Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

8

Сатинова сукня Лаури була такою чорною, що спершу він не міг розгледіти на темній вулиці нічого, окрім слабкого мерехтіння. А потім вона з’явилася з ночі, несподівано зблиснувши під світлом вуличного ліхтаря. ЇЇ світле волосся було зачесане на один бік, утворюючи золотий водограй, а тендітні плечі вкривав короткий вельветовий плащ. Батько Лаури, який ніс футляр з віолончеллю, також мав напрочуд елегантний вигляд у чорному костюмі та краватці-метелику, але Лоренцо не міг дивитися ні на кого, окрім дівчини в блискучому сатині.

-Ти чекав на нас тут? - запитала вона.

— В аудиторії вже зібрався великий натовп, майже всі місця зайнято. Мій дідусь переказав вам, професоре, що він тримає для вас місце. З лівого боку четвертого ряду.

-Дякую, Лоренцо! - професор Бальбоні оглянув його з голови до ніг і схвально кивнув. - Матимете чудовий вигляд удвох на сцені. Але поквапимось усередину. Цей холод погано впливає на ваші інструменти. - Він віддав доньці віолончель. - Пам’ятай, не треба поспішати на початку. Не дозволяй хвилюванню збити тебе з ритму.

-Добре, папа, я запам’ятаю, - відповіла Лаура. - Тобі краще поквапитись і знайти своє місце.

Бальбоні поцілував доньку.

- Щасти вам обом, - сказав він і рушив до аудиторії.

Якусь мить Лаура й Лоренцо мовчки стояли під світлом вуличного ліхтаря і дивились одне на одного.

-Ви так прекрасні цього вечора, - промовив він.

-Лише цього вечора?

-Я мав на увазі...

Зі сміхом вона поклала два пальці на його губи.

-Тихіше, я знаю, що ви мали на увазі. Ви також прекрасні цього вечора.

-Лауро, я хочу, щоб ви знали. Навіть якщо ми не переможемо, якщо все піде не так на сцені, це не матиме жодного значення. Ці тижні, що ми провели разом, музика, яку ми грали, - ось що я пам'ятатиму все своє життя.

-Чому ви кажете так, наче все закінчується? Все тільки починається! А почнемо ми з перемоги!

Тільки починається. Коли вони входили до дверей, які вели на сцену, він дозволив собі уявити їхнє сумісне з Лаурою майбутнє. Ще безліч подібних вечорів, коли вони входитимуть до концертних залів з інструментами в руках. Лаура й Лоренцо виступають у Римі! Парижі! Лондоні! Його уява малювала Лауру багато років потому, коли її волосся стане срібним,

а час торкнеться обличчя, але буде безсилий зіпсувати вроду жінки. Яке майбутнє може бути більш бездоганним, ніж переживання цього моменту знову й знову? Знову й знову виходити на сцену з Лаурою.

Скімлення інструментів, що їх настроювали музиканти, привело їх до артистичного фоє, де зібралася решта конкурсантів. Раптом настроювання припинилося, запала тиша, й усі повернулися та витріщилися на них.

Лаура скинула вельветовий плащ і відкрила футляр віолончелі. Ігноруючи погляди й загрозливе мовчання, вона кілька разів жваво пробіглась по смичку каніфоллю та всілася на стілець, готова до настроювання. Дівчина навіть не підвела погляд, коли елегантно вдягнутий чоловік швидко подолав усю довжину приміщення, підійшовши до неї.

-Синьйорино Бальбоні, дозвольте вас на два слова, - тихо промовив він.

- Можливо пізніше, синьйоре Альфієрі, - відказала вона. — Зараз ми з моїм скрипалем мусимо розігрітися.

— Боюся, що виникли певні... складнощі.

-Справді?

Чоловік помітно намагався уникнути погляду Лоренцо.

- Можливо, ми могли б поговорити наодинці?

- Ви можете говорити зі мною просто тут.

