Гра на багатьох барабанчиках

Гліцинія

Знизу я чула кожен їх крок. Відколи вона вийшла заміж, я саме цим і займалася — підслуховувала, вистежувала їхні доріжки, підраховувала кроки й будувала з них хитрі конструкції образів. З кухні в кімнату, потім у лазничку, знову в кухню, знову в кімнату, спальня, рип великого ліжка, ще від моєї матері, а її бабусі, завширшки два метри, зі все ще пружним матрацом. Звичайно, я пізнавала її кроки (вони були швидшими й легшими) і його (часом човгав ногами, наче купила йому завеликі капці). Кроки розходилися й сходилися, зустрічалися й миналися. Я навіть зачиняла вікна, щоби краще їх чути, мені бо заважав навіть далекий передзвін трамваїв — тут недалеко було депо. Живемо ми на околиці у старому порядному районі котеджів, серед довоєнних будинків, оточених рослинами, як і оцей. Холодна сходова клітка, перший поверх, другий поверх. Я на першому, другий віддала їм.

Біля вхідних сходів росте величезна гліцинія, рослина гарна, але й розгнуздана. Розквітає щоліта, а видовжені грона її квітів звисають, як соски. Кожен пагін виростає щороку на метр, тому треба пам'ятати, щоби влітку не залишати відчиненими вікна й двері на балкон — пагони пхаються в дім, шукають більших дірок у неспокійній структурі фіранок, і маю таке враження, що вони хочуть добратися до меблів, всістися на стільцях за столом… Ах, я подала би цій рослині чай у своїх найкращих чашках, почастувала би масними турецькими тістечками.

До чаю, однак, я сідала сама, переводила погляд на стелю і там, по їх кроках, відтворювала усе їхнє життя. Нуднувате, одноманітне. Моя донька не вміла створити для нього якихось розваг. Коли там довго панувала тиша, коли не було ніякого руху, це означало, що дивляться телевізор — сиділи на канапі. Його рука на її плечі, стегном до стегна, на столику склянка з пивом, поряд її апельсиновий сік, розгорнута газета з телепрограмою. Вона, мабуть, підпилювала нігті (вона завжди була схибнута на своїх нігтях), а він читав. Тиша в кухні — отже, вони їдять. Щонайбільше шургання стільця, коли хтось із них підведеться по сіль. Шум води в лазничці — хтось із них купається. Я навчилася розпізнавати, хто саме — вона купалася швидше, він же стояв під душем значно довше, ніж видавалося потрібним. Що він міг там робити, тендітний і розчинний під струменем гарячої води, як гладеньке мило? Тер спину? Мив волосся? Нерухомо медитував над доріжками крапель води по голому тілу? Потім тиша, шум води стихав, мабуть, стояв перед дзеркалом і голився. Я навчилася докладно це бачити — намазував своє гарне обличчя кремом, а потім старанно знімав його бритвою, поки не з'являлася шкіра, гладенька й свіжа. З рушником на стегнах, босий, з крапельками води на спині він був відсвіжний. Тоді я уявляла собі, що на мить притуляюся до нього ззаду і що я безтілесна, що я його відчуваю, а він мене — ні. Він невинний, а я сягаю до його стегон. Але потім, після його гоління, завжди приходила вона, чуло натирала його кремом, тоді мусила провокувати його, засовувала руку під рушник, і тоді кроки вели до спальні й непомітно переходили у лагідне харчання старих пружин. Урешті-решт, вони були подружжям. Це нормально, казала я собі. Виходила в сад. Натягала ґумові рукавички й полола грядки. Робила пальцем дірки в землі й плювала в них. Обмацувала товсті жиласті корені далій. Мені паморочилося в голові, коли я надто швидко випростовувалась.

Моя донька — гарна темноволоса жінка, яка має в собі щось східне, немов уже через сам вигляд пахне мускусом. Довге, пряме, зовсім чорне волосся, орієнтальні очі (від батька). Моїй доньці двадцять шість років, але я знаю, що це лиш ілюзія. Насправді вона молодша — я була свідком, як вона затрималася у дозріванні, коли їй було сімнадцять, якоїсь ночі, якогось дня вона досягла піку і далі вже котилася в майбутнє по якомусь плато, як на ковзанах. І їй усе ще тих самих сімнадцять років, і помре вона сімнадцятирічною дівчиною.

