Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Як і було наказано, Лоренцо нікому нічого не сказав. Нічого не сказав батькові, коли той повернувся до майстерні після обіду; нічого не сказав родині, коли ввечері всі вони зібралися за столом, щоб повечеряти юшкою з хлібом. Цю страву вдалося приготувати із залишків їжі, яку Марко приніс додому з роботи. Він тягав ящики на ринку. Це була тяжка й брудна робота. Маркові вдалося отримати її завдяки торговцю рибою, який демонстративно знехтував законом, що забороняв наймати євреїв. По всій Італії тисячі роботодавців продовжували вести свої справи, як і раніше, з презирством ставлячись до нових законів, і готові були платити молодим людям, на кшталт Марко, велику пачку лір за день важкої праці. П’ять років тому геть інше майбутнє майоріло перед хлопцем, який мріяв стати дипломатом. Тепер він важко опустився за стіл. Виснажений, постійно тхне потом і рибою. Навіть запальний Марко зазнав краху.

Роки добряче вдарили по батькові. Клієнтська база Бруно звузилась до всього кількох покупців на тиждень. Жоден з них більше не замовляв нові скрипки. Вони приходили лише по найнеобхідніше: каніфоль та струни. Навряд чи це вартувало того, щоб утримувати майстерню, але шість днів на тиждень Бруно приходив на своє робоче місце, щоб завзято випилювати,

шліфувати й лакувати черговий неперевершений інструмент, який йому не вдасться продати. А що буде, коли вичерпаються його запаси клену та ялини? Невже він буде сидіти в майстерні місяць за місяцем, рік за роком, аж доки геть не висохне й не розсиплеться на порох?

«Роки змінили нас усіх», - подумав Лоренцо. Його мати посивіла й постійно мала стомлений вигляд. Воно й не дивно. Відтоді, як її батька Альберто паралізувало чотири місяці тому, Елоїза проводила кожен день, доглядаючи його в будинку для літніх людей: годувала його з ложечки, розтирала спину, читала книжки й газети. Стілець Альберто стояв порожній в очікуванні власника, але з кожним тижнем це здавалося дедалі менш імовірним. І вже точно більше не буде дуету дідуся з онуком, не буде спільних мелодій і веселої гри. Альберто не міг тримати навіть виделку, про смичок годі було й говорити;

З них усіх роки не вразили лише Пію. Вона розквітла й стала стрункою темноокою красунею, яка колись приваблюватиме до себе багато хлопчачих поглядів. Але в чотирнадцять років Пія була ще надто сором’язлива, щоб хизуватися вродою. Тепер, коли двері шкіл були зачинені для неї, вона проводила більшу частину тижня, допомагаючи матері доглядати Альберто або читаючи книжки на самоті у своїй кімнаті. Або сидячи коло вікна й мріючи про те, як складеться її життя та, безсумнівно, про свого майбутнього чоловіка. В цьому Пія майже не змінилася: вона залишалася такою ж романтичною та відданою коханню.

«Якби ж я тільки міг зберегти її такою, - думав Лоренцо, -захистити від такого світу, яким він виявився насправді. Якби ж я міг зберегти нас усіх, як тепер - разом, у теплі та безпеці».

- Щось ти сьогодні мовчазний. З тобою все гаразд. Лоренцо? - запитала Пія. Авжеж, лише вона могла помітити якісь зміни; їй завжди вистачало одного-единого погляду, щоб зрозуміти, що її брат втомлений, чи стурбований, чи нездоровий.

Він усміхнувся.

- Все гаразд.

-Точно?

-Він же сказав, що все гаразд, - пробурчав Марко. -Адже він не мусить цілий день тягати ящики з рибою.

- Він теж працює. Має учнів, які платять йому.

-Дедалі менше.

-Марко, кожен з нас робить свій внесок, - зауважила Елоїза.

-Окрім мене, - зітхнула Пія, - я можу хіба що заштопати кілька сорочок.

Лоренцо поплескав її по щоці.

-Ти робиш нас щасливими, просто залишаючись собою.

-Небагато від цього користі.

-Усе має значення, Піє.

«Бо ти залишаєш нам надію», - подумав він, дивлячись, як його сестра дерлася сходами нагору, щоб лягти спати. Марко, ще трохи побурчавши, теж встав з-за столу, а Пія підіймалася нагору, наспівуючи старий ромський мотив, якого Альберто навчив їх, коли вони були ще зовсім малими. Пія все ще вірила в добро, яке є в людях.

Якби ж це було правдою!

Вже було далеко за опівніч, коли Лоренцо вислизнув зі свого будинку. Груднева прохолода загнала більшість людей у їхні домівки, й незвична імла висіла у повітрі. Імла, яка тхнула рибою та каналізацією. Нечасто він ризикував виходити

з дому так пізно, страхаючись нарватися на чорносорочечників, які регулярно патрулювали вулиці. Два тижні тому Марко пришкутильгав додому весь скривавлений, з поламаним носом і розідраною на шмаття сорочкою після подібної зустрічі.

Але могло бути й гірше.

Лоренцо тримався пітьми, швидко крокуючи меншими вуличками й намагаючись уникати освітлених майданів. Він завагався перед пішохідним мостом до Дорсодуро, тому що перехід через канал зробив би його помітним і не лишив би місця для схованки. Але ця ніч була настільки холодною та неприємною, що навіть чорносорочечники не наважувалися виходити надвір. Принаймні він не бачив жодного. Опустивши голову, він заховав обличчя у шарф і перейшов міст, рушивши до будинку Лаури.

Усі ці п’ять років пишний будинок на Фондамента Брагадін манив хлопця, наче пісня сирени, спокушаючи побачити Лауру бодай мигцем. Знову й знову він опинявся на цьому пішохідному мосту, його вабила вулиця, якою він так радісно походжав раніше. Одного разу Лоренцо навіть не зміг пригадати, як опинився на мосту. Ноги самі привели туди хлопця без його наказу. Він був як кінь, що знає дорогу додому й завжди сам повертається туди.

Він зупинився перед її будинком, підвів очі на вікна, які палали яскравим світлом під час його попередніх візитів. Цієї ночі будинок здавався куди менш гостинним. Гардини були щільно закриті, світло ледве визирало з кімнат. Лоренцо стукнув мідяним молоточком і відчув, як дерево дверей здригнулося, наче жива істота.

Двері майже одразу відчинилися, і на порозі, освітлена ззаду, з’явилася вона. Її рука схопила Лоренцо.

-Хутчіш, - прошепотіла Лаура й потягнула його всередину.

