Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

15

Коли всі вірять, що ти готова до співпраці, стає значно легше втекти від такого життя та виїхати з країни. Я купляю квиток онлайн на Orbitz²⁴ - залишилось усього два квитки за такою ціною! - виліт пізно ввечері, приземлення у Венеції рано-вранці наступного дня. Я прохаю Вал потримати Лілі у себе, доки я готуюся до своєї госпіталізації. Уважно слухаю все, що каже Роб. Це безглуздо, але завдяки цьому він не може звинуватити мене в тому, що я чую уявні голоси під час нашої розмови. Три дні поспіль я готую чудові вечері, подаю їх з усмішкою та ані слова не кажу про Incendio чи Італію.

У день вильоту я кажу йому, що затримаюсь у перукарні до п’ятої, але це, якщо вдуматися, сміховинне виправдання, бо чому будь-яка жінка піклувалась би про свою зачіску перед тим, як її помістять до божевільні? Але Роб вважає це цілком обґрунтованим. Він не почне непокоїтися через моє місцеперебування до самого вечора, коли я не повернуся додому.

Але на той час я вже над Атлантичним океаном, сиджу на середньому кріслі двадцять восьмого ряду між італійкою старшого віку праворуч й неуважним бізнесменом ліворуч. Жоден з них не бажає розмовляти зі мною, і це погано, бо я жадаю спілкування з ким завгодно, хоча б із цими двома незнайомцями. Я хочу зізнатися, що я -дружина-втікачка, що я налякана, але водночас трохи захоплена. Мені нема чого втрачати, бо мій чоловік вважає мене божевільною, а моя психіатриня хоче ізолювати мене від суспільства. Я ніколи раніше не вчиняла так відчайдушно й імпульсивно, але почуваюся на подив чудово. Немовби справжня Джулія вирвалася з в’язниці й має місію, яку повинна виконати. Місія полягає в тому, аби повернути свою доньку й своє нормальне життя.

Стюардеси приглушують світло в салоні, й усі мостяться спати, але я сиджу бадьора й думаю про те, що може відбуватися вдома. Роб, напевно, зателефонує Вал і докторці Роуз, і вони викличуть поліцію. Він не одразу дізнається, що я виїхала з країни. Лише Герда знає, куди я прямую, але вона вже в Італії.

Хоча я і була кілька разів у Римі, але у Венеції - лише один раз, коли ми з Робом були у відпустці чотири роки тому. Це було в серпні, а місто запам’яталося мені як заплутаний лабіринт провулків і мостів, заповнених туристами, які терлися одне об одного спітнілою шкірою. Пам’ятаю запахи поту, морепродуктів і сонцезахисного крему. А ще пам’ятаю біле розжарене сонце.

Сонце пече й тепер, коли я виходжу з аеропорту, мружусь і моргаю. Так, це - Венеція, я пам’ятаю. Але зараз тут ще більше народу й ще вищі ціни.

Я віддаю майже весь свій запас євро за поїздку водним таксі до району Дорсодуро, де Герда забронювала номер у невеличкому готелі. Цей скромний заклад, захований у тихому провулку, зустрічає мене темним вестибюлем з обтягнутими вельветом стільцями в місцевому стилі, який Герда називає чарівним, але я вважаю застарілим. Вона теж ще не зареєструвалася. Наш номер вже готовий, а два ліжка здаються чистими й спокусливими. Я така втомлена, що не витрачаю час навіть на душ, а влягаюся зверху на простирадла. За кілька секунд я вже сплю.

* * *

-Джуліє! - мене штовхає чиясь рука. - Ти взагалі збираєшся прокидатись?

Я розплющую очі й бачу Герду, яка схилилась наді мною.

«Вона аж світиться від щастя», - думаю я, коли стогну й потягуюсь.

- Гадаю, що дала тобі достатньо часу виспатися. Годі, час прокидатися!

-Колити приїхала?

- Кілька годин тому. Я вже прогулялася та пообідала. Зараз третя дня.

-Я взагалі не спала в л'ггаку.

-Якщо не встанеш зараз, то не зможеш заснути вночі. Ну ж бо, підіймайся, або не подолаєш зміну часових поясів.

Я сідаю на ліжку й чую, як на приліжковій тумбочці вібрує мій телефон.

- Він дзвонить вже вп’яте за останню годину, - каже Герда.

-Я вимкнула звук, щоб не заважав спати.

