Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

10

Цього разу Роб також приходить на зустріч з лікарем, що з певних причин дратує мене. Усі ті дні, які передували цій події, саме я всюди возила Лілі, чекала з нею на софах, курсувала з нею між кабінетами лікарів і лабораторіями. Лише тепер, коли на нас очікує головна подія, Роб нарешті вирішує з’явитися. Після того, як медпрацівник забирає нашу доньку на процедуру в МЕГ-кабінет, ми з Робом всідаємося на жахливу картату софу в кімнаті очікування. Хоча ми й сидимо зовсім поруч, ми не тримаємося за руки й навіть не торкаємося одне одного. Я беру один із жіночих журналів, що розкладені на столику, але надто нервуюсь, щоб читати, тож просто гортаю глянцеві сторінки із зображеннями шкіряних сумочок, високих підборів і моделей зі шкірою, чистою, наче крапля роси.

- Принаймні ми маємо, з чого обирати, — каже Роб. -Якщо один протисудомний препарат не спрацює, ми завжди можемо спробувати інший.

Певна річ, він ретельно дослідив усі ліки із запропонованих доктором Салазаром. Мій чоловік зібрав цілу купу роздрукованих сторінок з описами ліків від епілепсії, їхнім дозуванням і побічними ефектами. Тепер, коли він знає проблему Лілі на ім'я, він приготувався до бою з нею, як і будь-яка людина дії.

-А якщо жодні з них не допоможуть, лікарі можуть вдатися до нейрохірургічних процедур, - додає він так, наче це підбадьорливі новини.

- Вони ще навіть з діагнозом не визначилися, - відрубую я. - Не кажи мені про операцію.

-Гаразд, вибач! - Він нарешті тягнеться до моєї руки. -Ти добре почуваєшся, Джуліє?

-Я ж не пацієнтка. Чому ти запитуєш мене?

-Доктор Черрі сказав мені, що коли хворіє дитина, вся родина стає пацієнтами. Я знаю, що ти дуже тяжко це все переживаєш.

-А ти не переживаєш?

-Ти прийняла весь удар на себе. Ти погано спиш і майже нічого не їси протягом цього часу. Як вважаєш, можливо, тобі стане легше, якщо ти з кимось про це поговориш? Майкл порадив одну психіатриню, жінку, яка спеціалізується на...

-Чекай. Ти що, розказав про мене хлопцям на роботі? Він знизає плечима.

- Воно якось само спливло у розмові. Майкл поцікавився, як справи у вас із Лілі.

-Я сподіваюся, що ти не розпатякав йому всі принизливі подробиці? — Я вириваю у нього руку й масажую голову, яка розболілася від цієї розмови. - Тож тепер твої колеги вважають, що мені потрібні психіатри?

-Джуліє, - він зітхає і обіймає мене за плечі, - все буде добре, гаразд? Немає значення, що відбувається і якими будуть результати досліджень: ми все подолаємо разом.

Двері відчиняються, і ми обоє підводимо погляд на доктора Салазара, який виходить до кімнати очікування.

-Лілі - просто ідеальна маленька пацієнточка, - каже він з усмішкою. - Зараз санітар відволікає її іграшками, тож маємо нагоду обговорити результати.

Лікар сідає навпроти нас, і я намагаюсь прочитати щось з виразу його обличчя, але все, що я бачу, - це ввічлива усмішка. Я навіть не здогадуюсь, що він хоче нам сказати.

-Протягом дослідження нами було застосовано кілька різних типів подразників. Як візуальних, так і слухових. Спалахи світла, різноманітні звуки. Голосні й тихі, високого діапазону й низького. З усього, що ми спробували, нічого не викликало ані нападу, ані будь-якої підсиленої емоційної активності. Її мозок показав бездоганну роботу й реакцію на подразники.

-То ви кажете, що в неї немає епілепсії? - запитує Роб.

