Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора (6) #6

6

Наступні два місяці Лоренцо щосереди прямував через міст до Дорсодуро. О четвертій він стукав у двері на Фондамента Брагадін, і йому відчиняла покоївка з незмінно кислим обличчям. Вони з Лаурою репетирували «Чарівницю», потім робили перерву на чай з печивом, під час якої до них іноді приєднувався професор Бальбоні. Після цього вони грали різні мелодії, які їм подобались, але наприкінці заняття заводи повертались до «Чарівниці», яку вони затвердили як композицію для конкурсу.

Лаура ніяк не могла опанувати віолончельну паргію. Він бачив на її обличчі, як важко доводиться дівчині: насуплені брови, стиснуті щелепи.

- Ще раз! - вимагала вона, коли збивалася на складному місці. А після наступної похибки знову вигукувала: «Ще раз!». І вкотре: «Ще разі».

Дівчина була такою завзятою, що інколи це навіть лякало Лоренцо. А потім вона вибухала радісним сміхом, коли, після години помилок, раптом грала все правильно. Протягом одного лише вечора вона могла здивувати, засмутити й зачарувати його.

Середа більше не була звичайним днем. Віднині для Лоренцо це був День Лаури — день, коли він входив до її будинку,

потрапляв у її світ, забуваючи про власний. Коли він міг сидіти пліч-о-пліч з нею - досить близько, щоб бачити краплинки поту на її обличчі й чути її м'яке дихання, коли вона із силою натискала смичком на струни. їхній дует був чимось набагато більшим, ніж два інструменти, які грають музику разом. Йшлося про сумісне отримання задоволення від гармонії: їхні думки й серця поєдналися настільки, що кожен з них заздалегідь знав, коли інший підведе смичок, залишаючи останню ноту згасати в повітрі.

З наближенням конкурсу вони самі наближалися до досконалості. Лоренцо вже малював в уяві картини їхнього виходу на сцену Ка-Фоскарі: інструменти зблискують на світлі, сукня Лаури розсипається підлогою навколо стільця. Він уявляв їхній бездоганний виступ і тріумфальну усмішку на її обличчі. Вони з Лаурою візьмуться за руки й віддаватимуть уклін за уклоном, коли публіка аплодуватиме їм.

А потім вони сховають інструменти до футлярів, попрощаються одне з одним - і все скінчиться. Більше не буде репетицій, не буде вечорів, проведених з Лаурою. Я мушу запам’ятати цей момент. Після того, як наші стежки розійдуться, ці спогади стануть єдиним, що в мене від неї залишиться.

-Заради всього святого, Лоренцо! — вигукнула вона. -Де ваша голова сьогодні?

-Вибачте! Я загубився, на якому ми зараз такті?

- На двадцять шостому. Ви зіграли щось інше, й ми розійшлися. - Дівчина нахмурила брови. - Щось не так?

- Нічого. - Він поворушив плечем, розім’яв шию. - Просто ми топчемося на цьому місці вже кілька годин.

-Бажаєте зробити перерву на чай?

- Ні, продовжуємо.

-Ви кудись поспішаєте?

Піти від неї було останнім, чого прагнув хлопець, але вже було близько восьмої години, й аромат вечері починав долинати з кухні.

- Вже запізно. Не хочу зловживати вашою гостинністю.

-Я розумію, - зітхнула Лаура. - Що ж, я знаю, як вас обтяжує перебування тут зі мною.

— Перепрошую?

- Ми не мусимо подобатись одне одному. Нам потрібно лише добре зіграти разом, правда?

-Лауро, ви не розумієте...

- Що я маю зрозуміти?

-Я гадав, що ви просто намагалися бути ввічливою, коли запрошували мене.

-Ввічливістю було б одне запрошення. А три - це, вочевидь, вже щось більше.

- Вибачте. Я знаю, що Альда не хотіла б, щоб я залишився. А я не хочу все ускладнювати.

-Альда сама вам про це сказала?

- Ні. Але я бачу це з її обличчя. З того, як вона дивиться на мене.

-Зрозуміло, то ви ще й думки читати вмієте. Вам досить одного погляду на Альду, щоб дізнатися, про що саме вона думає. І, о боже! Вона не схвалює вашу присутність, тож, певна річ, ви не можете прийняти мої запрошення. Ви завжди так легко відступаєте, Лоренцо?

Він витріщився на дівчину, вражений правдивістю її слів. Сама Лаура ніколи б не злякалась подібного. Вона була набагато сміливіша за нього, достатньо смілива, щоб виставляти свої потворні шрами на загал, наче бойові знамена.