-Я б не хотів, щоб це викликало неприємну реакцію. Впевнений, що ви знаєте про нещодавні зміни правил. Брати участь у конкурсі дозволено виключно музикантам, котрі за національністю італійці. - Він кинув злодійкуватий погляд на Лоренцо. — Тож ваш дует дискваліфіковано.

-Але наші імена надруковано в програмці. - Вона витягла з віолончельного футляра аркуш паперу. - Це було

оголошено місяць тому. Ось наші імена. Згідно з розкладом, ми виступаємо другими.

- Розклад змінено. Це остаточно й не підлягає обговоренню. - Він повернувся та пішов геть.

-Ні, підлягає! - вигукнула Лаура достатньо гучно, щоб її почув кожен у кімнаті. Усі дивилися, як вона поклала віолончель і рушила приміщенням за чоловіком. — Ви не назвали мені жодної причини, чому ми не можемо виступати.

-Я назвав вам причину.

- Вона сміховинна.

-Так вирішив комітет.

-Хто, ваш комітет баранів? - Лаура голосно засміялась. -Згідно з розкладом, синьйоре Альфієрі, ми виступаємо дуетом. Ми маємо повне право на виступ. А тепер, з вашого дозволу, нам з моїм скрипалем треба розігрітися.

Вона повернулася і рушила назад до Лоренцо. Це була не хода, а марш, вона дивилася просто перед собою, голова її була високо піднятою. Очі Лаури горіли вогнем, щоки палали, наче під час лихоманки. Інші музиканти швидко розступилися, не бажаючи зіштовхнутися з такою силою.

- Починаймо настроюватися, — скомандувала вона.

-Лауро, ви можете мати неприємності через це, - сказав Лоренцо.

- Ви хочете зіграти чи ні? - різко кинула вона з викликом. Дівчина не розуміла, що їй загрожує. Думала вона про наслідки чи прагнення перемогти відсунуло ризик на другий план? Незважаючи на небезпеку, він повинен залишатися поруч із нею. Вони мусять бути безстрашними вдвох.

Він відімкнув футляр і витяг звідти «Чарівницю». Коли він підняв скрипку до підборіддя та відчув шкірою дерево, його

нерви заспокоїлися. «Чарівниця» ніколи не зраджувала йому; грай на ній добре, й вона співатиме. Луна покотилася артистичним фоє. Її голос линув так тепло й насичено, що решта музикантів повернулися, щоб послухати.

Синьйор Альфієрі вигукнув:

-Піреллі та Гайда! Ви перші. Прошу на сцену.

Усі замовкли, коли перші два конкурсанти підхопили свої інструменти й рушили сходами вгору.

Тримаючи «Чарівницю» на руках, Лоренцо відчув тепло її дерева, наче торкнувся живої людини. Він поглянув на Лауру, але її цілком поглинули привітальні овації, що долинали згори. Потім почувся слабкий голос віолончелі, вона резонувала з дерев’яною сценою. Дівчина уважно слухала музику, її погляд був прикутий до стелі, а губами пробігала тінь посмішки кожного разу, коли доносилася фальшива нота. Вона жадала перемоги так само, як і він. З огляду на слабкий виступ першого дуету, як вони з Лаурою можуть примудритися не виграти? Лоренцо бігав пальцями по грифу, нетерпляче очікуючи виходу на сцену.

Вони знову почули оплески, коли перша пара закінчила свій виступ.

- Ми наступні. Ходімо, - сказала Лаура.

-Зупиніться! - вигукнув синьйор Альфієрі, коли вони рушили до сходів. - Ви не можете вийти туди. Вас немає в програмі.

- Не звертайте уваги, - промовила Лаура до Лоренцо.

-Синьйорино Бальбоні, я наполягаю, щоб ви негайно зупинились!