Ледве хлопець встиг переступити поріг, дівчина зачинила й замкнула за ним двері. Навіть у півтемряві приміщення він побачив, як горіли вогнем її щоки, а очі світилися, наче підживлені електричним струменем.

-Дякувати богові, ти дійшов! Папа і я так за тебе хвилювались!

-У чому річ?

-Ми гадали, що маємо вдосталь часу, щоб все влаштувати. Але після того, як сьогодні та жінка прийшла до твоєї майстерні, я зрозуміла, що часу більше не лишилося.

Він пішов за нею коридором до їдальні, де він колись насолоджувався такими радісними вечорами з Бальбоні. Лоренцо пригадався сміх, незліченні келихи вина й розмови про музику, завжди про музику. Цієї ночі на столі не було нічого, навіть тарілки з фруктами. Лише самотня лампа стояла на ньому, а вікна, які виходили в сад, були наглухо закриті віконницями.

Професор Бальбоні сидів на своєму звичайному місці в голові столу, але це вже був не той моторний і веселий синьйор, якого пам’ятав Лоренцо. Його похмура і втомлена копія так відрізнялася від оригіналу, що Лоренцо було важко повірити, що це та сама людина.

Бальбоні спромігся на слабку подобу усмішки, коли підвівся, щоб привітати свого гостя.

-Принеси вина, Лауро! - сказав він. - Вип’ємо за нашого скрипаля, якого ми так давно не бачили!

Лаура поставила на стіл три келихи й пляшку, але від того, що Бальбоні розливав вино, настрій у кімнаті не піднісся до святкового. Ба більше: на його обличчі була така гримаса,

наче ця пляшка дорогого вина мала стати останньою, якою вони насолоджувалися у своєму житті.

-Салюті - сказав Бальбоні. Він випив без задоволення, поставив келих на стіл і подивився на Лоренцо: - За тобою не стежили дорогою сюди?

-Ні.

-Ти впевнений?

-Я нікого не бачив. - Лоренцо подивився на Лауру, а потім знову на її батька. - У Венеції це теж станеться, правда? Те саме, що трапилось у Римі?

- Це станеться швидше, ніж я очікував. Перемир’я перевернуло все до гори дриґом, і ми опинилися в окупованій Італії. СС²² посилюють контроль і зроблять тут те, що минулого місяця вчинили з євреями в Римі. Професор Джона здогадувався, що це може статися. Ось чому він спалив усю документацію громади: тепер СС не зможуть дізнатись імена. Він приніс себе в жертву заради того, щоб дати людям дорогоцінний час на втечу, а твоя родина ще тут. Твій батько відмовляється вірити в наближення катастрофи й наражає вас усіх на небезпеку.

- Не лише папа тримає нас тут, - сказав Лоренцо. - Після того, як у дідуся стався напад, він не може навіть ходити. Як ми можемо покинути тут його хворого? Мама ніколи не поїде без нього.

Вираз нестерпного болю пробіг обличчям Бальбоні.

-Твій дідусь - один з моїх кращих друзів. І ти це знаєш. Я кажу це з болем у серці, але в нього більше немає надії. Ми втратили Альберто й, на жаль, нічого тут не вдієш.

-І ви називаєте себе його другом?

-Я кажу це саме тому, що я - його друг. Через те, що я знаю: понад усе він хотів би, щоб ти був у безпеці. А Венеція більше не безпечне місце. Я впевнений, що ти помітив, як багато учнів більше не відвідують твої заняття зі скрипки. Як багато твоїх сусідів тихо покинули свої домівки. Просто зникли, не сказавши нікому, куди вони прямують. Бо вони чули, що сталось у Римі. Тисячу людей заарештували й депортували. Те саме сталось у Трієсте та Генуї.

-Але це Венеція. Папа каже, що тут такого не трапиться.

—Навіть зараз, поки ми розмовляємо, СС збирає імена й адреси кожного єврея Венеції. Вони мали невеличку затримку, коли професор Джона спалив усі ті папери, але ваш час добігає кінця. Жінка, яка приходила до твоєї майстерні сьогодні, майже напевне одна з них. Вона оглядала те, що підлягає конфіскації. Згідно з Листопадовим маніфестом, будь-яка власність, що належить євреям, може бути конфіскована. Будинок, майстерня твого батька - нічого із цього більше вам не належить, і тепер вони можуть прийти по це будь-коли.

- Це те, про що постійно казав Марко.

-Твій брат усе розуміє. Він усвідомлює, що ось-ось має статися.

- Звідки ви знаєте, що це станеться? Як ви можете казати про це з такою впевненістю?

-Бо я йому про це сказала, - промовив голос позаду Лоренцо.

Він повернувся і побачив покоївку Бальбоні - Альду, ґаргулью з постійно кислим обличчям, яка, мабуть, завжди переховувалась десь за спиною. П’ять років тому вона не хотіла,

щоб Лоренцо брав участь у конкурсі, й похмуро натякнула, що можуть бути наслідки.

Він повернувся до Бальбоні.

- Ви довіряєте їй? Вона ж чорносорочечниця!

- Ні, Лоренцо. Вона не одна з них.

-Вона знала, що станеться на конкурсі.

-І намагалась тебе попередити, але ти відмовився слухати, — сказала Альда. - Тобі поталанило, що того вечора обійшлося лише побоями.

-Альда не чорносорочечниця, але має зв’язки з ними, - пояснив професор Бальбоні. -І їй відомо дещо з того, що планують зробити СС. Ми попереджаємо всіх євреїв, яких можемо, але не всі нас слухають. Твій батько якраз із таких.

-Бовдур! - пробурмотіла покоївка.

-Альдо! - професор Бальбоні похитав головою.

- Він нам не вірить, бо не хоче вірити.

—Його не можна звинувачувати. Хто б повірив, що СС можуть розчленувати цілу родину в Інтрі? Чи вирізати дітей у Лаго-Маджоре? Усі вважають це страшними казочками, які їм розповідають, аби змусити євреїв виїхати з Італії.

- Саме так і вважає папа, - визнав Лоренцо.

-Ось чому неможливо врятувати Бруно. Але ми все ще можемо врятувати тебе та, можливо, твоїх брата із сестрою.

- Ми не мусимо гаяти час, - вигукнула Лаура. - До завтрашнього вечора вас уже не повинно тут бути. Беріть лише те, що зможете нести.

- Куди нам податися? Чи ми будемо переховуватися тут?