-Абсолютно. Спираючись на ці результати, я мушу визнати, що вона не має нападів.

Я почуваюся так, наче мене струсонуло на черговому повороті американських гірок. Я вже примирилася з тим, що саме епілепсія була причиною поведінки Лілі. Тепер я знову не маю пояснення тому, що сталося, а це набагато гірше, ніж епілепсія, бо ми повертаємося до того, що моя донька - вбивця котів і різник мам. Монстр, який наспівує «Вдарити матусю, вдарити матусю», коли встромляє шматок скла мені в ногу.

- На цьому етапі я не бачу жодної необхідності в подальших дослідженнях, - каже доктор Салазар. - Я вважаю, що Лілі - цілком нормальна дитина.

- Як щодо її поведінки? - запитую я. Так, я маю на увазі той набридливий маленький нюанс, який привів нас сюди спершу.

-Тепер, коли ми дослідили неврологічні аномалії, буде доречним проконсультуватись у дитячого психіатра, - каже

доктор Салазар. - Вона ще замала, але її поведінка повинна мати пояснення, навіть у три роки.

- Ви все спробували під час досліджень? Ви вмикали їй вальс? Я знаю, що Герда надіслала вам файл.

-Так, ми вмикали його. Це чудова п’єса, до речі. Дуже нав’язлива. Ми програвали весь запис тричі, Лілі слухала його в навушниках. Усе, що ми помітили, - це певне зростання електричної активності в правій префронтальній частині й парієтальній корі.

-Що це означає?

- Ці окремі ділянки кори пов’язані з довготривалою слуховою пам’яттю. Коли ви чуєте щось уперше, наприклад, довільний набір нот, ви пам'ятаєте його лише кілька секунд. Але, якщо ви послухаєте його кілька разів або якщо це щось, що має для вас особисте значення, тоді воно рециркулюється крізь гіпокамп і лімбічну систему²⁰. Там воно формує емоційні спомини й відкладається в церебральній частині мозку. Перед тим, як він відклався в довгостроковій пам’яті Лілі, цілком очевидно, вона чула цей вальс декілька разів.

- Вона не чула його раніше, - я спантеличено дивлюся то на Роба, то на доктора Салазара. - Я грала його лише двічі.

- Навіть ембріон в утробі здатен розрізняти мелодії та голоси. Можливо, вона чула його, коли ви займалися під час вагітності.

-Але я придбала ці ноти всього кілька тижнів тому.

-Тоді, можливо, вона почула його деінде. В дитячому садочку, наприклад.

- Це невидана п’єса. - Хоча моє збудження зростає, доктор Салазар і Роб залишаються дратівливо спокійними. -Мені невідомо про існування будь-яких його записів. Як вальс міг опинитися в її довгостроковій пам’яті?

Доктор Салазар тягнеться, щоб поплескати мене по руці.

-У цьому немає нічого дивного, місіс Ансделл, - каже він таким заспокійливим голосом, наче знає відповіді на всі питання. - Ви професійна музикантка, тому, вочевидь, сприймаєте музику не так, як більшість людей. Якщо я зіграю для вас нову мелодію, то, я переконаний, ви зможете одразу її підібрати. Можливо, ви ще пам’ятатимете її наступного місяця, тому що ваш мозок вирішить зберегти її в довгостроковій пам'яті. Це означає, що ви передали цю надзвичайну здібність своїй дочці. Також має значення той факт, що ваш чоловік має схильність до математики, — доктор Салазар переводить погляд на Роба. - Математичні й музичні здібності дуже тісно пов’язані з діяльністю мозку. Діти, які навчилися читати ноти й грати музику в ранньому віці, дуже часто також обдаровані математично. Тож ваші гени, можливо, зробили свою справу.

- Це багато мені пояснює, — каже Роб.

-Я читав біографію Моцарта.Там розповідається проте, що він міг почути п’єсу лише один раз і повністю записати її. Це - справжній музичний талант, який явно не оминув вашу доньку. Як і вас.

