Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Ім’я моєї співрозмовниці - Клементина. Вона народилась у Венеції та викладає англійську в старших класах місцевої школи, саме тому розмовляє так добре. Герда з іншими вже

покинули концертний зал і приєдналися до вечірки, тож ми з Клементиною залишаємось удвох у фоє, де сідаємо на великий диван з потертою оббивкою. Клементина каже, що почула цю історію від своєї тітки, яка працювала покоївкою у професора Бальбоні — видатного музикознавця, що викладав у Ка-Фоскарі. Професор був удівцем і мав єдину дитину - доньку, на ім’я Лаура.

-Моя тітка казала, що та дівчинка була дуже вродливою і талановитою. А ще - безстрашною, — каже Клементина. -Настільки безстрашною, що одного разу в дитинстві вона залізла на стілець, аби поглянути, що там булькало на плиті. Казанок перекинувся, й окріп обпік їй руки так сильно, що на них залишилися страшні шрами. Але вона ніколи не намагалася приховати їх. Лаура хоробро демонструвала їх свггові.

- Ви сказали, що ваша історія якось стосується Лоренцо, - нагадую я їй.

-Так, і тут дві історії зливаються в одну, — каже Клементина, - історію Лаури й Лоренцо. Розумієте? Вони були закохані.

Я нахиляюся вперед, вражена цим новим одкровенням. До цього моменту я зосереджувалася на трагічному закінченні життя Лоренцо. Але це були подробиці, які не стосувалися його смерті. Вони стосувалися його життя.

-Я не знала про Лауру Бальбоні. Як вони познайомилися з Лоренцо?

Клементина всміхається.

- Завдяки музиці, синьйоро Ансделл. Це все завдяки музиці.

Вона пояснює, що то була музика скрипки й віолончелі, поєднана напрочуд гармонійно. Щосереди Лоренцо приходив до будинку Лаури в Дорсодуро, щоб займатися дуетом. Вони мали виступити на престижному конкурсі в Ка-Фоскарі.

Я уявляю їх двох: темноокого Лоренцо й золотоволосу Лауру. Вони проводили наодинці години й години, опановуючи нову п’єсу. Скільки репетицій їм знадобилось для того, щоб відірвати очі від пюпітрів і зосередитись лише одне на одному?

Чи розуміли вони, коли віддавалися на волю почуттів, що навколо них руйнується весь світ?

- Коли СС взяли Венецію під свій контроль, Лаура намагалась його врятувати, - розповідає мені Клементина. - Вони з батьком робили все, що було в їхніх силах, щоб допомогти родині Тодеско, з великим ризиком для себе. Бальбоні були католиками, але яке це мало значення, коли йдеться про веління серця? Для Лаури це точно не мало жодного значення, бо вона кохала його. Але зрештою вона так і не змогла нічим допомогти Лоренцо та його родині. Вона була там у той день, коли їх депортували. Вона бачила, як їх вели на залізничну станцію. Це був узагалі останній раз, коли вона його бачила.

-Що з нею сталося?

- Моя тітка казала, що бідна дівчина до останнього чекала, що Лоренцо повернеться до неї. Вона читала й перечитувала листа, якого він написав їй у потягу. Він писав, що з його родиною все добре, й був упевнений, що трудовий табір буде не таким уже й жахливим місцем. Він пообіцяв повернутися до неї, якщо тільки вона чекатиме. Вона справді чекала багато місяців, але новин більше не було.

-То вона й гадки не мала, що з ним сталося?

-Звідки їй було знати? Листа з потяга вистачило, аби подарувати їй надію, бо вона вважала, що гірше трудового табору не може бути нічого. Саме тому ув’язнених у потягу заохочували відправляти листи й переконувати друзів у тому, що все добре. Тут, удома, ніхто навіть не підозрював, куди

везе їх потяг. Ніхто навіть уявити собі не міг, що їх відправлять до Польщі, що їх... - Голос Клементини стихає.

-Лаура колись дізналася, що з ним сталося?

-Ні.

-Але ж вона справді чекала? Коли війна скінчилася, вона хоча б намагалася шукати його?

Клементина сумно хитає головою.

Я відкидаюсь на спинку дивана в розчаруванні. Я очікувала, що це буде історія відданості закоханих, які залишалися вірними, навіть коли війна розлучила їх. Але Лаура Бальбоні не виконала свою обіцянку чекати Лоренцо. Це, виявляється, не та історія про безсмертне кохання, яку я хотіла почути.