— Можливо, тобі варто перевірити повідомлення? Здається, хтось відчайдушно прагне зв'язатися з тобою.

Я беру телефон і бачу купу пропущених викликів і текстових повідомлень. Роб, Роб, Роб, Вал, Роб. Я кидаю телефон до своєї сумочки.

- Нічого важливого. Просто Роб перевіряє, як я.

-Як він відреагував на твою поїздку до Венеції?

Мене аж смикає.

- Він зрозуміє. Якщо дзвонитиме тобі, не бери слухавку. Він лише розповідатиме тобі, як його засмутив мій від’їзд.

-Ти ж сказала йому, що летиш у Венецію, правда?

- Я лише сказала, що мені потрібно поїхати на певний час, і все. Я сказала, що їду у відпустку в суто жіночій компанії, а повернусь, коли відпочину й почуватимуся добре. - Я бачу, як несхвально вона дивиться на мене, й додаю: - Немає про що турбуватися. Я дуже довго підіймала кредитний ліміт своєї картки.

- Мене турбує не твоя кредитка. Мене турбують ваші стосунки з Робом. Це на тебе не схоже - поїхати й не сказати йому, куди вирушаєш.

- Це ж ти мене сюди запросила, пам’ятаєш?

-Так, але я не очікувала, що ти застрибнеш до першого ж літака, спершу не обговоривши це з ним. - Вона роздивляється мене. — Хочеш про це поговорити?

Я уникаю її погляду. Відвертаюсь і дивлюсь у вікно.

- Він не вірить мені, Гердо. Він вважає, що це все маячня.

-Ти про музику?

- Він не розуміє її сили. Роб би точно не зрозумів, навіщо мені пхатись аж сюди, щоб відшукати композитора. Він би назвав цю подорож божевіллям.

Герда зітхає.

-Гадаю, що я теж божевільна, тому що я тут шукаю ті самі відповіді.

-Тоді нам час починати! - Я підхоплюю свою сумочку та вішаю її на плече. - Ходімо знайдемо вулицю Калле-дель-Форно.

* * *

Дуже скоро ми з’ясували, що у Венеції не одна вулиця Калле-дель-Форно. О четвертій ми прибуваємо на першу, в районі Санта-Кроче. Провулки тут заповнені туристами, які курсують між маленькими крамничками й винними барами поблизу мосту Ріальто. Навіть о такій порі стоїть нестерпна спека, а голова все ще запаморочена після перельоту. Ми не можемо знайти одинадцятий номер, тож зупиняємось біля крамниці з морозивом, де Герда намагається розмовляти ламаною італійською із жіночкою середніх років, яка стоїть за прилавком. Жіночка дивиться на написану адресу, хитає головою та гукає худого підл'ггка, що сидить згорблений за столиком у кутку.

Хлопець незадоволено витягає з вух навушники свого айподу й говорить до нас англійською:

-Моя мати каже, що ви не на тій вулиці.

-Але ж це вулиця Калле-дель-Форно, правильно? - Герда протягує хлопцеві папірець з адресою. - Ми не можемо знайти одинадцятий номер.

- На цій вулиці немає одинадцятого номера. Вам потрібна вулиця Калле-дель-Форно в Каннареджо. Це інший район.

-Далеко цей район?

Він знизає плечима.

— Перейдете міст Скальці²⁵. А там п’ять чи десять хвилин пішки.

- Не міг би ти нас туди відвести?

Підліток дивиться на неї поглядом, в якому читається: «Навіщо воно мені треба?». Це не вимагає перекладу. Лише коли Герда пропонує йому двадцять євро за послугу провідника, обличчя хлопця проясняється. Він здіймається на ноги й ховає до кишені свій айпод.

-Я вас відведу.

Хлопець риссю веде нас вулицями, заповненими туристами, його червона футболка то зникає в натовпі, то з'являється знову. Одного разу він пірнає за ріг, і ми остаточно втрачаємо його. А потім чуємо крик «Агов, синьйори!» й помічаємо, як він маше рукою далеко попереду. Хлопець не збирається марнувати час, щоб швидше отримати свої двадцять євро, й знову жене нас уперед, втрачаючи терпець через цих неповоротких американок, які ледве повзуть переповненими провулками.