Але моя донька не така, як я. Я ще можу наспівати перші кілька тактів мелодії, але це не означає, що я пам’ятаю Incendio. Але в мозку моєї трирічної дитини цей вальс якимось чином закарбувався в постійній пам'яті. В старій пам’яті.

На наших руках опинився маленький Моцарт. Ось що зрозумів Роб з нашої розмови з доктором Салазаром, тому він

усміхається, коли ми їдемо додому. Замість дитини з епілепсією виявилося, що ми маємо золотоволосого музичного генія. Він уже не пам’ятає, чому ми робили дослідження мозку первісно, з чого почалася ця біганина по лікарях, рентген-кабінетах і енцефалограмах. Він не має болісних спогадів, які досі мене переслідують: тупий головний біль усе ще не минає після падіння на журнальний столик. Рана на стегні загоюється, але інколи пульсує, не дивлячись на те, що шви вже знято. Тепер мій чоловік насолоджується думкою про те, що його донька - геній, але залишає в минулому питання, на яке ми так і не отримали відповіді: чому моя донька на мене напала?

Нарешті ми прибуваємо додому. Лілі вже спить і не реагує, коли Роб підхоплює її з автокрісла й несе до спальні нагорі. Я добряче виснажена і, коли Роб повертається на роботу, розтягуюся на ліжку, щоб трішечки подрімати. Але, заплющивши очі, бачу лише обличчя Лілі, яке на вигляд точнісінько як моє.

І дуже схоже на обличчя моєї матері. Матері, якої я зовсім не пам’ятаю. Матері, про яку ніхто навіть не хоче розмовляти.

Як каже моя тітонька Вал, мати мала музичний талант: вона співала й грала на фортепіано. Мій батько точно музикантом не був. Він фальшиво співав, не вмів читати ноти, не міг тримати ритм. Якщо музичний талант передається з генами, то свій я успадкувала від матері, а через мене ті гени перейшли до Лілі. Що ще, сама того не усвідомлюючи, я передала своїй доньці?

Коли я прокидаюсь після сну, бачу, що сонце вже опустилося за дерева й кімнату наповнив морок. Скільки ж я проспала? Я розумію, що Роб уже повернувся з роботи, бо з кухні

долинає стукіт дверцят і шухлядок. Певна річ, він побачив, що я сплю, і вирішив самотужки приготувати вечерю.

Ще напівсонна, я встаю з ліжка й кричу в двері:

- Робе, там у мене свинячі відбивні розморожуються в холодильнику. Ти їх знайшов?

Унизу грюкає кришка каструлі.

Позіхаючи, я човгаю до сходів і гукаю:

-Я вже прокинулась. Я займуся ними. Тобі правда не варто...

Раптом нога вискакує з-під мене. Я намагаюся схопитися за поручні, але переді мною відкривається прірва, і я падаю в її пащу, лечу та перекочуюся.

Коли я розплюїцую очі, то бачу, що лежу внизу біля сходів. Я можу ворушити руками та ногами, але, коли намагаюсь повернутися на бік, гострий, наче спис, біль пронизує мене справа. Ридаючи, я залишаюся лежати на спині й відчуваю, як щось відкотилося від моєї ноги й поїхало дерев'яною підлогою. Щось маленьке та рожеве влетіло в стіну за кілька кроків від мене.

Маленька пластмасова машинка. Іграшка.

-Робе! - галасую я. Він мусив почути моє падіння зі сходів. Чому він не відповідає? Чому він не виходить з кухні? -Допоможи! Робе, допоможи мені...

Але з кухні виходить не Роб.

Лілі прямує до іграшкової машинки, підіймає її та роздивляється відстороненим поглядом, яким вчений дивиться на результат провального експерименту.

- Це була ти, - шепочу я, - ти це зробила.

Вона дивиться на мене.

- Час вставати, матусю, - промовляє вона та йде назад до кухні.