Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Моя подруга Герда мешкає в кінці тихої вулиці у передмісті Мілтона, що зовсім поруч із Бостоном. Щойно я під’їжджаю до будинку, як одразу ж помічаю її солом'яний капелюшок, що танцює серед квітучих джунглів дельфініумів. Коли й вона помічає мене, то жваво підхоплюється на ноги. У свої шістдесят п’ять сивоволоса Герда все ще моторна, наче підліток.

«Можливо, мені теж варто зайнятися йогою», - думаю я, дивлячись, як вона наближається широким кроком, на ходу стягуючи садові рукавички. Я вдвічі молодша за неї, але моя бідолашна спина тепер змушує мене почуватися геть старою.

- Вибач, я запізнилася, — кажу. — Мусила заїхати на пошту, а черга там вишиковувалась аж на вулицю.

- Нічого, ти нарешті тут, а це найголовніше. Заходь, я приготувала свіжий лимонад.

Ми проходимо до її кухні, де в’язанки духмяних трав звисають з балки під стелею. На холодильнику причаїлося гніздо якогось птаха, Герда знайшла його десь покинутим. А на підвіконні розташувалася притрушена пилом колекція мушель і річкових камінців. Роб назвав би це місце наслідком стихійного лиха, але я вважаю цей безлад з ексцентричними нотками вельми затишним.

Герда витягує з холодильника графин з лимонадом.

-Ти принесла той лист від власника крамнички?

Я лізу до сумочки й дістаю звідти конверт.

- Він прийшов з Рима десять днів тому. Його онука написала цей лист.

Поки я сьорбаю лимонад, Герда надягає свої окуляри й читає вголос:

Шановна місіс Ансделл!

Я пишу цього листа за дорученням мого дідуся Стефано Па-дроне, який не володіє англійською. Я показала йому фотокопії, які ви надіслали, й він пам'ятає, що продав вам ноти. Він каже, що придбав збірку ромської музики декілька років тому разом з іншими речами з маєтку чоловіка, на ім'я Джованні Капоб'яНко, який мешкав у невеличкому місті Касперія. Мій дідусь не володіє жодною інформацією щодо Incendio, але спитає в родини Капоб’янко, чи знають вони композитора або щось про походження нот.

З повагою

Анна Марія Падроне

-З того часу, як я отримала лист, жодних новин не надходило, - кажу я Герді. - Три рази я телефонувала до антикварної крамнички й залишала повідомлення. Але ніхто так і не взяв слухавку.

-Можливо, він у відпустці. А може, просто ще не мав можливості поговорити з тією родиною. - Вона встає на ноги. - Ходімо ще раз поглянемо, що то за вальс.

Ми йдемо до її безладної репетиційної кімнати, де, окрім невеличкого рояля, ледве втиснулись книжкова шафа, два стільці та журнальний столик. Високі стоси аркушів з нотами розкидані підлогою, подібно до сталагмітів у печері. На її пюпітрі закріплена копія Incendio, яку я відсканувала й надіслала

їй три тижні тому, щоб вона записала цю п’єсу для неврологічного дослідження Лілі. Це просто два аркуші паперу, на яких написані ноти, але я відчуваю їхню силу. Так, наче, на якусь мить, вони почервоніли або здійнялися в повітря.

- Це блискавичний вальс, але, безсумнівно, потребує великих зусиль, - каже Герда, розташовуючись перед пюпітром. - Мені знадобилось декілька годин занять, щоб пристосувати пальці до арпеджіо й наловчитися правильно брати ці високі ноти.

-Я їх так і не опанувала, - зізнаюся я і почуваюся так, ніби щойно підтвердила справедливість усіх тих жартів про другу скрипку.

Питання: скільки других скрипок знадобиться, щоб вкрутити лампочку? Відповідь: вони не піднімаються так високо.

Герда дістає свою скрипку з футляра.

-Хитрість цього пасажу полягає в тому, щоб перейти на п’яту позицію на один такт раніше.

Вона демонструє, як саме, й ноти вилітають з її струни мі з блискавичною швидкістю.

- Не потрібно грати цю п’єсу зараз, - зупиняю я її.

- Це справді допоможе тобі швидше навчитися грати цю частину. Ось послухай.

-Будь ласка, не треба! — Навіть я вражена тим, як пронизливо лунає мій голос. Я роблю глибокий вдих і тихо кажу: - Просто розкажи мені, що ти думаєш про цей вальс.

Герда незадоволено повертає скрипку до футляра.

- Це має якесь значення?

