Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора (ДЖУЛІЯ) #16

ДЖУЛІЯ

Після натовпу й галасу Сан-Марко я трохи нервую від тиші вузької вулички, куди мене приводить Франческа. Пізньої ночі туристи нечасто зазирають до цього віддаленого куточка району Кастелло, й брязкіт ключів, якими Франческа копирсається в замку, здається небезпечно гучним. Ми заходимо до темних апартаментів, і я стою в пітьмі й дивуюся, як швидко вона пересувається кімнатою та зачиняє гардини, щоб нас не було видно з вулиці. Лише після того, як усі вікна запнуто, вона наважується засвітити одну маленьку лампу. Спочатку я вирішую, що це її помешкання, але потім, коли роздивляюсь кімнату, бачу вицвілу парчу, мереживні серветки й прикрашений оборками абажур. Зазвичай молоді панянки не обирають подібні декорації для своїх осель.

- Це квартира моєї бабусі, - пояснює Франческа. - Вона поїхала на тиждень до Мілана. Ми почекаємо тут повернення Сальваторе.

-Треба подзвонити в поліцію. - Я лізу до сумочки, що її примудрилася якось втримати під час свого панічного забігу через Дорсодуро, й витягаю звідти телефон. Але вона хапає мене за зап'ясток.

-Ми не можемо подзвонити в поліцію, - тихо каже Франческа.

-Мою подругу застрелено! Певна річ, ми мусимо їм подзвонити!

- Ми не можемо їм довіряти. - Вона бере мій телефон і веде мене на диван. - Будь ласка, синьйоро Ансделл, присядьте.

Я провалююсь у потерті диванні подушки. Раптом починаю тремтіти, нічого не можу із цим вдіяти й охоплюю себе руками. Лише тепер, у безпечному місці, я дозволяю собі розкиснути. Почуваюся кепсько й не знаю, що робити.

- Я не розумію. Я не розумію, чому вони хочуть моєї смерті.

-Гадаю, я зможу пояснити, - каже Франческа.

- Ви? Але ж ви з моїм чоловіком навіть не знайомі.

Вона хмурить брови.

-До чого тут ваш чоловік?

- Це він відправив того стрільця, щоб знайти мене. Щоб убити мене. - Я витираю сльози з обличчя. - О боже! Не можу повірити, що це відбувається насправді.

-Ні, ні, ні! Ваш чоловік тут зовсім ні до чого. - Вона бере мене за плечі. - Вислухайте мене. Будь ласка, вислухайте.

Я дивлюся в її виразні очі й майже відчуваю тепло, яке вони випромінюють. Жінка сідає на стілець навпроти мене й мовчить якийсь час, добираючи слова. З Франчески, з її блискучим чорним волоссям і вигином брів, можна було б писати портрети доби Ренесансу. Темноока мадонна, що готова поділитись таємницею.

-Учора ввечері, після того, як ви залишили мені ті ноти, я зробила кілька телефонних дзвінків, - каже вона. - Спершу я зателефонувала знайомому журналістові. Він підтвердив, що синьйора Падроне було вбито під час того, що

кваліфікується як пограбування його антикварної крамниці. Потім я набрала Рим, жінку, яка працює з Європолом, - це правоохоронний орган Європейського Союзу. Всього лише годину тому вона мені перетелефонувала й повідомила дуже тривожну інформацію. Вона сказала, що синьйора Падроне було вбито під час удаваного пограбування, дуже дивного пограбування. Гроші й коштовності залишились у крамниці незайманими. Злодіїв цікавили лише полиці зі старими книжками, але ніхто не знає, чи забрали вони якусь із них. А потім вона повідомила мені найбільш тривожну деталь злочину: як саме було вбито синьйора Падроне. Двома кулями в потилицю.

Я витріщаюся на неї.

-Звучить, наче це була страта.

Франческа похмуро киває.

- Це ті самі люди, що полюють на вас. - Це звучить так буденно й беззаперечно, а промовляється таким спокійним і впевненим голосом, яким можна сказати, що небо блакитне.

Я хитаю головою.

- Цього не може бути. Навіщо комусь мене вбивати?

- Через вальс. Тепер вони знають, що ви купили його в тій крамничці. Вони знають, що ви розпитували про композитора й про походження нот. Саме тому синьйора Падроне й було вбито - бо він шукав відповіді. Він поговорив не з тими людьми й поставив їм небезпечні запитання.

Incendio! Постійно все зводиться до цього вальсу.

-А ви маєте відповіді? - тихо питаю я. - Звідки взялися ці ноти?

Франческа робить глибокий вдих, наче збирається розповісти мені довгу й тяжку історію.

-Я переконана, що Лоренцо Тодеско справді написав Incendio. Він народився та мешкав на вулиці Калле-дель-Форно, аж доки СС не заарештували його. Він і його родина - батьки, сестра та брат - опинилися серед двохсот сорока шести євреїв, яких депортували з Венеції. З усієї родини вижив і повернувся додому лише Марко. Він помер близько десяти років тому, але в архівах нашого музею зберігається стенограма інтерв’ю з ним. У ній він описує ніч арешту їхньої родини, депортацію та потяг, яким їх везли до табору смерті в Польщі. Також він зазначає, що їх з братом розлучили в Трієсте, де охоронці дізналися, що Лоренцо музикант.