-Що ж, ви зазначили, що вона була дуже вродливою, -кажу я. - Я впевнена, що вона знайшла іншого чоловіка.

- Нікого більше не було. Тільки не у Лаури.

- Вона так і не вийшла заміж?

Жінка дивиться крізь мене, її погляд туманний, наче мене взагалі немає в кімнаті, а вона розмовляє з кимось, кого я не бачу.

-Це сталось у травні тисяча дев’ятсот сорок четвертого. За п’ять місяців після того, як депортували Тодеско, - тихо каже вона. - Світ був охоплений війною, і всюди в Європі панували смерть і горе. Мені казали, що стояла дивовижна весняна пора. Сезони не зважають на те, скільки трупів лежать і гниють у степу; природа все одно розквітала.

Моя тітка Альда казала, що була глупа ніч, коли на порозі будинку професора Бальбоні з’явилась родина. Батьки й двійко маленьких синів. Вони були євреями, що кілька місяців переховувалися на сусідньому горищі, але СС підбиралися до них, тож вони прагнули втекти до Швейцарії.

Вони почули, що професор співчував євреям, і попросили прихистку на одну ніч. Моя тітка Альда застерігала його, що дозволити їм залишитися було надто небезпечно. СС уже знали про його політичні погляди й могли перевірити будинок. Вона знала, що це могло призвести до катастрофи.

- Він послухав вашу тітку?

- Ні. Тому що Лаура - хоробра, завзята Лаура - не дала родині піти геть. Вона сказала: «Що, якби Лоренцо стояв на порозі незнайомого будинку в цей самий момент і також благав би сховати його?». Вона не могла змиритися з думкою, що його б прогнали геть. Вона переконала батька прихистити родину на ніч.

Мої руки холонуть від страху.

- Наступного ранку моя тітка Альда пішла на ринок, - продовжує Клементина, - а коли повернулася, побачила, що СС обшукують будинок, вибивають двері, ламають меблі. Євреїв, яким Бальбоні надали притулок, заарештували й пізніше депортували в Польщу, до табору смерті. А Бальбоні... - Вона замовкає, наче їй не вистачає духу продовжити.

- Що з ними сталося?

Клементина важко зітхає.

— Професора Бальбоні та його доньку витягли з будинку. Там, біля каналу, їх змусили стояти на колінах посеред вулиці, щоб громадськість побачила, що буває з тими, хто переховує євреїв. їх стратили на тому ж місці.

Я не можу говорити. Не можу навіть дихати. Нахиляю голову й витираю сльози, які ллю за дівчиною, якої ніколи не знала. У той весняний день, коли стратили Лауру Бальбоні, Лоренцо був ще живий. Він прожив у Сан-Саббі до осені, коли його кохана дівчина була вже кілька місяців як мертва.

Хоча він і не знав, що її більше немає, чи міг він якось відчути її смерть? Можливо, він чув її голос у своїх снах, коли душа Лаури відлітала геть, або відчував тепло її дихання на своїй шкірі? Коли його вели на власну страту, чи було б йому легше, якби він знав, що йде за нею? Вона пообіцяла чекати на нього й, можливо, вже була готова до зустрічі з Лоренцо по той бік смерті.

Я хочу в це вірити.

-Тепер ви знаєте решту цієї історії, - каже Клементина, -історію Лаури.

-Також тепер я знаю про неї. - Я роблю глибокий вдих. -Дякую вам! Я б ніколи не почула її імені, якби ви мені не розповіли.

-Я розповіла вам тому, що важливо пам’ятати не лише жертв. Ми також мусимо пам'ятати героїв, правда ж, синьйоро Ансделл? - Вона підводиться з дивану. - Було приємно з вами познайомитись!

-Матусю, ось ти де! - Моя одинадцятирічна донька забігає у фоє. Волосся Лілі висмикнулося з-під стрічки, й буйні світлі пасма розлітаються її обличчям. - Татусь усюди тебе шукає. Чому ти не виходиш до нас? Вечірка надворі вже почалася, всі танцюють. Ти мусиш почути, що грає Герда. Таку шалену мелодію - клезмер³²!

Я підвожусь на ноги.

- Я зараз прийду, дорогенька.

-То це ваша донька? - питає Клементина.

-Її звуть Лілі.

Вони ввічливо потискають руки, а Клементина запитує її:

—Ти теж музикантка, як твоя мати?

Лілі розквітає у посмішці:

-Я б хотіла.

