Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

ГРУДЕНЬ 1943 РОКУ

Коли не бачиш, куди їдеш, коли не знаєш пункту остаточного призначення, кожна година здається цілою вічністю.

Настала ніч і, коли опустилася пітьма, Лоренцо більше не міг сказати, в якому напрямку рухається їхній потяг. Він уявляв поля та ферми за вікном, маленькі села, де в хатках горіло світло, а родини збиралися на вечерю за столом. Чи вони чули цей бридкий стукіт потяга, що проїздив повз? Чи завмирали вони, зупинивши виделку на половині шляху до рота, щоб подумати про людей у цьому потягу? Чи просто продовжували їсти, бо їх не обходило те, що діялося за їхніми стінами, тому що вони все одно не могли нічим зарадити? Цей потяг, як і решта перед ним, поїде собі далі, а вони різатимуть хліб і питимуть вино, їхнє життя триватиме. Поки ми проїжджаємо повз, наче нічні привиди.

Його рука заклякла, але Лоренцо не хотів ворушитися, бо Пія заснула, поклавши голову йому на плече. Вона не милася кілька днів, і її довге волосся стало жирним і злипалося. А як вона пишалася своїм волоссям! Як вона любила відкидати його за плечі, коли якийсь охайний хлопчина проходив повз! Який хлопець подивиться на Пію тепер, коли її

волосся висить, наче тьмяні мотузки, а обличчя худе й зблідле? Її довгі вії відкидають тіні, що схожі на синці під очима. Він уявив, як вона працюватиме в трудовому таборі, тремтітиме від холоду й ставатиме дедалі худішою та слабшою. Лоренцо поцілував її маківку й, замість звичайного аромату трояндових парфумів, відчув запах поту й брудного волосся. Він подумав, що люди так швидко можуть стати жалюгідними. Всього лише кілька днів без їжі, ліжка й ванни - і запал віцухає в нас усіх, навіть в Марко, який теж впав у розпач.

Потяг раптово смикнувся та зупинився. Крізь забиті вікна долинуло жовте сяйво ліхтарів на платформі.

Пія прокинулася та поглянула на нього заспаними очима.

-Ми приїхали? Це Фоссолі?

-Я не знаю, люба.

-Я так зголодніла! Чому вони нас не годують? Це неправильно - везти нас так далеко без їжі!

Двері вагону зі скрипом відчинились і грубий голос крикнув: -Alle runter! Alle runter!³⁰

— Що вони кажуть? — Страх наростав у голосі Пії. - Я не розумію, що вони від нас хочуть.

— Вони наказують нам виходити з вагона, - сказав Марко.

—Тоді ми мусимо робити те, що вони кажуть. - Лоренцо взяв свою скрипку й звернувся до Пії: - Не відходь від мене, маленька. Тримай мене за руку.

- Мама! - закричала в паніці Пія. - Папа!

— Все буде добре. Я в цьому переконаний, - сказав Бруно. — Просто не привертай до себе уваги й ні на кого не дивися. Ми просто мусимо пройти через це.

їхній батько спромігся на слабку посмішку.

-А ще ми мусимо триматися разом. Це найважливіше. Тримаймося разом!

Пія не підіймала голову й тримала Лоренцо за руку, коли вони зійшли з потяга після матері, батька та Марко. Надворі було так холодно, що пара виривалася з ротів при диханні й закручувалась у повітрі. Так багато прожекторів було спрямовано на залізничну платформу, що світло було наче вдень, а затримані мружилися, засліплені яскравим сяйвом, і збивались у купки, аби бодай якось зігрітися. Затиснуті з усіх боків натовпом, Лоренцо із сестрою були як два плавці, що загубилися в океані переляканих душ. Позаду них так голосно репетувало немовля, що неможливо було розібрати накази, які вигукували з іншого боку платформи. Лише коли охоронець підійшов і став розштовхувати людей у різні боки, хлопець зрозумів, що їм треба вишикуватися для перевірки. Коли їх поставили в шеренгу, Пія продовжувала стискати його руку, наче боялася, що їх можуть розлучити. Лоренцо поглянув на Марко, який стояв праворуч від нього, але його брат дивився просто перед собою, піднявши підборіддя та розправивши плечі, наче зухвало демонстрував охоронцям, що вони не зможуть його залякати.