— Пробач мені! Просто, коли я чую цю мелодію, в мене починає боліти голова. Чи можемо ми просто поговорити про музику?

-Добре. Але спершу я б хотіла поглянути на оригінал.

Я відкриваю свою сумочку, дістаю збірку надрукованих ромських мелодій і швидко розгортаю її на тій сторінці, куди я вклала самотній аркуш з Incendio. Я не маю бажання навіть торкатися цього папірця, тож протягую Герді всю книжку.

Вона витягує вальс і уважно роздивляється пожовклий аркуш з обох боків.

-Написано олівцем. Звичайний нотний папір, здається доволі крихким. Я не бачу жодних водяних знаків і нічого, що б указувало на походження, окрім назви й імені композитора, Л. Тодеско. - Вона дивиться на мене. - Я шукала це ім'я в інтернеті й не змогла знайти жодних опублікованих творів цього композитора.

Вона нахиляється ближче до аркуша.

-О, а це вже щось цікаве. На зворотному боці є кілька частково стертих нот, зверху яких написані інші. Схоже, що ці чотири такти були виправлені.

-То він не просто переписав ноти з іншого джерела.

-Ні, ці виправлення досить екстенсивні, щоб бути просто помилкою при переписуванні. Це мусить бути саме той аркуш, на якому він записував музику, коли створював її. А потім вніс ці зміни. - Вона дивиться на мене поверх окулярів. - Ти знаєш, це може бути єдиний примірник цієї п'єси, який взагалі існує. Як і не існує жодного її запису.

-Звідки знаєш про запис?

- Бо я надіслала копію файлу до консерваторії Полу Фрох-лічу. Він прогнав її всіма можливими програмами, які розпізнають музичні записи й порівнюють їх з уже відомими записами п’єс. Взагалі жодного збігу. Можна сказати лише одне: вальс ніколи не було записано, й Пол не зміг знайти

жодної композиції, виданої під ім’ям Л. Тодеско. Тож ми зайшли в глухий кут, намагаючись з'ясувати, що це за вальс.

-Як щодо збірки ромських мелодій? Я знайшла Incendio вкладеним всередину, тож, можливо, вони мали спільного власника. Можливо, книжка належала цьому Л. Тодеско.

Вона розгортає крихку колекцію мелодій. Обкладинка перехоплена старим скотчем, лише завдяки якому, здається, тримається вся книжка. Герда обережно відкриває титульну сторінку.

-Це італійське видавництво. Надруковано в 1921 році.

-Там щось написано ззаду, на обкладинці.

Герда перевертає книжку й бачить напівстерті слова, написані синіми чорнилами: Венеція, вулиця Калле-дель-Форно, 11.

- Це адреса у Венеції.

- Можливо, це адреса композитора?

— Це, безумовно, може стати початковою точкою наших пошуків. Нам потрібно скласти список усіх, хто мешкав за цією адресою з тисяча дев’ятсот двадцять першого року. -Вона знову звертає увагу на дві сторінки на своєму пюпітрі. Incendio. Полум’я. Я уявляю, що за полум’я мається на увазі в цій назві.

Вона бере свій інструмент і, перш ніж я встигаю її зупинити, починає грати. З першими ж звуками, які долинають з-під її смичка, в мене з’являється відчуття паніки, що стрімко наростає. Руки починають тремтіти, електричний струм, що підсилюється з кожною нотою, біжить нервами, які ніби вищать. Я ледве не вихоплюю смичок з її руки, коли Герда раптово припиняє грати й витріщається на ноти.

- Кохання, - буркоче вона.

-Що?

-Хіба ти не чуєш? Пристрасть, страждання в цій мелодії. В цих перших шістнадцяти тактах, якими починається композиція, так багато журби й самотності. А із сімнадцятого такту починає наростати збудження. Ноти стають вищими та граються швидше. Я майже бачу двох шалених коханців, у яких зростає відчай. - Герда переводить погляд на мене, -Incendio. Гадаю, що це полум’я кохання.

- От дідько! - тихо кажу я і масажую собі скроні. - Будь ласка, не грай її більше. Не думаю, що зможу витримати це знову.

Вона кладе скрипку.

-Це ж не лише через музику, чи не так? Що відбувається, Джуліє?

-Це справді через музику.

-Останнім часом ти така стривожена. Ти пропустила дві репетиції квартету поспіль. - Вона робить паузу. - У вас якісь негаразди з Робом?

Я не знаю, що їй розповідати, тож якийсь час нічого не кажу. В будинку Герди так тихо. Вона живе сама, без дітей, без чоловіка; вона відповідає лише за себе, а я тим часом живу під одним дахом із чоловіком, який не впевнений у моєму здоровому ґлузді, та з донькою, яку я боюсь.