Перший дует щойно зник за лаштунками. Лаура та Лоренцо ковзнули одразу за ними й вийшли під світло софітів. Вони так засліпили Лоренцо, що той не бачив публіки. Він

лише чув несміливі оплески, які швидко вщухнули й залишили їх з Лаурою стояти під світлом прожекторів у цілковитій тиші. Ніхто не вийшов, щоб оголосити початок їхнього виступу. Ніхто не вийшов назвати їхні імена.

Лаура рушила до віолончельного стільця. Її високі підбори різко стукали дерев'яною сценою. Ніжки стільця гучно заскрипіли, коли вона на нього сіла. Дівчина швидко поправила облямівку своєї сукні й розташувала шпильку віолончелі на підставці. Піднявши смичок, вона повернулася до Лоренцо й усміхнулась.

Він забув, що на них дивляться сотні людей. Тієї миті він бачив тільки Лауру, а вона бачила тільки його.

їхні погляди залишалися прикутими одне до одного, коли він підняв свій смичок. Вони були настільки співзвучні, що не потребували слів, кивків або рахунку, щоб почати грати. Вони, за допомогою особливого відчуття музики, знали точну мить, коли їхні смички мали одночасно вдарити по струнах. Це був їхній світ, і вони були в ньому самі. Прожектори були їхнім сонцем, а їхньою мовою була тональність соль. Ноти переплелися настільки вдало й тісно, що навіть серця їхні мали битися в унісон. Коли смички видобули останню ноту, Лоренцо і Лаура все ще дивилися одне на одного й продовжували це робити, хоча та нота розчинилася в повітрі.

Десь у залі зааплодувала єдина пара рук. Потім до неї приєдналася інша. Іще одна, й іще, а потім безпомилково впізнаваний голос професора Бальбоні вигукнув:

-Браво! Браво!

Під світлом софітів вони обійнялися та засміялися, а в головах у них наморочилося від бездоганного виступу. Вони все ще сміялися, несучи свої інструменти вниз сходами до

артистичного фоє, настільки кохаючись у своєму тріумфі, що навіть не помітили, якою тишею зустріло їх приміщення, наповнене іншими конкурсантами, що очікували на свою чергу.

-Синьйорино Бальбоні, - перед ними виникнув синьйор Альфієрі з крижаною маскою люті на обличчі, - ви та ваш компаньйон мусите негайно залишити будівлю.

- Чому? - запитала Лаура.

- Це терміновий наказ комітету.

-Але ж іще не оголосили переможців.

- Офіційно ви були поза конкурсом. Тому не можете перемогти.

Лоренцо заперечив:

- Ви щойно нас чули. Наш виступ слухали всі. Ви не можете вдавати, що його не було.

- Офіційно, його не було. - Альфієрі сунув аркуш паперу Лоренцо в обличчя. — Це — нові правила, які комітет ухвалив ще вчора. Згідно з Вересневим декретом, особам вашої національності заборонено вступати до цього чи будь-якого іншого навчального закладу. Оскільки конкурс проводить Ка-Фоскарі, ви не маєте права брати в ньому участь.

-Я не єврейської національності, - сказала Лаура.

- Вас також дискваліфіковано, синьйорино Бальбоні.

-Лише через те, що мій партнер - єврей?

-Саме так.

- На цьому конкурсі немає рівного йому скрипаля.

-Я лише дотримуюсь правил.

-Які ви не ставите під сумнів.

-Правила є правила! Ви їх порушили й вискочили на сцену. Ваша поведінка жахлива. Ви обоє, негайно покиньте будівлю!

-Не покинемо! - вигукнула Лаура.

Альфієрі повернувся до двох чоловіків, які стояли позаду нього, й наказав:

- Виведіть їх!

Лаура повернулась до інших конкурсантів, які мовчки за всім спостерігали.

- Ми - такі ж самі музиканти, як і ви. Хіба це чесно? Ви знаєте, що це не так!

Один з людей Альфієрі схопив їх за руки й почав тягнути до виходу.