Коли солдати підійшли ближче, крокуючи вздовж строю ув’язнених, Лоренцо опустив очі й розглядав платформу, аж раптом побачив пару начищених чобіт, які зупинилися просто навпроти нього.

-Ти! - пролунав голос.

Лоренцо повільно підвів погляд і побачив офіцера СС, який роздивлявся його. Офіцер поставив питання німецькою. Лоренцо не розумів його й збентежено захитав головою.

Тоді офіцер показав на скрипку, яку тримав хлопець, і запитав ще раз.

До них підійшов італійський охоронець, щоб допомогти з перекладом.

- Він хоче знати, чи це твій інструмент.

Наляканий, що вони хочуть конфіскувати «Чарівницю», Лоренцо міцніше стиснув футляр.

-Так, це моя скрипка.

-Ти граєш на ній?

Лоренцо важко ковтнув.

-Так.

-Яку музику ти граєш?

- Будь-яку. Яку захочете.

Італійський охоронець подивився на німецького офіцера, який грубо кивнув головою.

-Ти підеш з нами, - сказав італієць.

- Моя родина теж?

- Ні. Тільки ти.

-Але я мушу залишатись зі своєю родиною.

— Вони нам не потрібні. — Він махнув двом солдатам, які підійшли й схопили Лоренцо за руки.

-Ні! Ні!

-Лоренцо! - закричала Пія, коли його вирвали з її руки. — Не забирайте його! Будь ласка, не забирайте його!

Він викручувався, намагаючись поглянути на неї востаннє. Він побачив, як Пія намагалася вирватися, але Марко тримав її. Він побачив батьків, які у відчаї притиснулись одне до одного. Потім його потягнули сходами й повели геть від платформи. Все ще засліплений сяйвом прожекторів, Лоренцо не бачив, куди вони йдуть, але чув крики Пїї, яка вигукувала його ім'я.

-Моя родина! Будь ласка, дозвольте мені залишитися з моєю родиною!

Один із солдатів фиркнув:

-Тобі не сподобається там, куди вони йдуть.

- Куди вони йдуть?

-Можу лише сказати, що тобі поталанило, бовдур.

Крики Пії зникли позаду, коли Лоренцо повели розбитою коліями дорогою. Подалі від ліхтарів, він уже міг роздивитись високі стіни попереду. На тлі нічного неба, наче кам’яні велетні, вимальовувалися загрозливі вежі, й він відчув на собі погляди охоронців, коли проходив крізь браму. Двором вони підійшли до низької будівлі, й один з його конвоїрів тричі гучно постукав у двері.

Голос ізсередини наказав їм увійти.

Лоренцо штовхнули в спину, він перечепився через поріг і мало не випустив «Чарівницю», коли влетів до приміщення. Розтягнувшись на підлозі, він відчув запах сигаретного диму й дерева. Потім почув, як за ним захлопнулися двері.

- Бовдури! - буркнув голос італійською. Образу було адресовано солдатам, а не Лоренцо. - Ви бачите, що він несе скрипку, чи ні? З вас здеруть шкуру, якщо вона поламається!

Лоренцо повільно здійнявся на ноги, але він був надто наляканий, щоб роздивлятись того, кому належав голос. Він бачив подерту дерев’яну підлогу, стіл зі стільцями, попільничку, наповнену недопалками.

-Хто тут у нас? Дивись на мене.

Коли Лоренцо нарешті поглянув на чоловіка, він раптом відчув, що вже не може відвести погляд. Він бачив блискучі блакитні очі, які різко контрастували з вугільно-чорним волоссям чоловіка. В його погляді відчувалась така потужна

енергія, що Лоренцо стояв, немов прикутий до місця. Ця людина випромінювала силу, а на її уніформі були такі знаки розрізнення, від яких кров застигала у венах. Це був полковник італійських СС.

Один із солдатів сказав:

- Цей чоловік стверджує, що він музикант.

-А скрипка? - Полковник перевів погляд на футляр. -Вона у доброму стані? На ній можна грати?

Його очі знову повернулися до Лоренцо.

—Чого мовчиш?

Лоренцо зробив тремтячий вдих.

-Так, синьйоре.

- Відкривай, - полковник указав на стіл, - зараз подивимось.