- Щось відбувається з Лілі, - зізнаюсь я нарешті, - вона мала проблеми.

-Які проблеми?

- Пам’ятаєш, коли я тобі розповідала, як порізала ногу так, що довелося зашивати?

-Ти сказала, що це сталося випадково.

-Це сталося не випадково. - Я дивлюся на неї. - Це зробила Лілі.

- Що ти маєш на увазі?

-Вона витягнула шматок розбитого скла зі смітника й встромила його мені в ногу.

Герда витріщається на мене.

-Лілі це зробила?

Я витираю сльози.

-1 в той день, коли я впала, я відчула, що це також не було випадковістю. Вона залишила іграшку на сходинці. Саме там, куди я мала ступити. Мені ніхто не вірить, але я знаю, що вона це зробила навмисно. - Я роблю кілька вдихів і, нарешті, трохи заспокоююсь. Коли заговорюю знову, мій голос лунає рівно. Але це ненадовго. - Я не знаю, ким вона стала. Але знаю, що вона перетворилась на когось іншого. Я дивлюся на неї і бачу незнайомку - когось, хто хоче завдати мені болю. А почалося це все тоді, коли я грала вальс.

Будь-хто інший сказав би мені, що це лише моя уява, але Герда не каже нічого. Вона просто слухає, і мовчання її таке, що заспокоює, а не засуджує.

—Ми провели медичні дослідження, різні енцефалограми, що показують коливання у мозку. Коли лікарі ввімкнули їй вальс, її мозок відреагував так, наче п'єса була в її довгостроковій пам'яті. Так, наче вона вже знала цю мелодію. Але ти щойно сказала, що цей вальс ніколи не записували.

-Давня пам'ять, - бурчить Герда й кидає такий погляд на Incendio, наче бачить утих нотах щось таке, на що раніше не звертала уваги. - Джуліє, я знаю, що це прозвучить дивно, -каже вона тихо, — але, коли я була дитиною, я мала спомини, які не могла пояснити. Мої батьки вважали це проявами бурхливої уяви, але я пам'ятала кам’яну хатину із земляною підлогою. Поля пшениці, що хитаються під сонячним сяйвом. А ще я дуже яскраво пам'ятала, що бачила свої босі ноги, але

без одного пальця. Це все здавалось мені нісенітницею, аж доки моя бабуся не сказала мені, що то були уривки споминів того, ким я колись була. У минулому житті. - Вона дивиться на мене. - Ти гадаєш, це дурниці?

Я заперечно хитаю головою.

-Я більше нічого не вважаю дурницями.

-Моя бабуся казала, що більшість людей не пам’ятають свої минулі жипя. Або просто відмовляються визнавати ті спомини чимось більшим, ніж фантазії. Але в зовсім малих дітей розум усе ще відкритий. Вони все ще мають доступ до минулих споминів, навіть коли ще не навчились говорити й не можуть розповісти нам про це. Можливо, саме тому Лілі реагує на цей вальс. Бо вона вже чула його раніше, в минулому жипі.

Я уявляю, що б сказав Роб, якби почув цю розмову. Він і без того підозрює, що я неврівноважена; якщо я почну говорити про минулі життя, він у цьому остаточно переконається.

-Якби ж я тільки могла допомогти тобі знайти рішення цієї проблеми, - каже Герда.

- Не думаю, що існує якесь рішення.

-Тепер я справді зацікавлена цією музикою. Якщо твій торговець антикваріатом у Римі не може допомопи нам, можливо, ми зможемо відстежити композитора самотужки. У мене заплановано виступ на тому фестивалі в Трієсте, а це зовсім поруч із Венецією. Я можу швиденько заскочити туди й відвідати вулицю Калле-дель-Форно. Дізнаюся, чи мешкав там колись Л. Тодеско.

-Ти станеш морочитися всім цим через мене?

-Це, безсумнівно, заслуговує мого часу, а я не займатимусь цим виключно заради тебе. Цей вальс - неймовірний,

і я не думаю, що його колись було представлено на загал. Що, якби наш квартет став першим, хто його запише? Але ми мусимо переконатися, що ніхто не володіє правами на цей вальс. Отже, як бачиш, я маю власну егоїстичну зацікавленість у пошуках Л. Тодеско.

- Можливо, він вже давно помер.

-Можливо. - Герда кидає палкий погляд на ноти. - Але що як він ще живий?