-Ні, в цьому будинку небезпечно, - сказав професор Бальбоні. - Мої співчуття до вас дуже добре відомі, тож, я боюся, вони шукатимуть тут. Але неподалік Падуї є монастир, де

ви зможете залишитись на кілька днів. Монахи переховуватимуть вас, доки ми не знайдемо того, хто зможе доправити вас до швейцарського кордону. - Він поклав руку на плече Лоренцо. -Ти мусиш вірити, синку. Ти зможеш знайти друзів по всій Італії. Питання лише в тому, кому з них ти можеш довіряти, а кому не можеш.

Події розгорталися надто швидко. Лоренцо знав, що Марко погодиться виїхати, але як переконати сестру? І мама ніколи не покине свого батька Альберто в будинку для літніх людей. Він страхався голосіння та сварок, які неодмінно стануться, а ще - розбитого серця та почуття провини. Приголомшений тим, що йому випало робити, Лоренцо зробив глибокий вдих і став навпроти столу.

-То я мушу залишити їх СС? Моїх маму та батька?

- Боюся, ти просто не маєш іншого виходу.

Лоренцо повернувся до Лаури.

-Ти б змогла покинути свого батька тут? Знаючи, що ніколи вже його не побачиш?

На її очах раптом з’явилися сльози.

-Я знаю, що це жахливий вибір, Лоренцо. Але ти мусиш врятувати себе.

-Ти б змогла зробити це, Лауро?

Вона витерла очі рукою та відвела погляд убік.

-Я не знаю.

-Я б хотів, щоб вона зробила такий вибір, - сказав професор Бальбоні. - Насправді, я наполягаю на цьому. Останні кілька тижнів були оманливо тихими. Саме тому твій батько переконаний, що ви всі врятуєтесь, просто сидячи склавши руки, без зайвої метушні. Але час уже спливає, й арешти розпочнуться зовсім скоро. Я розповідаю тобі це, тому що

я винен своєму другові Альберто, а ще - бо ти маєш музичний дар і мусиш поділитися ним зі світом. Але світ ніколи не почує твою гру, якщо ти не вцілієш у цій війні.

- Послухай папа, - сказала Лаура, - будь ласка!

Хтось загрюкав у двері, й усі вони принишкли, нашорошивши вуха. Лаура подивилась на батька з панікою в очах.

- Відведи його нагору. Швидко! - прошепотів Бальбоні. - Альдо, прибери келихи. Ніщо не повинно вказувати на те, що ми мали гостя.

Лаура схопила Лоренцо за руку й повела до задніх сходів. Коли вони піднімались на другий поверх, то знову почули грюкання у двері. А потім пролунав голос професора Бальбоні:

- Що за шарварок? Хіба в будинку пожежа? Йду я вже, йду!

Лаура й Лоренцо прослизнули до спальні й припали до зачинених дверей, намагаючись почути, що говорили внизу.

-Які справи можуть бути у поліції до мене в такий час? -проревів професор Бальбоні. - У чому річ?

- Перепрошую за пізній візит, професоре Бальбоні, але я хотів попередити вас про певний розвиток справ. - Це був чоловічий голос. Тихий, але схвильований.

-Гадки не маю, про що ви говорите, - сказав Бальбоні.

- Я розумію вашу недовіру до мене. Але саме цієї ночі життєво необхідно, щоб ви повірили мені.

Голоси вщухли, коли двоє чоловіків пройшли до їдальні.

- Що з тобою буде, якщо мене тут знайдуть? - прошепотів Лоренцо.

-Не хвилюйся, - відповіла Лаура. - Папа зуміє домовитися, щоб цього не сталося. Йому завжди вдавалося. - Вона торкнулася пальцями його губ. - Залишайся тут. Ані звуку!

- Куди ти йдеш?

-Допоможу затуркати нашого візитера. - Вона спромоглась на напружену усмішку. - Папа каже, я маю до цього хист. Перевіримо, чи це правда.

Хоча вона й зачинила за собою двері спальні, але він чув скрип сходів під її ногами, коли Лаура йшла приєднатися до розмови двох чоловіків у їдальні.

-Як неввічливо з твого боку, папа! Ти не запропонував нашому гостю напоїв? - почувся її привітний голос. — Синьйоре, я - Лаура, донька професора Бальбоні. Чи можу я налити вам келих вина? Можливо, ви б хотіли чаю чи кави? Альдо, чому б тобі не принести нам чогось? Я не хочу, щоб наш візитер подумав, наче ми забули, як потрібно зустрічати гостей.

Лоренцо не почув, що відповів чоловік, але до нього долинув сміх Лаури, гучний брязкіт порцелянового посуду й кроки Альди, яка курсувала між кухнею та їдальнею. Поява Лаури перетворила раптове втручання незнайомця на приємний вечір з пирогом і розмовами. Навіть поліцейський не зміг встояти перед її шармом. Тепер і він гучно сміявся, а Лоренцо почув звук відкорковування пляшки.

Шия почала боліти від занадто довгого припадання до дверей. Лоренцо розпрямився і розім’яв її, відігнавши закляклість. Вперше він роззирнувся довкола й усвідомив, що перебуває в кімнаті Лаури. Тут пахнуло її ароматом: світлом, квітами, лавандою та сонячним сяйвом. Навколо панував чарівний гармидер. Її книжки абияк розкидані журнальним столиком, светр перекинутий через спинку стільця, а туалетний столик завалений різноманітними кремами, пудрами й гребінцями. Лоренцо торкнувся одного, серед зубців якого

заплуталось світле волосся. Він уявив, як цей гребінець проходить її локонами. Наче хтось просіює золото.

Книжкові полиці завалені чарівними дрібничками Лаури. Колекція порцелянових свинок зіставлена в купу, немовби між ними триває свиняча бесіда. Торт, зроблений з дрібної каніфолі. Блюдо з тенісними м’ячиками. І безліч книжок. Як Лаура любить свої книжки! Він побачив томи поезії, біографію Моцарта, колекцію творів Ібсена. А ще - ціла полиця історій про кохання. Такого він не очікував. Його завзята практична Лаура виявилася читачкою романтичних оповідань? Він ще стільки всього не знав про неї! І стільки всього про неї ніколи не дізнається, тому що завтра ввечері він мусить покинути Венецію...

Думка про те, що він більше ніколи її не побачить, змусила Лоренцо притиснути руку до серця. Його пронизав такий реальний біль, наче хлопець отримав удар у груди. Від того, що він стояв у її кімнаті й відчував її аромат, біль лише посилювався.

Знизу долинув звук її солодкого голосу:

-До побачення, синьйоре! Будь ласка, не змушуйте папа лягати надто пізно!

Потім почулися її кроки сходами. Вона наспівувала веселу мелодію, наче нічого в цілому світі не турбувало її.

Вона ввійшла до кімнати, зачинила за собою двері й обперлась на них спиною. Її обличчя було напружене, як і до того. На запитальний погляд Лоренцо вона відповіла, різко хитнувши головою.