Лоренцо поклав футляр на стіл. Його руки тремтіли й не слухались, але він відімкнув застібки й відкрив кришку. Всередині «Чарівниця» зблискувала, наче полірований бурштин. Скарб, що покоївся у чорному вельветі.

Полковник замурчав від задоволення.

-Звідки в тебе цей інструмент?

- Він належав моєму дідусеві. А перед тим - його дідусеві.

-Ти кажеш, що ти музикант?

-Так.

-Доведи це. Хочу послухати, як ти граєш.

Руки Лоренцо заклякли від холоду й страху. Він кілька разів стиснув кулаки, щоб закачати теплу кров до пальців, перш ніж дістати «Чарівницю» з її оксамитової колиски. Незважаючи на довгу поїздку потягом і холодну платформу, вона все ще була настроєна.

- Що ви хочете, щоб я зіграв, синьйоре?

- Що завгодно. Просто доведи мені, що ти вмієш грати.

Лоренцо розгубився. Що зіграти? Нерішучість паралізувала його. Тремтячи, він підніс смичок до струн і тримав його там, чекаючи, поки заспокояться руки. Спливали секунди. Полковник чекав. Коли смичок, нарешті, почав рухатись, він робив те, що йому заманеться, наче «Чарівниця» більше не бажала чекати, доки хлопець визначиться з вибором. Кілька тихих нот, кілька нерішучих рухів смичком - і непевні звуки раптом вибухнули повноцінною піснею. Вона наповнила кожний темний закуток кімнати. Вона змусила повітря підспівувати, а сигаретний дим - танцювати з тінями. Лоренцо не потребував нот, щоб грати цю п’єсу знову й знову, вона навіки закарбувалася в його пам’яті та його серці.

Це була та сама мелодія, яку вони з Лаурою виконували на сцені Ка-Фоскарі, дует, що завжди нагадуватиме Лоренцо про найщасливіші моменти його життя. Коли він грав, то відчував її дух поруч із собою; пригадував чорну сатинову сукню, яку вона вдягнула на виступ того вечора; як вигиналися її плечі, коли вона обіймала свою віолончель. Як відкидала волосся, відкриваючи його очам свою чарівну шию. Він грав так, наче вона сиділа поруч із ним. Він заплющив очі, й раптом зникло все, що було навкруги, окрім Лаури. Лоренцо забув, де він, забув про свою втому, про голод і про страх. Лаура була його силою, еліксиром, який вдихав життя в його закляклі пальці. Кожна нота, яку він грав, була покликом його серця до її серця крізь час і крізь численні кілометри, які розділяли їх. Тіло хлопця розгойдувалося в такт з музикою, а піт стікав чолом. Кімната, яка спершу здавалася такою холодною, тепер була, наче піч, а він згорав у ній, поглинений полум’ям, що гучно виривалося з його струн. Ти слухаєш, моя люба? Ти чуєш, як я співаю для тебе?

Зігравши фінальну ноту, він відвів смичок. Коли вона розчинилась у повітрі, холод кімнати знов охопив його кінцівки. Втомлений Лоренцо опустив смичок, а заразом голову й плечі.

Довгий час усі мовчали.

Потім полковник промовив:

- Мені невідома ця п’єса. Хто композитор?

-Я, - тихо відповів Лоренцо.

- Справді? Ти написав цю композицію?

Лоренцо слабко кивнув.

- Це дует для скрипки й віолончелі.

-Ти можеш писати музику для ансамблів?

- Коли до мене приходить натхнення.

- Розумію. Розумію. - Полковник обійшов навколо нього, наче хотів роздивитися хлопця з усіх кутів. Потім різко повернувся до своїх солдатів: - Залиште нас.

- Чи варто нам почекати за дверима? Ніколи не знаєш, коли він може...

-Що, ви гадаєте, я не впораюся з одним жалюгідним ув’язненим? Так, чекайте за дверима, якщо хочете, але залиште нас.

Полковник з кам’яним обличчям мовчки чекав, коли солдати вийдуть з кімнати. Лише коли двері зачинились за ними, він знову поглянув на Лоренцо.

-Сідай, - наказав він.

Лоренцо поклав свою скрипку назад до футляра й важко опустився на стілець. Він був настільки виснажений виступом, що ноги більше не тримали його.