На іншому боці мосту Скальці натовп стає ще щільнішим, і ми безпорадно пливемо рікою мандрівників, які щойно з’явилися із залізничного вокзалу неподалік. Я вже покинула спроби запам’ятати наш маршрут і звертаю увагу лише на те, що саме впадає в очі, вистрибуючи з виру кольору й шуму. Дівчина із червоним від сонця обличчям. Вітрина, що витріщається на мене порожніми очницями карнавальних масок. Величезний амбал у безрукавці, його плечі вкриті густим волоссям. А потім хлопець повертає в інший бік від каналу, і натовп розсіюється.

Повернувши до похмурого провулку, ми опиняємося геть самі. Руїни старих будівель так щільно тиснуться одна до одної, що здається, ніби вони хочуть нас розчавити.

Хлопець показує пальцем.

-Ось. Це одинадцятий номер.

Я підводжу очі й бачу облуплену фарбу, перекошені стіни, фасад, яким розповзлися тріщини, наче зморшки старим обличчям. Крізь брудні вікна я бачу порожні кімнати, засмічені картонними коробками й пожмаканими газетами.

- Цей будинок має такий вигляд, наче його покинули досить давно, - каже Герда. Вона оглядає провулок і помічає двох старших жінок, які спостерігають за нами, виглядаючи з дверей. - Запитай тих жінок, кому належить цей будинок, -наказує вона хлопцеві.

- Ви обіцяли мені двадцять євро за те, що я вас сюди приведу.

-Добре-добре! - Герда протягує йому гроші. - А тепер, будь ласка, чи не міг би ти їх розпитати?

Підліток гукає старших жінок. Це спричиняє галасливу бесіду з криками італійською. Жінки виходять зі своїх дверей і наближаються до нас. Одна має біле від катаракти око; інша йде із ціпком, стискаючи його рукою, яка гротескно деформована артритом.

- Вони кажуть, що якийсь американець купив цей будинок минулого року, - перекладає хлопець. - Він хоче відкрити тут картинну галерею.

Обидві бабці фиркають від безглуздості ідеї відкриття чергової галереї у Венеції - місті, яке саме по собі є живим, дихаючим витвором мистецтва.

-Хто мешкав у цьому будинку до того, як його придбав американець? - запитує Герда.

Хлопець показує на стару з артритом.

— Вона каже, що її родина володіла ним багато років. Її батько купив його після війни.

Я лізу до сумочки по збірку ромських мелодій. З-поміж сторінок я витягаю окремий аркуш з Incendio й указую на ім’я композитора.

- Вона що-небудь чула про цю людину, Л. Тодеско?

Жінка з артритом на руках нахиляється ближче й читає ім’я. Довгий час вона нічого не каже. Протягнувши руку, вона обережно торкається паперу й буркоче щось італійською.

- Що вона каже? - питаю я хлопця.

- Вона каже, що вони виїхали й ніколи більше не поверталися. - Хто?

-Люди, які мешкали в цьому будинку. Ще до війни.

Скривлені пальці несподівано хапають мене й тягнуть, закликаючи йти за старою. Жінка веде нас провулком, її ціпок стукає тротуаром. Незважаючи на свій вік і кволість, вона рішуче крокує за ріг на пожвавлену вулицю. Я розумію, що хлопець втік, покинувши нас, тож ми не можемо запитати стару, куди ми прямуємо. Можливо, вона просто не зрозуміла, що ми від неї хочемо, й ми, врешті-решт, можемо потрапити до крамниці з дрібничками, яка належить комусь із її родини. Вона веде нас мостом через міську площу і вказує кривим пальцем на стіну.

На дерев’яних панелях вирізані нескінченні імена та цифри: ...Ґільмо Перлмуттер - 45, Бруно Перлмуттер - 45, Ліна Прані Горіналді -71...

- Qui,—тихо промовляє жінка, - Lorenzo²⁶.

Герда першою помічає його.

-О боже мій, Джуліє! - Вона роззявляє рота. - Ось він!

Вона вказує на ім’я, вирізане поміж інших: Лоренцо Тодеско - 24.

Стара жінка дивиться на мене сумними очима й каже:

-L'ultimo treno²⁷.

-Джуліє, це щось на кшталт меморіальної дошки, - каже Герда. - Якщо я правильно розумію, вона присвячена подіям, які сталися тут, на цій площі.

Хоча слова й італійські, але я чудово розумію їхнє значення. Ebraica. Deportati. Fascisti dai nazisti.²⁸ Двісті сорок шість палійських євреїв було депортовано із цього міста. Серед них був молодий чоловік, на ім'я Лоренцо Тодеско.