А тепер вона закликала його стати таким самим відважним, як і вона, - сказати те, про що він справді думав, незважаючи на наслідки.

З похмурим обличчям вона відставила віолончель.

-Ваша правда, - промовила дівчина. - Стає запізно. Побачимося наступного тижня.

-Мені справді подобається бути з вами, Лауро. Правду кажучи, не існує місця, куди б я прагнув більше, ніж сюди.

-Чи це каже справжній Лоренцо? Чи дипломат Лорен-цо, який намагається казати ввічливі речі, аби не образити мене?

-Це правда, - тихо відповів він. - Цілісінький тиждень я не можу дочекатися середи, щоб побути тут з вами. Але я не вмію так вправно висловлювати свої думки, як ви. Ви - найсміливіша дівчина з усіх, кого я зустрічав. - Хлопець опустив очі долу. - Знаю, що я занадто нерішучий, і завжди був такий. Боюся сказати чи зробити щось неправильно. Єдине, коли я почуваюся хоробрим, справді хоробрим, - це коли я граю музику.

-Тоді все зрозуміло. Ми маємо грати. - Вона взяла віолончель і смичок. - і, можливо, цього вечора ви наберетеся сміливості залишитися на вечерю.

* * *

-Більше вина, нам потрібно більше вина! - вигукнув професор Бальбоні й укотре наповнив їхні келихи. Це було вчетверте чи вп’яте? Лоренцо збився з рахунку, та й яке це мало значення? Вечір став довгим щасливим маревом. З грамофона лунала музика Дюка Еллінгтона, а вони їли чудовий м’ясний суп Альди з нарізаними овочами, після

якого вона подала фегато¹⁴ з картоплею, а на десерт були пиріг, фрукти й горіхи. Ніколи ще Лоренцо так не насолоджувався їжею, яка здавалася ще смачнішою завдяки людям, з якими він ділив трапезу. Лаура сиділа навпроти нього з непокритими руками. Вигляд її шрамів більше не лякав хлопця. Ні, тепер ці шрами стали ще одним приводом захоплюватися нею. Вони були свідченням її сміливості, її готовністю явити себе світові такою, якою вона є, без жодних виправдань.

Її батько був таким самим відвертим у висловлюваннях і мав невгамовний сміх. Професор Бальбоні жадав почути думки їхнього гостя з будь-якого приводу. Що він думав про джаз? Кому віддавав перевагу - Луї Армстронгу чи Дюку Еллінгтону? Чи вважав він, що в сучасній музиці залишається місце для скрипки?

І в довершення:

-Які в тебе плани на майбутнє?

Майбутнє? Для Лоренцо майбутнє обмежувалося музичним конкурсом, який мав відбутися за три тижні.

-Я планую навчатися в Ка-Фоскарі, як мій брат Марко, -відповів хлопець.

- Що ти хочеш вивчати в цьому навчальному закладі?

-Марко радить мені факультет управління. Він каже, що так я точно зможу знайти роботу.

Професор Бальбоні фиркнув.

-Ти почуватимешся похованим заживо, вивчаючи таку безглузду річ, як управління. Музика — це твій шлях. Ти ж уже даєш уроки гри на скрипці?

-Так, синьйоре, я маю сім учнів, їм усім по вісім чи дев'ять років. Мій батько вважає, що ми можемо поєднати зусилля. Я навчатиму музики, а він виготовлятиме інструменти для моїх учнів. Він хоче, щоб одного дня я успадкував його майстерню, але не думаю, що з мене вийде гарний скрипковий майстер.

- Це тому, що ти не тесля, ти - музикант. Твій дідусь розгледів це, коли ти був ще зовсім дитиною. Без жодних сумнівів, тобі швидко знайдеться місце в якомусь оркестрі. Також ти можеш розглянути можливість переїзду до іншої країни, можливо, до Америки.

-До Америки? - Лоренцо засміявся. - Це нереально!

-Завжди потрібно мріяти про щось більше. Немає нічого неможливого.

-Для цього потрібно буде покинути родину. - Він поглянув на протилежний бік столу. Для цього потрібно буде покинути її.

-Я справді вважаю, що тобі слід замислитись про еміграцію, Лоренцо. Ця країна змінюється, і робить це дуже швидко, - раптом голос професора Бальбоні став тихішим. -Настають лихі часи. Ми обговорювали з Альберто різні можливості, місця, де могла б оселитися твоя родина.

-Дідусь ніколи не полишить Італію, а батько не може покинути свою справу. Він має тут гарну репутацію та постійних клієнтів.