- Він не йде, - прошепотіла вона.

- Що збирається робити твій батько?

- Напоїти його. Спробує змусити його проговоритися.

-Чому він прийшов?

-Я не знаю. І це мене лякає. Здається, що він багато знає про нас. Стверджує, що хоче допомогти, якщо тільки папа погодиться співпрацювати. - Вона вимкнула світло й, лише коли кімнату поглинула темрява, наважилась відкрити гардини. Визирнувши у вікно, сказала: - Я нікого не бачу на вулиці, але вони все одно можуть спостерігати за будинком. - Вона повернулась до нього. - Ти не можеш піти тепер. Там зараз небезпечно.

-Мені треба додому. Я мушу попередити свою родину.

-Ти не можеш нічого зробити для них, Лоренцо. Не сьогодні. - Вона замовкла, коли звук чоловічого сміху долинув з їдальні. - Папа знає, як дати цьому раду. Так, він у цьому майстер. - Здавалося, ніби вона набиралася сміливості від подібної впевненості. - Він може привернути до себе будь-кого.

Як і ти. У темряві Лоренцо бачив лише її силует, що окреслювався на тлі вікна. Було так багато всього, що б він хотів їй сказати, повідати їй так багато секретів, але відчай заглушив його слова.

-Ти мусиш залишитись тут. Невже це справді настільки жахливо? - запитала вона з м'якою посмішкою. - Бути ув'язненим зі мною цієї ночі?

Лаура повернулась і подивилась на нього, і коли їхні погляди зустрілись у темряві, вона підійшла до нього.

Лоренцо взяв її руку й притиснув до своїх губ.

- Лауро, - прошепотів він.

Це все, що він сказав - лише її ім’я. Цим одним словом, промовленим так ніжно, він викрив усі свої секрети.

І Лаура почула їх. Коли вона зробила крок до Лоренцо, його руки вже були готові обійняти її. Смак її губ п’янив не гірше вина, й він не міг напитися нею, ніколи не зміг би.

Вони обоє знали, що це розіб’є їхні серця, але полум’я вже вирвалось з-під їхнього контролю, підживлене п’ятьма роками розлуки й самотності.

Не в змозі дихати, вони зупинились, щоб ковтнути повітря, і дивились одне на одного в темряві. Місячне сяйво пробивалося крізь просвіт між гардинами й підсвічувало прекрасне срібло обличчя Лаури.

-Як я сумувала за тобою! - прошепотіла вона. - Я написала так багато листів, розповідаючи тобі про свої почуття.

-Я ніколи не отримував листів.

-Тому що я розривала їх. Не могла витримати думки, що ти не відчуваєш того ж до мене.

-Я відчував, — він взяв її обличчя у свої долоні. - 0, Лауро, я відчував!

-Чому ти ніколи не казав мені?

- Після всіх тих подій я навіть уявити не міг, що ми з тобою коли-небудь могли б бути...

-Могли б бути разом?

Він зітхнув, і його руки повисли вздовж боків.

- Цієї ночі це здається ще більш неможливим, ніж будь-коли.

-Лоренцо, — прошепотіла вона, її губи притиснулися до його губ, але це був поцілунок не пристрасті, а заспокоювання. - Ніколи не стається те, чого спочатку не уявляєш. То що ми мусимо робити?

- Я хочу, щоб ти була щаслива. Це все, чого я завжди хотів.

-Саме тому ти тримався від мене подалі?

- Що я можу тобі запропонувати? Що я маю тобі обіцяти?

- Все зміниться! Зараз наш світ божевільний, але ж так не триватиме вічно. Навколо так багато добрих людей. Ми повернемо все до ладу.

- Це те, що каже твій батько?

- Це те, у що я вірю. Це те, у що я мушу вірити, бо більше не маю на що сподіватися, а я не можу жити без надії.

Тепер і він всміхнувся.

- Моя шалена Лауро. Ти знаєш, що колись я боявся тебе?

-Так, - вона засміялася. - Папа каже, що я мушу навчитися не бути такою страхітливою.

-Але саме за це я тебе і кохаю!

-А знаєш, за що я кохаю тебе?

Він похитав головою.

- Не можу навіть уявити.

-Тому що ти також шалений. Щодо музики, щодо твоєї родини. Щодо по-справжньому важливих речей. У Ка-Фоскарі я зустріла так багато хлопців, які казали мені, що хочуть бути багатими чи відомими чи хочуть мати будинок за містом, куди можна їздити на вихідні. Але то все речі, які хочуть, а не про які піклуються.

-А тебе приваблював хтось із тих хлопців? Бодай трішечки?

-Яким чином? Я не могла думати ні про кого, окрім тебе. Як ми стояли на сцені того вечора. Який ти був упевнений, який домінантний! Коли ти грав, я чула, як твоя душа співала до моєї. - Вона притиснула своє чоло до його. - Я ні з ким такого не відчувала, лише з тобою.

-Я не знаю, коли повернусь. Я не можу прохати, щоб ти чекала мене.

- Пам’ятаєш, що я сказала? Ніколи не стається те, чого ми спочатку не уявляємо. Тому ось що ми мусимо зробити: уявити нас колись у майбутньому. Я гадаю, з роками ти будеш досить вишуканим! Матимеш сиве волосся тут і тут. - Вона

торкнулася його скронь. - Коли ти усміхатимешся, матимеш гарненькі зморшки довкола очей. А ще носитимеш такі самі смішні окуляри, як мій папа.

-А ти залишатимешся такою ж чарівною, як цієї ночі.

Вона засміялася.

-О ні! Я буду товста після народження всіх наших дітей.

-Але все одно лишатимешся прекрасною.

- Ось бачиш? Саме так усе має бути для нас. Постаріємо разом. Ми мусимо вірити й далі, бо одного дня...

Виття сирен повітряної тривоги раптово прорізало ніч.

Вони обоє повернулися до вікна, й Лаура рвучко відкрила гардини. На вулиці внизу сусіди збирались, щоб видивлятись літаки в небі. Незважаючи на періодичні сирени повітряної тривоги, на місто ще не було скоєно жодного авіанальоту, тож венеціанці починали дратуватися через постійне виття, що заважало їм спати. Навіть якби почали падати бомби, де в цьому місті, побудованому на воді, вони могли знайти сховище?

Лаура гукнула зі свого темного вікна:

-Синьйоре, це просто чергова навчальна тривога?

- Враховуючи ці хмари та серпанок, це не краща ніч для повітряного нальоту, — озвався чоловік. - Пілот не зможе побачити нічого навіть у трьох метрах перед літаком.