- Його розлучили з родиною лише через це?

-Лоренцо був одним з кількох музикантів, яких відібрали, щоб залишити в Рісієра-ді-Сан-Сабба, також відомому як Шталаг триста тридцять дев'ять. Спочатку його використовували як транзитний центр і тюрму для італійських в'язнів. Але дедалі більше ув'язнених проходило через Трієсте, система таборів була переповненою, тож призначення Сан-Сабби змінилося. У тисяча дев’ятсот сорок четвертому році німці розробили надзвичайно ефективну систему очищення таборів, щоб вирішити цю проблему.

-Очищення таборів, - буркочу я, - ви маєте на увазі...

-Крематорій. Його власноруч розробив Ервін Ламберт, той самий архітектор, який будував газові камери в польських таборах смерті. Тисячі політичних в’язнів, партизанів і євреїв було страчено в Сан-Сабба. Дехто помер від тортур. Декого розстрілювали, чи труїли газом, чи пробивали кийком голову. - Вона тихо додає: - Живі заздрили мертвим.

- Чому ви так кажете?

-Тому що після страти їх везли в крематорій. Якщо людина виживала після влучання кулі, чи удару кийка, чи після газової камери, це означало одне - її кидали в полум’я живою. — Франческа замовкає і тиша підсилює враження від того, що вона каже далі. - Крики тих, кого спалювали живцем, розносились по всьому комплексу.

Я нічого не можу сказати від жаху. Я не хочу чути того, що було далі. Але, наче паралізована, сиджу й дивлюся в очі Франчески.

-Казали, вереск був таким пронизливим, що навіть нацистський комендант не міг його витримати. Щоб замаскувати крики, як і пальбу розстрільної команди, він наказав грати музику у внутрішньому дворі. Він призначив італійського офіцера СС, полковника Коллотгі, відповідальним за вирішення цього питання. Таке призначення було цілком обґрунтованим. Коллотгі вважав себе культурною людиною. Він був палким прихильником симфонічної музики й колекціонував рідкісні записи. Він зібрав оркестр, що складався з ув’язнених. Полковник особисто відбирав музикантів і музику, яку вони грали. Поміж п’єс, які постійно гралися, був вальс, написаний одним з ув'язнених музикантів. Після війни один з охоронців давав свідчення в суді й описував вальс як надзвичайну та прекрасну музику з диявольським закінченням. Це була улюблена п’єса Коллотті, й він наказував грати її знову й знову; Для тисяч приречених в’язнів цей вальс ставав останньою музикою, яку вони чули.

-Incendio. Полум’я.

Франческа киває.

— Полум’я крематорію.

Я знову тремчу. Мені стає так холодно, що зуби починають цокотіти. Франческа зникає на кухні й за кілька хвилин повертається із чашкою чаю, що парує. Я не можу зігрітися, навіть ковтаючи чай. Тепер я знаю, що цей вальс справді проклятий. На ньому лежить прокляття тисяч нажаханих душ, які чули цю музику, покидаючи тіла. Під цей вальс можна лише помирати.

Минає певний час, перш ніж я набираюся сміливості поставити наступне запитання.

- Ви знаєте, що сталося з Лоренцо Тодеско?

Вона киває.

-Перед втечею німці зруйнували крематорій. Але залишили по собі облікові записи, які вели вели дуже ретельно, тож ми знаємо імена всіх ув’язнених і їхні подальші долі. У жовтні тисяча дев’ятсот сорок четвертого року Лоренцо Тодеско та його співкамерників повели на страту. їхні тіла були кинуті в полум'я.

Я сиджу мовчки, моя голова схилена в скорботі по Лоренцо, по тих, хто помер разом з ним, по всім, хто згинув у пеклі війни. Я оплакую музику, яка ніколи не була написана, шедеври, які ніколи не будуть почуті. Все, що лишилося, - це вальс, написаний чоловіком, який став композитором власної похоронної музики.

-Отже, тепер ми знаємо історію Incendio, - тихо промовляю я.

-Це ще не все. Залишається одне гостре питання. Як ноти з табору смерті в Сан-Саббі потрапили до антикварної крамнички синьйора Падроне.

Я піднімаю на неї очі.

-Хіба це має якесь значення?

Франческа нахиляється вперед, її очі горять від збудження.

- Подумайте самі. Їх точно не передали музиканти, бо всіх їх було страчено. Тому ноти мав урятувати хтось із охоронців або офіцерів СС, які втекли раніше, ніж їх було заарештовано.

Вона нахиляє голову, роздивляючись мене. Чекає, коли я сама розкладу все по поличках, знайду відповідності.

- Вони були придбані у маєтку Джованні Капоб’янко.