Полковник взяв «Чарівницю» та підніс її до світла, захоплений теплим блиском її старої поверхні.

- Цей інструмент був би загублений в руках менш вправного скрипаля. Але у твоїх руках він оживає.

Він підніс скрипку до вуха й постукав по задній деці, слухаючи, як резонує дерево. Потім поклав «Чарівницю» назад до футляра й помітив збірку ромських мелодій, засунуту під кришку. Полковник витягнув книжку й насупився, гортаючи сторінки.

Серце Лоренцо опустилося в п’яти. Якби це була збірка якогось шанованого композитора на кшталт Моцарта, Баха чи Шуберта, він би так не переймався, але це були пісні ромів, музика недоторканних. Він поглянув на полковника, який поклав книжку на місце.

- Вона з бібліотеки мого дідуся, - швидко пояснив Лоренцо, - він викладач музики в Ка-Фоскарі. Це його робота -збирати різні жанри...

- Я не з тих, хто засуджує через музику, — сказав полковник, і серце Лоренцо повернулось на місце. - Я не такий, як ті бандити-чорносорочечники, які спалюють книжки й розбивають інструменти. Ні, я ціную музику, будь-яку музику. Навіть серед усієї цієї мерзенності ми не повинні забувати ціну мистецтва, чи ти не згоден?

Стиснувши губи, полковник якусь мить роздивлявся Лоренцо. Потім він пішов до серванта й повернувся з мізерними залишками своєї вечері, які поставив перед Лоренцо.

- Митці потребують підживлення для того, щоб творити, їж, - наказав полковник.

Лоренцо опустив очі на кірку хліба й застиглу підливу, вкриту шаром жиру. М’яса не лишилося, тільки кілька шматочків моркви й цибулі, але для зголоднілої людини це був справжній бенкет. Проте Лоренцо не торкнувся їжі. Він уявив

схудле обличчя сестри. Він подумав про матір, яка була такою слабкою, що ледве трималася на ногах.

- Моя родина не їла цілий день, - сказав він. - Ніхто у потягу не їв. Чи не могли б ви дати їм...

-Ти хочеш їсти чи ні? - засміявся полковник. - Бо якщо ні, я згодую це собакам.

Лоренцо взяв хліб і тримав його якусь мить, почуваючись винним, але він був надто голодним, щоб відмовитись. Він зішкріб ним підливу, підхопивши слизьку плівку жиру, та запхав його до рота зі стогоном задоволення від вибуху смаків на язику. Ніжний жир яловичини. Солодка морква. Кисла хрумка скоринка. Він зібрав нею докупи залишки підливи, а коли хліба більше не стало, пальцем підібрав останню смужку жиру та врешті облизав тарілку.

Полковник сидів на стільці навпроти нього, палив цигарку й спостерігав за хлопцем з таким виразом обличчя, яке поєднувало в собі веселість і нудьгу.

-Я заберу її, перш ніж ти почав гризти порцеляну, - сказав він і відніс тарілку назад до серванта. - Можу організувати більше.

- Будь ласка, моя родина теж голодна.

-Ти нічим не можеш зарадити.

-Але ви можете. - Лоренцо наважився подивитись полковнику в очі. - Моїй сестрі лише чотирнадцять. ЇЇ звуть Пія, і вона не зробила нічого поганого. У неї добра душа, чиста душа й вона заслуговує на жипя. Моя мати теж. Вона погано почувається, але тяжко працюватиме. Вони всі працюватимуть.

-Я нічого не можу для них зробити. Можу лише порадити тобі більше про них не думати.

-Більше не думати про них? Це ж моя родина! Немож-ливо не...

- Це не просто можливо, це - необхідно тобі, щоб вижити. Скажи мені. Ти виживеш?

Лоренцо зазирнув у криштально-блакитні очі й тієї ж миті зрозумів, що ця людина точно виживе. Кинь її в океан чи віддай скаженому натовпу, але вона в будь-який спосіб знайде шлях до спасіння. Тепер полковник закликав Лоренцо зробити те саме, відкинути весь тягар, який здатен потягти його під хвилі.

