Ясно, що заспіваю.

Поставила касету з акомпанементом і з канапи над чашкою чаю почала арію, але потім, на форте, підвелася й, ходячи по кімнаті, піднесла руки, голос її завібрував, пронизуючи усе навкруг маленькими шпилечками. Прикрила очі, і тепер голос став матовим, наче перетворився у дотик і м'яким пензлем змітав з усіх предметів невидимий пил тиші. Б. бачила, як напиналися м'язи на шиї, як декольте (веснянкувата, тонка шкіра) зноситься і опадає, а дихання педантично керує голосом, і тоді Б. майже з розпачем усвідомила, що ніколи не збагне цього запаморочливого зв'язку шкіри, серця, м'язів і голосу. Що між одним і другим, між тілом і усім, що безтілесне, зяє величезна прірва. Діра в існуванні. Що то дві окремі реальності, які зустрічаються лиш у такі моменти, як цей. І ніколи вони не зможуть проникнути одна в одну, ані торкнутися, ані навіть отертися, бо не існує між ними ніякої схожости, натури їхні протилежні, вогонь і вода, матерія й антиматерія. І якщо хоч раз побачити таку безнадійну спробу зближення, усе тоді перетвориться в тугу, ніби все ж таки знаєш звідкись оту неможливу єдність. Вона відчувала, що та, відхилившись назад, співаючи із заплющеними очима, теж мусить страждати з цієї ж самої причини — маленька зморшка між бровами, паралельні пруги на шиї. Усе від усього відділене, кожна річ окремо, так само й вони дві. На двох кінцях світу.

Та закінчила, але не розплющила очей — стояла нерухомо на тлі кухні, наче заскочена тишею, яку вона ж і сотворила, і тоді Б. підійшла до неї мало не навшпиньках і поклала голову на її веснянкуваті груди, чуючи ще під шкірою, як звук завмирає, розпадається на маленькі подихи, снується ще в тілі тієї, парує. Відчула запах: теплий, безпечний, лагідний запах жіночої шкіри. Та не ворухнулася, а потім, вагаючись, торкнулася її обличчя й легенько гладила.

І все. Потім Б. бачила Аріадну на прем'єрі, скупану в світлі, нереальну. І ще в газетах, бо це був величезний успіх. І початок великого «tournee». У квартирі внизу запанувала тиша.

Після її виїзду осінь ніяк не могла скінчитися. Весь час висіло над містом тепле повітря, тому листя жовкло поволі, опираючись падінню. Щодня з'являлося сонце, хоча все слабше, наче дивувалося цій аномалії, сонне. Може, це буде той єдиний рік в історії — але усе ж згідно законів імовірности, — що зима цього разу не прийде, постоїть лиш на межі світанків, за обрієм дня, і на відчіпного приморозить кілька разів вершечки трав. Усе буде відтерміноване, непевне, чи вже сталося, чи щойно прийде на нього черга.