Я оглядаю площу й помічаю слова Campo Ghetto Nuovo. Тепер я знаю, де ми: у єврейському кварталі. Я перетинаю плоіцу й підходжу до іншої будівлі. Бронзові дошки на ній містять зображення сцен депортації та концентраційних таборів, і я зосереджуюсь на картинці з потягом, який вивіз вантаж приречених людей. «L’ultimo treno», — сказала нам стара жінка. Останній потяг, який забрав родину, що мешкала колись на вулиці Калле-дель-Форно, одинадцять.

Голова пульсує від спеки, і я відчуваю запаморочення.

-Мені треба присісти, - кажу я Герді. Прямую під тінь величезного дерева й сідаю на лавку. Там масажую голову, думаючи про Лоренцо Тодеско, якому було лише двадцять чотири роки. Такий молодий! Його оселя в тій нині занедбаній будівлі розташована всього лише в кількох сотнях кроків від

місця, де я зараз сиджу. Можливо, він колись відпочивав під цим самим деревом, ходив тими самими тротуарами. Можливо, я зараз сиджу саме на тому місці, де він вигадав мелодію Incendio, коли обмірковував своє безрадісне майбутнє.

-Дивись, там Єврейський музей, - каже Герда, вказуючи на будівлю поруч із нами. - Там точно хтось розмовляє англійською. Піду запитаю, чи не відомо їм щось про родину Тодеско.

Коли Герда рушає до музею, я залишаюсь на лавці. Голова гудить, наче мільйон бджіл роїться в мозку. Туристи походжають повз мене, але я чую лише бджіл, які заглушають голоси й кроки. Я не можу не думати про Лоренцо, який був на дев’ять років молодшим, ніж я зараз. Думаю про те, де я була дев'ять років тому. Молода дівчина, все жипя було попереду. Я мала затишну оселю, улюблену роботу й жодної хмаринки на обрії. Але до Лоренцо, єврея у світі, що сказився, темні хмари наближалися з великою швидкістю.

- Джуліє, - Герда повернулась. Позаду неї стоїть вродлива темноволоса молода жінка. - Це Франческа, кураторка Єврейського музею. Я розповіла їй, чому ми приїхали. Вона б хотіла поглянути на Incendio.

Я витягую ноти із сумочки та даю їх молодій жінці. Вона нахмурює брови, побачивши ім’я композитора.

- Ви купили їх у Римі? - питає вона мене.

- Я знайшла їх у антикварній крамничці. Та віддала за них сто євро, - сором’язливо додаю я.

— Цей папір видається досить старим, — визнає Франческа. - Але я не впевнена, що цей композитор походив з родини Тодеско, яка мешкала тут, у Каннареджо.

-То ви чули про родину Тодеско?

Вона киває.

-У наших архівах містяться дані про всіх депортованих євреїв. Бруно Тодеско був добре відомим у Венеції скрипковим майстром. Я пригадую, що він мав двох синів і доньку. Мені треба перевірити дані, але, здається, вони мешкали на вулиці Калле-дель-Форно.

-Чи не міг цей композитор, Л. Тодеско, виявитись одним із синів? Цей вальс було вкладено в стару збірку нот, на якій написана адреса на вулиці Калле-дель-Форно.

Франческа хитає головою.

-Усі книжки та папери, що належали родині, спалили фашисти. Наскільки нам відомо, нічого не вціліло. Якщо навіть Тодеско спромоглися врятувати щось із полум’я, то воно було втрачене в таборах смерті, куди їх відправили. Тому такої композиції... - Франческа піднімає Incendio, — взагалі не мало б існувати.

-Але вона існує, - кажу я. - І я заплатила за неї сотню євро.

Вона все ще розглядає аркуш. Потім піднімає його до сонця та підозріло дивиться на ноти, що олівцем написані на нотному стані.

-Та антикварна крамничка в Римі. Вони не сказали вам, звідки в них ці ноти?

- Продавець отримав їх з маєтку людини, на ім’я Капоб'янко.

- Капоб’янко?

-Так написала мені онука власника крамнички. - Я знову лізу до сумочки, дістаю листи від Анни Марії Падроне й даю їх Франчесці. - Синьйор Капоб’янко мешкав у містечку Касперія. Я гадаю, це неподалік Рима.