- Вона вже, - кажу я з гордістю, - Лілі має значно кращий слух, ніж у мене коли-небудь буде, а їй лише одинадцять років! Ви маєте почути її гру!

-Ти скрипалька?

- Ні, — каже Лілі, - я граю на віолончелі.

- На віолончелі, - тихо повторює Клементина й роздивляється мою доньку. Хоч уста її всміхаються, але дивиться жінка із сумом, немов бачить світлину того, з ким колись була знайома. Кого вже давно немає на цьому світі. - Я рада познайомитися з тобою, Лілі, - каже вона, - можливо, колись я зможу послухати твою гру.

Ми з донькою виходимо з будівлі в оксамитовий літній вечір. Лілі не просто йде, а пританцьовує поруч зі мною. Золотоволоса фея в сандаликах і квітчастій бавовняній сукні, що летить над бруківкою. Ми йдемо внутрішнім двориком повз групу студентів, які сміються та розмовляють італійською, та повз фонтан, який розплескує власну приємну мелодію. Над нами літають голуби, наче білокрилі янголи в сутінках, а я відчуваю аромат троянд і моря.

Десь попереду скрипка грає клезмер. Це весела хрипла мелодія, і мені хочеться танцювати й плескати в долоні.

Мені хочеться жити.

-Ти чуєш, матусю? -Лілі тягне мене вперед. - Ходімо, бо пропустиш усю вечірку.

Я сміюся, беру доньку за руку, й ми разом занурюємось у музику.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Важко повірити, гуляючи сучасною площею Нового гетто, що на цьому безтурботному венеційському майдані колись розгортались такі трагічні події. Меморіальні дошки, вмонтовані в стіни площі, розповідають жахливі історії близько двохсот п'ятдесяти євреїв Венеції, яких було заарештовано й депортовано протягом тисяча дев’ятсот сорок третього й сорок четвертого років. Лише восьмеро вижили й повернулися додому. Упродовж цих страшних років було знищено двадцять відсотків із сорока семи тисяч італійських євреїв. Більшість із них було вбито в таборах смерті. Але ці приголомшливі цифри бліднуть на тлі того, що відбувалося в інших частинах окупованої Європи. У Польщі, Німеччині й країнах Балтії було знищено дев’яносто відсотків єврейського населення. У Нідерландах - сімдесят п’ять відсотків загинули в таборах, а в Бельгії - шістдесят. Чому більшому відсотку євреїв вдалося вижити в Італії? У чому відмінність цієї країни?

Це питання зацікавило мене, коли я блукала вузькими вуличками Каннареджо, району Венеції, де колись мешкало багато євреїв. Чи було в характері італійців щось таке, що змушувало їх ігнорувати, а часом навіть активно протидіяти законам, які вони вважали несправедливими? Як людина,

яку тягне повертатися до Італії знову й знову, яка закохана в цих людей, я хотіла вірити, що італійці особливі. Але я надто добре знаю, що кожна країна має свій темний бік.

Що робить італійців іншими? Це питання порушується удвох чудових книжках: «Італійці та Голокост» Сюзан Цуккот-ті та «Євреї у фашистській Італії» Ренцо Де Феліче. Обидва автори погоджуються, що для євреїв Італія багато в чому відрізнялась від решти окупованої Європи. Вдало асимільовані й ментально подібні до своїх сусідів, євреї змішалися з корінним населенням. Перед війною вони займали високі посади в уряді, навчальних і медичних закладах, бізнесі та юриспруденції. Сорок чотири відсотки їхніх шлюбів укладалися з неєвреями. За всіма показниками вони мали почуватися повністю інтегрованими в італійське суспільство. Навіть коханка й біографка Беніто Муссоліні - добре відома Мар-гарета Сафратті - була єврейкою.

Але безпека надто часто виявляється ілюзією, і протягом тридцятих років євреї поступово усвідомили, що твердий ґрунт під ними перетворюється на небезпечне болото. Перші ластівки були простими неприємностями: поява кількох антисемітських статей у певних виданнях з подальшим звільненням єврейських журналістів з газети і/ Popolo d’Italia³³. До тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року кампанія проти них набрала обертів, що призвело до прийняття ще більш обтяжливих законів. У вересні тридцять восьмого євреям було заборонено викладати чи вступати до освітніх закладів. У листопаді того ж року набула чинності заборона на міжрасові шлюби й працевлаштування євреїв у державних установах.

У червні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого їм заборонили обіймати посади, які вимагали певної кваліфікації, зокрема євреї більше не могли бути лікарями, вченими, юристами чи інженерами. Вони не мали права володіти радіоприймачами чи входити до публічних установ. Більше не могли відвідувати популярні місця відпочинку. Музику, яку написали євреї, більше не транслювали по радіо.