-Так! А прізвище Капоб’янко - це наче пульсівне червоне світло. Я попросила свою знайому з Європолу понишпорити в минулому цього синьйора Капоб’янко. Ми знаємо, що він приїхав до селища Касперія приблизно в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. Він мешкав там до своєї смерті чотирнадцять років тому. Йому було дев’яносто чотири роки. Ніхто в містечку не знав, звідки він приїхав, і всі кажуть, що Капоб’янко вів дуже усамітнене життя. Вони з дружиною, яка померла за кілька років до нього, мали трьох синів. Коли він пішов з життя, управитель маєтку на прохання родини розпродав більшу частину його речей, у тому числі й велику кількість музичної літератури та вишуканих музичних інструментів. Відомо, що синьйор Капоб’янко був великим поціновувачем симфонічної музики. Окрім цього, він був людиною, про яку ми не змогли знайти ніякої інформації. До того, як він раптово, чи, радше, незбагненно, з’явився в тисяча дев’ятсот сорок шостому.

Колекціонер нот. Прихильник симфонічної музики. Я витріщаюся на Франческу.

- Це був полковник Коллотті!

— Я впевнена, що це був він. Коллопі, як і решта офіцерів СС, втік із Сан-Сабби ще до приходу союзників. Влада розшукувала його, але так і не змогла знайти. Його так і не було притягнуто до відповідальності. Я думаю, він став синьйором Капоб’янко, спокійно дожив до глибокої старості й забрав

свою таємницю в могилу.—Її голос напружується від люті. -І вони підуть на все, щоб приховати правду.

- Він уже помер. Чому когось мають обходити його таємниці?

- О, повірте мені! Це має дуже велике значення для певних людей. Людей при владі. Саме тому ми із Сальваторе йшли до вас сьогодні. Щоб попередити вас. — Вона витягує із сумочки Малійську газету й кладе переді мною на журнальний столик. На першій шпальті - фото охайного чоловіка за сорок, який потискає руки людям з радісного натовпу, що оточує його. -Цей чоловік зробив таку стрімку й блискучу кар’єру, як ніхто в італійській політиці. Очікується, що він переможе в наступних парламентських виборах. Багато хто передбачає, що він стане нашим наступним прем’єр-міністром. Роками родина готувала його до цього поста. Вони покладають усі свої надії на нього й на те, що він зможе зробити для їхнього бізнесу. Його звуть Массімо Капоб’янко. - Вона дивиться на моє налякане обличчя. -І це онук військового злочинця.

- Але ж він не скоював воєнних злочинів. Це робив його дід.

—Та й чи знав він про минуле свого діда? Чи його родина приховувала це протягом багатьох років? Це ж справжній скандал! Як родина Капоб’янко, а, можливо, й сам Массімо, відреагує на загрозу викриття? - Вона дивиться просто на мене. - Обміркуйте смерть синьйора Падроне. Можливо, його вбито у спробі зберегти родинну таємницю.

Що робить мене відповідальною за смерть цього чоловіка. Адже саме на моє прохання синьйор Падроне розпитував родину Капоб’янко про те, як їхній дідусь став власником невідомого вальсу, написаного композитором з Венеції. Скільки часу їм знадобилося, щоб з’ясувати, що Л. Тодеско був євреєм, якого стратили в Рісієра-ді-Сан-Сабба? Чи саме

існування цих нот доводить те, що синьйор Капоб’янко також був у тому таборі смерті?

-Я впевнена, що на вас напали саме через це, - каже Франческа. - Якимось чином родина Капоб’янко дізналася, що ви тут, у Венеції.

-Я сама їх про це повідомила, - шепочу я.

-Що?

-Я попросила чергову в готелі зателефонувати Капоб’янко й запитати про ті ноти. Я залишила своє ім’я та контактну інформацію.

Франческа стривожено хитає головою.

-Тепер найважливіше-тримати вас подалі від чужих очей.

- Але ж тепер ноти у вас. Ви маєте оригінал. їм більше не потрібно ганятися за мною.

-Так, це правда. Але ви - свідок. Ви можете дати свідчення, що купили цей документ у синьйора Падроне. Алист Анни Марії цілком безапеляційно показує, що він отримав його від родини Капоб’янко. Ви - важлива ланка в ланцюгу доказів, які приводять просто до них. — Вона нахиляється ближче, її вираз обличчя говорить про неабиякузлість. - Я - єврейка, синьйоро Ансделл. Як і Сальваторе. Нас залишилося зовсім мало в цьому місті, але привидів багато, вони тут усюди. Тепер ми допомогли знайти спокій одному з них. Привиду Лоренцо Тодеско.

Хтось стукає в двері, і я напружуюся від страху.

- Що будемо робити? - шепочу я.

-Лягайте. Не висовуйтесь. - Франческа вимикає лампу, й пітьма охоплює нас. Я кидаюся на підлогу й відчуваю, як серце стукає по килиму, а Франческа тихо пересувається в темряві. Біля дверей вона щось каже італійською. Відповідає чоловік.

Зітхнувши з полегшенням, вона відчиняє двері й пускає його всередину, а коли світло вмикається знову, я бачу Сальваторе. А ще бачу з його напруженого обличчя, що налякана не лише я. Він швидко говорить до Франчески, а вона перекладає.

- Він каже, що у вашому готелі підстрелили трьох осіб, - пояснює вона мені. - Один чоловік помер, але вашу подругу забрали до лікарні ще живою.

Я думаю про двох нещасних чоловіків, які вийшли з готелю, завадивши вбити мене. Також я думаю про Герду, яка зараз, можливо, бореться за своє життя.