Вона читає перший лист, потім розгортає другий. Раптом я чую, як вона важко ковтає і робить глибокий вдих, а коли знову дивиться на мене, щось змінюється в її погляді. Іскорка зацікавленості впала й розпалила вогонь.

— Цього торговця антикваріатом було вбито?

- Лише кілька тижнів тому. На його крамничку скоїли напад.

Вона знову зосереджується на Incendio. Тепер вона тримає його боязко, наче папір перетворився на щось небезпечне. Щось надто гаряче, щоб тримати руками.

- Можна, я візьму це на якийсь час? Я хочу, щоб мої люди дослідили його. І ці листи також.

- Ваші люди?

— Наші спеціалісти з документів. Я можу вас запевнити, вони дуже добре про них дбатимуть. Якщо ці ноти настільки старі, якими здаються, їх більше не можна торкатися руками. Скажіть мені, в якому готелі ви зупинилися, і я зателефоную вам завтра.

-Ми маємо копії цих нот удома, - каже мені Герда. -Не бачу проблеми в тому, щоб позичити їх для ретельного дослідження.

Я дивлюсь на Incendio й думаю про те, як звичайний аркуш паперу приніс стільки страждань у моє життя. Як він розбив мою родину й отруїв мою любов до власної доньки.

— Беріть його, — кажу. - Я більше ніколи не хочу бачити цю криваву річ.

* * *

Я мала б відчути полегшення від того, що Incendio - більше не мій тягар, що він тепер у руках людей, які знають, що з ним робити. Але вночі я не можу заснути, мучуся питаннями, на

які так і не отримала відповіді. В той час, як Герда голосно солить на сусідньому ліжку, я дивлюся в п'ггьму й розмірковую, чи з’ясує Франческа походження нот, як і обіцяла. Чи осядуть вони, як і купа інших документів, у музейному сховищі в підвалі, залишені для дослідження якимись спеціалістами в майбутньому?

Я полишаю думки про сон, одягаюсь у темряві й вислизаю з кімнати.

За стійкою реєстрації сидить нічна чергова, яка відриває погляд від роману в м’якій обкладинці й привітно киває мені. Сміх і гучні голоси долинають з вулиці; о першій ночі люди все ще не сплять і гуляють Венецією.

Але цієї ночі я думаю не про блукання містом. Натомість я підходжу до чергової та запитую:

-Чи не могли б ви мені допомогти? Мені потрібно зв’язатися з людьми в іншому місті, але я не знаю їхнього номера телефону. Ви не знаєте, де я можу його отримати?

-Звісно. Де вони живуть?

-У містечку під назвою Касперія. Гадаю, воно недалеко від Рима. їхнє прізвище Капоб’янко.

Чергова повертається до комп’ютера й відкриває пошуковий сайт. Я так розумію, що це італійська версія White pages¹.

- Маємо два результати за цим запитом. Філіппо Капо-б’янко й Давид Капоб’янко. Який з них вам потрібен?

-Я не знаю.

Вона розгублено дивиться на мене.

- Ви не знаєте імені?

¹ Whitepages є постачальником служб онлайн-каталогів, перевірки шахрайства, перевірки репутації та підтвердження особи для споживачів і компаній у США.

—Я лише знаю, що родина мешкає в Касперії.

-Тоді я напишу вам обидва номери. - Вона записує інформацію на аркуші паперу й протягує мені.

-Чи не могли б ви...

-Так?

—Можливо, вони не розмовляють англійською, тож я навіть не впевнена, що зможу з ними поговорити. Не могли б ви подзвонити їм для мене?

-Але ж зараз перша ночі, синьйоро.

- Ні, я маю на увазі завтра. Якщо міжміський дзвінок платний, я заплачу скільки треба. Ви не могли б надіслати їм повідомлення?

Жінка бере новий аркуш паперу.

-Яке повідомлення?

-Скажіть їм, що моє ім’я Джулія Ансделл. Я розшукую родину Джованні Капоб’янко. Йдеться про музичну п'єсу, яка раніше належала йому. Ім'я композитора - ЛоренцоТодеско.

Вона записує повідомлення та підводить очі на мене.

- Ви хочете, щоб я подзвонила на обидва номери?

-Так, я хочу переконатися, що знайшла саме ту родину.

-А якщо вони захочуть поговорити з вами, як довго ви плануєте залишатись тут, щоб я змогла передати вам повідомлення?