* * *

Коли повертаюся додому від Герди, бачу «форд таурус» Вал, що припаркований біля нашого будинку, а «лексус» Роба вже стоїть у гаражі. Я не знаю, чому Роб повернувся додому так рано, як і того, чому вони обоє стоять навпроти вхідних дверей. Знаю лише те, що ніхто з них не усміхається.

-Де ти, чорт забирай, була? - питає з претензією Роб.

-Я їздила побачитися з Гердою. Я казала тобі, що збираюся до неї в гості.

-Ти взагалі бачила, котра зараз година?

-Я що, мала повернутися раніше? Не пригадую, щоб ми про це домовлялися.

- Боже, Джуліє! Та що ж з тобою трапилося?

Але моя тітонька зауважує:

— Робе, я впевнена, що вона була заклопотана й просто втратила лік часу. Не потрібно сердитися на неї.

— Не потрібно? Та я вже збирався телефонувати в поліцію. Я хитаю головою, спантеличена цією розмовою.

-Чому, скажи, будь ласка, ти збирався зателефонувати в поліцію? Що я такого зробила?

- Ми удвох уже кілька годин намагаємося тебе розшукати. Коли ти не прийшла до дитячого садочка, вихователька зателефонувала мені на роботу. Вал довелося летіти туди, щоб забрати Лілі.

-Але телефон був зі мною весь день. Ніхто мені не телефонував.

- Ми справді телефонували тобі, Джуліє, - каже Вал. - Нас увесь час переадресовувало на голосові повідомлення.

-З телефоном, мабуть, щось сталося. - Я відкопую мобільний у своїй сумочці та дивлюся на нього в сум’ятті. Вони всі на екрані: пропущені виклики й голосові повідомлення. З дитячого садочку, від Роба, від Вал.

- Можливо, щось зі сповіщеннями, - кажу я. - Мабуть, я випадково вимкнула звук. Або щось сталося з налаштуваннями.

-Джуліє, ти продовжуєш вживати вікодин? - тихо запитує Вал.

- Ні. Ні, я припинила кілька днів тому, - бурмочу я, копирсаючись у меню телефона у спробах зрозуміти, як я примудрилася випадково вимкнути сповіщення. Пальці погано мене слухаються, і я натискаю хибні іконки. Колись мені снилися точно такі нічні жахіття. Я несамовито намагалася викликати допомогу, але постійно набирала неправильні номери.

-Припини, - каже Роб, - Джуліє, припини.

- Ні, я мушу виправити це негайно. - Я продовжую тикати пальцями в телефон навіть тоді, коли Лілі вибігає в коридор, навіть коли її руки обплітають мою ногу, наче виноградна лоза.

- Матусю! Я так скучила за тобою, матусю!

Я опускаю погляд і помічаю в її очах раптовий проблиск чогось отруйного, чогось, що прокочується, наче хвиля по поверхні води, а потім зникає з поля зору. Я відскакую від

неї так різко, що Лілі страдницьки скрикує і стоїть з простягнутими руками - дитина, покинута матір’ю.

Вал негайно підхоплює мою доньку на руки.

- Лілі, чому б тобі не пожити кілька днів у мене? Мені вкрай необхідна твоя допомога зі збором помідорів. Матуся з татусем не заперечуватимуть, якщо я викраду тебе, правда ж?

Роб безрадісно киває.

- Я гадаю, що це дуже гарна ідея. Дякую тобі, Вал!

-Лілі, ходімо нагору збирати валізу, добре? А ти мені заразом скажеш, що б ти хотіла взяти до мого будинку.

-Донні, я хочу Донкі!

-Авжеж, ми візьмемо Донні. Як щодо інших іграшок? І як ти ставишся до спагеті сьогодні на вечерю?

Коли Вал забирає Лілі нагору, ми з Робом залишаємось у фоє. Я страхаюся дивитись на нього, бо боюся прочитати на його обличчі те, що він про мене думає.

- Джуліє, - зітхає він, - ходімо присядемо.

Він бере мене під руку й веде до вітальні.

- Щось сталося з тим клятим телефоном, - наполягаю я.

-Я подивлюся пізніше, добре? Я розберуся. - Роб завжди виконував цю роль у нашій родині. Він - майстер на всі руки. Він заглядає під капот, перевіряє дроти й знаходить вирішення всіх проблем. Він садить мене на диван, а сам сідає у крісло навпроти мене. — Слухай, я знаю, який ти переживаєш стрес. Ти втрачаєш вагу. Ти майже не спиш.

- У мене досі болить спина, саме тому мені важко заснути. Ти хотів, щоб я більше не вживала вікодин, і я це зробила.