Як тільки вона довідалася, що вагітна, то приходила до мене вниз, із відкритим за сьогоднішньою модою животом, надувала губи, ставала в характерній позі вагітної жінки і, вперши руки в боки, казала: «Мені недобре». Я робила їй чай або запарювала ромашку. Ще вона казала: «Олег так непокоїться про мене, він так любить мене». Однак, мала викидень. Він відвіз її до лікарні, повернувся, висів на телефоні, потім дзвенів пляшками на сходах і увечері пив пиво, дивлячись телевізор. Я принесла йому вечерю, пальцем розмішала йому чай, а потім облизала той палець. Вкладала його спати на канапі. Він дивився на мене знизу, здалеку. Я лиш розпустила йому шкіряний пасок; він пробелькотів «дякую» і заснув. Тієї ночі я сваволила у їхній квартирі. Розглядала гарненько складену в шафі білизну, косметику в лазничці, смуги від пальців на дзеркалі, поодинокі волосини у ванні, купки брудного одягу у кошику з лози, чорний шкіряний гаманець, який м'яко допасувався до його сідниць.

Моє тіло заважало мені, моє тіло мучило мене, бо найохочіше я лягла би поруч із ним безтілесно. Це тіло набухало, коли ми миналися на сходах. Він говорив зі мною з надто близької відстані, надто небезпечної, бо повної запахів. Комбінезон, витканий із запашного повітря, тріщав, наче відкривали замок-блискавку, а навкруг розігрувались усі можливі жести — як невинні, повні втішання поплескування по спині, так і його долоня між моїми ногами. Я казала йому, щоби зачиняв на ніч вікна від гліцинії, щоби регулярно витягав усе з поштової скриньки, щоби це, щоби те.

Я жадала його від того самого часу, як побачила. Чи це погано? Адже доньки є частинами своїх матерів, як і матері частинами доньок — і нічого дивного, що жадання розливається в них обох, як ріка під час повені, що заповнює весь можливий розташований нижче простір. Я вже маю свої роки й знаю, що не можна опиратися прагненню — треба бути чутливим меліоратором — дозволити йому плинути, дати нести себе, бо його не можна ані виповнити, ані затримати. Хто думає інакше, той обманює себе. Він думав інакше.

Але спершу вона повернулася, і в моїй кухні ми відтанцювали отой сумний танець — ми колихалися в обіймах, переступали в монотонному балеті з ноги на ногу по всій кухні, від вікна до дверей, знову одна особа, як до несправедливого поділу. Гладили одна одну по волоссі, занурені у свої запахи, в мої комірці та її каптури. Я відчувала її груди і опустілий живіт. Але коли він з'явився в дверях, ми відступили одна від одної, засоромлені, і він забрав її, а потім я знову чула нагорі їхні кроки.

Я вчила її викопувати корені багатолітника й одним рухом натягати постіль. Вночі він приходив до мене вниз і, мабуть, боявся мене, бо завжди відгонив пивом. Я обіймала його стегна ногами, наче була молодою дівчиною. Вранці чула його ранковий душ — ще довший, ще більш нерухомий, ніж до того.

Він, мабуть, думав по-своєму — що кожне жадання можна заспокоїти, кожне прагнення сповнити, кожен голод наситити, як і кожен чоловік.

Ми позачиняли вікна на зиму, і знову треба було обрізати пагони куща. Він ще стукав куксами в шиби у ритмі перших осінніх вітрів, але шансів не мав, приглядався до нас з підвіконня вже безлистий, безсилий. Над калориферами тремтіло повітря.

Чи вона, моя донька, знала? Якщо була частиною мене, як я була її частиною — то повинна була знати правду. Я часом чула, як вона будилася вночі й кричала: «Мамо!», але це зовсім не було кликання, я вже не мусила зриватися з ліжка й бігти до неї. Вона кричала «Мамо!» так само, як могла би кричати «Аааа!» чи «Ой!» Це він тулив її. Він казав: «Усе гаразд, спи, спи».

Зима розвивалася поволі, непоступливо затемнюючи світ. Журливі довгі ночі, короткі дні, розкришені у відголоси кроків нагорі. Вона не озивалася до мене, тож і я нічого не казала. Дивилася через вікно їй у шию, коли вона виходила з дому. Відчувала її погляд на шиї, коли я виходила з дому. Бачила, як вона ніби ненароком робила парасолькою дірки в землі, ідучи на зупинку, і плювала в них. Чула стрімке лопотіння при натяганні свіжої постелі.