-Я маю зателефонувати до лікарні.

Але вона знову зупиняє мене.

-Це небезпечно.

-Я мушу знати, чи жива моя подруга!

-Ви мусите залишатись у схованці. Якщо з вами щось трапиться, якщо ви не зможете дати свідчення проти них, наш ланцюг доказів обірветься. Ось чому Сальваторе пропонує такий варіант.

Вона лізе в наплічник, який він приніс у квартиру. Я сподіваюся, що там лежить пістолет або щось, що нас захистить. Натомість вона дістає камеру та триногу й починає встановлювати її напроти мене.

- Ми мусимо зняти ваші свідчення на відео, - каже Франческа. - Якщо з вами щось станеться, ми принаймні матимемо...

Вона замовкає, усвідомлюючи, що від її слів кров застигає в моїх жилах.

Я закінчую її речення:

- Ви матимете мої свідчення на плівці.

- Будь ласка, зрозумійте, вам загрожує дуже могутня родина. Ми мусимо бути готові до всього.

-Так. Я розумію. - Я розумію, що це бодай якась можливість відбитися. Занадто довго я була безпорадна проти невідомої загрози. Тепер я знаю, хто мій ворог, і маю силу подолати його. Це все, що я можу зробити. Ця думка заспокоює мене, і я роблю глибокий вдих, сідаю рівно та дивлюся прямо в камеру. - Що я маю говорити?

-Чому б вам не почати зі свого імені та адреси? Хто ви, як потрапили до синьйора Падроне й купили ноти? Розкажіть нам, що вам написала його онука. Розкажіть нам усе.

Усе. Я думаю про те, чого вони ще не чули. Як музика змінила мою доньку - і як я її боюся. Про психіатриню, яка хоче запроторити мене до божевільні. Про мого чоловіка, який переконаний у моїй душевній хворобі через упевненість у тому, що Incendio принесло горе в нашу родину. Ні, я не розповідатиму їм про ці речі, хоча вони і є правдою. Горе справді тримається за Incendio, воно увірвалося до моєї оселі й викрало мою доньку. Єдиним засобом боротьби залишається розказати цю жахливу історію.

- Я готова, - кажу я їм.

Сальваторе натискає кнопку запису. Самотній червоний вогник спалахує на камері, наче диявольське око.

Я говорю спокійно та виразно:

-Мене звати Джулія Ансделл. Мені тридцять три роки, я одружена з Робертом Ансделлом. Ми мешкаємо в Брукліні, штат Массачусетс, Гіт-роуд, сорок один двадцять два. Двадцять першого червня я зайшла до антикварної крамнички синьйора Падроне в Римі, де придбала рукопис музичної п’єси під назвою Incendio, композитора Л. Тодеско...

Червоний вогник на камері починає блимати. Сальваторе шукає нову батарейку, а я продовжую говорити. Про мої намагання встановити особистість Лоренцо. Про те, як я дізналася, що синьйора Падроне вбито. Про...

19

Я чую звук свого важкого дихання. Відчуваю запах власного страху, коли біжу темним провулком. Я не пам’ятаю, що сталось і як я втекла з квартири; я не пам’ятаю, що сталося з Франческою та Сальваторе. Останній спогад - про те, як я сиділа перед камерою і почав блимати червоний індикатор розрядженої батарейки. Але сталося щось, безсумнівно, жахливе; щось, від чого кров тече з моєї розрізаної руки, а голова нестерпно гудить. Я загубилася в цьому районі й не знаю, куди прямую.

А ще мене переслідують.

Десь попереду лунає гучна музика, примітивний бадьорий ритм. Там, де музика, там і натовп, у якому я зможу сховатися. Я завертаю за ріг і бачу переповнений нічний клуб, люди стоять надворі біля коктейльних столиків. Але навіть тут я - легка здобич. Мій переслідувач може з легкістю всадити кулю мені в спину й зникнути, і ніхто його навіть не побачить.

Я протискуюся крізь натовп гульвіс, чую обурливий вигук жінки, чий келих я перекинула. Скло розлітається бруківкою, а я продовжую бігти. Перетинаючи плоіцу, зупиняюся, щоб озирнутися. Навколо так багато людей, спершу я навіть не впевнена, що мене досі переслідують. А потім я помічаю темноволосого чоловіка, що цілеспрямовано пробирається

до мене зі спокійним, як у робота, обличчям. Його неможливо зупинити.

Я біжу за черговий ріг і помічаю вказівник, на якому зазначено, що площа Сан-Марко ліворуч. Сан-Марко - це головне місце гулянок у Венеції, площа, на якій повно народу навіть пізньої ночі. Він очікує, що я вирушу саме туди.

Я повертаю праворуч і ховаюся під темним ґанком. Потім чую кроки, що завертають за ріг і поступово зникають. У напрямку Сан-Марко.

Визирнувши з-під ґанку, я бачу лише порожній провулок.

За двадцять хвилин я знаходжу незамкнену браму й пірнаю в чийсь садок, де темрява пахне трояндами й чебрецем. Світла, що ллється з вікон на другому поверсі, достатньо, щоб я могла роздивитися плями крові на своїй сорочці. Моя ліва рука вкрита рваними ранами. Від розбитого скла? Від вибуху? Я не пам’ятаю.