-То чому ввімкнули сирени?

—Хто знає? — Він гукнув трьох чоловіків, що перетоптувалися на холоді й диміли сигаретами. - Ви не чули жодних новин?

- По радіо нічого не передають. Моя дружина зараз телефонує своїй сестрі в Местре, щоб дізнатися, чи не бачили там чогось.

З усіх боків вулиці з'являлося дедалі більше людей, закутаних у пальта й шарфи. Вони гукали одне одного, намагаючись перекричати безперервне виття. Замість страху Лоренцо чув у їхніх голосах спантеличення та збудження. Ба більше: в їхніх вигуках чулися веселі нотки, наче на вулицях відбувалося свято під звук сирен.

Несподівано скрипнули й відчинилися двері до спальні, та професор Бальбоні ввійшов до кімнати.

- Наш гість нарешті пішов, - прошепотів він.

-Папа, що він сказав? Навіщо приходив? - запитала Лаура.

- Боже правий, якщо те, що він розповів, правда, то справи кепські...

- Що саме?

-Незабаром СС почнуть обходити всі будинки й арештовувати людей. - Він подивився на Лоренцо. - Часу більше не залишилось. Ти мусиш зникнути сьогодні. Ти можеш вислизнути, скориставшись сиренами, доки на вулицях відбувається бозна-що.

- Мені треба додому. Я мушу попередити їх, - сказав Лоренцо, повернувшись до дверей.

Бальбоні схопив його за руку.

- Надто пізно їх рятувати. Ваше прізвище є в списку. Можливо, вони вже прямують до вашого будинку.

-Моїй сестрі лише чотирнадцять років! Я не можу покинути її там, - Лоренцо вирвав руку й вибіг з кімнати.

-Лоренцо, зачекай! - крикнула Лаура й побігла за ним сходами вниз. Біля вхідних дверей вона схопила його за руку й потягнула, щоб зупинити: - Будь ласка, послухай папа І

-Я зобов’язаний їх попередити. Ти це знаєш.

-Папа, скажи йому! - благально звернулась вона до батька, коли той спустився сходами. - Поясни, що це надто небезпечно.

Бальбоні із сумом похитав головою.

-Гадаю, він уже зробив свій вибір, і ми не зможемо його переконати. - Він поглянув на Лоренцо. - Тримайся пітьми, юначе. Якщо тобі вдасться вивести родину з Каннареджо, вирушайте до монастиря в Падуї. Вам нададуть притулок, доки хтось не проведе вас до кордону. - Він стиснув плече Лоренцо. - Коли все це скінчиться, коли Італія знов опритомніє, ми знову побачимося тут. І відсвяткуємо це як слід.

Лоренцо повернувся до Лаури. Вона затиснула рота руками, намагаючись стримати ридання. Він притягнув її до себе й відчув, як її тіло здригається, не даючи сльозам вирватися назовні.

—Ніколи не припиняй вірити в нас, - прошепотів він.

-Не припиню. Ніколи.

-Тоді все буде як треба. — Він припав до губ дівчини своїми, немов зробив останній п’янкий ковток. - Ми зробимо все як треба.

Лоренцо вийшов у ніч. Його шарф огортав обличчя, щоб відвадити небажані погляди. Сирени повітряної тривоги продовжували невпинно вити, наче саме небо пронизливо верещало. Витягнуті з домівок люди тієї ночі збирались на Кампо делла Каріта, спраглі до новин і чуток. Якби це була справжня тривога, смерть би знайшла їх на відкритому місці, куди їх

пригнала власна цікавість. Але, як і багато ночей перед тим, жодної бомби не впало на Венецію. Люди, які затримались на вулицях надто довго, лише померзли, а вранці шкодували, що лягли так пізно.

Ніхто не помітив молодого чоловіка, який прошмигнув повз натовп, ховаючись у пітьмі.

Тієї бентежної туманної ночі непомічений Лоренцо перейшов через містта оминув район Сан-Поло. Але найскладніше було попереду: як вивести родину з міста до світанку? Чи зможе мама подолати пішки весь шлях до Падуї? Чи варто відправити Марко й Пію вперед? Якщо родина розділиться, то як потім знайти одне одного?

Він почув крики, дзвін розбитого скла, й кинувся в тінь. Визирнувши з-за рогу, побачив, як чоловіка й жінку витягли з будинку та змусили стати навколішки посеред вулиці. Осколки розбитих вікон сипалися згори, а слідом за ними книжки й папери розлітались навколо, наче сполохані пташки, щоб приземлитися на купу, яка дедалі більшала на вулиці. Жінка, що стояла на колінах, благала, задихаючись від ридань, але сирени повітряної тривоги заглушали її плач.

Вогник сірника засяяв у пітьмі. Кинутий на гору паперу, він швидко розквітнув, перетворившись на пекельний вогонь.

Лоренцо позадкував від вулиці з палаючими книжками. Він кинувся іншим провулком на північ, щоб обійти це місце через Санта-Кроче. Коли він перейшов через міст до Канна-реджо, йому в очі впало диявольське сяйво іншого багаття попереду. Моя вулиця! Мій будинок!

Він вибіг за ріг вулиці Калле-дель-Форно й із жахом витріщився на полум’я, що освітило все навкруги, поглинаючи купу книжок. Це були книжки дідуся! Бруківка була рясно

всіяна цілим морем осколків, які віддзеркалювали вогонь, наче самі стали маленькими вогниками.

Двері до його будинку були розтрощені. Йому не потрібно було заходити, щоб побачити руйнування: розбитий посуд, розірвані гардини.

-їх немає, Лоренцо, - промовив дівочий голос.

Він повернувся та побачив свою дванадцятирічну сусідку Ізабеллу, яка, не ховаючись, дивилась на нього через дорогу.

-їх забрала поліція. Потім прийшли чорносорочечники й все підпалили. Вони були наче скажені. Навіщо їм знадобилося бити посуд? Папа сказав мені не виходити, але я дивилась у вікно. Я все бачила.

-Де вони? Де моя родина?

- Вони у Марко Фоскаріні. Всі там.

- Чому їх забрали до школи?

- Поліцейський сказав, що їх доправлять до трудового табору. Він сказав папа не турбуватися про них, бо це ненадовго. Коли все віцухне, вони знову повернуться додому. Папа сказав, що ми нічим не можемо зарадити. Бо так має бути.