Розлючений виглядом грубої руки на ніжній шкірі Лаури, Лоренцо відштовхнув від неї чоловіка й втиснув його в стіну.

-Не чіпай її!

-Тварина! - заголосив синьйор Альфієрі. - Ви бачите, усі вони - брудні тварини!

Чиясь рука обхопила горло Лоренцо й потягнула його назад, а тим часом кулак вдарив його в живіт. Лаура закричала двом чоловікам, щоб припинили, але вони продовжували гамселити Лоренцо по ребрах, і він почув огидний тріск кістки. Пюпітри сипалися врізнобіч, коли чоловіки тягнули їх до виходу.

Вибивши двері, хлопець приземлився долілиць на холодний тротуар. Відчуваючи присмак крові на губах, він почув сопіння власних легень під час болючого дихання.

-Боже мій! Боже мій! - Лаура опустилась біля нього навколішки, й Лоренцо відчув дотик її шовковистого духмяного волосся до обличчя, коли вона перевернула його на спину. -Це моя провина. Я не повинна була сперечатися з ними! Пробачте мені, Лоренцо, пробачте мені!

-Не треба, Лауро, - кашляючи, він сів і відчув, як вулиця крутиться навколо нього. Він побачив, як його кров, темна,

мов чорнила, тече на білу сорочку. - Ніколи не вибачайтеся за правильні вчинки.

- Це я виступила проти них, а покарано вас. Я така дурна. Мені легко казати, бо я не єврейка.

Правдивість її слів вразила його, наче новий удар, але цього разу його було завдано просто в серце. Вона не була єврейкою, і ця прірва між ними нікуди не подінеться. Він сидів, і тепла, як сльози, кров струменіла його підборіддям. Він прошепотів до Лаури, щоб вона пішла. Просто пішла.

Двері гучно відчинилися, і він почув наближення чиїхось нерішучих кроків. Це був один з музикантів.

-Я виніс ваші інструменти, - сказав молодий чоловік, обережно поклавши віолончель і скрипку на хідник. - Я хотів переконатися, що вони повернуться до вас.

-Дякую! - сказала Лаура.

Молодий чоловік подивився на двері, а потім знову повернувся до них.

— Це неправильно, те, що вони роблять. Це зовсім нечесно. Але що я можу зробити? Що може зробити будь-хто з нас?

Зітхнувши, він пішов геть.

-Боягуз! - сказала Лаура.

-Але його правда. — Лоренцо ледве зміг піднятися на ноги й за мить стояв, хитаючись і намагаючись приборкати нудоту. В його голові прояснилося, і він бачив усе з неймовірною чіткістю. Тепер цей світ став таким. Лаура відмовлялась усвідомлювати це, але він бачив гірку правду.

Він підняв свою скрипку.

-Я йду додому.

- Вам боляче, - вона потягнулася до його руки. - Дозвольте мені вас супроводити.

- Не треба, Лауро, - Лоренцо забрав руку, - не треба.

- Я лише хочу допомогти.

- Ви не можете битися за мене. Це лише приведе до вашого страждання. - Він невесело засміявся. — І, можливо, до моєї смерті.

-Я не знала, що так станеться, - сказала вона, й голос її надломився. - Я справді вважала, що ми сьогодні переможемо.

-Ми повинні були перемогти. Ніхто не зміг би зрівнятися з нами на тій сцені, ніхто! Але я позбавив вас усіх шансів на перемогу, я вкрав їх у вас, Лауро. Я не дозволю, щоб таке сталося знову.

-Лоренцо, - промовила вона, коли він пішов геть, але хлопець не зупинився. Він ішов, стискаючи футляр своєї скрипки так міцно, що в нього заклякли пальці. Він повернув за ріг, але все ще чув її голос, що луною відбивався від будинків, він чув звучання свого імені, що розлетілося на дрібні уламки.