- Кохана, і Вал, і я вважаємо, що тобі варто поговорити з кимось. Будь ласка, не дивися на це як на лікування. Це буде звичайна розмова між тобою та докторкою Роуз.

-Докторка Роуз? Це та психіатриня, про яку ти розповідав?

- Про неї дуже добре відгукуються. Я перевірив її кваліфікацію. Дослідив її послужний список, її психіатричний рейтинг.

Хто б сумнівався І

-Я вважаю, що вона зможе тобі зарадити. Вона може зарадити всій нашій родині. Повернути нас до того життя, яке було до всіх цих подій.

-Робе! - кличе Вал згори. - Де я можу знайти валізу для речей Лілі?

-Зараз знайдемо, - відповідає Роб. Він плескає мене по руці: - Я зараз повернусь, добре? - каже він і біжить нагору шукати валізу.

Я чую, як він ходить нашою спальнею, а потім долинає звук коліс валізи, що котиться дерев’яною підлогою. Я звертаю увагу на вікно вітальні, яке виходить на захід. Лише тепер зауважую, як низько висить на небі сонце, надто низько для третьої по обіді. Не дивно, що моя спина знову починає боліти. Востаннє я вживала тайленол багато годин тому.

Іду до вбиральні на нижньому поверсі, відкриваю шухлядку з ліками й витрушую три екстрасильні пігулки. Коли дверцята тумбочки зачиняються, зупиняю погляд на своєму відображенні у дзеркалі. Я бачу розпатлане волосся, набряклі очі, бліду шкіру. Тоді плюхаю холодною водою собі в обличчя і пробігаю пальцями по волоссю, але все одно вигляд маю кепський. Напруга від поведінки Лілі перетворила мене на привид колишньої Джулії. Це темний бік материнства, про який ніхто тебе не попереджав. Той бік, з якого не існує жодних обіймів і поцілунків. Ніхто не казав

тобі, що дитина, яку ти виносила у своїй утробі, дитина, від якої чекаєш лише любові, натомість починає роз'їдати твою душу, наче паразит. Я дивлюся на себе і думаю: «Скоро від мене нічого не залишиться».

Коли я виходжу з вбиральні, Роб і Вал уже спустились у фоє та стоять просто за поворотом коридору. Вони розмовляють так тихо, що я ледве їх чую, тож підходжу ближче.

- Камілла була у тому ж віці, що й Джулія зараз. Це могло зіграти свою роль.

-Джулія зовсім не така, як вона, - каже Вал.

-Але генам не накажеш. Це їхня родинна історія душевних захворювань.

- Повір мені, це абсолютно інша ситуація. Камілла була холоднокровною психопаткою. Вона була егоцентричною та розважливою, а ще вміла маніпулювати людьми. Але вона не була душевнохворою.

Вони говорять про мою матір. Мою померлу матір - вбивцю дітей. Я відчайдушно прагну вловити кожне слово, але серце б’ється так голосно, що навіть перекриває їхні голоси.

-Усі психіатри, які оглядали її, були одностайні, - каже Роб. — Вони казали, що в неї було психопатичне порушення, вона втратила всі зв’язки з реальністю. Подібні речі передаються у спадок.

- Вона пошила їх у дурні. Кожного з них. Вона не була психопаткою. Вона була злом.

-Матусю, візьми мене на ручки! Візьми мене на ручки!

Я розвертаюся і бачу Лілі, яка стоїть просто позаду мене.

Моя донька викрила мене. Вона дивиться на мене знизу вгору такими невинними оченятами, коли Вал і Роб виходять з-за повороту коридору.

-Ось ти де! - вигукує Вал, намагаючись надати своєму голосу безтурботного звучання, але це їй не надто вдається. - Ми з Лілі вже збираємось їхати. Ні про що не турбуйся!

Коли Лілі прилипає до мене в прощальних обіймах, я відчуваю, як Роб видивляється в мені ознаки того, що я можу становити загрозу нашій доньці. Я знаю, що саме це непокоїть його, бо він промовив ім’я моєї матері. Ім’я, яке ніколи не згадують за моєї присутності. До того, як він це сказав, мені ніколи не спадало на думку, що я зараз у тому ж віці, в якому була мати, коли вчинила найстрашніший гріх з усіх, який може вчинити жінка. Мені стає цікаво, чи якийсь її зіпсований спадок не повернувся до життя всередині мене.

Чи не відчувала вона те саме, що я зараз, за кілька днів до того, як убила мого брата? Невже вона дивилася на власну дитину й зустрічалася поглядом з монстром?