Лоренцо опустив погляд на почорнілі залишки дідусевої дорогоцінної музичної бібліотеки. Самотня книжка, що лежала збоку в пітьмі, врятувалася від полум’я. Він нахилився, щоб підібрати її, і відчув сморід диму, який надходив від припалених сторінок. Це була Альбертова збірка ромських мелодій. Мелодій, які Лоренцо знав з пелюшок. Ці мелодії Пія наспівувала вечорами, коли зачісувала волосся. Він стояв, притискаючи дорогоцінну книжку з нотами й хвилюючись за свою сестру, думаючи, як жахливо їй зараз доводиться. Він думав про свою матір, її хворі коліна й легені. Як вона виживе, тяжко працюючи в таборі?

-Ти поїдеш з ними, Лоренцо? - запитала Ізабелла. - Якщо поквапишся, ще зможеш їх наздогнати, й тоді ви будете всі разом. У трудовому таборі буде не так уже й кепсько. Це сказав поліцейський.

Він підвів очі на вибиті шибки свого будинку. Якщо він вирушить зараз, то якраз дістанеться Падуї до світанку. Звідти йому потрібно буде йти на північний захід через гори до швейцарського кордону. Це те, що закликав його зробити професор Бальбоні: бігти. Забути про родину й рятувати шкуру.

«А коли війна скінчиться, - думав він, - як я дивитимусь їм у вічі, знаючи, що покинув їх страждати в трудовому таборі?».

Він уявив благальний погляд Пії. Він не міг думати ні про що інше, окрім очей сестри.

- Лоренцо?

- Дякую тобі, Белло! - Він обережно поклав руку на голову дівчинки. - Бережи себе! Одного дня ми зустрінемося знову.

-Ти тікаєш?

- Ні. - Він запхав музичну збірку собі під пальто. - Я вирушаю на пошуки родини.

* * *

Саме Пія помітила його першою. Крізь виття галасуючих дітей і немовлят він почув, як Пія вигукнула його ім'я, та побачив, як вона несамовито махала руками, щоб привернути його увагу. Так багато людей було втиснуто в тимчасовий центр утримання в школі Марко Фоскаріні, що Лоренцо довелося проштовхуватися крізь юрби старців, які хиталися у відчаї, переступати через цілі родини, які збивалися у купи просто на підлозі.

Пія стрибнула йому на руки з такою радістю, що Лоренцо довелося зробити крок назад, аби не впасти разом з нею.

-Я вже думала, що ніколи більше тебе не побачу! Марко сказав, що ти втік, але я знала: ти б ніколи так не вчинив. Я знала, що ти б нізащо нас не покинув!

Його мати та батько підійшли, щоб теж обійняти його, й обхопили хлопця сплетінням рук. Лише коли вони нарешті відпустили його, брат Марко наблизився, щоб міцно ляснути його по спині.

- Ми гадки не мали, де ти був, - сказав Марко.

- Я був у будинку Бальбоні, коли почалася повітряна тривога.

- Це була хитрість, - із сумом промовив Марко. - Вони використали сирени, щоб заскочити нас зненацька. Люди не могли почути, що відбувається насправді. А ми все ще нічого не знаємо про дідуся. Ходять чутки, що вони обшукали навіть будинок для літніх людей.

Марко подивився на матір, яка важко опустилася на лавку, дужче закутавшись у пальто. Він тихо сказав:

— Вони витягли її просто з ліжка. Навіть не дозволили вдягнутися. Ми прихопили, що встигли, перш ніж вони викинули нас на вулицю.

-Я бачив будинок, - сказав Лоренцо. - Чорносорочечники порозбивали всі вікна, спалили всі книжки. Це відбувається усюди в місті.

-То ти мав можливість втекти? Якого біса ти не вшився? Ти міг би вже бути на шляху до кордону!

—А як же Пія? Мама? Ми ж родина, Марко, ми мусимо триматися разом.

-Скільки, на твою думку, ти протягнеш у трудовому таборі? Скільки, на твою думку, вони протягнуть?

-Тихіше, ти налякаєш Пію.

-Я не боюся, - сказала Пія, — не тепер, коли ми всі разом. - Вона взяла Лоренцо за руку. - Ходімо, подивишся, що я зробила. Ти будеш дуже задоволений.

-Що?

- Коли я почула, як вони стукають у двері, я одразу побігла до твоєї кімнати. Я сховала її під пальто так, щоб вони не помітили. - Вона притягнула його до лавки, де сиділа їхня мати, й полізла під низ.

Він опустив очі нате, що тримала Пія, і на якусь мить йому відібрало мову. Всередині скрипкового футляра, у своїй вельветовій колисці, «Чарівниця» все ще була в затишку й безпеці. Він торкнувся її полірованого дерева та, навіть у цьому прохолодному приміщенні, відчув своїми пальцями тепло, подібне до того, що випромінює жива плоть.

Лоренцо поглянув на сестру крізь сльози.

-Дякую! - Він міцно обійняв її. - Дякую тобі, моя люба Піє!

-Я знала, що ти повернешся по неї. Я знала, що ти повернешся по нас.

-І ось я тут.

У місці, де він був потрібен.

* * *

Наступного ранку він прокинувся від плачу дітей. Закляклий від спання на підлозі, він стогнучи сів і протер очі. Світло, яке пробивалось крізь брудні вікна актового залу, забарвлювало кожне обличчя всередині холодним і бридким сірим кольором. Поруч втомлена жінка намагалася вгамувати немовля, яке заходилося плачем. Старий чоловік розгойдувався туди-сюди й бурмотів слова, які міг розібрати лише він сам. Куди б

не поглянув Лоренцо, всюди він бачив опущені плечі й вражені обличчя, багато з яких були йому знайомі. Там були Перлмуттери, донька яких мала заячу губу, і Сангвінетгі, чий чотирнадцятирічний син колись ходив до Лоренцо на скрипку, доки відсутність інтересу з боку хлопця не поклала заняттям край. Там були Полаччо, які володіли швацькою майстернею, та синьйор Берґер, який колись був президентом банку, ще стара синьйора Равенна, яка, мабуть, кожного разу сварилася з мамою, коли зустрічала її на площі. Неважливо, старий чи малий, вчений чи робочий, усі вони опинилися в однаково страшному положенні.

- Коли нам дадуть поїсти? - заголосила синьйора Перлмуттер. - Мої діти голодні!

- Ми всі голодні, — відказав якийсь чоловік.

- Ви можете ходити голодним. А діти не можуть.

-Говоріть за себе.

-То ви здатні думати лише про себе?

Синьйор Перлмуттер заспокійливо поклав долоню на руку дружини.

- Це все одно не допоможе. Облиш, будь ласка. - Він усміхнувся до дітей. - Не хвилюйтеся. Нам скоро дадуть щось поїсти.

- Коли, папа?

-До обіду. У цьому я впевнений. Ось побачите!