Коли Лоренцо прийшов додому, то нікого не застав: усі досі були на конкурсі. Він стягнув брудну сорочку й умив обличчя. Кривава вода стікала умивальником, а він дивився у дзеркало на обличчя, що набрякало, наче фіолетова кулька.

«Ось що трапляється, коли намагаєшся чинити спротив», -подумав він. А Лаура бачила всю ту принизливу виставу. Вона бачила його відступ, його нерішучість.

Він нахилив голову, стиснув кулаки й плюнув кривавою слиною в умивальник.

-Отже, тепер ти розумієш, як змінився світ, - сказав Марко.

Лоренцо підвів погляд на відображення старшого брата, який стояв позаду нього.

- Дай мені спокій.

- Я говорив про це кілька місяців, але ти не слухав. Папа, дідусь... ніхто не слухав. Ніхто не вірив мені.

- Навіть якби ми тобі повірили, чим би ми могли зарадити?

- Відбивалися б.

Лоренцо повернув обличчя до Марко.

- По-твоєму, я не намагався?

Марко фиркнув.

- Навряд чи. Ти жив в уявному світі, братику. Всі ці місяці я тикав пальцем на очевидні речі, але ти відмовлявся їх помічати. Натомість ти з головою занурився у свої мрії. Ти та Лаура Бальбоні. Ти справді вважаєш, що між вами могло б щось бути?

-Замовкни.

-Так, вона гарненька, визнаю. Я бачу, що вона тебе приваблює. Може навіть бути, що й ти її теж. Чи, можливо, ти вирішив, що наші родини домовляться і ви одружитесь?

-Замовкни!

-Але, якщо ти раптом не помітив, це скоро стане незаконним. Ти не читав останній бюлетень Великої Ради? Вони розглядають новий закон, що забороняє змішані шлюби. Змінюється взагалі все, а ти нічого не помічаєш. Коли весь світ повертається проти нас, ти живеш лише музикою та Лаурою. Якщо вона тобі справді небайдужа, забудь її. Інакше це зруйнує життя вам обом. - Марко поклав міцну руку на його плече. - Будь розсудливим. Забудь її.

Лоренцо змахнув сльози, які раптом з’явилися на його очах. Він хотів скинути Маркову руку, хотів сказати йому, щоб забирався до біса, тому що бути розсудливим - це не та порада, яку він хотів би почути. Але все, що сказав Марко, було правдою. Лаура була поза досяжністю. Все було поза досяжністю.

— Маємо єдиний вихід, - тихо сказав Марко.

-Що ти маєш на увазі?

Марко знизив голос ще більше.

- Ми поїдемо з Італії. Інші родини теж їдуть. Ти чув, що сказав Бальбоні. Нам варто емігрувати.

- Папа ніколи не поїде.

-Тоді ми мусимо їхати без нього. Без будь-кого з них. Вони застрягли в минулому й ніколи не зміняться. Але ти і я - ми можемо поїхати до Іспанії разом.

-І залишити їх тут? Ти зможеш зробити таке: сказати «до побачення!» матусі та Пії й не обертатися? - Лоренцо похитав головою. - Як ти можеш навіть думати про таке?

-Я мушу опуститися до такого. Ми поїдемо, бо не маємо іншого виходу. Якщо вони відмовляються бачити те, що наближається.

-Це не той вихід, який я навіть... - він замовкнув, почувши, як гучно хлопнули двері.

їхня сестра обізвалася:

-Лоренцо! Лоренцо!

Пія забігла до кімнати й обвила його руками.

— Нам розповіли, що з тобою сталося. Мій бідолашний братику, як вони можуть бути такими злими? Тобі дуже боляче? З тобою все буде добре?

-Я в порядку, Піє. Поки ти турбуєшся про мене, зі мною все буде добре. - Він обійняв сестру й поверх її схиленої голови зустрівся поглядом з братом.

Подивися на неї, Марко. Ти б зміг поїхати з Італії без неї?

Ти зміг би покинути нашу сестру?