-Я хочу бути з ними, - сказав Лоренцо, - не розлучайте нас. Якщо моя родина триматиметься разом, я впевнений, ми працюватимемо тут ще тяжче. Від нас буде більше користі.

- Куди, власне, ти гадаєш, потрапив?

- Нам сказали, що ми їдемо до Фоссолі.

Полковник пробуркотів:

-Ти не у Фоссолі. Ти у Сан-Сабба³¹. Це просто транзитний табір. Більшість депортованих звідси надсилають до інших місць, якщо вони не відповідають особливим вимогам. Як ти.

-Я мушу повернутись до потяга, поки він не пішов.

- Повір мені, тобі не варто повертатись до потяга.

- Куди вони їдуть? Будь ласка, скажіть мені, куди вони ідуть?

Полковник зробив глибоку затяжку й видихнув. Дивлячись на Лоренцо крізь хмару диму, він сказав:

-Потяг прямує на північ. До Польщі.

Полковник підсунув до Лоренцо келих вина. Наповнив келих для себе й зробив ковток, згадавши, що з іншого боку столу сидить ув’язнений.

-Ти - один з небагатьох, кому пощастило. Ти маєш бути вдячним за те, що залишаєшся тут, у Сан-Сабба.

- Моя родина. Куди саме їх везуть у Польщі?

- Це не має значення.

-Для мене - має.

Полковник знизав плечима й запалив іншу цигарку.

-До якого б табору в Польщі їх не привезли, там буде холодно. Холодніше, ніж ти уявляєш. Це єдине, що я можу гарантувати.

—Моя сестра має лише тонкий плащ. І вона квола, вона не зможе виконувати тяжку роботу. Якби її поставили на жіночу роботу - шити уніформу або чистити горщики - вона б упоралася з нею. Чи можливо це влаштувати?

-Ти взагалі нічого не розумієш, так? Що означає для єврея відправка до Польщі? Доля, якої ти зможеш уникнути, якщо працюватимеш зі мною.

-Моя сестра...

- Забудь про свою кляту сестру!

Лоренцо був вражений ревінням полковника. Відчайдушно намагаючись врятувати Пію, він геть забув про власне небезпечне становище. Цей чоловік міг наказати стратити його на місці й, судячи з розлюченого погляду, він саме обмірковував цей варіант. Секунди збігали, коли Лоренцо, знаходячись за крок від загибелі, готувався до влучання кулі в голову.

Полковник відкинувся на спинку стільця та зробив черговий ковток вина.

-Знай: якщо співпрацюватимеш, отримаєш шанс на порятунок. Але лише якщо співпрацюватимеш.

Лоренцо важко ковтнув. Його горло все ще було сухе від страху.

- Що я мушу робити?

- Грати музику, більш нічого. Як ти щойно грав для мене. -Світло лампи залишало зловісні тіні на обличчі полковника, а його очі холодно блиснули, наче були зроблені з льоду. Що за людиною він був? Зрозуміло, що опортуніст, але це не вказувало ні на хороші, ні на погані риси. Що за серце билося під цією відпрасованою уніформою?

-Для кого я гратиму? - запитав Лоренцо.

-Ти гратимеш на всіх заходах, де командування захоче чути музику. Тепер, коли Рісієра-ді-Сан-Сабба розширяється, таких заходів побільшає. Минулого тижня з Берліна приїхало шість офіцерів. Наступного місяця герр Ламберт приїде особисто наглядати за новим будівництвом. Будуть прийоми, вечері. Потрібно буде розважати гостей.

-То ви хочете, щоб я грав для німецьких офіцерів? - запитав Лоренцо, не в змозі приховати нотки огиди у своєму голосі.

-А ти б хотів, щоб тебе вивели надвір і розстріляли? Бо таку забаганку я точно зможу задовольнити.

Лоренцо важко ковтнув.

-Ні, синьйоре.

-Тоді ти гратимеш знову й знову, коли б не наказав комендант Оберхаузер. Я маю завдання виявляти музикантів, які мають достатній талант, щоб грати в оркестрі. На даний момент ти вже третій обраний. Отже, разом з тобою ми маємо двох скрипалів і віолончеліста, а це вже початок. Кожний потяг

привозить нових кандидатів. Можливо, в наступній групі ув’язнених я знайду кларнетиста чи горніста. Ми вже зібрали достатньо інструментів, щоб забезпечити цілий оркестр.