-Я буду тут ще два дні. - Я тягнуся по ручку та записую свій номер телефону й адресу електронної пошти. - Після того ви зможете зв’язатися зі мною в Сполучених Штатах.

Чергова кладе папірці на стіл поруч із телефоном.

—Я зателефоную їм вранці, наприкінці своєї зміни.

Я розумію, наскільки це екстравагантне прохання, і здивуюся, якщо вона його виконає. Але не маю можливості

запитати її, бо наступного ранку, коли підходжу до стійки реєстрації, там сидить інша жінка, а біля телефона немає папірців. Ніхто не залишав мені жодних повідомлень. Ніхто, окрім Роба, не намагався додзвонитися на мій мобільний.

Я стою у вестибюлі, гортаю повідомлення від Роба, які були надіслані о другій ночі й о п'ятій ранку за бостонським часом. Бідолашний Роб не спить через мене. Я думаю про вечір, коли я народжувала Лілі, й про Роба, який довгий час сидів біля мого ліжка, тримав мене за руку й прикладав холодні компреси мені до лоба. Я пригадую його затуманений погляд і неголене обличчя і уявляю, як він виглядає зараз. Я повинна щось йому відповісти, й пишу одне коротке повідомлення: «Будь ласка, не хвилюйся. Я мушу це зробити, а потім повернусь додому». Я натискаю «надіслати» й уявляю його полегшення, коли він побачить мої слова на екрані свого телефона. Чи він буде роздратований? Чи я досі жінка, яку він кохає, чи просто проблема в його житті?

-Ось ти де, Джуліє! - вигукує Герда, яка щойно вийшла з їдальні. Вона помічає телефон у моїх руках. — Ти розмовляла з Робом?

-Я надіслала йому повідомлення.

-Добре, - каже Герда, і в її голосі чується дивне полегшення. Вона зітхає і каже знову: - Добре.

-Щось чутно від Франчески з приводу нот?

- Ще зарано. Дай їй трохи часу. Хай там як, але я вважаю, що ми мусимо прогулятися цим дивовижним містом. Що б ти хотіла побачити?

-Я б хотіла повернутися до Каннареджо. До Нового гетто.

Герда вагається. Помітно, що їй не цікаво повертатися до єврейського кварталу.

-Чому б нам спершу не піти до Сан-Марко? - пропонує вона. — Я б хотіла пройтися крамницями й ковтнути беліні²⁹. Ми ж у Венеції! Побудьмо туристками!

Саме так ми й проводимо решту дня. Вештаємося крамницями в Сан-Марко, втискуємося до орд відвідувачів Палацу дожів і торгуємося за дрібнички, які я взагалі не хочу купувати, на багатолюдному мосту Ріальто.

Лише під кінець дня ми нарешті переходимо пішохідний міст до Каннареджо, але я вже добряче втомлена від прокладання шляху крізь нескінченний натовп. Ми тікаємо до рятівного спокою єврейського кварталу, де вечірні тіні вже вкривають вузькі вулички. Мені значно легшає на безпечній відстані від скупчення людей, і я спершу не звертаю уваги на тишу цього району.

Але, пройшовши половину провулку, я раптом зупиняюсь, обертаюся і не бачу навколо жодної живої душі. Лише похмура вуличка й пурхання білизни, яка сохне на мотузці високо над нами. Немає нічого незвичного, але шкіра вже вкрилася сиротами, а я відчуваю дивну стривоженість.

- Що таке? - питає Герда.

-Мені почулося, що позаду хтось є.

-Я нікого не бачу.

Я все ще вдивляюсь у провулок, намагаючись побачити якийсь рух. Але бачу лише білизну, що висить над головою: дві білі сорочки й рушник.

-Тут нікого немає. Ходімо, - каже Герда й рушає вперед.

Мені не залишається нічого іншого, як іти за нею, бо я не хочу залишатись сама у цьому провулку, який здатен викликати напад клаустрофобії. Ми знову приходимо на площу Нового гетто, де я підходжу до меморіальної дошки з іменами депортованих євреїв. Ось і він, Лоренцо Тодеско. Хоча Франческа й має сумніви, що він був композитором, але я впевнена, що Incendio - його витвір. Дивитися на його ім’я, що викарбуване тут, - це як зустрітися віч-на-віч із кимось, кого я давно знала, але лише тепер змогла впізнати.