Я хочу повернутися у квартиру й подивитися, чи живі Франческа й Сальваторе, і забрати свою сумочку, але розумію, що це небезпечно. Також я не наважуюсь повертатися до готелю, де стріляли в Герду. Я не маю ані речей, ані сумочки, ані кредиток чи телефона. Шалено обшукую кишені в пошуках готівки, але знаходжу лише кілька загублених монеток і єдину купюру - п’ятдесят євро.

Цього має бути достатньо.

* * *

Я витрачаю годину, скрадаючись провулками й перебігаючи мости, щоб дістатися венеційського залізничного вокзалу Санта-Лючія. Не наважуюся заходити всередину, тому що це очевидне місце, де люди Капоб’янко розраховують мене

знайти. Натомість я пірнаю до одного із численних інтернет-кафе поблизу й витрачаю певну кількість моєї дорогоцінної готівки на купівлю однієї години в мережі. Вже за опівніч, але всередині повно людей з наплічниками, які несамовито стукають клавішами. Я сідаю за комп’ютер подалі від вікна, заходжу на свій електронний акаунт і шукаю на сайті Європолу контактну інформацію. Я не бачу жодної електронної адреси чи посилання на відділ розслідувань, тож пишу на адресу їхньої служби зв’язку з громадськістю.

Моє ім’я Джулія Ансделл. Я маю важливу інформацію з приводу вбивства Стефано Падроне, якого було застрелено в Римі кілька днів тому...

Я описую кожну деталь, яку пам’ятаю, про Incendio, про Лоренцо Тодеско й родину Капоб’янко. Я розповідаю про те, що в мою подругу Герду стріляли біля готелю, а Франческа й Сальваторе, можливо, померли. Чи не припустить Європол, що я - божевільна прихильниця теорії змови? Чи зрозуміють, що мені загрожує реальна небезпека й потрібна термінова допомога?

Щоб набрати лист, мені знадобилося сорок п'ять хвилин, і я задоволена, але виснажена. Мені не лишається нічого, окрім як натиснути кнопку «надіслати» й сподіватися на краще. Також я надсилаю копії до Єврейського музею Венеції, моїй тітоньці Вал і Робу. Якщо мене вб'ють, вони принаймні знатимуть за що.

Повідомлення летять у різні частини світу.

У мене ще залишається п’ятнадцять хвилин комп’ютерного часу, тож я відкриваю вхідні повідомлення. Там бачу п’ять листів від Роба, останній надіслано лише дві години тому.

Я дуже хвилююся за тебе. Герда не відповідає на дзвінки, тож, будь ласка, дай знати, чи з тобою все добре. Зателефонуй, напиши, як завгодно. Які б проблеми в нас не виникли, я обіцяю: ми їх вирішимо. Я тебе кохаю! Я ніколи від тебе не відступлюся.

Я дивлюся на ці слова й дуже хочу йому вірити.

На комп'ютері починає блимати зворотний відлік. У мене залишається лише три хвилини часу в інтернеті.

Я починаю писати.

Мені страшно й потрібна твоя допомога. Пам'ятаєш день, коли я тобі сказала, що вагітна? Я буду там. У той самий час на тому самому місці. Нікому не кажи.

Я натискаю «надіслати».

На моєму комп'ютері блимають останні тридцять секунд, коли нове повідомлення раптово приходить на мою скриньку. Воно від Роба й складається лише із чотирьох слів.

Я вже в дорозі.

Місто Венеція - ідеальне місце для переховування. Заплутане, з купою вузьких провулків, наповнених туристами з усіх куточків світу, в ньому легко загубитися. На світанку місто знову оживає, а я виходжу з арки, в якій провела ніч. Знаходжу ринок, на якому купую хліб, фрукти, сир, а ще філіжанку кави, яка мені просто необхідна. Так розходяться рештки моїх п'ятдесяти євро, і я залишаюся зовсім без грошей. Я більше нічого не можу зробити, окрім як виживати, переховуватись і чекати, доки Роб не приїде по мене. Я знаю,

що він точно приїде хоча б через те, що терпіти не може нерозв’язані рівняння.

Решту дня я намагаюсь триматися подалі від зайвих поглядів. Уникаю вокзалу й пристаней, де мої переслідувачі, безсумнівно, шукатимуть мене в першу чергу. Натомість я знаходжу прихисток у скромного вигляду капличці на зовнішній околиці Каннареджо. Фасад Сан-Альвізе простий і непре-тенціозний, але всередині цієї мушлі мені відкривається справжня перлина з казковими фресками й картинами. А ще тут тихо й прохолодно, і лише дві жінки сидять усередині, їхні голови схилені в роздумах. Я сідаю на лаву зі спинкою та чекаю протягом кількох годин. Страшенно хочу дізнатися, чи вижила Герда, але боюся показувати носа в лікарні. Також я боюся йти в напрямку Єврейського музею, а Франческа сказала мені, що не можна довіряти навіть поліції. Я залишилася наодинці із собою.

Дві жінки йдуть, а кілька інших прочан приходять помолитися і поставити свічки. Серед них немає туристів — Сан-Альвізе надто далеко від популярних маршрутів.