Насправді він мав на увазі конфіскували в численних бідолах, у яких просто відбирали їхнє майно. Чи очікувала така ж доля на «Чарівницю» - бути відібраною, як безліч інших безіменних скрипок, і загубитися в кімнаті зберігання осиротілих інструментів? Лоренцо поглянув на свою скрипку з таким острахом, з яким будь-яка мати дивилася б на власну дитину, якщо б її хотіли вирвати з її рук.

-Твій інструмент справді шикарний! - промовив полковник, видихаючи хмару тютюнового диму. - Він набагато кращий, ніж будь-яка скрипка з нашої колекції.

-Будь ласка! Вона належала моєму дідусеві.

-Ти гадаєш, я б відібрав її в тебе? Звісно ж, на ній гратимеш саме ти, бо ти краще за всіх знаєш її. - Полковник нахилився вперед, його обличчя протиснулось крізь димову завісу, щоб уп’ятися в Лоренцо пронизливим поглядом. -Я митець, як і ти. Я знаю, що означає жити серед тих, хто не цінує музику чи літературу. Цей світ збожеволів, а війна привела до влади варварів. Ми мусимо миритися із цим і адаптуватися до нового порядку речей.

Він говорить про адаптацію, коли я просто намагаюся вижити.

Але полковник пропонував йому невеличкий промінець надії на те, що збереження життя саме по собі відкриє певні можливості. Цей чоловік також був італійцем; можливо, він ставитиметься більш поблажливо до своїх співвітчизників. Можливо, він вступив до лав СС просто, щоб приєднатися до сильної сторони; тому що був не ідейним нацистом,

а звичайним прагматиком. Щоб врятуватися, потрібно переходити на бік переможця.

Полковник піднявся і узяв стос паперів зі свого столу. Він поклав кілька аркушів з порожнім нотним станом перед Лоренцо.

-Ти будеш аранжувати музику для нашого ансамблю. Оскільки ти, здається, знаєшся на партитурах.

-Яку музику ви хочете, щоб ми грали?

-Заради бога, жодних ромських мелодій! Інакше комендант тебе застрелить, а мене відправить на фронт. Ні, вони віддають перевагу своїм старим знайомим. Моцарту, Баху тощо. Я маю ноти для фортепіано, на які ти можеш спиратися. Тобі потрібно буде розписати партії для всіх музикантів, яких ми зможемо зібрати.

- Ви сказали, що ми маємо дві скрипки й віолончель. Це ж ніякий не оркестр.

-То нехай твоя друга скрипка грає вдвічі більше нот! Зараз тобі доведеться працювати з тим, що ми маємо. - Полковник кинув йому олівець. - Доведи, що ти цього вартий.

Лоренцо опустив погляд на нотний папір, на якому порожній стан очікував на заповнення нотами. Тут принаймні було щось знайоме, щось таке, на чому він знався. Музика стане його якорем. Тим, що триматиме його. У цьому божевільному світі це була єдина річ, яка може допомогти йому зберегти розум.

- Під час перебування тут, у Сан-Саббі, ти можеш стати свідком багатьох... неприємних речей. Я раджу тобі нічого не бачити, нічого не чути. Нічого не говорити. - Полковник постукав пальцями по порожньому нотному аркушу. - Зосередься на своїй музиці. Роби своє діло добре, й отримаєш можливість вижити в цьому місці.

ТРАВЕНЬ 1944 РОКУ

Пізно вночі, лежачи на своїх нарах, Лоренцо міг чути крики з камери номер один. Він ніколи не знав, кого там катують. Він ніколи не бачив жертв. Лише знав, що кожної ночі голос людини, яку катували, був інший. Іноді це був жіночий вереск, іноді - чоловічий. Іноді баритон зривався на дівочі ридання хлопчика, який лише стояв на порозі дорослішання. Якщо б Лоренцо коли-небудь наважився зазирнути в заґратовані двері, він би побачив, як ті бідолашні душі тягнуть до камерного блоку й заштовхують у перші двері ліворуч. Італійський полковник застерігав його нічого не бачити та нічого не чути, але як можна було ігнорувати вереск, який долинав з камери для допитів? Крики могли бути італійською, словенською чи хорватською, але, незалежно від мови, вони завжди означали те саме: Я не знаю! Я не можу вам сказати! Будь ласка, зупиніться, я вас благаю, припиніть! Одні були партизанами, інші - бійцями Спротиву. А деякі з них були просто випадковими нещасними, які не володіли жодною корисною інформацією. Кати знущались над ними виключно заради власного задоволення.

