Гра з вогнем

Вже від самих дверей я відчуваю специфічний запах старих книжок - пахощі сторінок, що розсипаються від старості. Решта антикварних крамниць, повз які я проходила цим брукованим провулком, мали ввімкнуті кондиціонери, а їхні двері були щільно зачинені, щоб не пускати спеку всередину. Але ці підперті клинцем двері відчинені навстіж, наче запрошують мене завітати досередини. Це мій останній вечір у Римі, мій останній шанс обрати сувенір на згадку про свою мандрівку. Я вже придбала шовкову краватку для Роба й сукню з екстравагантним мереживним комірцем для нашої трирічної донечки Лілі, але досі так і не знайшла нічого для себе. У вікні цієї антикварної крамнички я бачу саме те, що мені потрібно.

Поринаю в таку густу пітьму, що очам потрібен певний час, щоб звикнути до неї. Надворі стоїть страшенна задуха, але всередині на диво прохолодно, наче я опинилася у глибокій печері, куди не можуть проникнути ні спека, ні світло. Поволі з темряви вимальовуються обриси, і я роздивляюсь заставлені книжками полиці, старий димохід, а в кутку бачу середньовічні лицарські обладунки з тьмяного металу. На стінах

помічаю власника, що стоїть у алькові, і здригаюся, коли він звертається до мене італійською. Я повертаюсь і бачу карлика із бровами, схожими на гусениці снігохода.

-Вибачте, - відповідаю я, - Non parlo Italiano1.

-Violino?2 - Він указує на футляр скрипки, що висить у мене за спиною. Це занадто дорогий інструмент, щоб залишати його в готельному номері, тож я завжди тримаю його при собі під час подорожей.

-Musicista?3 - питає карлик і грає на повітряній скрипці, його права рука ходить вперед і назад, тримаючи уявний смичок.

-Так, я музикантка. З Америки. Я грала сьогодні вранці на фестивалі. - Хоча він ввічливо киває, не думаю, що карлик мене справді розуміє. Я вказую на річ, яку помітила на вітрині. - Чи можу я подивитися ту книгу? Libro. Musica*.

Він тягнеться до вітрини за книжкою з нотами та протягує її мені. Я розумію, наскільки вона стара, з того, що краї сторінок потріскалися від дотиків. Видання італійське, а на обкладинці виведено слово «Gypsy»4 та зображено кудлатого чоловіка, що грає на скрипці. Я відкриваю першу п’єсу, яка написана в мінорному ключі. Композиція мені невідома - сумна мелодія. Мені аж свербить зіграти її просто зараз. Так, це саме те, на що я завжди полюю, - стародавня музика, забута, але варта того, щоб відкрити її заново.

Я гортаю сторінки, передивляюсь інші п’єси, аж раптом якийсь аркуш випадає з книжки й неквапом опускається на підлогу. Це не частина книги - це старовинний папір із друкованим станом, на якому від руки олівцем написані ноти. Назва композиції виведена елегантними буквами із завитками.

Incendio5, композитор Л. Тодеско.

Читаючи ноти, чую музику в голові й уже за кілька тактів розумію, що це прекрасний вальс. Він починається з простої мелодії в мі мінорі. Але із шістнадцятого такту музика стає складнішою. Із шістдесятого такту ноти вже нашаровуються одна на одну, й це викликає несподіваний дисонанс. Я перегортаю манускрипт: на іншому боці між кожним тактом втиснуті позначки олівцем. Блискавично-швидкі струнні арпеджіо перетворюють мелодію на шалений вихор нот, від яких волосся на руках раптово стає дибки.

Мені просто необхідно мати ці ноти!

- Cuando costa?6 - питаю я. - Цей аркуш разом з книжкою? Власник дивиться на мене з лукавим блиском в очах.

-Cento7.

Він витягує ручку й пише цифри на своїй долоні.

-Сто євро! Ви, певно, жартуєте?

-В vecchio8. Стародавня.

- Не настільки ж стародавня.

Він знизує плечима, немовби кажучи, що я можу купити або піти ні з чим. Він вже помітив жадання в моїх очах; він знає, що може запросити надмірну ціну за цю крихку збірку

ромських мелодій, і я все одно її придбаю. Музика - це моя єдина пристрасть. Мене не цікавлять коштовності чи дизайнерський одяг і взуття. Єдиний аксесуар, який я по-справжньому ціную, - це столітня скрипка, що зараз висить у мене за спиною.

Він віддає мені чек за покупку, і я виходжу в нудотну, як сироп, післяобідню спеку. Як дивно, що всередині було так холодно. Я повертаюся оглянути будівлю, але не бачу жодного кондиціонера - лише зачинені вікна й однакові ґаргульї, що сидять зверху фронтону. Промінчик сонця стрибає на мене, відбившись від мідного дверного молоточка у вигляді голови Медузи. Тепер двері зачинені, але крізь тьмяне вікно я бачу, що власник дивиться на мене, а потім зникає з очей, розчинившись у пітьмі.