О четвертій по обіді я нарешті виходжу зі своєї схованки й потрапляю під денне світло, яке видається мені надто яскравим. Почуваюся так, ніби всі дивляться лише на мене, коли прямую до мосту Ріальто. Стає дедалі більше людей навколо. Спека така немилосердна, що здається, наче всі рухаються сповільнено, немовби бредуть сиропом.

Це сталося чотири роки тому. Стояла така сама спека, а я розповіла Робу новину про те, що ми матимемо дитину, про яку так давно мріяли. Ми прогулювалися годинами, але на середині мосту Ріальто на мене раптово навалилася така втома, що я зупинилася перевести подих.

—Тобі погано?

-Ні, але, здається, я вагітна.

Це був один з тих моментів кришталево-чистого щастя, кожну деталь якого я пам’ятатиму все життя. Солоний запах каналу. Смак його губ. Ці спогади може розділити зі мною одна-єдина людина. Лише він знає, де я чекатиму.

Я вливаюся в потік туристів, і мене миттєво поглинає амебоподібний натовп. На середині мосту я зупиняюсь біля візочка, на якому продавець розклав прикраси з венеційського скла, й роздивляюся рядки намист і сережок. Я затримуюся біля візочка, а власник уже сподівається щось продати, навіть попри мої слова про те, що я лише дивлюся. До нас підходить його помічниця, яка голосно пропонує мені знижку. Її голос такий пронизливий, що люди починають обертатися на нас. Я відходжу, вона репетує ще голосніше, незадоволена втечею клієнтки.

-Джуліє, - лунає голос позаду мене.

Я повертаюсь і бачу його, неголеного й пожмаканого. Має такий вигляд, наче не спав кілька днів. А коли він притискає мене до себе, я відчуваю запах його страху, гидкого, наче піт.

- Усе добре, - муркоче він, - зараз я заберу тебе додому, й усе буде гаразд.

-Я не можу просто сісти на літак, Робе. Це небезпечно.

- Це безпечно, я впевнений.

—Ти не знаєш усього, що сталося. Вони намагаються вбити мене!

—А ці люди тут саме для того, щоб тебе захистити. Вони відповідають за твою безпеку. Ти мусиш лише довіритися їм.

- Їм?

Лише тепер я помічаю двох людей, які наближаються до нас. Мені нема куди бігти, я не можу втекти. Роб обіймає мене й міцно притискає до себе.

- Джуліє, люба, я роблю це заради тебе, — каже він. - Заради нас.

Я намагаюся вирватись, але навіть коли я кусаю та дряпаю його, він тримає мене міцно й притискає так щільно, що, здається, вичавить з мене рештки життя. Я бачу раптовий спалах - яскравий, наче водночас вибухнула тисяча сонць. А потім - нічого.

20

Через серпанок, що робить мій зір нечітким, я можу лише уявляти собі риси обличчя жінки. На ній розвівається блакитне вбрання, а погляд спрямований вгору. Жінка зчепила руки, тягнучись до небес. Це портрет якоїсь святої, мені невідоме її ім’я. Картина на стіні - це єдина кольорова пляма в кімнаті, де стіни білі, постільна білизна біла й жалюзі теж білі. Крізь зачинені двері я чую голоси, що розмовляють італійською, та брязкання візочка, який їде коридором.

Я не пам'ятаю, як тут опинилася, але точно знаю, де я. У лікарні. Декстроза й вода крапають з підвішеного мішечка до внутрішньовенної трубки, яка звивається до моєї лівої руки. На тумбочці біля ліжка стоїть глечик з водою, а на зап’ястку в мене висить пластиковий браслет з моїм ім’ям і датою народження. На ньому не зазначається, що це за лікарня, але я так розумію, що це якась італійська божевільня, де я не можу навіть спілкуватися зі своїми лікарями. Я замислююсь, чи є якісь домовленості щодо екстрадиції

душевнохворих на кшталт тих, що існують для злочинців. Чи Італія доправить мене додому, чи я приречена довіку витріщатися на святу в блакитному одязі, що висить на стіні?

Я чую кроки в коридорі й підхоплююся на ліжку, коли заходить Роб. Але я дивлюся не на свого чоловіка; фокусую погляд на жінці позаду нього.

-Як ви почуваєтеся? - запитує вона.

Я хитаю головою від зніяковілості.

- Ви тут. Ви живі.

Франческа киває.

- Ми із Сальваторе так за вас хвилювалися! Після того, як ви втекли з квартири, ми шукали всюди. Всю ніч.

-Я втекла? Але я гадала, що...

— Ви не пам’ятаєте?

Череп гуде, і я масажую скроні, намагаючись згадати бодай щось із минулої ночі. Проносяться якісь образи. Темний провулок. Брама саду. А потім я пригадую свою скривавлену сорочку й опускаю погляд на перебинтовану руку.

-Як це сталося? Там був вибух?

Вона хитає головою.

- Не було ніякого вибуху.

Роб сідає на ліжко й бере мою руку.

-Джуліє, ти маєш дещо побачити. Це пояснить порізи на твоїй руці. Це пояснить усе, що сталося протягом останніх тижнів. - Він дивиться на Франческу. - Покажіть їй відео.