Коли її не було, я багато разів частувала його кавою. Всипала у склянку дві ложечки цукру й мішала так довго, аж поки солоднеча зм'якшувала гіркоту. Він пив жадібно, не підводячи погляду, випивав усе до дна. Я завжди робила перший делікатний крок, ледь помітний, і зовсім не тому, що це я більше хотіла, а щоби увільнити його від почуття вини, щоб уможливити йому вигоду бути жертвою, розгрішити його ще до того, як гріх буде вчинено. Закидала йому ноги на стегна й стримувала оте його безмежне бажання тулитися. Я не хотіла, щоб він був слабким, хотіла, щоб був сильним.

Потім вона верталася і робила йому свою каву. Солодила двома ложечками цукру й мішала так довго, поки напій не ставав оксамитним.

Так це тривало до весни, коли незмінність добре виваженої конструкції стала нестерпною. Того самого дня в її і в мою каву друга ложечка не всипала цукру. Оскільки це сталося того самого дня, нам обом було ясно, що доньки є частинами своїх матерів, а матері — частинами своїх доньок. Іншого витлумачення не могло бути. Тому він умирав два рази. Два рази був неживий. Раз для неї, раз для мене.

Вона боса збігла сходами, і ми кинулися одна одній в обійми, плачучи й ридаючи. Колихалися з нею, на раз і два, втулившись одна в одну, в піжами й нічні сорочки. Вона лиш шептала: «Він помер, він помер». Я мовила: «Неживий, неживий».

Ми, однак, знали щось, чого він не знав ані тоді, коли ще жив, ані тепер, коли помер — що життя після смерти є таким самим видом сну, як життя до смерти. Що смерть насправді є облудою, і можна без клопотів грати далі. І почала це я, цілком відрухово, наче завжди знала цей важкий ритуал, а вона мене наслідувала. Вона швидко зрозуміла, про що йдеться, і тепер ми обидві шептали в стелю, щоби він вертався. Мене тоді здивувало, чому ми дивилися вгору, бо ж смерть не має ні верху, ні низу, ні над, ні під, не є лівою ані правою, зовнішньою чи внутрішньою. Тому я запропонувала, аби ми виправились, узяли до уваги загальні правила, звертаючись до смерти туди, де вона була, тобто всюди. Ми вже гатили кулаками в стіни й підлогу, кричали замість шепотіти. Я зосереджувалася, щоби наші слова взагалі до нього дійшли, щоби він зрозумів їхнє значення. До того ж, я була певна, що він, як і інші, гадав, що вмерти — це просто перестати існувати. «Олеже», повторювала я повільно й виразно, «Олеже, ситуація значно складніша». Як переконати когось, кого немає, щоби набрався відваги і знову почав бути? І вона, ота моя гарна донька з її східною красою, добре розуміла цю дивну, несподівано метафізичну проблему — що все можливе, що в наших головах пружаться, готові до зросту, кореневища реальности. Є лиш те, у що вірять, що воно є. І ніяких інших правил. І ми, як фурії, гатили кулаками в стіни дому, з криками й воланнями. Вона повторювала, як дитині, звертаючись до його розуму: «Перестань, прокинься, це страшна неправда, що ти помер, ти лиш подумай логічно». І я: «Олеже, благаю, подивися на це з іншого боку, зроби одне маленьке зусилля».

І він нарешті з’явився. Його контури були ще легко розмитими, наче він вискочив з екрана телевізора. Постать його тремтіла. Він був злий і дезорієнтований. Я побачила його перша — я ж уже маю свої роки. Вона — через хвилину. І я одразу торкнулася його, щоби він не забув про тіло, про своє жадання. Але все було гаразд. Контур стабілізувався, мерехтіння пропадало. Тоді, наче отримуючи свою нагороду, я поклала його на підлозі і міцно поцілувала в губи, а він палко віддав цей поцілунок. Його губи матеріалізувалися під моїми. Потім вона зробила наступний крок, і було вже ясно, що він живе.

Саме настав час відчиняти вікна й спокушати темним нутром будинку свіжі, делікатні пагони гліцинії.