-Так, можливо, зараз його справа в безпеці. Вправні скрипкові майстри на дорозі не валяються, тож буде важко його кимось замінити. Але ж ніхто не знає, що цей режим утне завтра. Які ще декрети випустить Міністерство внутрішніх справ?

Лоренцо кивнув.

- Марко каже те ж саме. Кожного дня він дізнається новини, які обурюють його.

- Це означає, що твій брат слідкує за перебігом подій.

- Батько каже, що нам не варто перейматися. Він каже, що ті декрети - всього лише політичні ігри заради показухи, а режим ніколи не піде проти нас. Ми маємо довіряти Муссоліні.

-Чому?

-Тому що він знає: ми віддані громадяни. Він казав багато разів: у нас не постане єврейське питання. - Лоренцо зробив добрячий ковток вина. - Італія - це не Німеччина.

- Це каже твій батько?

-Так. І мій дідусь також. Вони впевнені, що Муссоліні завжди підтримуватиме нас.

- Що ж, можливо, вони мають рацію. Я сподіваюся, що їхня правда. — Професор Бальбоні відкинувся на спинку стільця з таким виглядом, наче ця жвава розмова геть виснажила його. — Ти оптиміст, Лоренцо. Такий самий, як і твій дідусь. Саме тому ми з Альберто такі добрі друзі. Він ніколи не засмучується та не нарікає, залишається в доброму гуморі навіть у скрутні часи.

Але цей вечір, на думку Лоренцо, точно не можна було віднести до скрутних часів. Воно й недивно, адже Лаура усміхалася до нього, вино лилося, а з грамофона лунав чудовий джаз. Навіть холодне ставлення Альди не могло зіпсувати задоволення від трапези за столом Бальбоні.

Давно вже пробило першу ночі, коли Лоренцо вийшов з їхніх дверей. Крокуючи порожніми вулицями до свого району Каннареджо, він не переймався небезпеками, які могли чекати його на шляху. Він не думав про вуличні банди чи самотніх злочинців, які могли напасти на нього. Ні, цієї ночі Лоренцо мав оберіг від негараздів, рухаючись під захисною оболонкою щастя. Йому були раді в будинку Бальбоні,

прийняли його як друга, визнали як митця. Лаура особисто проводжала його до дверей, і її силует досі стояв перед його очима, окреслений магічним сяйвом, коли вона махала йому на прощання. В його вухах усе ще лунав її чарівний голос: «До середи, Лоренцо!».

Він муркотів мелодію «Чарівниця», коли прийшов додому й повісив пальто та капелюх.

- Якого біса ти сьогодні такий щасливий? - запитав Марко.

Він повернувся і побачив брата, що стояв у дверях кухні. Лоренцо не здивувався, що Марко досі не спить - він, здавалося, по-справжньому оживав лише після заходу сонця і не спав до опівночі, сперечаючись через політику зі своїми друзями або читаючи останні новини й брошури. Його волосся пучками стирчало в різні боки так, наче він навмисне скуйовдив його пальцями. Марко сьогодні мав неохайний вигляд. Неголене обличчя, заплямована майка висмикнулася зі штанів.

- Мама та Пія непокоїлися через тебе, - сказав він.

-Після репетиції вони запросили мене залишитися на вечерю.

-Та що ти кажеш!

-Я чудово провів час. Це був найкращий вечір у моєму житті!

- Чому ти радієш? Що вони дозволили тобі залишитися на вечерю?

- Не дозволили, а запросили. Відчуваєш різницю? - Лоренцо рушив до сходів, але Марко смикнув його за руку.

- Будь обережний, малий. Ти можеш вважати, що вони підтримують тебе, але ти не можеш знати цього напевне.

Лоренцо відсахнувся від нього.

-Не всі проти нас. Деякі люди нас справді підтримують.

Він заніс скрипку до своєї спальні на верхньому поверсі й відчинив вікно, щоб впустити свіже повітря. Навіть Марко не міг зіпсувати цю ніч. Він хотів співати, кричати, аби весь світ дізнався про те, який чудовий вечір він провів з Лаурою та її батьком. У будинку Бальбоні все здавалося світлим і радісним, там лилося вино й лунав джаз, і справді здавалося, що немає нічого неможливого. Чому б не помріяти про щось більше? Професор Бальбоні надихнув його.

Тієї ночі Лоренцо саме це й робив. Він наважився мріяти про Америку, про Лауру, про їхнє спільне майбутнє. Так, це більше не здавалося неможливим.

До наступного дня, коли професор Бальбоні постукав у їхні двері з новинами, які назавжди змінили їхні жипя.