Але обідній час настав і минув, як і час вечері. Жодної їжі не принесли ані того дня, ані наступного. Вони могли лише пити воду з крану у вбиральні.

Вночі крики голодних дітей не дали Лоренцо заснути.

Скрутившись на підлозі поруч із Пією та Марко, він заплющив очі й намагався не думати про їжу, але як це було можливо?

Він пригадав усі страви, якими насолоджувався колись за столом професора Бальбоні: найчистіший, найпрозоріший м’ясний бульйон з усіх, які він коли-небудь куштував. Хрустка риба з лагуни, така маленька, що її можна було їсти просто з кістками. Він думав про пироги, і вино, і п’янкий аромат смаженої курки.

Його сестра простогнала уві сні, голод переслідував її навіть сплячу.

Він обняв її та прошепотів:

-Тихіше, Піє, я поруч. Усе буде добре.

Вона скрутилась під його рукою і знову заснула, а він так і не зміг.

Тож він не спав, коли перший лантушок влетів у відчинене вікно.

Він приземлився просто на голову сплячої жінки. Вона прокинулась і почала репетувати:

-Тепер вони намагаються нас убити І Хочуть проломити нам голови, поки ми спимо!

Другий лантушок залетів до приміщення, і щось із гуркотом викотилося з нього.

-Хто там по нас жбурляється? Навіщо таке робити?

Лоренцо заліз на лавку й визирнув у високе вікно. Внизу він побачив дві темні сторожкі постаті. Одна з них замахнулася та вже збиралася перекинути третій лантушок через високе підвіконня до кімнати.

-Агов, чуєш! - гукнув Лоренцо. - Що це ти робиш?

Одна з постатей подивилась угору. Місяць був повний, і під його світлом хлопець розгледів обличчя старшої жінки, вдягненої в усе чорне. Вона приклала палець до губ, прохаючи не здіймати галас, після чого вони із супутником поквапилися геть від будівлі та розчинились у темряві.

—Яблука, - захоплено вигукнула жінка, - тут яблука!

Хтось запалив свічку, й у її мерехтливому сяйві вони побачили щедрі дари, що сипалися з лантушків. Шматки хліба, головки сиру, загорнуті в газети. Мішечок з тканини, повний вареної картоплі.

-Спершу нагодуйте дітей! - благала жінка. - Спершу дітей!

Але люди вже хапали їжу, відчайдушно прагнучи встигнути урвати бодай шматочок, перш ніж усе зникне. Ховали яблука до кишень. Дві жінки вчепилися одна одній у волосся, б’ючись за пакунок сиру. Чоловік напхав рот картоплею та жадібно ковтав, не жуючи, щоб ніхто не встиг її відібрати.

Марко пірнув у людське місиво, а вже за мить повернувся, тримаючи пів буханця хліба - все, що йому вдалося здобути для своєї родини. Вони збились докупи, захищаючи свій скарб, а Марко розділив хлібину на п’ять частин і видав кожному його порцію. Хліб був твердий, як камінь. Щонайменше вчорашній, але він смакував Лоренцо, наче гарячий пиріг. Він насолоджувався кожним шматочком, заплющував очі від задоволення, коли крихти перетворювались на кислувате тісто на його язику. Він подумав про всі ті рази, коли їв хліб у своєму житті, як бездумно він жував його без справжньої насолоди, тому що хліб був наче повітря - щось звичайне й буденне, неоспіваний атрибут кожного прийому їжі.

Коли він обсмоктав пальці, аби не втратити ані крихти, то звернув увагу на те, що батько навіть не торкнувся своєї порції, а просто дивився на хліб у своїх руках.

- Папа, їж, - сказав Лоренцо.

-Я не голодний.

—Як ти можеш бути не голодним? Ти ж не їв два дні!

-Я не хочу. - Батько протягнув хліб Лоренцо. - Ось. Це тобі, Пії та Марко.

- Не роби дурниць, папа, - сказав Марко, - тобі треба їсти.

Бруно похитав головою.

-Це моя провина. Це все через мене. Я мав послухати тебе, Марко, та професора Бальбоні. Ми мали поїхати з Італії ще кілька місяців тому. Упертий старий дурень - ось хто я! -Він впустив хліб на підлогу й затулив долонями обличчя. Бруно хитнувся вперед, його тіло здригнулося від ридань. Лоренцо ніколи раніше не бачив, щоб батько плакав. Хіба міг цей зламаний чоловік бути його батьком, який завжди наполягав, що знає, як буде краще для його родини? Який уперто відчиняв свою майстерню шість днів на тиждень, навіть коли клієнти один за одним припиняли відвідувати її? Яка сила духу змушувала Бруно приховувати сумніви протягом п'яти років, самотужки витримувати тягар кожного рішення -правильного чи хибного! А тепер ось куди привів їх його вибір. Лоренцо був настільки вражений риданням батька, що розгубився і не міг дібрати слів.

А мама могла. Вона обняла чоловіка своїми великими руками й поклала його обличчя собі на плече.

- Ні-ні, Бруно, це не твоя провина, - напівголоса промовила вона. - Я не могла покинути папа. Я також не хотіла їхати, тому це й моя провина теж. Це був наш спільний вибір.

-А тепер це наше спільне горе.

-Усе мине. Чи справді в таборі буде настільки жахливо? Я не боюся роботи й знаю, що ти теж. Ти завжди тяжко працював. Зараз важливо те, що ми всі разом, правда ж? - Вона відкинула назад пасма його волосся і поцілувала Бруно в чоло. - Правда ж?

Лоренцо не міг пригадати, коли його батьки цілувалися чи обіймалися востаннє. Вдома вони завжди поводилися як різні планети, що рухаються власними орбітами. Циркулюють поруч, але ніколи не перетинаються. Він не міг навіть уявити пристрасті між ними на кшталт тої, що була між ним і Лаурою. Але вона була! Вони притискались одне до одного, наче молоді закохані. Чи він справді знав своїх батьків?

-Папа, поїж, будь ласка! - попрохала Пія та поклала шматок хліба в його руку.

Бруно поглянув на нього так, наче ніколи раніше не бачив і не знав, що з ним робити. Коли він відкусив хліб, то жував його без особливого задоволення, наче їжа була його обов’язком і він робив це лише заради своєї родини.

-Ось так, - усміхнулась його дружина. - Тепер усе буде добре.

-Так, - Бруно зробив глибокий вдих і розпрямився. Патріарх родини знову опанував себе. - Все буде добре.

* * *

На світанку третього дня двері різко відчинилися.