—Яке відео? — питаю я.

-Те, що ми записали минулої ночі у квартирі моєї бабусі. — Франческа витягує ноутбук із сумки, яку принесла із собою. Повертає екран до мене й вмикає відео. Я бачу своє обличчя та чую свій голос.

Мене звати Джулія Ансделл. Мені тридцять три рони, я одружена з Робертом Ансделлом. Ми мешкаємо в Брукліні, штат Массачусетс, Гіт-роуд, сорок один двадцять два...

На екрані я знервована й розпатлана, і постійно бігаю очима по двох людях, які стоять поза кадром. Але я чітко й впевнено розповідаю історію Incendio. Як я купила ноти у синьйора Падроне. Як приїхала до Венеції в пошуках відповідей. Як на нас із Гердою напали біля готелю.

Я присягаюся: все, про що я розповіла, - чиста правда. Якщо зі мною щось трапиться, ви принаймні знатимете...

Моє обличчя різко блідне. Якусь мить триває тиша.

На записі голос Франчески з-за кадру питає:

-Джуліє, що сталося?

Вона з’являється на екрані, бере мене за плече й обережно трусить. Я не відповідаю. Вона хмурить брови й звертається до Сальваторе італійською.

Камера все ще записує, коли я підводжуся, наче робот, і виходжу з кадру. Франческа й Сальваторе кличуть мене. Щось гучно грюкає, лунає дзвін розбитого скла, а потім Франческа застережливо кричить:

-Куди ви, Джуліє? Поверніться!

Франческа ставить відео на паузу, і я бачу на екрані порожній стілець, на якому щойно сиділа.

-Ви розбили скло й втекли від нас, - каже вона. - Ми покликали наших колег з музею, щоб допомогли з пошуками, але нам не вдалося вас знайти. Тому ми скористалися вашим телефоном - тим, що був у сумочці, - та зателефонували вашому чоловікові. Виявилося, що він уже був у аеропорту Бостона й очікував на посадку на літак до Венеції.

- Я не розумію, - шепочу я, витріщившись на екран ноутбука. — Чому я це зробила? Що зі мною трапилось?

-Серденько, гадаю, ми маємо відповідь, - каже Роб. -Коли тебе доставили до лікарні кілька годин тому, ти ні на що не реагувала, наче перебувала в астралі. Лікарі зробили термінове сканування мозку. Тоді вони й зрозуміли, у чому проблема. Вони впевнені, що вона доброякісна, і її можна видалити. Але тобі потрібна операція.

-Операція? Навіщо?

Він стискає мою руку й тихо каже:

-Ти маєш пухлину мозку, яка тисне на скроневу частку. Це пояснює твої головні болі й провали пам’яті. Це пояснює все, що сталося протягом останніх тижнів. Ти пам'ятаєш, що сказав невропатолог Лілі про комплексні часткові напади? Він казав, що вони можуть скидатися на комплексні дії. Люди можуть ходити, розмовляти, навіть водити машину під час нападу. Це ти вбила Джуніпера. Ти штрикнула себе розбитою вазою. Ти просто не пам’ятаєш, що зробила це. А коли ти прийшла до тями, вирішила, що Лілі повторює слова: «Вдарити матусю, вдарити матусю». Але вона казала не це. Я гадаю, насправді вона казала «матуся вдарилась, матуся вдарилась». Вона боялася за тебе. Намагалася тебе втішити.

Мені пересихає в горлі, й раптом я починаю ридати від полегшення. Моя донька любить мене! Моя донька завжди мене любила!

—Усе, через що тобі довелося пройти, - каже Роб, - було викликано нападами. Це все через пухлину.

— Не все, — каже Франческа. - Incendio все ще має значення. Та його походження.

Я хитаю головою.

-Боже мій! Я така спантеличена! Я вже не знаю, де реальність, а де моя уява.

- Ви не уявляли чоловіка, який намагався вас убити. Чоловіка, який підстрелив вашу подругу.

Я дивлюся на Роба.

-Герда...

-Вона одужає. Герда перенесла операцію та іде на поправку, - каже він.

-То ця частина була реальністю? Стрілянина?

-Такою ж реальною, як і охоронці, що зараз вартують за вашими дверима, - каже Франческа. - Європол почав розслідування, а якщо те, у чому ми підозрюємо родину Капоб’янко, виявиться правдою... - Вона усміхається. - Ви переможете людину, яка мала стати нашим наступним прем'єр-міністром. Мої вітання! Наші колеги з музею вважають вас героїнею.

Навряд чи я маю настрій святкувати цю перемогу, бо тепер думаю про набагато ближчого ворога - пухлину, яка зараз розвивається у мозку. Цей ворог так спотворив мою реальність, що змусив мене лякати людей, яких я люблю найбільше. Я думаю про те, як часто масажувала скроні, що боліли, намагаючись заспокоїти те, що росло й набрякало всередині. Ворог, який усе ще може мене перемогти.

Але я більше не сама в цій битві, тому що Роб стоїть поруч зі мною. Він завжди залишався поруч зі мною, навіть коли я цього не знала.

Франческа ховає ноутбук.