Нічого не бачити, нічого не чути, нічого не говорити -й отримаєш можливість вижити в цьому місці.

П’ятеро співкамерників Лоренцо якось примудрялися спати, незважаючи на нічні крики. На нижніх нарах хропів барабанщик. Він гарчав і булькав. Чи проникали в його сон крики тих, кого катували? Як йому так легко вдавалося втекти до рятівної країни сновидінь? У той час як Лоренцо крутився на нарах і не міг заснути, барабанщик, як і всі інші, мирно спав. Вони спали, тому що були втомлені й слабкі, а ще тому, що

людина здатна пристосуватися до будь-яких умов, навіть до криків тих, кого допитували. Це не означало, що їхні серця перетворились на каміння; просто вони нічого не могли заподіяти, а безсилля призводить до певної форми безтурботності.

Віолончеліст Вітторіо зітхав і крутився уві сні. Чи снилися йому дружина з доньками, яких він бачив востаннє на залізничній платформі Сан-Сабби? На тій самій платформі, де всі вони були ідентифіковані як музиканти та відірвані від тих, кого любили. Навіть тепер, після кількох місяців, рана, яку залишила розлука, боліла так само, як нещодавня ампутація. У той час як їхні родини майже стовідсотково загинули, музика давала змогу жити цьому ансамблю із шістьох зломлених чоловіків.

Кожного з них особисто відібрав італійський полковник. Він називав їх «Оркестр бідолашних людей», але вони виконували своє завдання. Серед них був Шломо - барабанщик з Мілана з очима, які постійно сльозились. їх з родиною заарештували під час спроби перейти кордон зі Швейцарією. Другу скрипку, Еміліо, витягли із сільського будинку його друга поблизу Бре-шії. Друга, якого було страчено за переховування єврея. Віолончеліста Вітторіо заарештували у Віченце. Його волосся стало геть білим за кілька місяців перебування у Сан-Саббі. Карло, який грав на французькому горні, колись був товстий, а тепер шкіра звисала блідими складками на його череві. І нарешті Апекс. Надзвичайно обдарований словенський музикант так грав на віолі, що легко отримав би місце в будь-якому симфонічному оркестрі світу. Натомість він отримав місце в їхньому оркестрі проклятих. Це були лише тіні людей, які грали механічними пальцями, а дивилися порожніми очима. Алекс ніколи не розповідав ані про свою родину, ані про те, як потрапив до Сан-Сабби. А Лоренцо не розпитував.

Він мав удосталь власних страхіть.

У камері номер один крики перейшли в такий пронизливий вереск, що Лоренцо затулив вуха долонями, намагаючись приглушити ті звуки. Він притискав руки так сильно, що крики поступилися місцем гулкому стукоту його власного пульсу. А коли він нарешті наважився прибрати долоні, то почув знайомий скрип дверей та шурхіт закатованого тіла, яке тягнули підлогою надвір.

Лоренцо знав пункт його остаточного призначення.

Три місяці тому навпроти їхнього блоку почалося нове будівництво. Хоча йому й порадили нічого не бачити й нічого не чути, але він не був сліпим і бачив усі ті вантажівки, які привозили будівельні матеріали через браму до комплексу. Також він не міг не помічати бригаду будівельників з Берліну під керівництвом німецького архітектора, який постійно ходив будівництвом і віддавав накази. Спершу ніхто з музикантів не знав, що саме будується. Роботи проводилися всередині будівлі навпроти, приховані від їхніх очей. Лоренцо вирішив, що вони додають ще один камерний блок для розміщення ув’язнених, які постійно прибували. Щотижня потяги привозили так багато чоловіків, жінок і дітей, що їм інколи доводилося розташовуватися просто серед внутрішнього двору й проводити там кілька днів, тремтіти від холоду у всіх на виду й очікувати наступного потяга, який повезе їх далі на північ. Так, новий камерний блок був би доречним.