Крізь сон Лоренцо почув важкий тупіт чобіт по підлозі. Він підхопився на ноги, коли чоловіки в уніформі розсипалися приміщенням. Уніформа мала знаки розрізнення фашистської Національної республіканської гвардії.

Перекрикуючи лемент наляканих дітей, грубий голос прогримів:

-Увага! Тиша! - Офіцер не переступив поріг, а звертався до них з-за дверей, наче саме повітря в актовому залі було брудне, й він не бажав опоганювати легені.

Пія просунула долоню в руку Лоренцо. Дівчинка тремтіла.

-Згідно із сьомим параграфом Веронського маніфесту, вас класифіковано як ворожих іноземців, - оголосив офіцер. - Відповідно до поліцейського наказу номер п’ять від першого грудня, вас буде доставлено до табору для інтернованих. Міністерство шляхетно зробило виняток для важкохворих і престарілих, але ви всі визнані працездатними й маєте право на перевезення.

-Отже, дідусю нічого не загрожує? - запитала Пія. - Вони не заберуть його з будинку для літніх людей?

-Тихіше, - Лоренцо трохи сильніше стиснув її руку. Не привертай уваги.

- Потяг уже чекає на вас, - сказав офіцер. - Після посадки кожен з вас матиме право написати одного листа. Я пропоную вам повідомити друзів і сусідів про те, що з вами все добре й вони не мають підстав турбуватися. Можу вас запевнити, що всі листи будуть доставлені. Тепер вам час збирати речі. Беріть лише те, що зможете донести до станції.

-Ось бачиш, - прошепотіла Елоїза Бруно, - вони навіть дозволяють нам написати листа. А папа може залишитись у своєму будинку для літніх людей. Я напишу йому, щоб не хвилювався за нас. А ти мусиш написати професорові Бальбоні. Напиши, що він дарма лякав нас. Напиши, що все добре.

Процесія повільно рушила в бік станції. У ній було надто багато родин з маленькими дітьми. їхній натовп човгав повз знайомі вітрини й перейшов пішохідний міст, яким так часто Лоренцо ходив раніше. Перехожі зупинялись і дивились у моторошній тиші, наче бачили парад привидів. Серед обличь глядачів він помітив сусідську дівчинку Ізабеллу. Вона підняла руку, щоб помахати їм, але батько схопив її за зап’ясток і смикнув униз. Коли Лоренцо проходив повз, чоловік уникнув

його погляду й просто роздивлявся бруківку, наче сама лише зустріч поглядами могла приректи його на щось страшне.

Мовчазний парад пересік площу, на якій у будь-який інший день чулися сміх і балачки, жінки гукали своїх дітей. Але сьогодні тут лунало тільки човгання ніг. Так багато ніг рухались у втомленій колоні. Ті, хто спостерігав за цією ходою, не насмілювалися сказати бодай слово протесту.

В цій тиші раптом пролунав самотній окрик, який усіх приголомшив своєю сміливістю.

-Лоренцо, я тут! Тут!

Спершу він побачив лише блиск сонячного сяйва на світлому волоссі й рух у натовпі, коли вона протискувалась, благаючи:

-Пропустіть! Мені треба пройти!

А коли вона, нарешті, прорвалася, її руки охопили його, а їхні губи зустрілись. Її вуста були солоними від сліз.

-Я кохаю тебе! — сказав Лоренцо. - Чекай на мене!

-Обіцяю! А ти мусиш пообіцяти, що повернешся.

-Агов, дівчино! - рявкнув конвоїр. - Ану відійди!

Лауру вирвали з його обіймів, а Лоренцо спіткнувся, і його понесло людське стадо, яке гнали далі й далі.

—Пообіцяй мені! - почув він вигук з натовпу.

Він повернувся, відчайдушно намагаючись востаннє поглянути на неї, але обличчя Лаури вже зникло серед десятків людей. Він зміг побачити лише бліду руку, яка здійнялася помахати на прощання.

* * *

- Вони сліпі, кожен з них, - сказав Марко. - Вони заплющили очі й відмовляються дивитись на те, що відбувається.

Коли їхні батьки й сестра, заколихані гіпнотичним стукотом коліс, задрімали поруч із ними, брати повели тиху розмову.

-Ті листи додому насправді не мають жодного значення. Вони дозволили нам їх написати тільки для того, щоб заспокоїти. Щоб відволікти нас. - Він поглянув на Лоренцо. - Ти ж написав Лаурі, чи не так?

-Ти хочеш сказати, що їй не доставлять мого листа?

-Е, ні! Як раз навпаки! Дуже вірогідно, що вона його отримає. Але чому, як гадаєш?

- Не розумію, що саме ти маєш на увазі?

Марко зітхнув.

-Це тому, що ти такий же сліпий, як і решта, малий! Ти пливеш життям на хмаринці, мрієш лише про свою музику й переконаний, що все врешті-решт закінчиться добре! Ви з Лаурою Бальбоні одружитеся, матимете чудових діточок і житимете ще краще, ніж раніше, граючи красиву музику.

-Принаймні я не буду таким злим песимістом, як ти.

-А знаєш, чому я песиміст? Тому що я бачу правду. Твого листа буде доставлено. Так само, як і листи Пії та мами. - Він подивився на їхніх батьків, що спали, щільно притиснувшись одне до одного й тримаючись за руки. - Ти бачив, яку нісенітницю написала мама? «Наш потяг має зручні сидіння третього класу. Вони пообіцяли, що поселять нас у комфортабельне житло в таборі». Так, наче ми їдемо в якийсь санаторій у Комо! Наші друзі та сусіди повірять, що все гаразд, що ми подорожуємо потягом, наче туристи, й не будуть хвилюватися. Так само, як папа впевнений, що немає жодних підстав для хвилювання. Усе жипя він працював руками, тому не вірить у те, чого не бачить і не може торкнутися. Йому бракує уяви припустити найгірше. Саме тому ніхто

навіть не намагається чинити опір, бо ми всі хочемо вірити в краще. Тому що занадто лячно уявити можливі варіанти розвитку подій. - Він подивився на Лоренцо. - Ти звернув увагу, в якому напрямку рухається потяг?

-Звідки мені знати? Вони ж позабивали всі вікна.

- Бо вони не хочуть, щоб ми бачили, куди їдемо. Але навіть дивлячись на тіні, можна зрозуміти, з якого боку світить сонце.

- Вони сказали, що везуть нас у табір для інтернованих у Фоссолі. Вони всіх туди звозять.

- Це вони так кажуть. Але подивися на світло, Лоренцо. Бачиш, з якого боку воно падає на потяг? Ми їдемо не до Фоссолі. - Марко похмуро подивився перед собою та промовив: - Цей потяг їде на північ.