- Отже, тепер я маю над чим працювати - готувати докази й збирати документи. Ми плануємо перевірити архіви у пошуках будь-якої інформації про родину Тодеско. - Вона усміхається до мене. - Ви теж маєте роботу.

-Справді?

- Ви мусите одужати, синьйоро Ансделл. Ми розраховуємо на це. Саме ви вивели нас на цей шлях. Саме ви мусите розповісти історію Incendio.

21

ВІСІМ РОКІВ ПО ТОМУ

Нову меморіальну дошку було встановлено на одинадцятому будинку по вулиці Калле-дель-Форно, де колись мешкав Лоренцо та його родина. Вона містить простий напис італійською: «Тут мешкав композитор і скрипаль Лоренцо Тодеско, який загинув у таборі смерті Рісієра-ді-Сан-Сабба в жовтні 1944 року». Ані слова про Incendio, чи родину Лоренцо, чи про подробиці останніх місяців його життя в Сан-Саббі. Але це й не потрібно. Сьогодні ввечері відбудеться прем'єрний показ документальної стрічки про його життя. Скоро всі у Венеції дізнаються його історію.

Вони дізнаються і мою історію також, тому що саме я знайшла Incendio, а сьогодні, на прем’єрі стрічки у Венеції, виступатиме наш квартет. Хоча тіло Лоренцо поглинуло полум’я крематорію Сан-Сабби багато років тому, його композиція все ще має достатню силу, щоб змінювати життя людей. Вона перемогла чоловіка, який мав стати прем’єр-міністром. Вона врятувала мене від пухлини, що розвивалася в мозку. А цього вечора вона збирає глядачів з усього світу в залі університету Ка-Фоскарі на перегляд стрічки Incendio та прослуховування вальсу, який надихнув на створення цього фільму.

За лаштунками я серйозна й спокійна, незважаючи на бурхливі оплески, які лунають по інший бік опущеної завіси. Сьогодні зібрався повний зал, і Герда така збуджена, що не може

припинити стукати пальцями по задній деці скрипки. Я чую, як позаду мене наша віолончелістка стоїть і нервово поправляє чорну тафтяну спідницю.

Завіса піднімається, ми виходимо на сцену й займаємо свої місця.

Сяйво софітів осліплює мене, і я не бачу публіки, але я знаю, що Роб, Лілі та Вал дивляться з третього ряду середнього сектора, як я піднімаю смичок до скрипки. Я більше не боюся цієї композиції, яка колись спричиняла електричні бурі в моїй голові. Так, вона має жахливу історію, а смерть тягнулася за нею з одного сторіччя в інше, але ця п’єса не проклята й не приносить нещастя. Зрештою, це лише вальс, довготривале відлуння тих самих нот, які колись зіграв Лоренцо Тодеско, і він чудовий! Я б хотіла, щоб дух Лоренцо почув сьогодні нашу гру. Чи можуть ноти, які вилітають з наших струн, якимось чином опинитися в іншому вимірі й знайти його, де б він не був? Якщо Лоренцо почує нас, то знатиме, що його не забуто.

Ми доходимо до фінального такту. Герда бере останню ноту. Вона висока, благозвучна й сумна, наче цілунок, що адресовано небесам. Публіка сидить зачарована й мовчазна, наче ніхто не наважується порушити святість моменту. Коли починаються оплески, вони одразу переростають у грім. Ти чуєш ці оплески, Лоренцо? Вони запізнилися на сімдесят років, але вони лунають для тебе.

Після виступу ми вчотирьох приємно здивовані, знайшовши пляшку просеко в цеберці з льодом у фоє. Герда відкорковує її, і ми п’ємо за наш виступ, видобувши ще кілька красивих нот з наших келихів із шампанським.

- Ми ніколи не грали краще, ніж сьогодні! - каже Герда. -Наступний крок - прем’єра в Лондоні!

Знову лунає дзвін келихів, сміх і вітання. У ніч, коли ми вшановуємо пам’ять Лоренцо Тодеско, можливо, не варто бути такими веселими, але це лише початок святкування. Навіть після того, як ми прибираємо інструменти, вечірка знімальної групи в розпалі у внутрішньому дворику- вечір бенкету й танців під зірками. Герда з іншими прагнуть приєднатися до святкування, виходять з артистичного фоє та спускаються сходами до коридору, який веде до виходу з концертного залу.

Я вже майже виходжу з будівлі разом з ними, коли мене кличе голос позаду:

- Синьйоро Ансделл?

Обертаюсь і бачу жінку за шістдесят із сивими пасмами в чорному волоссі й темними очима.

-Я — Джулія Ансделл, - відповідаю їй, - чим можу до-помогти?

— Вчора я прочитала ваше інтерв’ю в газеті, - каже жінка. - Статтю про Incendio й родину Тодеско.

-Так?

- Є ще одна частина цієї історії. Про неї не згадано в статті. Усі Тодеско вже померли, тож ніхто не зможе розповісти вам про неї. Але, я гадаю, ви б хотіли її почути.

Я нахмурюю брови.

- Вона про Лоренцо?

-Частково. Але здебільшого вона про молоду дівчину, на ім’я Лаура Бальбоні. Про те, що сталося з нею.