-Уже запізно, - каже Герда. - Можливо, нам варто повернутись до готелю?

-Ще ні.

Я рушаю площею до Єврейського музею, який вже зачинено. Крізь вікно я помічаю всередині чоловіка, який розкладає брошури. Стукаю у вікно, але він хитає головою і показує на годинник. Коли я стукаю знову, він, нарешті, відчиняє двері й нагороджує мене сердитим поглядом, який каже: «Йди геть!».

-Франческа тут? - запитую я.

- Вона поїхала після обіду. Має зустріч із журналістами.

-А завтра вона прийде?

-Я не знаю. Завтра буде завтра.

Після цього він захряскує двері, й лунає різке клацання засова.

* * *

Того вечора ми з Гердою їмо в посередньому ресторанчику, який обрали навмання. Одна із численних забігайлівок, що годують піцою та макаронами туристів, які ніколи туди не повернуться. Всі столики зайняті, тож ми сідаємо поруч із

родиною із середнього заходу. Вони всі мають червону від сонця шкіру, сміються надто голосно, а п’ють надто багато. Я не маю апетиту і змушую себе з’їсти прісні спагеті болоньєзе, які нагадують криваві шнурки, розкидані тарілкою.

Герда здається набагато бадьорішою, коли наповнює свій келих к’янті з графину.

-Я б сказала, що ми досягли своєї мети, Джуліє. Ми приїхали, ми запитали, ми отримали відповідь. Тепер ми знаємо, хто був композитор.

-Франческа має сумніви.

- Його ім’я збігається, адреса збігається. Неточно Лоренцо Тодеско. Схоже, що вся родина загинула, тож ми спокійно можемо записувати п’єсу. Коли повернемося додому, пропоную одразу почати роботу над аранжуванням для квартету. Я впевнена, що Стефанія зможе вигадати неперевершену партію віолончелі.

-Не знаю, Гердо. Мені здається, неправильно буде записувати цей вальс.

-А що в цьому неправильного?

-Таке враження, наче ми його використовуємо. Наживаємося на його трагедії. Ця п’єса має таку жахливу історію, що, мені здається, ми накличемо нещастя.

-Джуліє, це всього лише вальс.

-А чоловіка, який продав мені цей вальс, було вбито в Римі. Наче ця музика накладає прокляття на кожного, хто її торкається або чує. Навіть на мою доньку.

Якийсь час Герда нічого не відповідає. Вона робить ковток вина й спокійно ставить келих на стіл.

—Джуліє, я знаю, що останні кілька тижнів були для тебе вкрай тяжкими. Проблеми з Лілі, твоє падіння зі сходів. Але

я не думаю, що це якось пов’язано з Incendio. Так, п’єса тривожна. Вона складна, потужна й має жахливу історію. Але це всього лише ноти на папері, й ці ноти мають бути почутими. Ми вшануємо пам'ять Лоренцо Тодеско, поділившись його музикою з усім світом. Це дасть йому безсмертя, якого він заслуговує.

-Як щодо моєї доньки?

-А до чого тут Лілі?

- Музика змінила її. Я це знаю.

- Можливо, це лише так здається. Коли трапляється щось кепське, цілком природно шукати цьому пояснення, але воно не завжди може бути правильним. - Вона тягнеться через стіл і кладе свою руку на мою. - їдь додому, Джуліє. Поговори з Робом. Ви двоє мусите разом дати цьому раду.

Я дивлюся просто на неї, але вона уникає мого погляду. Чому наші стосунки так раптово змінились? Якщо навіть Герда відвернулася від мене, то я залишилась геть сама без жодної підтримки.

Ми виходимо з ресторану мовчки, переходимо міст Академії і повертаємось у район Дорсодуро. Незважаючи на пізню годину, вулиці пожвавлені й галасливі. Ніч тепла, навкруги повно стильної молоді. Голосні хлопці в сорочках навипуск, безтурботні дівчата в коротких спідницях і топах з голою спиною. Вони фліртують, сміються, п’ють. Але ми з Гердою не обмінюємось ані словом, коли маневруємо переповненими вулицями, а потім повертаємо до тихішого провулку, наближаючись до готелю.