З прийняттям більш обурливих законів дехто вирішив покинути країну, але більшість залишилась. Навіть коли небезпека стала набувати більш явних ознак, вони відмовлялися вірити, що в Італії колись могли б відбутися ті самі події, які вже розгорталися в Німеччині й Польщі. Подібно до метафоричної жаби, яка варилася живою в каструлі на повільному вогні, більшість італійських євреїв адаптувалися до нових суворих реалій і продовжували просто жити своїм життям. Куди мали вирушати родини, які, подібно Тодеско, мешкали в Італії протягом сторіч?

У тисяча дев’ятсот сорок третьому році, коли Німеччина окупувала Північну й Центральну Італію, ці родини опинились у пастці. Коли німецькі й італійські СС відкрили на них полювання, євреї кинулися ховатися і тікати. Деякі з них успішно подолали гори й опинились у Швейцарії. Декому допомогли ченці й священники, що переховували їх у монастирях і католицьких школах. Хтось знайшов прихисток у будинках співчутливих друзів і сусідів.

Але велика кількість була заарештована й депортована. Як і родину Лоренцо, потяги везли їх на північ. Більшість була переконана, що вони прямують до трудових таборів; небагато з них уявляли, що подорож може закінчитися в польських крематоріях.

У Венеції горе спіткало людей, коли вони ні про що не підозрювали й спали у своїх ліжках. У грудні тисяча дев’ятсот сорок третього року, щоб приховати галас, було увімкнено сирени повітряної тривоги. Влада влаштувала облаву й схопила близько сотні євреїв. їх тимчасово утримували в школі, яку перетворили на в’язницю. Там вони перебували без їжі протягом кількох днів, доки їх не пожаліли сусіди й не почали жбурляти їжу у вікна. Напівголодних євреїв відвели на залізничну станцію, де на них очікував потяг, який вивіз ув’язнених з міста. Вони все ще вірили в порятунок, а багато з них написали заспокійливі листи своїм друзям у Венеції.

їхня дорога до Освенциму пролягала через транзитний табір Рісієра-ді-Сан-Сабба в передмісті Трієсте. Спочатку це була фабрика злущення рису, але згодом перетворилася на єдиний в Італії табір винищування. До весни тисяча дев’ятсот сорок четвертого року тут було завершено будівництво власного крематорію, де закінчили свій життєвий шлях тисячі страчених політичних в'язнів, бійців Спротивута євреїв. Шум від виконання вироків, а іноді й крики безпосередньо з печей, подейкували, були настільки нестерпними, що музику грали, аби заглушити ті звуки.

На тлі таких жахливих історичних подій дуже легко проявляються негідники: серед політиків, які вели антисемітські кампанії і ухвалювали відповідні законопроекти; серед фашистської поліції, які залюбки заарештовували й депортували своїх товаришів-італійців; серед інформаторів, які зраджували своїх сусідів і колег. Але так само легко проявляються і герої: професор Джузеппе Джона, якому наказали видати імена його товаришів-євреїв у Венеції, відмовився це робити, натомість спалив списки й покінчив життя самогубством;

тисячі бійців Спротиву, багато з яких загинули, від рук катів у Сан-Саббі; співчутливі карабінери - поліцейські, які відмовлялися ловити місцевих євреїв і навіть допомагали приховувати їх; велика кількість черниць, священників і пересічних італійців, які годували, одягали й давали прихисток незнайомцям, котрі відчайдушно цього потребували.

Подібно до Бальбоні, деякі із цих неоспіваних героїв заплатили за свої вчинки власним життям.

Це ті люди, яких я хотіла вшанувати в книзі «Гра з вогнем». Прості чоловіки й жінки, чиї мовчазні акти людяності та самопожертви дають надію нам усім. Навіть у найтемніші часи, завжди знайдеться Лаура, яка освітить шлях.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Сюзан Цуккотті «Італійці та Голокост», Лінкольн, University of Nebraska Press, 1996

Ренцо Де Феліче «Євреї у фашистській Італії», Нью-Йорк, Enigma books, 2001

«Голокост в Італії», Меморіал-музей голокосту в Сполучених Штатах, ushmm.org/leam/mapping-initiatives/geographies-of-the-holocausl/holocaust-in-italy

«Рісієра-ді-Сан-Сабба». Вебсайт музею: risierasansabba.it