Роб уже, напевне, знає, що я у Венеції. Я гадаю, він побачив виписку з нашого банківського рахунку, яка сповіщає, що я знімала готівку з банкомата у Венеції. До того ж я щойно

використала кредитку в ресторанчику в Сан-Марко. Такі речі неможливо приховати від бухгалтера; він експерт з від-стежування коштів. Я відчуваю провину за те, що жодного разу не відповіла на його дзвінки, але я боюся того, що він мені скаже. Я боюся почути, що його терпець урвався. Після десяти років шлюбу, вдалого шлюбу, як я можу його втратити?

У кінці провулку жевріє слабке світло готельної вивіски. Коли ми наближаємося до нього, я все ще думаю про Роба, про те, що я йому скажу й як ми зможемо все владнати. Я не помічаю чоловіка, який стоїть у дверях. А потім широкоплечий силует з темним обличчям несподівано виходить з пітьми й рухається до нас, перекриваючи дорогу.

- Джулія Ансделл? - питає він. Низький голос, італійський акцент.

Герда запитує: - Ви хто?

—Я шукаю синьйору Ансделл.

-Ви обрали цілком хибний шлях зробити це, - хмикає Герда. - Ви намагаєтесь її налякати?

Чоловік насувається на нас, а я задкую, аж доки не наштовхуюся спиною на стіну.

-Припиніть, що ви робите? - вигукує Герда. - Її чоловік не казав, що це відбуватиметься таким чином!

Її чоловік. Після цих двох слів усе стає вражаюче ясним. Я дивлюся на Герду.

-Ти... Роб...

—Джуліє, люба! Він зателефонував мені сьогодні вранці, поки ти ще спала. Він розповів мені про все: про твій розлад, про психіатриню. Вони намагаються повернути тебе додому для лікування. Він обіцяв не засмучувати тебе, але потім

підіслав цього покидька. - Вона стає між мною та чоловіком і відштовхує його від мене. - А тепер відвали від неї, зрозумів? Якщо її чоловік хоче повернути її додому, нехай сам сюди приїде та...

Звук пострілу змушує мене завмерти. Герда перечіплюється через мене, я намагаюся її утримати, але вона обм'якає. Я теж падаю, не витримавши ваги її тіла. Відчуваю її кров, теплу й вологу. Темна рідина зблискує на руках.

Раптом двері готелю відчиняються, і до мене доноситься сміх двох чоловіків, які виходять з будівлі. Повернувшись до них, стрілець на мить відволікається від мене.

Тоді я кидаюся тікати.

Інстинктивно мчу до світла, до безпечного натовпу. Чую ще один постріл і відчуваю свист повітря біля щоки. Кидаюся за ріг, бачу попереду кафе та людей, що їдять за вуличними столиками. Намагаюся покликати на допомогу, коли біжу до них, але паніка закупорює горлянку, і звідти майже не вилітають звуки. Я переконана, що чоловік просто позаду, тож продовжую бігти. Люди обертаються, коли я мчу повз них. Більше очей - більше свідків, але хто наважиться стати між мною та кулею?

Найкоротший шлях з Дорсодуро - це міст Академії. Перетнувши його, я опинюсь у Сан-Марко, де завжди багато людей. Тут я зможу загубитися в натовпі, який постійно святкує щось на вулицях. А ще я пам’ятаю, що бачила там поліцейський відділок.

Міст просто перед! мною. Мій шлях до порятунку.

Я лише за кілька кроків від нього, коли чиїсь руки хапають і зупиняють мене. Я вириваюся, готова видряпати нападникові очі, готова битися за своє життя, але обличчя, яке

я бачу, належить молодій жінці. Це Франческа з Єврейського музею.

-Синьйоро Ансделл, ми саме прямували до вас. - Вона замовкає і хмурить брови, помітивши моє перелякане обличчя. - Що сталося? Чому ви біжете?

Я обертаюся, шалено вдивляючись в обличчя людей.

-Там чоловік. Він намагається мене вбити.

-Що?

-Він чекав біля готелю. Герда... Моя подруга Герда... -Голос переходить у ридання. - Я думаю, вона мертва.

Франческа повертається і говорить італійською до молодого чоловіка з бородою, що стоїть позаду неї. Зі своїм наплічником і окулярами, як у вчених, він скидається на студента молодших курсів. Чоловік похмуро киває та швидко рушає в напрямку мого готелю.

- Мій колега Сальваторе перевірить, що сталося з вашою подругою, - каже вона, - а тепер ходімо зі мною, швидкої Ми мусимо вас сховати.